Клімат і рельєф Київської області. Історія заселення Київщини
Київська область розташована в середній течії річки Дніпра, в зоні Полісся й Лісостепу. Площа її — 29 тис. кв. км (4,8 проц. території республіки). На заході вона межує з Житомирською, на південному заході — з Вінницькою, на сході — з Чернігівською і Полтавською, на півдні — з Черкаською областями Української РСР, а на півночі — з Гомельською областю Білоруської РСР.
Населення (без м. Києва) — 1836 тис. чоловік, що становить 3,9 проц. жителів республіки; густота — 63,3 чоловіка на 1 кв. км. Сільського населення — 64 проц. Основну частину населення становлять українці; тут проживають також росіяни, поляки, білоруси та представники інших національностей.
Київська область, утворена 27 лютого 1932 року, поділяється тепер на 24 адміністративні райони. В її межах — 16 міст, в т. ч. З — обласного підпорядкування 31 селище міського типу, 1250 сільських населених пунктів. Вони підпорядковані 16 міським, 31 селищній та 581 сільській Радам депутатів трудящих. Центр області — місто-герой Київ — столиця Української РСР, історичний, культурний та науковий центр республіки, важливий осередок машинобудування, хімічної, легкої, харчової промисловості.
Поверхня більшої частини Київщини — хвилясто-рівнинна, розчленована річковими долинами, ярами й балками. На сході області простягається Придніпровська низовина, де переважають піщані та піщано-глинисті відклади (абсолютні висоти над рівнем моря 140—183 метри). На півдні й південному заході Київщини — Придніпровська височина (абсолютна висота — близько 283 метрів); в її основі залягають тверді кристалічні породи.
З корисних копалин промислове значення мають граніти і гнейси поблизу Сквири, Богуслава, Білої Церкви та Сухолісів. Поклади каоліну, на який багатий Кагарлицький район, здавна використовуються у фарфоро-фаянсовій промисловості. Значну цінність як сировина для виготовлення цегли, гончарної черепиці, посуду тощо мають глини у районі Василькова, Ржищева, Ірпеня, Борисполя, Фастова. Кварцові піски йдуть на склозаводи Гостомеля, Бучі, Бабинців, Мирчі, Пісківки, Києва. Поклади торфу розробляються в Києво-Святошинському, Макарівському, Бориспільському, Яготинському і Переяслав-Хмельницькому районах. Цілющі радонові води Миронівки й Білої Церкви знайшли застосування в медицині.
Клімат Київщини — помірно-континентальний, м’який, з достатнім зволоженням. Середня річна температура, за даними багаторічних спостережень, становить +7,2°. Пересічна температура найтеплішого місяця (липня) +19,5°, а найхолоднішого (січня) —6°. Опадів випадає в середньому 500—600 мм за рік; найбільша їх кількість припадає на червень—липень. Осінь часто буває тепла й суха. Для літа характерна велика кількість сонячних днів і тривалий вегетаційний період. У цілому кліматичні умови сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур помірної зони, розвитку садівництва, городництва й виноградарства.
Найважливіша водна артерія — Дніпро. В межах області в нього впадають притоки: Прип’ять, Ірпінь, Тетерів, Стугна, Десна й Трубіж. Судноплавними є Дніпро, Прип’ять і Десна, частково Тетерів. Річки багаті на гідроенергію. На Росі побудовано Богуславську, Дибинецьку, Матюшівську і Щербанівську гідроелектростанції. На Дніпрі споруджено Київську ГЕС ім. Ленінського комсомолу загальною потужністю 551 тис. квт. Під час будівництва її утворено Київське водоймище площею 922 кв. км, що простягнулося від Києва до Чорнобиля. Воно значно поліпшило режим Дніпра та його численних приток і умови для судноплавства. В області є 1800 озер та ставків загальною площею близько 14,3 тис. га. Частина з них має промислове значення.
Грунти області різноманітні: на півночі найбільш поширені дерново-підзолисті, на півдні — родючі чорноземні й сірі лісові.
На Київщині багато лісів (570 тис. га) та чагарників (40 тис. га). На північ від Києва ростуть мішані й частково хвойні ліси. У південній частині області поширені дуб, граб, ясен та сосна. В лісах росте багато різних трав, у т. ч. лікарських (конвалія, герань лісова, деревій та ін.). По берегах рік великі площі займають заплавні луки.
Фауна порівняно небагата: водяться білки, зайці, лисиці, кози, дикі кабани й лосі, їжаки, кроти, ховрахи, тхори, трапляються вовки; багато різних видів птахів — зяблики, дрозди, синиці, сови, зозулі, жайворонки та ін. У післявоєнні роки здійснюється акліматизація окремих видів цінних тварин — уссурійського енотовидного собаки, ондатри, нутрії та ін. Річки й озера багаті на коропа, карася, ляща, окуня, плітку, судака, сома, щуку. В Таращанському, Яготинському, Білоцерківському районах є великі господарства, де розводять цінні породи риб.
На території області людина з’явилася ще за часів пізнього палеоліту (близько 20—15 тис. років тому). Стоянки, що були родовими поселеннями мисливців, виявлені на території Києва, Фастова й села Добраничівки Яготинського району. Тут досліджено залишки округлих наземних жител типу куренів, на спорудження яких були використані великі кістки мамонтів та інших тварин. Крім крем’яних та кістяних знарядь праці, знайдено також вироби з гірського кришталю. Унікальна схематизована фігурка жінки з янтарю (Добраничівка) та складний рисунок, виконаний врізними лініями на бивні мамонта (Кирилівська стоянка), говорять про мистецько-духовні запити людей ще в ті давні часи.
Територія Київщини була значно заселена в добу неоліту (VI—IV тисячоліття до н. е.). На піщаних дюнах і низьких берегових терасах річок у Києво-Святошинському, Чорнобильському та Іванківському районах знайдено близько 60 неолітичних поселень. З них найкраще досліджені поселення в Микільській Слобідці і Чапаєвці (околиці Києва), Гринях Чорнобильського району і Завалівці Києво-Святошинського району. На одному з них — в Чапаєвці — знайдено уламки посуду з відбитками культурного ячменю.
Землеробсько-скотарські племена доби міді (IV—III тисячоліття до н. е.) залишили по собі археологічні пам’ятки трипільської культури, вперше виявлені біля с. Трипілля Обухівського району. З відомих на Київщині 50 поселень повністю досліджене поселення родової общини в урочищі Коломийщині біля с. Халеп’я Обухівського району. Тут знайдено унікальну глиняну модель житла з покрівлею. Тесла з рожевого шиферу й мідні сокирки з поселень поблизу сіл Берем’я і Трипілля вказують на зв’язки тогочасного населення з Волинню, Балканами й Кавказом.
У добу бронзи (III — початок І тисячоліття до н. е.) територія області стала ще більш заселеною. Відомо понад 120 поселень та курганних могильників того часу, залишених різними групами племен. Найбільше таких пам’яток лишили по собі у південно-західній частині області землеробсько-скотарські племена, що їх деякі вчені вважають найдавнішою протослов’янською групою. Про розвиток місцевого бронзоливарного виробництва за доби пізньої бронзи (XI — IX ст. до н. е.), появу майнової нерівності в тогочасному суспільстві свідчать скарби кам’яних ливарних форм, а також бронзових знарядь праці і прикрас, знайдені в Мазепинцях, Дерев’яній, Підгірцях та Скибинцях.
Населенню середнього Подніпров’я у VIII—VII ст. до н. е. стало відомим залізо. Багато дослідників дотримуються думки, що територія Київщини була частиною земель, заселених скіфами-орачами — місцевими землеробськими племенами, які, за свідченням Геродота, вже знали плуг. Відомо близько 90 городищ, поселень та курганних могильників скіфського часу (VII—III ст. до н. е.). Найбільш значні з них — Трахтемирівське, Хотівське і Ходосівське городища та кургани Переп’ятиха і Переп’ят поблизу сіл Мар’янівки і Фастівця, згадані в літопису під 1151 роком. На поселенні біля Бортничів виявлено залишки бронзоливарної майстерні.
У Кагарлицькому, Миронівському й Тетіївському районах трапляються окремі речі та курганні поховання сарматів (II ст. до н. е.— III ст. н. е.).
Територія області — частина тих земель, де в першому тисячолітті н. е. сформувалося ядро великого східнослов’янського етнічного масиву, в складі якого було і плем’я полян, що заселяло середню течію Дніпра, головним чином в районі його правого берега, між Россю та Ірпенем. В лісостеповій частині області виявлено понад 90 ранньослов’янських пам’яток. Біля сіл Зарубинців та Черняхова археолог В. В. Хвойко вперше дослідив могильники, що дали назву ранньослов’янським археологічним культурам — зарубинецькій (II ст. до. н. е.— II ст. н. е.) та черняхівській (II—VI ст. н. е.).
Саме на Київщині вивчені основні пам’ятки зарубинецької культури: Корчуватський і Пирогівський могильники, поселення поблизу сіл Пирогового та Великих Дмитровичів. Поблизу с. Лютежа повністю розкопане поселення, де виявлено 15 залізоплавильних горнів. Серед пам’яток черняхівської культури досліджено могильники в Ромашках, Дідівщині та Переяслав і-Хмельницькому. На поселенні, розкопаному поблизу Жуківців, уперше знайдено характерні для черняхівської культури наземні житла.
Слов’яни-землероби зарубинецької та черняхівської культур вирощували кілька сортів проса, пшениці і ячменю. Академік Б. О. Рибаков розшифрував символічні знаки на гончарному глеку з Ромашківського могильника і встановив, що вони є сільськогосподарським календарем. Це вказує на існування у слов’ян певної системи агротехнічних заходів і в т. ч., очевидно, правильної сівозміни. Зерно було й основним предметом вивозу. Про розвиток торгівлі в ті часи свідчать численні знахідки на Київщині римських монет, в т. ч. 8 монетних скарбів.
Монетні скарби перших століть нашої ери та ювелірні прикраси VI—VIII ст., виявлені біля Вишгорода, Жукина, Росави та Дударів,— яскраве свідчення процесу поглиблення майнової нерівності та класового розшарування місцевих слов’янських племен. Виділення ремесла в окрему галузь виробництва, удосконалення техніки землеробства прискорили розклад родового ладу і зумовили зародження феодальних відносин у східних слов’ян. З появою класів виникають племінні об’єднання-князівства. Наймогутніше з них склалося у середньому Придніпров’ї у полян. Воно стало основним осередком, навколо якого об’єднувалися інші східнослов’янські племена. Цей процес завершився у IX ст. утворенням ранньофеодальної держави — Русі з центром у Києві, образно названим літописцем «матір’ю городів руських». В X—XII ст. Київська Русь була наймогутнішою державою Європи.
Територія нинішньої Київщини була найбільш розвинутою в економічному і культурному відношеннях. Тут існували сотні сіл і міст, багато з них не один раз згадується в літописах, інших письмових джерелах та усній народній творчості. До числа визначних міст, крім Києва, належали Переяслав, Білгород, Вишгород, Василів, Витечів, Заруб, Халеп, Треполь, Богуслав. Ці та інші міста виросли в значні ремісничо-торговельні центри.
Високого професіонального рівня досягла обробка заліза. У численних майстернях виготовляли різноманітні сільськогосподарські знаряддя (лемеші та чересла для плугів, серпи, коси та інше), зброю (кольчуги, шоломи, мечі), ремісничі інструменти, господарчі та побутові речі тощо. Великого поширення набрали ювелірне, косторізне, токарне, керамічне, склоробне та інші ремесла. Виготовлялися будівельна цегла, полив’яні облицювальні плитки, віконне скло, смальта, гончарний та скляний посуд, прикраси (шийні гривні, браслети, перстні, колти) тощо. Вироби ремісників відзначалися високою майстерністю і тонким художнім смаком. Вони знаходили збут далеко за межами Придніпров’я.
Десятки монументальних кам’яних і дерев’яних споруд та оборонних укріплень, міст через Дніпро (1015 рік) переконливо свідчать про розквіт будівельної техніки.
Розвивалася також торгівля, зокрема зовнішня. Через київські землі проходили важливі торговельні шляхи — водний «з варяг у греки» по Дніпру і сухопутні із Західної Європи на Схід. Кияни торгували з країнами Європи і Сходу. В Києві постійно знаходилися чужоземні купці. Важливими торговельними портами були також Вишгород і Витечів.
Деякі міста стали значними адміністративно-культурними центрами. У Вишгороді в 1072 році складено збірник давньоруських законів «Руська Правда», який юридично оформив феодальне право. У Переяславі деякий час знаходилася резиденція митрополита, у Білгороді та Юр’єві (тепер Біла Церква) в кінці X століття були створені епіскопські кафедри.
Економічну основу Київської Русі становило орне землеробство, що грунтувалося на праці залежних від феодалів смердів. В. І. Ленін писав, що «… землевласники кабалили смердів ще за часів „Руської Правди»». Внаслідок експлуатації трудового люду в руках феодалів нагромаджувалися великі багатства. Свідченням цього є численні скарби, знайдені в багатьох місцях області (Київ, Обухів, Чорнобиль, Миронівка, Стайки, Жуляни, Васильків, Гьоздів тощо). Феодальна верхівка — князі, бояри та духовенство жили в кам’яних палацах, залишки яких виявлені в Києві, Переяславі, Білгороді. Трудовий люд тулився в убогих житлах. Народ — творець всіх цінностей — зазнавав найтяжчої експлуатації і найжорстокіших утисків з боку землевласників-феодалів, Що викликало активний опір. Підтвердженням цього є численні народні повстання, в т. ч. 1068 і 1113 років. В них брали участь не лише жителі Києва, а й навколишніх сіл.
Населення Київщини внесло великий вклад у боротьбу давньоруської держави проти кочових племен печенігів, а потім половців. Для захисту від нападів кочовиків за князів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого укріплювалися південні кордони, будувалися й заселялися «городи» понад Трубежем, Россю і Стугною. В систему оборони входили і т. зв. змійові вали — величезні земляні укріплення споруджені у попередні часи. Залишки їх збереглися до наших днів.