Червона Поляна, Антрацитівський район, Луганська область
Червона Поляна — село, центр Червонополянської сільської Ради, до складу якої входять також селище Ковпакове і село Щотове. До районного центру — 18 км, до обласного — 45 км. З Антрацитом зв’язане шосейною дорогою. Населення — 4,1 тис. чоловік. Село оточене балками і має мальовничий вигляд.
В околицях села є поклади бурого залізняку. Наприкінці XVIII століття розпочалася їх промислова розробка. Проте ці спроби не дали економічного ефекту, на початку XIX століття роботи тут припинилися.
Село засноване в 1772 році. Першими його жителями були селяни, вислані царським урядом з села Петропавлівки Севського повіту Орловської губернії за виступи проти поміщиків. На пам’ять про рідне село вони і нове своє поселення назвали Петропавлівкою.
На землях Петропавлівки жили державні селяни, які платили казні грошовий оброк — по 5 крб. на рік з ревізької душі, відбували на її користь всілякі натуральні повинності. В 1795 році у зв’язку з заснуванням Луганського чавуноливарного заводу Петропавлівка була приписана до цього підприємства для відбування жителями заводської повинності.
Основним обов’язком приписних селян була доставка на завод кам’яного вугілля. Адміністрація підприємства платила за селян подушні податі в казну, а жителі Петропавлівки повинні були їх відробити заводу. Це була дуже тяжка повинність. На кожну ревізьку душу вимагалося доставити по 120 пудів вугілля з Лисичанських розробок до Луганська за 85 верст. А від самого Лисичанська селяни проживали за 110 верст, тому для виконання обов’язкових робіт вони витрачали дуже багато робочих днів.
Після ряду неврожаїв, що часто бували на степових землях, падежів худоби від епідемії та нестачі кормів матеріальне становище селян ще дужче погіршало. І виконання заводської повинності стало для них зовсім нестерпним. Селяни обурювались, а потім вирішили припинити підвезення вугілля на завод. Протягом десяти років вони відмовлялись виконувати обов’язкові роботи. Водночас селяни зверталися з проханням до царя, щоб їх звільнили від заводської повинності. Але на їхні скарги довго ніхто не реагував. І тільки 10 січня 1821 року царським указом селяни, приписані до Луганського заводу, були звільнені від виконання повинностей.
Багаторічне виконання тяжких повинностей довело село до злиднів. Селяни жили в саманних хатах, вкритих очеретом або соломою, освітлювали їх каганцями. Одяг шили з саморобного полотна, взуттям були личаки.
Після реформи 1861 року селяни змушені були викупляти свої земельні наділи, середній розмір яких становив 6,2 десятини. На 1259 ревізьких душ у селі було відведено 7833,6 десятини землі.
У другій половині XIX століття населення Петропавлівки значно збільшилося за рахунок переселенців-українців з села Макарів Яр, розташованого на Сіверському Дінці. Сюди їх привабили родючі петропавлівські землі. В 1897 році село мало 599 дворів та 5031 жителя.
Хоч населення Петропавлівки швидко зростало, але медичне і культурне обслуговування його тут було на низькому рівні. Для лікування державних селян на весь повіт було 2 фельдшери, один з яких жив у Петропавлівці. Район його діяльності був такий великий, що він встигав обслужити лише небагато жителів. До того, за медичні послуги слід було платити. Недуже поліпшилось становище і в пореформений період. У зв’язку з ліквідацією в Петропавлівці фельдшерського пункту за медичною-допомогою доводилось звертатися до Оріхівської медичної дільниці, яка обслуговувала населення чотирьох волостей.
Дуже повільно розвивалася і народна освіта. З 1867 року в Петропавлівці існувала церковнопарафіальна школа, в якій навчалося 56 учнів — менше п’ятої частини дітей віком 9—11 років. Школа утримувалась на кошти селян. Оскільки гроші надходили нерегулярно, вона час від часу закривалася. В 1878 році було відкрито земську початкову школу в пристосованому для неї приміщенні. Шкільний будинок в селі заклали лише в 1903 році.
Для освіти селян багато зробили вчителі Петро Федорович і Єфросина Михайлівна Шереметьєви. Будучи єдиними представниками інтелігенції на селі, вони не тільки вчили грамоти селянських дітей, але й подавали жителям медичну допомогу, за свої гроші купували бідним учням підручники, а найубогішим — одяг і взуття, щоб вони могли ходити до школи.
Рідко в селянській хаті зустрічалися книжки, бо на придбання їх у селян-бідняків не було грошей. Тільки в 1904 році при школі відкрили бібліотеку, але її невеликим книжковим фондом користувалися здебільшого учні. В 1914 році, наприклад, з кожних 20—25 жителів села лише один був читачем бібліотеки.
З наближенням Великого Жовтня революційні віяння відчувалися і в Петропавлівці. Провідниками їх були насамперед ті бідняки, які щоразу йшли на заробітки на шахти. Там вони вливалися в робітниче оточення, що позначалося на їх свідомості. Великий вплив на петропавлівців, як і на жителів інших сіл, мали шахтарі А. Т. Іванов та А. В. В’ялий. В лютому 1917 року вони обидва були членами страйкового комітету шахти Кочергіна. Іванов і В’ялий часто збирали селян у Чепилкіній балці поблизу Петропавлівки і розповідали їм про боротьбу робітників за свої права, закликали їх організовано виступати проти гнобителів.
Одним з перших більшовиків Петропавлівки був Полікарп Сергійович Корнєєв. З дитячих років довелося йому наймитувати у сільських багатіїв Ломакіних. Коли Корнєєва призвали на військову службу, в армії він зблизився з більшовиками-підпільниками, а в 1914 році вступив до лав РСДРП. В кінці 1917 року, повернувшись у своє село, П. С. Корнєєв встановив зв’язок з Луганською організацією РСДРП(б), поширював революційні листівки, провадив пропагандистську роботу.
Коли прийшла звістка до Петропавлівки про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, всі жителі зібралися в центрі села на мітинг, скликаний з ініціативи більшовиків — П. С. Корнєєва та О. 3. Безпалова. Сільська біднота палко вітала перемогу влади робітників і селян.
Петропавлівський більшовик П. С. Корнєєв був делегатом першого Всеукраїнського з’їзду Рад, який відбувся 24—25 грудня 1917 року в Харкові. Повернувшись звідти, він розповів односельчанам про рішення з’їзду, який проголосив встановлення Радянської влади на Україні і обрав Центральний Виконавчий Комітет України.
На початку 1918 року в селі було створено ревком, головою якого став П. С. Корнєєв. Це був тяжкий час для молодої Української Радянської Республіки. Німецькі війська насувалися з заходу і нищили завоювання соціалістичної революції. Більшовики закликали народ стати на захист Радянської влади. У квітні 1918 року Петропавлівський ревком організував партизанський загін. До нього ввійшли 96 петропавлівських селян. Очолювали загін П. С. Корнєєв і С. Є. Мілютін. Партизани активно боролися проти німецьких інтервентів, що захопили село, а також білокозачих загонів генерала Краснова. На початку грудня 1918 року партизани розгромили загін красновців на станції Ковпакове, за три кілометри від Петропавлівки. В цьому бою особливо відзначилися Сергій Мілютін, Іван Корнєєв, Захар Сафронов, Микола Коробкін, які пустили під укіс ворожий ешелон.
У лютому 1919 року Петропавлівка була визволена від білокозачих банд регулярними частинами Червоної Армії — Богучарським і 10-м Воронезьким полками. Партизанський загін влився до складу 10-го Воронезького полку.
Багато жителів села, які зі зброєю в руках захищали завоювання Жовтня, загинули на фронтах громадянської війни. В бою під Богодуховим у 1919 році поліг смертю хоробрих більшовик П. С. Корнєєв.
Після закінчення громадянської війни жителі села активно включилися в будівництво нового життя. Становище основної маси селян було тяжке. В результаті імперіалістичної і громадянської воєн населення Петропавлівки значно зменшилося. В селі переважали дрібні селянські господарства, 30 процентів яких не мали своєї худоби. На кожні два господарства припадала одна голова робочої худоби, на кожні три двори — один плуг.
Сільська Рада згуртовувала селян на боротьбу з господарською розрухою. В цій роботі вона спиралася на комітет незаможних селян, створений у Петропавлівці в липні 1920 року на чолі з Т. І. Гречкіним. Провадився перерозподіл земельних наділів, організовувалась матеріальна допомога бідняцьким господарствам. З 1920 по 1926 рік вони одержали від держави допомогу в сумі 3 000 крб. У куркулів відбирався зайвий сільськогосподарський реманент, лишки посівного матеріалу і роздавалися сільській бідноті.
Сільські комуністи, члени першого більшовицького осередку, організованого в Петропавлівці в 1920 році,— Т. І. Гречкін, К. Є. Фіногєєв, О. 3. Безпалов, М. Т. Коробкін, Ю. L Холін, А. Ю. В’ялий, С. С. Зайцев, І. О. Корнєєв були ініціаторами переходу селян до колективного господарювання. Вони переконували односельчан, що тільки спільно, об’єднавши свої земельні наділи і реманент, вони зможуть покінчити із злиднями. Активними помічниками комуністів в їх роботі були члени комсомольського осередку, що був створений весною 1920 року і об’єднував 20 юнаків і дівчат. Перші серед них були — Євдокія Холіна, Олександр Бурлаков та інші.
В 1923 році в селі організовується кредитове товариство. Воно давало селянам позички і цим самим допомагало їм придбати худобу, сільськогосподарський реманент, машини. В тому ж році жителі Петропавлівки перейменували своє село на Червону Поляну.
Дедалі червонополянські хлібороби усвідомлювали, що пора вже переходити до колективних форм господарювання. В 1927 році вони об’єдналися у три ТСОЗи: «Зоря», «Ясний шлях», «Червоний Схід». Деякі господарства Червоної Поляни приєдналися до сільськогосподарської комуни, організованої в сусідньому селі Ковпаковому в тому ж 1927 році.
В перші роки мирного будівництва комуністи, комсомольці, члени сільради розпочали боротьбу з неписьменністю. Адже в 1923 році з 4992 жителів Червоної Поляни тільки 426 вміли читати і писати. На кожній вулиці створювалися т. зв. опорні пункти. Кожний з них охоплював 15 неписьменних. Люди вчилися охоче, наполегливо. Досі перші учні лікнепу — тепер колгоспні пенсіонери — згадують добрим словом тих, хто відкрив їм дорогу у світ знань: учителів В. А. Давидову і Л. І. Васильєву, комсомольців А. К. Дику, О. І. Бурлакова та інших.
Багатьом селянам лікнепи допомогли вийти у велике життя. Саме тут збагнув «секрети» букваря один з найстаріших комуністів села М. Т. Сафронов, який став згодом головою колгоспу. Брат його Захар Сафронов після лікнепу вивчився на лікаря.
Розширилась і сільська школа. Тут продовжували свою педагогічну діяльність досвідчені вчителі П. Ф. і Є. М. Шереметьєви. Директором школи працював комуніст П. А. Побєжимов. У 1928 році Червонополянська семирічка дала путівку в життя першому випускові своїх вихованців — 34 юнакам і дівчатам.
Зміни в житті селян відчувалися всюди. Переломним щодо цього був 1930 рік, коли основна маса бідняків почала об’єднуватися в колгоспи. На основі ТСОЗіву селі створилося три колгоспи: «Партизан» (першим головою його був Й. П. Драгунов), «Пролетарський Жовтень» (голова М. І. Кремнєв) і «Червоний колос» (голова І. В. Дударев). Держава подавала всемірну допомогу селянам, які стали на шлях колективного господарювання. Так, у 1930 році колгоспам Червонополянської сільської Ради надано кредит на проведення весняної посівної кампанії в сумі 56 150 карбованців.
Уже наприкінці 1930 року в Червоній Поляні не було жодного одноосібника.
Молоді колгоспи технічними засобами обслуговувала створена Боково-Антрацитівська МТС. Першим механізатором у селі був комсомолець Федір Сентяєв. Саме він привів перший трактор на поля червонополянців. Цей день став для хліборобів справжнім святом. Сентяєв на прикрашеному прапорами і транспарантами тракторі в супроводі жителів села об’їхав усі вулиці Червоної Поляни і тільки після цього вирушив у поле. Перший механізатор і тепер працює в колгоспі, змінивши трактор на комбайн.
Але старе й віджиле не здавалося без запеклого опору. Куркулі ніяк не могли заспокоїтись, що вчорашні їхні наймити стали господарями своєї долі, не мирилися з втратою багатств, нажитих за рахунок нещадної експлуатації односельчан. Вони зводили брудні наклепи на активістів, всюди шкодили. А в 1932 році озвірілі куркулі вбили голову колгоспу «Червоний колос» комуніста І. В. Дударєва. Та убивців затримали, і народний суд їм виніс заслужений вирок. Червонополянці поховали комуніста І. В. Дударєва в братській могилі в центрі села, де були поховані місцеві партизани, які загинули в боях з білогвардійцями в роки громадянської війни.
Незважаючи на запеклий опір куркульства, колгоспи впевнено набирали сил, міцніли. У 1935 році хлібороби трьох артілей організували в селі сільськогосподарську виставку, де продемонстрували свої досягнення в піднесенні врожайності.
На Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників, що відбувся в 1933 році у Москві, червонополянці послали і своїх делегатів. Це були бригадири Наум В’ялий з колгоспу «Червоний колос» і Йосип Драгунов з колгоспу «Пролетарський Жовтень».
Соціально-економічні перетворення, що відбувалися завдяки суцільній колективізації дрібних селянських господарств, супроводилися і змінами в культурному житті. На початок 1935 року в селі вже не було неписьменних серед дорослих, а всі діти шкільного віку навчалися. Якщо до Великої Жовтневої соціалістичної революції Петропавлівка не мала своїх спеціалістів, а єдиними представниками інтелігенції було подружжя учителів, то напередодні Вітчизняної війни у Червоній Поляні вже працювало 10 учителів, 3 агрономи, 56 механізаторів сільського господарства. Для школи-семирічки було споруджено новий будинок.
На зміну старим вечорницям приходило цікаве дозвілля, яке комсомольці організовували в сільському клубі. Юнаки і дівчата з захопленням працювали в драмгуртку, яким керувала вчителька В. А. Давидова. При клубі працювала бібліотека. Книгами і газетами користувалися і молоді, і літні колгоспники.
Партійна організація села, яка налічувала у своєму складі понад 20 чоловік, повсякденно проводила виховну роботу серед трудящих. У школах і гуртках політичної освіти навчалися всі комуністи і комсомольці. Одним із свідчень зростання політичної свідомості жителів села є той факт, що коли в 1933 році комуністи порушили на сільських зборах питання про зняття дзвонів з церкви і здачу їх у фонд тракторобудування, рішення було одноголосним. А в 1937 році переважною більшістю голосів червонополянці ухвалили закрити церкву.
Дальший розвиток економіки села, піднесення матеріального і культурного рівня трудівників тимчасово затримали німецькі фашисти, які віроломно напали на нашу країну. З перших днів війни майже всі чоловіки Червоної Поляни пішли на фронт. На колгоспних полях і фермах залишилися працювати в основному жінки, старики, підлітки. Вони трудились, не шкодуючи сил, під лозунгом «Усе для фронту!» В ці тяжкі дні кожний намагався працювати за двох.
Жінкам довелося взяти на свої плечі всю відповідальність за справи колгоспів. Артіль «Пролетарський Жовтень» після того, коли на фронт пішов її голова, очолила Ксенія Мозгова. Бригадиром рільничої бригади стала Ганна Пахомова. Працюючи в бригаді, вона знаходила час і для виховання трьох сиріт фронтовика П. П. Полякова.
В селі широко розгорнулося збирання коштів на будівництво танкової колони. У фонд оборони червонополянці здали 808 тис. крб. Восени 1941 року в селі відкрився військовий госпіталь, у ньому працювали сільські комсомольці Марія Анопринова, Настя Гудкова, Шура Сметаніна, комуністка Олександра Коробкіна. Дівчата-підлітки допомагали саперним військам зводити на околицях села оборонні споруди.
А тим часом фронт все наближався. Від вибухів снарядів здригалася земля. Обстановка вимагала швидко здійснити евакуацію основного колгоспного майна.
Для виконання цього завдання було мобілізовано весь актив села.
17 червня 1942 року фашистські літаки бомбардували Червону Поляну. Навколо горіли будинки, лежали вбиті і поранені. А наступного дня німецькі танки вдерлися в село. Окупанти грабували населення, забирали продукти, одяг, нещадно вирубували фруктові сади, побоюючись, що в них можуть переховуватись партизани.
У фашистське рабство гітлерівці забрали 317 червонополянців, із них — 37 підлітків.
Проте загарбникам не вдалося зламати дух радянських людей. Червонополянці чинили опір ворогові, підтримуючи зв’язок з партизанами. Молодь села поширювала серед населення зведення Радянського інформбюро та листівки. Жителі села переховували у себе бійців Червоної Армії, які потрапили в оточення, допомагали їм перебратися через лінію фронту. Колгоспник Никифор Висоцький протягом кількох днів у своєму сараї доглядав пораненого червоноармійця, який залишився в селі, а потім уночі допоміг йому вибратися з Червоної Поляни, давши на дорогу цивільний одяг і харчі. Виходила пораненого бійця жителька-патріотка Ганна Корчкова.
За героїчний подвиг нагороджена медаллю «За відвагу» колишня партизанка часів громадянської війни Олександра Яковлева. Вона переховувала у себе шістьох поранених бійців Червоної Армії, подавала їм медичну допомогу.
Воїни 36-ої стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Г. ГІ. Ліленкова 19 лютого 1943 року визволили Червону Поляну від фашистського рабства. Цей день для жителів села став незабутнім святковим днем.
Перед відступом троє гітлерівців з кулеметом засіли в будинку колгоспника Д. А. Ляхова, щоб затримати наступ передових бійців нашої армії. За ними пильно стежив син Ляхова, п’ятикласник Борис. Коли на світанку наші розвідники ввійшли у двір, німецький кулеметник намагався відкрити по них вогонь, але його збив з ніг відважний піонер. Поки тривала нерівна боротьба хлопця з фашистом, червоноармійці вскочили в будинок, захопили трьох ворожих солдатів і кулемет.
Піонер Борис Ляхов був нагороджений орденом Червоної Зірки.
Під ударами радянських військ ворог відступав на захід, червонополянці із сховищ поверталися додому і зразу приступали до відбудови зруйнованого господарства. А відбудовувати довелося буквально з руїн. У колгоспі «Червоний колос», наприклад, з усієї тяглової сили залишався лише один кінь. Не краще було становище і в інших колгоспах. Фашистські загарбники зруйнували середню школу, а також багато будинків колгоспників.
Відразу ж після вигнання загарбників почалася підготовка до весняних польових робіт. Хлібороби шукали старе, колись покинуте через непридатність знаряддя, ремонтували його і виїжджали в поле на сівбу. Одночасово відбудовували ферми, житлові будинки.
Нарешті настав довгожданий день Перемоги. 9 травня 1945 року школярі з прапорами верхи на конях об’їхали село, поле, тваринницькі ферми і сповістили, що на відзначення остаточного розгрому ворога скликається мітинг. Незабаром святково прибрані колгоспники заповнили вулиці, поспішаючи на мітинг. їхня радість була безмежна.
Жителі Червоної Поляни по праву пишаються своїми земляками, які в лавах Червоної Армії стійко захищали нашу країну від фашистської нечисті. Під час захисту легендарної Брестської фортеці в бою загинув К. 3. Іванов. У штурмі Берліна брали участь льотчик В. С. Зайцев і розвідник О. І. Тараканов.
За бойові заслуги на фронтах Великої Вітчизняної війни 213 червонополянців нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу. Єгор Корнеев удостоєний ордена Червоного Прапора, двох орденів Червоної Зірки і двох орденів Вітчизняної війни І ступеня. Павло Гречко нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня і медаллю «За бойові заслуги». Іван Штабкін — орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, медаллю «За відвагу», Іван Тараканов — орденами Слави І ступеня і Вітчизняної війни II ступеня та медаллю «За відвагу».
Вчорашні воїни швидко переключалися на трудовий фронт. Багато з них були членами партії, вони складали міцне ядро колгоспних партійних організацій, які очолили боротьбу хліборобів за відродження села, за піднесення врожайності, збільшення поголів’я худоби. Перший мирний рік був дуже тяжким, бо фашисти все знищили і пограбували.
Та, незважаючи на труднощі, жителі села боролися за кожний кілограм хліба, відновлювали ферми. В 1948 році посівні площі були доведені до довоєнних розмірів. Крім старих, на полі уже працювали нові трактори.
Проте малі червонополянські колгоспи не могли швидко розвивати сільськогосподарське виробництво. На невеликих посівних масивах не раціонально використовувалась сільськогосподарська техніка, не вистачало робочих рук. У той же час витрати на утримання адміністративно-управлінського апарату були великі. Тому хлібороби вирішили створити укрупнене господарство. В 1951 році колгоспи сіл Червоної Поляни, Ковпакового, Щотового й Христофорівки об’єдналися у велику артіль «Україна». Господарство зразу набрало широкого розмаху, потужнішою стала його матеріально-технічна база.
Добрим організатором колгоспних мас виявився комуніст П. І. Божко, якого в 1955 році обрали головою артілі. Він зумів мобілізувати всі людські і матеріальні резерви на боротьбу за круте піднесення громадського господарства. Колгосп «Україна» з року в рік набирав сили, багатів. У 1956 році Президія Верховної Ради УРСР нагородила П. І. Божка Почесною Грамотою.
Особливо хороших показників господарство досягло в 1957 році. На площі 600 га тут зібрали по 25 цнт зернових. За успіхи в розвитку колгоспного виробництва П. І. Божко удостоєний ордена Леніна. За високий урожай овочів бригадира городньої бригади І. М. Безпалова було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Успішно працювали червонополянці і в роки семирічки. Поголів’я великої рогатої худоби зросло з 2442 голів у 1958 році до 3509 голів у 1965 році. На фермах налічувалося 2127 свиней. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблялося 50,8 цнт м’яса, 321 цнт молока.
Свої зусилля на зміцнення колгоспу вносили і комсомольці. Коли відчувалася нестача кадрів на тваринницьких фермах, вони направили туди кращих своїх членів. Комсомолки Валентина Мілютіна, Марія Бутикова, Надія Фотієва надоювали по З тис. кілограмів молока від кожної закріпленої за ними корови. За активну участь у колгоспному виробництві комсомольська організація колгоспу «Україна» була нагороджена Почесною Грамотою Луганського обкому ЛКСМУ1.
Самовіддана праця червонополянських колгоспників дістала високу оцінку Радянського уряду. В 1966 році 24 передовики колгоспу «Україна» відзначені урядовими нагородами. Свинарці колгоспу Н. А. Кисленко присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, голову колгоспу П. І. Божка нагороджено другим орденом Леніна, тракториста В. П. Краснова — також орденом Леніна.
Червонополянці пишаються своїм колгоспним садом, що розкинувся на площі 85 га і щороку дає високі врожаї фруктів. В околицях села споруджено водойми загальною дзеркальною площею 21 тис. кв. метрів. Тут колгоспники розводять коропів, карасів та іншу рибу. З часом рибництво має стати однією з прибуткових галузей громадського господарства.
В результаті загального піднесення сільськогосподарського виробництва зміцніла економіка артілі.
Так, неподільний фонд колгоспу зpic з 924 тис. крб. у 1958 році до 1 млн. 795 тис. крб. у 1966 році. За останні роки значно зросла й оплата праці.
За роки семирічки в центрі села виросли нові будинки правління колгоспу та сільської Ради. Жителі Червоної Поляни дістали прекрасний подарунок — Палац культури на 500 місць. Збудовано лікарню — стаціонар на 25 ліжок, аптеку, 2 магазини, прокладено шосейну дорогу, що зв’язує село з районним і обласним центрами. Для дітей колгоспників споруджено світлий, просторий будинок дитячого садка. У селі є комбінат побутового обслуговування.
256 сімей колгоспників за роки семирічки збудували собі нові будинки міського типу. В селі виросли нові вулиці — Інтернаціональна, Радянська, Миру, Комсомольська, Садова.
Заможно й культурно живуть тепер червонополянці. Сім’я бригадира тракторної бригади Івана Пономаренка має чудовий будинок з сучасними меблями, телевізор, радіоприймач, бібліотеку. На книжкових полицях поряд з працями В. І. Леніна — зібрання творів Л. Толстого, твори радянських письменників, книжки з агротехніки, механізації сільського господарства. Щодня листоноша приносить чимало газет і журналів. На роботу колгоспний механізатор їде власним мотоциклом. Проте цим сьогодні в Червоній Поляні нікого не здивуєш. 16 колгоспників уже мають власні автомашини. У кожній сім’ї є свій радіоприймач. Телевізійні антени височать мало не над кожним третім будинком.
З 1964 року двічі на місяць виходить колгоспна багатотиражна газета «За врожай». Вона висвітлює трудові будні людей, допомагає їм впроваджувати нове, передове в рільництві і тваринництві, розповідає про культурне дозвілля колгоспників, в колгоспі і своя радіогазета.
Душею і заспівувачем усіх добрих колгоспних справ виступає партійна організація. Комуністи йдуть на найважчі і найвідповідальніші дільниці виробництва, особистим прикладом заохочуючи односельчан до боротьби за дальше піднесення громадського господарства. Колгоспники рівняються на комуністів — тракториста В. І. Мамонова, бригадира свинотоварної ферми Г. П. Солодкіну, робітницю городньої бригади К. П. Клепову, головного агронома колгоспу І. М. Дикого та інших.
Невтомно працюють комуністи над вихованням хліборобів у дусі високих вимог морального кодексу будівників комунізму, дбають про організацію їхнього навчання і культурного відпочинку. Тут не знайдеш, мабуть, ні однієї людини, яка б не вчилася, не працювала над підвищенням своєї ділової майстерності та політичного рівня. Одні відвідують вечірню школу сільської молоді (таких понад 200 чоловік), другі навчаються в гуртках і семінарах партійної і комсомольської освіти, треті є заочниками вищих і середніх спеціальних учбових закладів. І майже всі колгоспники відвідують гурток агротехнічного і зооветеринарного навчання, організатором якого є головний агроном комуніст І. М. Дикий.
В 1962 році відбувся перший випуск вечірньої школи. Після закінчення навчання більшість юнаків і дівчат залишилась працювати у своєму колгоспі. Від них не відстають і їхні молодші товариші — учні Червонополянської середньої школи. Пройшовши виробничу практику на полях і фермах колгоспу, вони дістають спеціальність овочівника, механізатора та іншу кваліфікацію і включаються в колгоспне виробництво.
Учнівська виробнича бригада славиться в районі як одна з кращих. За високі врожаї кукурудзи, одержані на своїй ділянці, три члени бригади нагороджені значком «Юний кукурудзовод», багато учнів одержало цінні подарунки від Міністерства освіти УРСР. У 1963 році шкільна виробнича бригада на своїй ділянці виростила по 74,6 цнт зерна кукурудзи з гектара. В нагороду за це виконком обласної Ради депутатів трудящих виділив школі трактор «Білорусь». Традицією учнів стали поїздки під час канікул у Москву, Ленінград, Київ на кошти, зароблені в колгоспі.
Середня школа Червоної Поляни за післявоєнне двадцятиріччя дала путівку в життя 560 юнакам і дівчатам. Вищу освіту за цей же період здобуло 142 чоловіка.
При Палаці культури є бібліотека з читальним залом. Вона має книжковий фонд 6000 примірників, обслуговує понад 700 читачів. Тут часто проводяться літературні вечори, диспути. Активними учасниками диспутів є вчителі, лікарі, механізатори колгоспу. При Палаці культури працюють гуртки художньої самодіяльності: драматичний, вокальний, хоровий, танцювальний.
У Червоній Поляні працює літературний гурток «Світанок». Літгуртківці зі своїми творами виступають на сторінках районної і обласної газет.
Колгоспна молодь з захопленням займається спортом. Для цього споруджено стадіон і спортивні майданчики. В 1965 році тут виросло ціле спортивне містечко. Колектив фізкультурників налічує 200 чоловік. В колгоспних бригадах спортивну роботу проводять фізкультурні організатори.
Міцно ввійшли в життя червонополянців нові традиції в побуті. Урочисто відзначаються свята зими, весни, врожаю, колгоспники гуртом проводжають односельчан до лав Радянської Армії.
На полях і фермах колгоспу «Україна» працює великий загін агрономів, зоотехніків, механізаторів. У селі є 40 учителів, 15 медичних працівників. Піднісся загальноосвітній рівень усіх хліборобів села. У них велике прагнення до знань, до розширення свого світогляду.
Молодь Червоної Поляни цікавиться історією свого села, з захопленням збирає матеріали для шкільного краєзнавчого музею. В ньому зберігаються широке листування червонополянців з воїнами, які брали участь у визволенні села від німецько-фашистських загарбників, спогади старих комуністів про громадянську війну, про колективізацію села.
Жваво листуються червонополянські школярі зі своїми зарубіжними юними друзями з Румунії, Угорщини, Чехословаччини та інших соціалістичних країн. Ці інтернаціональні зв’язки, що грунтуються на прагненні молоді до миру і дружби між народами, міцніють і розвиваються.
В липні 1964 року колгоспники Червоної Поляни приймали у себе гостей — українців з Канади, запрошених до нашої країни на ювілейні торжества з нагоди 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. З гордістю показували червонополянці зарубіжним гостям свій Палац культури, водили їх на тваринницькі ферми, оснащені механізмами і укомплектовані високопородною худобою, на поля, де достигав багатий урожай.
Між колгоспниками і робітниками Запорізького заводу «Дніпроспецсталь», де трудиться колишній розвідник С. А. Борисов, який першим вступив у Червону Поляну 19 лютого 1943 року, установилася міцна дружба. Трудівники заводу і колгоспу на відзначення 50-річчя Радянської влади розгорнули соціалістичне змагання за дострокове виконання виробничих планів. За допомогою робітників хлібороби у своєму селі 9 травня 1967 року відкрили пам’ятник на честь радянських воїнів, які загинули за визволення Червоної Поляни.
Часто вечорами в Палаці культури збирається молодь подивитися фільм, поспівати, обговорити прочитану книжку. Приходять сюди і літні колгоспники.
Учасники громадянської війни К. І. П’яних, К. Є. Фіногеєв, 3. Т. Сафронов розповідають юнакам і дівчатам про історичне минуле свого села, про те, як трудящі боролися за встановлення Радянської влади. Уважно слухає їх молодь і бачить, як змінилося їхнє село, стало багатим, культурним. І ці молоді будівники нового життя впевнені, що завтрашній день буде ще кращим.
М. І. ІВАНОВА, М. Я. КОВПАК