Відбудова народного господарства на Київщині
Ставши господарями свого життя, трудящі самовіддано боролися з розрухою, їх зусилля спрямовувала губернська партійна організація, яка на цей час налічувала 6870 комуністів, а також комсомольська організація, що об’єднувала близько 5 тис. юнаків і дівчат. Яскравим виявом трудового героїзму на відбудові промисловості й комунального господарства стали суботники й недільники. 9 січня 1921 року відбувся загальноміський недільник у Києві. Учасники його відбудовували залізничний вузол, Ланцюговий та Наводницький мости, піднімали затоплений пароплав «Передовой».
Трудящі палко відгукнулися на заклик Комуністичної партії і Радянського уряду допомогти голодуючому населенню Поволжя та інших районів країни, що потерпіли від неврожаю 1921 року. Другий губернський з’їзд КНС в січні 1922 року зобов’язав кожні 10 хат взяти на забезпечення одного голодуючого. Для дітей, що прибували з голодуючих губерній, відкрили дитячі будинки в Сквирі, Броварах, Києві. У Києві було розміщено 2 тис. дітей, надано роботу 2675 чоловікам, що прибули з Поволжя. У фонд допомоги голодуючим в жовтні 1921 року надійшло у Сквирському повіті 11 700 пудів продуктів, у Чорнобильському — 1787 пудів. На кінець листопада 1921 року молодь Київщини зібрала понад 60 млн. крб. грошима, 80 золотих і срібних речей та багато продуктів. Одночасно з Києва у райони Поволжя було відправлено 20 вагонів продовольства, обладнання для їдальні на 300 місць та для притулку на 150 дітей. Селяни надіслали господарствам губерній, які потерпіли від неврожаю, 896 тис. пудів посівного матеріалу. За велику організаторську роботу серед трудящих щодо збору коштів, для голодуючих Київська губернська рада профспілок була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора УРСР.
Трудящі одностайно підтримали рішення X з’їзду РКП(б) (1921 р.) про перехід до нової економічної політики. Запровадження непу створило сприятливі умови для розвитку всіх галузей народного господарства. Один за одним ставали до ладу заводи й фабрики. На початку 1922 року дав першу продукцію Київський кабельний завод. В цьому ж році відновили роботу 10 цукрових заводів губернії, у наступному році дали продукцію київські заводи «Більшовик», «Червоний плугатар» та інші.
Чимало було зроблено для відбудови сільського господарства. Вже 1921 року посівні площі в Київській губернії наблизилися до рівня 1916 року. Для допомоги селянству створювалися прокатні пункти, майстерні ремонту машин та сільськогосподарського реманенту. Селянам було виділено 31 888 пудів вівса, 18 607 пудів насінного. ячменю. Завдяки допомозі держави 1921 року успішно проведено посівну кампанію, збирання врожаю, вчасно виконано продподаток. Вже на 16 листопада було здано 11 млн. пудів зерна при плані 12 млн. пудів. Одними з перших у губернії до 30 серпня виконали продподаток селяни с. Новосілок Київського повіту.
Селяни ставали на шлях колективного господарювання. 1921 року на Київщині налічувалося 69 комун і артілей, а на кінець 1924 року — 14833. З 1925 року почали створюватися товариства спільного обробітку землі. Молоді колективні господарства з перших років свого існування досягли чималих успіхів: у 1925 році врожайність у них була вищою, ніж в індивідуальних господарствах на 25—50 процентів.
1921 року у всіх повітах відбулися перші за мирних умов вибори до Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Губернський з’їзд Рад, що проходив у липні, завершив перебудову радянського апарату. Перевибори Рад в листопаді 1924 року пройшли з великим піднесенням. У складі новообраних сільрад незаможні селяни становили 70,8 проц. Серед членів Рад було 5,2 проц. комуністів, 5 проц. комсомольців.
Яскравим виявом зростання політичної свідомості трудящих був рух за утворення CPСP. Ще в роки громадянської війни загальні збори комуністів, членів профспілок, широких кіл населення Київської губернії у своїх резолюціях висловлювалися за єдність дій трудящих усіх республік, виступали за утворення Союзу радянських республік. Такі рішення, зокрема, були прийняті на Київській губернській конференції КП(б)У З травня 1919 року, на загальних зборах селян с. Григорівни Київського повіту 19 травня 1919 року, на мітингу робітників і червоноармійців Києва 29 лютого 1920 року. На VII Всеукраїнському з’їзді Рад 13 грудня 1922 року виступив делегат від незаможного селянства П. Клименко. Висловлюючи одностайну волю трудящих, він заявив: «Незаможники Київщини вітають Союз Радянських Республік».
Всі свої успіхи в будівництві нового життя трудящі Київщини пов’язували з ім’ям великого Леніна — творця першої в світі держави робітників і селян. Народна любов до Ілліча особливо яскраво проявилася у дні, повні тривоги й смутку, коли стало відомо про його тяжку хворобу. На з’їзді Рад Дзюньківського району Бердичівського округу 19 листопада 1923 року Ілліча обрали почесним головою сільради села Мармуліївки (тепер — Володарського району) і вирішили послати до нього ходока для вручення мандата. Невимовне горе народу і одночасно політична зрілість, революційна мужність трудящих знайшла свій вияв у листах, резолюціях, постановах, які надходили звідусіль після смерті В. І. Леніна. Робітники й селяни Броварського району в телеграмі писали: «Зібравшись усі разом, одностайно заявляємо, що всі його заповіти для нас усіх будуть непорушні, і шлях, накреслений великим світовим вождем трудящих Володимиром Іллічем, є нашим шляхом, яким підемо з гордістю, не звертаючи ні на крок».
Політична зрілість трудящих яскраво виявилась також під час ленінського призову в 1924 році. Близько шести тисяч робітників і селян подали заяви з просьбою прийняти їх до лав партії. У складі партійної організації Київщини на кінець 1924 року вже налічувалося 12 213 комуністів. Значно зросли лави комсомольських організацій, які в березні 1925 року об’єднували близько 20 тис. юнаків та дівчат. Комсомольці виступали застрільниками багатьох цікавих справ, згуртовували навколо себе неспілкову молодь.
Завдання, що стояли перед нашою країною в період відбудови народного господарства, вимагали нового адміністративно-територіального поділу. В березні 1923 року на Україні були ліквідовані повіти й волості, замість них утворені округи і райони, а в 1925 році — ліквідовані губернії. У 1923—1930 рр. на території сучасної Київщини існували Київський та Білоцерківський округи, до складу яких входили 44 райони. Одночасно із змінами в адміністративно-територіальному поділі дістали юридичне підтвердження міські поселення, що не мали статусу міст. До категорії міст у 1925 році була віднесена Біла Церква, де в той час значного розвитку вже набула промисловість; одночасно такі міста, як Сквира, Тараща, де більшість населення займалися сільським господарством, були переведені до розряду селищ міського типу.
Через великі руйнування і людські втрати в роки першої світової, а потім і громадянської воєн, значний відплив людей в Донбас та інші промислові центри, в містах і селищах міського типу спостерігалось певне зменшення чисельності населення. В 1926 році воно скоротилося порівняно з 1910 роком у Таращі на 4,5 тис. чоловік, Сквирі на 8,6 тис., Чорнобилі на 7,4 тис., Богуславі на 7,7 тис., Білій Церкві на 23,9 тис. чоловік.
У перші роки Радянської влади велика увага приділялася охороні здоров’я. Було відкрито десятки нових лікарень, амбулаторій, пологових будинків. На жовтень 1928 року в Білоцерківському і Київському округах діяло 168 лікарень та амбулаторій, в яких працювало 1311 лікарів.
Соціалістична держава оточила піклуванням дітей. Вже на 1 грудня 1920 року в губернії працювали 134 дитячі будинки, в яких виховувалися 7247 дітей-сиріт, і 105 дитячих садків для 7350 дітей жінок-робітниць.
Київщині, як і іншим районам країни, лишилася тяжка спадщина від старого ладу — майже суцільна неписьменність населення. В 1920 році в губернії сотні тисяч дорослих не вміли читати й писати. Серед 16—19-річних юнаків неписьменних було 34,8 проц., а серед дівчат — 68,7 проц. Радянський уряд та місцеві Ради багато робили, щоб налагодити навчання дітей шкільного віку в єдиній трудовій політехнічній школі. В середині 1921 року в школах налічувалося 188,5 тис. учнів, яких навчали 8630 учителів, а на кінець 1923 року працювала 2121 школа з числом учнів 243,2 тис. чоловік. З 1924 року розгорнулася підготовка до введення загального обов’язкового початкового навчання. Велика робота провадилася щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення. В 1925 році діяло понад 2 тис. лікнепів та шкіл для малописьменних. Лише 1923 року в лікнепах оволодівали грамотою понад 47 тис. чоловік.
Одночасно відкривалися професійно-технічні школи, училища, технікуми й вищі навчальні заклади. У червні 1921 року на Київщині налічувалося 15 педшкіл, 16 технікумів і 51 професійно-технічна школа. Відповідно до рішень партії і уряду створювалися курси та робітничі факультети для підготовки робітників і селян до вступу у вузи. У Києві в 1925 році працювало 9 інститутів, 11 технікумів, а також 10 робітфаків та педагогічних курсів, де навчалися понад 7 тис. чоловік. Все ширше розгортала роботу Академія наук, яка відігравала важливу роль у розвитку науки, культури і техніки та в підготовці кадрів.
Великі успіхи були досягнуті в галузі культурно-освітньої роботи. 1928 року на Київщині діяло 89 клубів, 809 бібліотек, 417 хат-читалень, 308 селянських будинків. Керуючись ленінськими настановами про значення історико-культурної спадщини, місцеві Ради вже в перші роки Радянської влади націоналізували музеї, приватні колекції історичних і художніх пам’яток та інші культурні й наукові цінності. Всі музейні установи було взято під охорону держави, перетворено на загальнонародні скарбниці.
Підсумки п’ятирічної праці у відбудові й дальшому розвитку народного господарства і в культурному будівництві підбила окружна партійна конференція 23 листопада 1925 року. На цей час валова продукція промисловості порівняно з 1921 роком зросла в кілька разів, посівна площа збільшилася порівняно з 1917 роком на 6,5 проц., поголів’я худоби — на 20 проц. Продуктивність праці й заробітна плата робітників наближалися до довоєнного рівня. Проте це були тільки перші досягнення. Основою всієї промисловості губернії на кінець відбудовного періоду, як і в дореволюційний час, залишалася харчова промисловість. У сільському господарстві переважали дрібні селянські господарства.
Вже у перші роки індустріалізації розгорнулося будівництво нових і реконструкція діючих промислових підприємств. Крім Києва, значне промислове будівництво здійснювалося в Броварах, Борисполі, Білій Церкві, Василькові, Фастові. Тут розвивалася легка, харчова, машинобудівна, деревообробна, силікатно-керамічна промисловість. Виросли нові промислові підприємства, зокрема завод «Транспортер» у Василькові, взуттєва фабрика і консервний завод у Білій Церкві та інші. Проводилася докорінна реконструкція багатьох існуючих підприємств. Успіхи соціалістичного будівництва дали змогу на 1930 рік повністю ліквідувати безробіття, що мало велике значення для піднесення добробуту робітничого класу.
За роки першої п’ятирічки промисловість губернії збільшила випуск продукції майже в 2 рази, в т. ч. металообробна — в 4 рази, швейна, текстильна, торф’яна — в 5 разів, кондитерська й трикотажна — в 14 разів. Значним промисловим центром України став Київ, де за цей час обсяг промислового виробництва зріс у 4,2 раза.
На розвиток промисловості й сільського господарства позитивно вплинуло поліпшення управління народним господарством після утворення в лютому 1932 року Київської області. У другій п’ятирічці була завершена технічна реконструкція основних промислових підприємств Білої Церкви, Фастова, Василькова. Особливо швидкими темпами зростали основні фонди в галузях, які виробляли засоби виробництва. В 1928—1934 рр. в металообробці і машинобудуванні вони зросли більше як у 6 разів, а в усіх галузях промисловості групи «А» (виробництво засобів виробництва) — майже в 5 разів. Друга п’ятирічка була виконана достроково — за 4 роки і 3 місяці. Успішно почалося виконання планів третьої п’ятирічки. Цьому сприяло широке розгортання стахановського руху.
У результаті здійснення довоєнних п’ятирічок Київщина перетворилася на високорозвинену індустріально-аграрну область. Були реконструйовані старі та введені в дію нові, оснащені передовою технікою промислові підприємства. В області (з Києвом) в 1940 році налічувалося 797 великих підприємств, на яких працювали 210 тис. чоловік. Провідне місце належало машинобудівній і металообробній, а також харчовій, легкій, деревообробній промисловості і виробництву будівельних матеріалів. Валова продукція всієї промисловості перевершила рівень 1913 року майже в 10 разів і становила 12 проц. виробництва республіки.
Багато зусиль доклали трудящі для розв’язання найскладнішого і найважчого завдання після завоювання Радянської влади — перебудови сільського господарства на соціалістичних засадах. У ході індустріалізації для цього були створені відповідні матеріально-технічні передумови. Як і в усій країні, масова колективізація сільського господарства в області розпочалася після XV з’їзду ВКП(б), наприкінці 1929 — на початку 1930 року. Важливу роль у переході селянства на рейки соціалістичного господарювання відіграли комуни, артілі, ТСОЗи, засновані ще в попередні роки. За станом на 1 жовтня 1928 року в Київському округу було 278 колективних об’єднань селян, які налічували 3477 селянських господарств. На прикладі їх діяльності селяни переконувалися в незаперечних перевагах великого соціалістичного господарства над дрібним, одноосібним.
Активну роботу на селі щодо організації колективних господарств вели комітети незаможних селян. Вони стійко захищали інтереси бідноти, боролися за згуртування бідняків і середняків на базі кооперації. Члени KHG першими вступали до колгоспів. Незаможники спільно з середняками, підтримані робітничим класом і державою, давали рішучу відсіч куркулям.
У здійсненні колективізації велику допомогу подавала держава. На розвиток сільського господарства Київщини в 1928—1929 рр. було асигновано понад 2 млн. крб. Колективні господарства відчутну підтримку мали від створених навесні 1928 року 37 радгоспів. У розгортанні колективізації брали участь колективи промислових підприємств Києва, Білої Церкви та інших міст, які допомагали селянам налагоджувати виробництво у новостворених колгоспах, проводили велику масово-політичну й культурно-освітню роботу на селі. У 1928—1929 рр. понад 15,5 тис. робітників Києва шефствували над селом. Протягом першої половини 1929 року у села виїжджали 48 робітничих бригад для ремонту сільськогосподарського реманенту та проведення різних господарсько-політичних кампаній. Робітники відрядили для постійної роботи у селах Київщини 121 «двадцятип’ятитисячника», 56 з яких були обрані головами колгоспів. Крім того, 99 чоловік виїхали на роботу в села Молдавської APСP.
Суцільна колективізація і ліквідація на цій основі куркульства як класу зустріли шалений опір класових ворогів. Куркулі всіляко перешкоджали колгоспам, чинили терористичні акти, підпалювали господарства активістів. Чимало славних синів і дочок ленінської партії і комсомолу, сільських активістів, зокрема комуністи Г. Сніцер у Трилісах, О. Шульга у Буряківці, Л. Л. Васильєв у Демидові, загинули від рук підлих убивць. Проте могутня політична активність селянства, повсякденне керівництво партійних організацій колгоспним будівництвом забезпечили бурхливе зростання колгоспного руху. До 20 лютого 1930 року на Київщині вступило до колективних господарств вже до 58 проц. дворів.
Важливу роль у колективізації, розвитку продуктивних сил артілей, переходу сільського господарства на рейки механізації відіграли MTС. Перші MTС були створені у Сквирі (1930 р.) і Київському сільському районі (1931 р.). В 1932 році в області налічувалось 94 MTС, які мали 3450 тракторів і обслуговували 2577 колгоспів. Ремонт техніки забезпечували 15 машинно-тракторних майстерень.
Організаційному й економічному зміцненню колгоспів сприяло створення у 1933 році політвідділів MTС і радгоспів. Обком КП(б)У направив у 1933—1934 рр. на постійну роботу до політвідділів MTС і радгоспів та на партійну і радянську роботу в села 3664 комуністи.
В передвоєнні роки колгоспи області досягли значних успіхів. Якщо в 1938 році 100-пудовий урожай зернових з гектара зібрали в одному колгоспі, то в 1939 році таких колгоспів було вже 17, а в 1940 році — понад 200. Середній урожай провідної зернової культури — озимої пшениці — в 1940 році (в сучасних межах області) становив 12,1 цнт, а провідної технічної культури — цукрових буряків — 130 цнт з гектара. На початку 1941 року всі колгоспи області вже мали по 3 тваринницькі і по одній птахівничій фермі. На кожні 100 га землі припадало 55 голів худоби.
Далеко за межами України славилася Київщина стахановцями колгоспних ланів і ферм. У 1935 році в усій країні стали відомими імена славних заспівувачів руху п’ятисотенниць М. С. Демченко і М. В. Гнатенко із с. Старосілля (тепер Черкаська область), ланки яких зібрали відповідно 523 і 511 цнт цукрових буряків з гектара. їх почин знайшов багатьох послідовників у різних галузях сільського господарства області. Визначних успіхів досягли Г. Д. Кошова, якій встановлено бронзовий бюст на ВСГВ у Москві, П. Василенко, О. С. Хобта, М. Бабишина, Є. Безсмертна, Г. Ф. Бідненко. Праця трудівників високо оцінена Комуністичною партією та Радянським урядом. Тільки в 1939— 1940 рр. орденами й медалями нагороджено 244 передовиків та кращих організаторів сільського господарства, 5 колгоспів, Кагарлицьку МТС. 290 колгоспів та понад 6 тис. колгоспників стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1940 року.
На чолі трудящих йшли комуністи. Київська обласна партійна організація на початку 1941 року об’єднувала понад 61 тис. комуністів. Під її керівництвом працював численний загін комсомольців — 177 тис. юнаків і дівчат.
Запорукою успішного розв’язання складних завдань побудови соціалізму було зміцнення суспільно-політичної та ідейної єдності всього радянського суспільства. Яскравим виявом її стала висока активність під час виборів до органів влади на основі нової Конституції. Кращих своїх представників трудящі області обрали до Верховної Ради СРСР. Велика честь представляти інтереси народу випала на долю секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора, письменника О. Є. Корнійчука, президента АН УРСР О. О. Богомольця, агронома Д. Ю. Комищенка, начальника цеху заводу «Укркабель» П. В. Гусятникової та інших.
Після перемоги соціалізму докорінно змінилося соціально-економічне обличчя Київщини. В 1939 році на її території (в сучасних межах) проживало 1715,9 тис. чоловік, а з Києвом — 2562,6 тис. чоловік; за числом жителів в 1939 році вона поступалася місцем лише перед Донецькою та Дніпропетровською областями. Із загальної кількості населення в містах проживало 12,4, а з Києвом — 41,3 проц. населення, у селах відповідно — 87,6 і 58,7 процента.
Старі дореволюційні містечка, які в минулому були переважно осередками торгівлі, оновлювалися, ставали впорядкованими населеними пунктами. В 1938 році до категорії міст віднесені Фастів, Богуслав та Сквира, а у 1938—1941 рр. колишні робітничі залізничні та інші селища — Бабинці, Борова, Буча, Ворзель, Гостомель, Кодра, Клавдієво-Тарасове, Коцюбинське, Іванків, Миронівка, Пісківка, Поліське та Ржищів — до селищ міського типу.
Невпинно поліпшувалися умови життя трудящих. У 1940 році фонд заробітної плати в промисловості області порівняно з 1937 роком зріс на 60 проц. Високою стала і оплата колгоспного трудодня. Збільшилося виробництво товарів народного споживання. Роздрібний товарооборот державної і кооперативної торгівлі разом з громадським харчуванням становив у 1940 році 369,5 млн. карбованців.
Докорінно поліпшилась охорона здоров’я. Якщо до Великої Жовтневої соціалістичної революції у Київській губернії (разом з Києвом) налічувалося всього 556 лікарів і 600 фельдшерів, то в 1940 році в Київській області, яка за розміром була дещо меншою ніж губернія, населення обслуговували 5260 лікарів і 9 тисяч чоловік середнього медичного персоналу, які працювали в 144 лікарняних установах (без госпіталів); діяло 40 санаторіїв та 33 будинки відпочинку.
Рясні плоди принесло трудящим здійснення в країні культурної революції. За роки першої п’ятирічки було здійснено загальну початкову, а в наступні роки й загальну семирічну освіту. Напередодні війни запроваджувалося обов’язкове десятирічне навчання в містах. В 1940/41 навчальному році в області і м. Києві діяли 1383 загальноосвітні школи, в яких здобували освіту 380,9 тис. учнів. До кінця другої п’ятирічки неписьменність серед дорослого населення в основному була ліквідована. Зросла мережа вищих навчальних закладів. У 1940/41 навчальному році в 21 вищому навчальному закладі здобували освіту 22,9 тис. студентів, в 51 технікумі — 13,6 тис. учнів. Кожен десятий житель мав вищу або середню освіту. В області було 68 науково-дослідних закладів, в яких налічувався 1821 науковий співробітник.
Багато було зроблено і в галузі культурно-освітнього будівництва. 1940 року на Київщині працювало 360 кіноустановок, 12 театрів, 1258 клубів, 1325 бібліотек з книжковим фондом 3,1 млн. примірників.
Справжнього розквіту набула художня самодіяльність. В 1938 році в 6876 гуртках художньої самодіяльності брало участь 137,4 тис. чоловік. Багато аматорських колективів своєю виконавською майстерністю не поступалися перед професіональними. Особливо славився хор дівчат-колгоспниць с. Рогозова Бориспільського району, який був учасником республіканської олімпіади та Всесоюзного радіофестивалю в Москві. В області діяв також 1131 музичний гурток з 11 310 учасниками.
В довоєнні роки значного розвитку набуло народне мистецтво. У Василькові, Переяславі, Богуславі працювали художньо-промислові артілі вишивальниць. У Василькові виготовлялися чудові майолікові вироби. Славилися своїми роботами з декоративного малювання народні митці К. В. Білокур та М. О. Примаченко.
Широко відзначилися ювілеї видатних діячів культури й літератури, зокрема 100-річчя з дня смерті О. С. Пушкіна в 1937 році та 125-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка в 1939 році. У 1939 році в області видавалися 118 газет, 66 журналів. Працювало 12 книжково-журнальних видавництв.