Лутугине, Лутугинський район, Луганська область
Лутугине — місто, районний центр, розташоване на правому березі річки Ольхової, на відстані 22 км на південний схід від Луганська но залізниці Родакове — Лиха і шосейному шляху Луганськ—Красний Луч. Населення 13,9 тис. чоловік.
Околиці міста багаті на поклади кам’яного вугілля, вапняку, пісковику, мергелю і глини. Багаті поклади приваблювали сюди іноземних і місцевих капіталістів. У 1896 році Бельгійське акціонерне товариство у районі теперішнього міста поблизу сіл Успенки і Коноплянівки почало будівництво першого в Росії спеціалізованого чавуноливарного заводу по виробництву валків, яке закінчилось у 1897 році. Штат інженерно-технічного персоналу акціонерне товариство укомплектувало іноземними спеціалістами: бельгійцями, німцями і французами. Найбільш трудомісткі і важкі роботи виконували місцеві робітники, які зазнавали нещадної експлуатації. Якщо денна заробітна плата робітника-іноземця становила близько 10 крб., то заробіток місцевого робітника становив від 70 коп. до 1 крб. 20 коп. Але й цю жалюгідну платню робітників підприємці зменшували з допомогою штрафів і обрахувань.
Більшість важких робіт виконувалася вручну. Тривалість робочого дня становила 12 годин і більше. Робітники страждали й від нелюдського поводження з ними з боку іноземних спеціалістів.
Робітники заводу підіймалися на боротьбу проти гнобителів. Допомагав їм Луганський комітет РСДРП. У лютому 1905 року серед робітників ливарного і механічного цехів розповсюджувалася листівка Луганського комітету РСДРП, в якій говорилося: «Товариші! Час і вам приєднатися до спільної боротьби наших товаришів і поряд з ними пред’явити свої вимоги: 8-го динний робочий день, збільшення заробітної плати на 30 процентів, повне скасування штрафів, відміна понаднормових робіт, людське ставлення до робітників».
У 1906—1907 рр. робітники селища читали газету луганських більшовиків «Донецкий колокол», на сторінках якої знаходили матеріал про економічне і політичне становище робітничого класу, про класову боротьбу. Щоб не допустити до страйків, адміністрація заводу змушена була піти на поступки: збільшити на 5—10 проц. заробітну плату, скоротити штрафи, висунути окремих робітників на посаду помічників майстрів і т. д.
Дальше зростання населеного пункту залежало від будівництва на його території у 1914 році станції Шмидтівки на залізничній лінії Лиман — Лиха. З цього часу заводське селище почали називати Шмидтівським. Тут вже проживало 1200 чоловік.
Медичного обслуговування робітників і їх сімей майже не було. На все селище був один фельдшер, який працював при заводі і подавав допомогу в основному іноземним спеціалістам.
Не кращим було становище і з освітою. Лише в 1914 році у Шмидтівці за ініціативою вчительки В. Ф. Треніної було відкрито початкову школу на 30 місць. Вона містилася в одному з житлових будинків, у тісній і мало зручній кімнаті. Віра Федорівна, яка жила в селі Успенці, виявила бажання безплатно навчати дітей робітників і дітей селян навколишніх сіл. Вона двічі на тиждень приходила у Шмидтівку і давала уроки. В інші дні школа не працювала.
Культурно-освітніх закладів у селищі взагалі не було.
В роки першої світової війни завод став виробляти корпуси снарядів. У період війни кількість робітників збільшилася майже у два рази, тобто з 222 до 400 чоловік. Умови праці і житла ще погіршали.
Лютнева революція 1917 року мала великий відгомін серед заводських робітників. У квітні 1917 року в селі Успенці створюється волосна Рада робітничих і селянських депутатів на чолі з П. Ю. Стрижаченком. До складу депутатів Ради входили і робітники заводу: колишній матрос з легендарного крейсера «Варяг», слюсар механічного цеху В. П. Удовенко і формувальник-ливарник В. С. Чернявський.
За завданням партійної організації, яка була створена у квітні 1917 року, вони проводили революційну роботу серед заводських робітників і жителів селища Шмидтівки, яке тоді входило до складу Успенської волості, розповсюджували газети «Правда» і «Донецкий пролетарий», читали і роз’яснювали статті В. І. Леніна та інші кореспонденції про необхідність боротьби за остаточну перемогу соціалістичної революції.
Захоплено зустріли робітники заводу і станції Шмидтівка звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Успенська партійна організація, яка об’єднувала і комуністів Шмидтівки, вирішила у центрі волості провести мітинг, на який запросила й робітників заводу. Заводські робітники вишикувалися у колону, прикрашену червоними прапорами і лозунгами і з піснями «Смело, товарищи, в ногу!» і «Варшав’янка» попрямували на центральну площу. В кінці листопада 1917 року влада в Успенці і у робітничому селищі Шмидтівці перейшла до Успенської Ради робітничих і селянських депутатів.
У листопаді 1917 року на заводі створюється робітничий заводський комітет на чолі з ливарником В. С. Чернявським. До його складу входили робітники С. Ю. Харківський, 3. А. Герасименко, О. П. Дахно та інші. Робітком, що був під впливом більшовиків, фактично взяв в свої руки управління заводом: ввів 8-годинний робочий день, встановив робітничий контроль, замість іноземних майстрів, що повтікали, поставив досвідчених місцевих кадрових робітників, домігся звільнення іноземного майстра, деспота Шпиця, займався питаннями трудової дисципліни, встановлення розцінок, забезпечення робітників продовольством, вів боротьбу з спекуляцією тощо.
Але влада недовго була в руках робітників. За змовою з Центральною радою на Україну вдерлися німецько-австрійські окупанти. У квітні 1918 року селище було окуповане.
Після того, як німці втекли з Шмидтівки, в кінці 1918 року владу захопила місцева контрреволюція. Успенська підпільна організація за вказівкою Луганського підпільного партійного комітету і ревкому, виконуючи рішення II з’їзду КП(б) України, готувала сили для розгрому недобитих петлюрівських загонів і білого козацтва. Створюються два загони. Першим командував робітник Шмидтівського заводу В. С. Чернявський. До його загону входили в основному робітники заводу й станції Шмидтівки. Загін мав роззброїти в Успенці білокозаків і захопити залізничну станцію Шмидтівку, де були військові ешелони і боєприпаси. 20 січня 1919 року загін В. Ч. Чернявського при підтримці другого загону, яким командував Г. Я. Заплавський, оволодів залізничною станцією. Обидва загони переслідували супротивника, який відступав у бік Луганська, Сімейкиного і Роданового. Влада Рад у селищі була відновлена. Але громадянська війна не закінчилася. Тому відразу на заводі організується ремонт гвинтівок, гармат, кулеметів, бронеавтомашин, бронепоїздів, почалося виробництво нової зброї.
Невдовзі білогвардійська армія Денікіна почала наступ на Донбас. У квітні — травні 1919 року запеклі бої розгорнулися на підступах до Луганська. Робітники заводу і жителі селища взяли участь у спорудженні оборонної смуги, яка проходила від Успенки через Гостру могилу і до ріки Сіверський Донець. Багато робітників заводу у квітні в складі Луганського комуністичного полку вели тяжкі, кровопролитні бої біля станції Шмидтівки. Ця дільниця переходила кілька раз з рук у руки. У розгромі білогвардійців активну участь брали робітники заводу на різних фронтах громадянської війни.
Член КПРС з 1919 року С. П. Голда виявив хоробрість і мужність у лавах Луганського Комуністичного полку. У складі 15-ї Інзенської стрілецької дивізії у боях за визволення Перекопу бився І. Т. Шаповалов. У боях за справу Великого Жовтня, за владу Рад смертю героїв загинули місцеві жителі П. І. Азаров, Ф. С. Буцький, І. Є. Фабрис, В. І. Кошовий, І. М. Коломоєць та інші.
На початку 1920 року починаються роботи по відбудові заводу. Частина кваліфікованих робітників загинула на фронтах імперіалістичної і громадянської воєн, а частина перебувала в армії. Не вистачало палива й сировини. Влітку 1920 року на заводі налічувалося усього 98 робітників і 38 службовців.
У початковий період відбудови завод випускав переважно товари широкого вжитку. Після закінчення громадянської війни на завод повертаються багато кадрових робітників-вальцеливарників і верстатників, таких як В. Ф. Кошовий, О. К. Бацманов, М. І. Жусєв та інші. Підприємство почало оживати.
Луганська партійна організація, займаючись питаннями відбудови і реконструкції промислових підприємств, приділяла велику увагу вальцеробному заводу. На посади керівників заводу у 1920 роках вона надіслала комуністів Н. М. Євдоки-мова і В. Є. Євтушенка, які понад усе зайнялися підготовкою і вихованням кадрів, організацією нових форм управління.
Продуктивність заводу у 1924—1925 господарському році у порівнянні з довоєнним рівнем збільшилась у 4 рази і становила 120 тонн валків проти 30 тонн у 1913 році.
Уся робота по відбудові і реконструкції заводу, вихованню трудящих проходила під керівництвом комуністичного осередку, який виник ще навесні 1920 року. Очолював його робітник М. І. Андрющенко.
Багато уваги приділяли комуністи вихованню молодих робітників. За їх ініціативою 24 січня 1925 року виникла на заводі комсомольська організація, в якій за станом на 1 березня 1926 року налічувалось 34 чоловіка. Секретарем бюро комсомольського осередку було обрано токаря О. Котлярова. Партосередок здійснював керівництво і заводським комітетом профспілки. При завкомі діяли комісії по охороні праці, культурно-масова, побутова та інші.
Із збільшенням випуску продукції заводу поліпшуються і матеріальні умови робітників. У доповіді про роботу заводу за 1927 рік його директор Н. М. Євдокимов наводив такі економічні показники: «За 1927 рік завод виробничу програму виконав на 102 проц. Збільшилась кількість валків, брак продукції знизився до 6 проц. проти 12 проц. у 1926 році, собівартість продукції знизилась на 22 проц., а заробітна плата в середньому зросла за місяць на 15 карбованців».
Разом з відбудовою і реконструкцією заводу будувалося і розширювалося робітниче селище. У житлові будинки, де жили раніше іноземні спеціалісти, переселили робітників. Споруджувалися нові житлові будинки, ремонтувалися старі. Було відкрито два магазини, дві їдальні. Селище упорядковувалось.
У 1925 році заводському селищу і станції Шмидтівці було присвоєно ім’я видатного російського вченого-геолога, громадського діяча Л. І. Лутугіна. 22 роки Л. І. Лутугін вивчав геологічну структуру Донбасу і складав геологічну карту. Кілька років він безпосередньо працював на території теперішнього Лутугинського району.
У відбудовний період багато було зроблено в галузі освіти. Вже у 1921 році в початковій школі у дві зміни навчалося понад 80 дітей робітників і службовців. Старші діти відвідували Успенську семирічну школу. Одночасно широко велась робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. З цією метою комуністичний осередок організував мережу гуртків, залучив до цієї справи вчителів, інших представників інтелігенції та комсомол. Ця робота скоро дала свої результати. Вже у 1926 році чисельність неписьменного населення в цілому по повіту у віці від 9 до 49 років зменшилася до 19,1 процента.
Про трудове і політичне піднесення робітників заводу, які боролися за виконання п’ятирічки за чотири роки, говорить такий приклад. З березня 1930 року робітники ливарного цеху на зборах підводили підсумки своєї роботи за 2 місяці поточного року. Вони відзначили, що планове завдання виконано на 115,8 проц., і проголосили свій цех ударним. У змагання включилися усі дільниці виробництва.
Вже на 1 квітня 1930 року на заводі налічувалося 18 ударних бригад. У перших лавах ударників за дострокове виконання державних планів йшли комуністи.
Серед перших ударників були плавильник В. Ф. Слонєв, формувальник В. М. Чопенко, вальцетокарі П. Й. Фаустов, І. С. Чоп, які виконували свої щоденні норми на 150—170 проц. Високі зразки праці показувала ударна комсомольсько-молодіжна бригада формувальників-складальників ливарного цеху, очолювана Іваном Шаповаловим.
В роки довоєнних п’ятирічок здійснюється корінна реконструкція заводу. Він став основним і єдиним в СРСР постачальником валків для металургійної, гумової, паперової і борошномельної промисловості.
З розвитком заводу зростали і його кадри. Замість іноземних спеціалістів, які приховували від робітників секрети виготовлення валків та іншої продукції, тепер працювали свої, радянські інженери, техніки, майстри.
За їх ініціативою і безпосередньою участю у передвоєнні п’ятирічки завод створив нові типи валків для металургійної, хімічної, гумової промисловості. Найбільш визначним успіхом інженерів, техніків і робітників заводу було налагодження виробництва валків для безперервного тонколистового стану. Незважаючи на відмову іноземних спеціалістів у консультації, радянські спеціалісти виготовили нові валки у найкоротший строк — за півроку. Ініціаторами і безпосередніми виконавцями були молоді інженери О.С. Бешлик, В. Є. Карсський, Н. О. Черкун, майстри Г. І. Крохмальов, В. Ф. Слонєв, П. 3. Удовенко, П. М. Чижиков, металознавець Н. П. Цикіна, шліфувальниця Є. І. Жарикова та інші. Провідна роль у цій справі належала молодому інженеру О. С. Бешликові, який за роки Радянської влади виріс з простого робітника-ливарника до відомого спеціаліста.
15-річним підлітком О. С. Бешлик пішов добровольцем у Червону Армію, служив у кінному корпусі Г. І. Котовського. Після демобілізації працював ливарником у чавуноливарному цеху Луганського паровозобудівного заводу. В 1926 році молодого робітника-ливарника приймають до лав Комуністичної партії. З цього часу він вчиться у Луганському вечірньому машинобудівному інституті, після закінчення якого працює на підприємствах Луганська, а з 1933 року — на Лутугинському чавуноливарному заводі спочатку начальником ливарного цеху, потім головним інженером, згодом і директором заводу.
За освоєння і втілення нової техніки, виявлення ініціативи по виробництву вітчизняних валків у 1939 році нагороджено групу робітників, інженерів і техніків орденами і медалями Союзу РСР. Серед них орденом Леніна нагороджено кадрового ливарника Г. І. Крохмальова, складальника форм П. 3. Удовенка і формувальника П. М. Чижикова.
За роки передвоєнних п’ятирічок змінився вигляд селища. З’явилися цілі вулиці нових будинків. Селище було повністю електрифіковано і радіофіковано, прокладено водопровід, вулиці вкрито асфальтованими доріжками і тротуарами. У 1938 році розпочато будівництво асфальтової дороги Луганськ—Красний Луч, яка проходила через селище. У цьому ж році силами молоді в центрі селища було закладено новий сквер, збудовано спортивний майданчик. Населення селища у 1939 році збільшилося до 3633 чоловік.
У зв’язку із зростанням економіки селища, а також чисельності його населення, у 1937 році Лутугине було виділене з складу Успенської селищної Ради і віднесене до селищ міського типу.
У передвоєнні роки багато було зроблено для поліпшення охорони здоров’я трудящих. У 1932 році в селищі діяли два медпункти, амбулаторія.
Значного розвитку набула в селищі народна освіта. У 1930 році тут була відкрита нова семирічна школа на 200 учнів, а в 1939 році закінчено будівництво середньої школи на 440 місць. Крім того, у 1938 році в селищі було відкрито ремісниче училище, в якому навчалося 250 учнів. У школах і ремісничому училищі напередодні Великої Вітчизняної війни працювало 32 вчителі і вихователі. Усі діти шкільного віку навчалися. Повністю було ліквідовано неписьменність серед дорослого населення.
Значно поліпшилася культурно-освітня робота серед жителів селища. Крім червоного кутка і хати-читальні, відкритих у 1921 році, у 1937 році було побудовано клуб із залом для глядачів на 225 місць. У клубі діяла стаціонарна кіноустановка. Молодь брала активну участь у численних гуртках художньої самодіяльності.
Велику роботу по пропаганді технічних знань серед молоді проводив філіал Луганського аероклубу, відкритий у селищі в 1935 році.
Таким було селище Лутугине напередодні війни, так жили його мешканці.
Та почалася Велика Вітчизняна війна. Багато робітників і службовців селища пішли до Червоної Армії. Завод переключився на виконання військових замовлень. Тих, що пішли на фронт, замінили жінки, старі, підлітки.
У кінці червня 1942 року завод евакуювався на Урал.
17 липня 1942 року німецько-фашистські війська окупували Лутугине. Насаджуваний фашистськими загарбниками «новий порядок» був зустрінутий жителями селища з ненавистю і огидою. Почалася боротьба патріотів у підпіллі. За рішенням Луганського обкому партії у тилу ворога з спеціальним завданням залишилася М. G. Буцька. Очолювана нею комсомольська організація діяла на території Успенки і Лутугиного. До її складу входили М. М. Халявко, Г. М. Халявко, В. С. Буцька, М.Т. Чернявська, О. Т. Сапунова та інші. Комсомольці повідомляли населення про успіхи Червоної Армії у боях під Сталінградом, викривали брехливу німецьку пропаганду, закликали не виходити на роботу, вбивати німецьких прислужників. Вони встановили і підтримували зв’язок з комсомольцями навколишніх сіл, які залишились на окупованій території. Явочною квартирою для підпільників стала квартира колишнього секретаря Успенського РК ЛКСМУ М. К. Заіграєвої, яка на початку війни втратила зір.
У переддень 25-х роковин Великого Жовтня за дорученням комсомольської групи О. Т. Сапунова на заводській прохідній встановила Червоний прапор.
Німецькі окупанти жорстоко поводилися з радянськими людьми. Вони по-звірячому закатували і розстріляли багатьох мирних жителів селища, у тому числі комуністів О. А. Мірошниченка, В. Є. Легеню, С. Й. Сасіна, Василя Ткаченка і його сина піонера Гришу. Але, незважаючи на звірства німецьких окупантів і їх прихвоснів, гітлерівцям так і не вдалося використати частину залишеного на заводі обладнання і налагодити виробництво продукції.
11 лютого 1943 року селище було визволено від німецько-фашистських загарбників. У боях за визволення Лутугиного смертю хоробрих загинуло 214 воїнів Червоної Армії, у тому числі старший лейтенант І. М. Гущин, технік-лейтенант І. А. Кудінов, старший сержант І. В. Іванов. Вони поховані у братській могилі у кращій частині міста. Жителі свято шанують пам’ять про своїх визволителів.
У роки Великої Вітчизняної війни сотні лутугинців билися на фронтах, відстоювали незалежність своєї Батьківщини.
Крановщик-ливарник заводу Є. Я. Токарев, солдат стрілецького полку, в районі Нижньодніпровська брав участь у форсуванні Дніпра. Переправившись під кулеметним вогнем ворога на другий берег, Єгор Токарев першим увірвався в окопи німців, з автомата знищив кількох ворожих кулеметників. Бійці захопили зброю ворога і відкрили вогонь по фашистах, що відступали. Шлях для форсування Дніпра перед полком був відкритий. За цей подвиг рядовому Є. Я. Токареву присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.
За активну участь на фронтах Великої Вітчизняної війни понад 1000 чоловік жителів Лутугиного нагороджено орденами й медалями. 414 чоловік віддали своє життя у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників. Серед них — токар С. Я. Стариков, вальцетокарі П. Й. Фаустов, І. С. Скляревський, котельник І. С. Лієнко і багато інших.
Шість місяців лютували у Лутугиному німецько-фашистські окупанти, і за цей невеликий проміжок часу вони завдали величезних збитків робітничому селищу. Відступаючи, гітлерівці вигнали до Німеччини понад 100 жителів. Повністю зруйнували завод. Дуже зазнало руйнувань і саме селище. Були знищені десятки житлових будинків, середня школа, залізнична станція, магазини, амбулаторія, їдальня і т. д. Загальні збитки, що їх завдали селищу окупанти, становили 200 мільйонів карбованців.
З перших днів визволення селища жителі приступили до відбудови заводу. На завод поверталися старі робітники, молодь, жінки. З уральських заводів поверталися евакуйовані інженерно-технічні працівники і робітники.
На відновленні заводу багато робітників показували зразки самовідданої праці. У найважчих умовах вони виявили максимум ініціативи і винахідливості. Бригада вальцетокарів на чолі з А. М. Чижиком, оволодівши новою професією каменярів, успішно справилася з роботою по кладці стін вальцетокарного цеху.
Завод одержував вкрай мало електроенергії. Це було головне гальмо у форсуванні відбудовних робіт. Тоді за ініціативою кадрового робітника майстра А. П. Заплавського парова машина підірваного паровоза переобладнується у двигун силової установки для виробництва електроенергії. По 12—14 годин на добу під звуки артилерійської канонади трудилися на монтажі плавильних печей, кранів та іншого обладнання В. Ф. Слонєв, В. Р. Гавриленко, О. Д. Кушнарьов, О. С. Петру-шевський, Т. Г. Скориков та багато інших. У відбудові заводу велику допомогу подав братній російський народ. З Рязанського, Коломенського, Московського, Горьковського заводів важкого верстатобудування надходили верстати та інше промислове обладнання.
У середині червня 1944 року з пуском ливарного цеху завод приступив до випуску основної продукції, у листопаді 1945 року завод повністю було відбудовано. Одночасно з відбудовою у селищі велися роботи по будівництву і капітальному ремонту житла та інших побутових установ.
Першу післявоєнну п’ятирічку колектив чавуноливарного заводу, найбільшого підприємства селища, виконав за 4 роки і 6 місяців і завоював перехідний Червоний прапор Міністерства чорної металургії і ВЦРПС. Разом з виконанням планів і поліпшенням якості продукції освоюється випуск нових видів валків. У кінці 1948 року успішно вирішується проблема відливки валків для гумової і паперової промисловості.
В роки другої післявоєнної п’ятирічки (1951—1955 рр.) проводиться велика робота по вдосконаленню технології виробництва і підвищенню твердості валків. Валки Лутугинського заводу почали витісняти імпортні. Стійкість рейкобалочних валків, відлитих на заводі, виявилася у 2,5 раза вище стійкості американських стальних валків. Це дало змогу підвищити продуктивність прокатних станів на 18—25 процентів.
Велику роль у виконанні планів післявоєнних п’ятирічок, в освоєнні і вдосконаленні нової технології виробництва валків відіграли робітники-раціоналізатори: плавильник В. Ф. Шилкін, складальник І. В. Єфанін, вальцетокар С. Д. Удовенко, котельник В. Т. Пиленко. Особливо активна роль у раціоналізаторській роботі належить майстру-ливарнику Г. І. Крохмальову. За його ініціативою запроваджена одночасна відливка двох і чотирьох валків в одному піддоні. Заводськими раціоналізаторами були переведені вагранки на водяне охолодження. Це нововведення вперше в СРСР було здійснено на Лутугинському заводі.
На підприємстві виросла ціла група інженерів-нова-торів, спеціалістів вальцеробного виробництва: П. П. Дорощенко, М. В. Григор’єв, Р. О. Кекелія, О. М. Серебряний, М. М. Жусєв та інші. Автори створення нових видів валків з підвищеною твердістю — О. С. Бешлик, В. Є. Карсський, Г. І. Крохмальов — у 1952 році були удостоєні звання лауреата Державної премії.
О. С. Бешлик є автором книги «Чавунні прокатні валки», яка користується популярністю не тільки у металургів нашої країни, а й за рубежем. Книга перекладена на кілька іноземних мов. За видатні заслуги у розвитку вітчизняного виробництва валків О. С. Бешлик нагороджений трьома орденами і медалями.
У червні 1957 року чавуноливарний завод перейменовано у завод прокатних валків.
У 1959 році передовим трудівникам заводу присвоєно високе й почесне звання ударника комуністичної праці. Першими цього звання удостоєні комуніст плавильник-швидкісник В. Ф. Шилкін, формувальник В. І. Хорошевський, машиніст паровоза В. Ф. Ісаєнко, вальцетокарі П. В. Вощук і О. Д. Мезенцев. Першими колективами комуністичної праці на заводі стали бригада слюсарів ливарного цеху Олександра Сухого і зміна газогенераторної станції енергоцеху І. П. Галича.
Колектив заводу на три місяці раніше строку завершив виконання семирічного завдання по виробництву продукції. Випуск продукції на тих же виробничих площах збільшився на 22 проц., майже на стільки ж зросла продуктивність праці.
За роки семирічки завод став своєрідною лабораторією країни по створенню і освоєнню нових видів валків. Колектив заводу встановив тісний зв’язок з Уральським інститутом чорних металів, Дніпропетровським і Уральським металургійними інститутами, Комунарським гірничометалургійним інститутом. У співдружності з ученими на заводі освоєно відливку нових валків поліпшеної якості. Уперше в СРСР розпочато виробництво високотвердих валків для каландрових клітей Балахнинського паперового комбінату. До цього часу такі валки купувалися за кордоном.
Лутугинський завод є основним в СРСР постачальником валків для металургійної, гумової, паперової, борошномельної промисловості та інших галузей народного господарства. Його валки користуються великим попитом у соціалістичних країнах.
Продукція заводу витіснила валки іноземних фірм в багатьох капіталістичних країнах. Завод постачає валки у Францію, Італію, Бельгію, Австрію, Турцію, Пакистан, в Індію та інші країни.
У своєму листі робітники одного металургійного заводу НДР писали: «Дорогі радянські друзі! Ми можемо сьогодні доповісти вам про те, що трудівники нашого металургійного заводу з гарними показниками зустрічають відкриття VI з’їзду Соціалістичної єдиної партії Німеччини. У соціалістичному змаганні за гідну зустріч з’їзду партії ми зуміли знизити собівартість вироблюваної продукції на 650 тис. марок і підвищити продуктивність праці на 2 проц. проти плану. У досягнуті успіхи велику частку праці вклали й ви. Завдяки високій якості валків ми не тільки домоглися цих показників, а й достроково виконали річний план».
За досягнуті успіхи у справі збільшення виробництва валків і поліпшення їх якості за роки семирічки у 1966 році 10 трудівників заводу нагороджено орденами та медалями.
Завод прокатних валків — не єдине підприємство у Лутугиному. 5 листопада 1964 року тут завершено будівництво найбільшого в Донбасі високомеханізованого вугільного підприємства — шахти «Лутугинська-Північна». Її проектна потужність — 2500 тонн коксівного вугілля на добу. На шахті усі роботи по видобутку вугілля механізовано. У вибоях працюють найдосконаліші машини і механізми.
З розвитком заводу і будівництвом шахти «Лутугинська-Північна» зростало і упорядковувалося робітниче селище. 12 листопада 1960 року Лутугине перетворено на місто районного підпорядкування, а з 3 січня 1965 року воно стає районним центром.
Центральна частина міста забудована три- і п’ятиповерховими будинками. За післявоєнні роки житлова площа збільшилася більш як у два рази. Тільки за роки семирічки було збудовано на державні кошти понад 150 тис. кв. м житла. Крім того, робітники та службовці з допомогою держави спорудили 1500 житлових будинків загальною житловою площею 60 тис. кв. метрів. У місті з’явилися нові вулиці: Миру, Дружби, ім. Крупської, ім. Червоних партизанів, ім. Гоголя та інші.
Рік у рік зростає добробут жителів Лутугиного. Трудящі краще одягаються, харчуються, купують гарні меблі, культтовари. У побут лутугинців надійно увійшли такі предмети господарського вжитку, як пральні машини, холодильники, пилососи, газові плитки та інші. В особистому користуванні робітників та службовців уже є 68 легкових автомашин і 302 мотоцикли, 3 тис. телевізорів, 7,5 тис. радіоприймачів.
Лутугинці люблять своє молоде квітуче місто, дбайливо доглядають і озеленюють його вулиці, площі, двори. Тільки у 1966—1967 рр. посаджено 78 тис. декоративних, 3 тис. фруктових дерев, 30 тис. кущів. У багатьох дворах, парках, скверах зроблено клумби квітів, розарії.
З метою поліпшення медичного обслуговування населення у 1960 році в місті збудовано лікарню на 136 ліжок, з різними лікувальними кабінетами. На охороні здоров’я трудящих Лутугиного стоять 140 медичних працівників. Функціонують також районна санітарно-епідеміологічна станція і поліклініка.
У пошані тут фізкультура і спорт. Спортивна база міста має стадіон, спортивний зал, 6 спортивних майданчиків.
Великі зміни відбулися також у галузі народної освіти. За післявоєнні роки у Лутугиному збудовано дві середні школи і школу-інтернат, відкрито школу робітничої молоді, професійно-технічне училище і заочну середню школу. У 1967 році в усіх учбових закладах навчалося 4 тис. чоловік і працювало 250 вчителів. Великим авторитетом і повагою серед жителів користуються заслужена вчителька школи Української РСР Н. І. Щедріна.
Щорічно держава збільшує асигнування на народну освіту. У 1967 році на потреби народної освіти було витрачено понад 500 тис. карбованців. Загальноосвітній рівень жителів Лутугиного значно підвищився. У 1967 році тут з кожних 100 жителів 70 мали семирічну, середню і вищу освіту. Тільки на одній шахті «Лутугинська-Північна» у тому ж році працювало 187 інженерів.
Понад 700 наймолодших жителів міста виховуються у чотирьох дитячих яслах і п’ятьох дитячих садках, збудованих у післявоєнні роки.
Вогнищем культурно-освітньої роботи є Палац культури ім. Т. Г. Шевченка на 450 місць, збудований у 1955 році. В ньому є спортзал, кімнати для занять гуртків художньої самодіяльності, в яких налічується 140 учасників.
У місті діє кінотеатр, побудований у 1955 році.
Значну роль у задоволенні потягу лутугинців до знань відіграють 9 бібліотек, книжковий фонд яких становить 150 тис. примірників. За 1966 рік у бібліотеках було проведено багато літературних вечорів, конференцій, оглядів, виставок.
Яскравим свідченням високої культури жителів Лутугиного є передплата періодичної преси. У 1967 році жителі міста передплачували газет загальним тиражем 10 тис. примірників і 9 тис. примірників журналів.
Велику виховну роботу серед жителів Лутугиного проводять члени товариства «Знання». В їх складі 263 чоловіка — інженери, вчителі, лікарі, партійні, радянські працівники, передовики виробництва. За 1967 рік ними прочитано близько 12 тис. лекцій, які прослухало понад 48 тис. чоловік.
Велику й багатогранну роботу проводить міська Рада депутатів трудящих, у складі якої 50 депутатів. Серед них кращі гірники шахти «Лутугинська-Північна» М. І. Таран і П. К. Кривенков, робітник заводу прокатних валків В. І. Хорошевський, буровий майстер геологорозвідувальної експедиції М. М. Беляев, вчителька О. І. Коротєєва та інші. При міськраді створені і функціонують кілька постійно діючих комісій.
Ще прекраснішим стане Лутугине у найближчі роки. Житловий фонд тільки за рахунок державного будівництва збільшиться до кінця п’ятирічки на 20 тис. кв. метрів. Будуть збудовані готель, будинок Рад, літній кінотеатр. Малюки одержать дитячий комбінат на 140 місць, з’являться нові вулиці, площі і сквери. Відкриються нові магазини, їдальні і різні майстерні побутового обслуговування населення.
Запорукою здійснення цих накреслень є самовіддана, натхненна праця трудящих молодого міста, які прагнуть внести гідний вклад у будівництво комунізму в нашій країні.
І. Є. КРАПИВКА, В. П. ЛІЄНКО