Пониква, Бродівський район, Львівська область
Пониква (раніш Велика Пониква) — село, центр сільської Ради. Розташована за 14 км на південний схід від м. Бродів над річкою Пониквою — правою притокою р. Стиру, де Вороняцький буйнолісистий хребет підковою охоплює рівнини чорнозему та суглинків.
Околиця села гориста. З півдня й зі сходу Пониква оточена лісистими узгір’ями. Найвищою точкою є гора Патлата (434 м над рівнем моря). Далі ланцюгом піднімаються гори Ведмедська, Піввовча, Кам’яна, Лиса. Грунти — переважно орний чорнозем; луки й пасовища становлять близько 24 проц. всіх земельних угідь. На території села є став з водним дзеркалом на 60 га. Населення — 918 чоловік.
Пониквянській сільраді підпорядковані села Підгір’я, Сухота і Боратин та хутори Видра, Гаї Суходольські, Лісові, Переліски, Горани.
Рештки поселення XII—XIII століть, виявлені на території цегельного заводу в південно-східній частині села, свідчать про заселення цієї місцевості вже в давньоруський час.
Про існування поселення на території с. Поникви в період після татаро-монгольської навали та про широкі зв’язки його жителів з далекими країнами свідчить скарб монет другої половини XIV століття, знайдений у Поникві в 1949 році і переданий Львівському історичному музею. В скарбі було близько 300 штук т. зв. празьких грошей, загальною вагою понад 1 кг, карбованих у Празі за Вацлава II (1300-1305), Яна Люксембурзького (1310-1346) та Карла I (1346-1378).
Ця знахідка є найбільшим з усіх, виявлених на території УРСР, скарбів празьких грошей. Відсутність тогочасних монет львівського карбування дає підставу припустити, що скарб був закопаний чужинцем.
За винятком коротких писаних згадок, документів з історії села Поникви за XV—XVIII століття немає. Перша згадка датується 1490 роком, коли село і два млини належали польському панові Олеському. В 1515 році власником Поникви був Станіслав Гербурт. Втретє Пониква згадується в 1627 році у зв’язку з розмежуванням земель сіл Поникви, Жаркова і Дуб’я. З документа, датованого 1649 роком відомо, що в цей час село, млин і корчма спалені татарами, частина населення забрана в ясир, частина вимерла від пошесті. Незважаючи на це, управитель пана Олександра Конєцпольського, якому в той час належала Пониква, намагався зібрати податок для пана. Йому ледве вдалось з усього села зібрати 8 польських злотих, тобто суму, яка за тодішніми цінами дорівнювала вартості 96 кг жита.
Жорстока експлуатація селян польською шляхтою, національний і релігійний гніт українського населення викликали ненависть трудящих мас до гнобителів і були причиною ряду селянських повстань. У цих повстаннях брали участь і жителі Поникви.
Відомо, наприклад, що кілька селян з Поникви у XVIII столітті були учасниками Коліївщини.
На початку XIX століття селяни Галичини, доведені до відчаю поміщицьким гнітом, шукали порятунку у масовій втечі з рідних сіл. Багато з них переходило австро-російський кордон і оселювалось на території Тернопільщини (т. зв. Тернопільської округи), яка в 1810—1815 роках належала Росії. З села Поникви втекло кілька селянських родин: Войтко Шинкович з дружиною, синами та дочкою, Іван Гладиш, Андрух Ключник з дружиною, дочкою і сином, Іван Дудук, Максим Гудима та інші, всього 23 чоловіки. У додатку до «Львівської газети» 21 січня 1815 року було надруковано звернення властей до цих селян з вимогою повернутися у село.
За відмову повернутися Золочівське окружне управління позбавило їх громадянських прав і засудило заочно на три роки примусових робіт.
Після скасування панщини в 1848 році більша частина найкращої землі залишилась у поміщиків Ковнацького і О. Борковської. Протягом довгих років (1852— 1888) селяни Поникви сплачували вартість виділеної їм землі. Більшість селян одержала наділи розміром від 0,25 до 0,5 га; це й надалі ставило їх в економічну залежність від поміщиків.
Крім двох водяних млинів, що вже були на той час у Поникві, поміщики побудували ще пивзавод і спиртзавод. Споруджено також великий палац з чудовим парком. В той же час сотні селян Поникви тулились у своїх тісних хатинах, постійно змагаючись зі злиднями, не маючи доступу ні до політичного життя, ні до культури та освіти. Заснована в 1847 році в Поникві початкова школа наприкінці XIX століття мала всього 80 учнів. Значна кількість селян залишалась малописьменною. Та це не турбувало ні австрійський уряд, ні поміщиків, які замість спорудження школи, в 1864 році побудували в Поникві костьол.
На кінець XIX століття поміщиці с. Поникви Ользі Борковській належало 1243,5 га землі, а 164 селянським дворам (1368 чоловік) — лише 963 га. 220 селян, які не мали власного господарства, змушені були обробляти поміщицьку землю, працювати на спиртзаводі, пивзаводі, у млинах чи кар’єрах. Мешканці села, шукаючи праці та кращої долі, вербувались на роботи в країни Західної Європи або емігрували до СІЛА, попадаючи, як кажуть, з під ринви на дощ: тікаючи від рабства у власному краю, ставали рабами іноземних капіталістів.
Багато горя жителям села принесла перша світова війна. На початку війни в 1914 році за симпатії до Росії жителів села Поникви Максима Гаврилюка, Степана Сохора, Кирила Горпинюка та Прокопа Андрусигаина австрійські жандарми відправили до концтабору в Телергофі (Австрія). II. Андрусишин там загинув. Усіх дорослих і здатних до військової служби чоловіків відправлено на фронт захищати інтереси австрійської монархії. Багато селян з Поникви загинуло на фронті. Лінія фронту кілька разів (у 1914, 1915, 1916—1918 роках) проходила через Поникву, внаслідок чого від артилерійського обстрілу загинуло багато жителів, а чимало хат і господарських будинків згоріло.
Населення Поникви палко вітало Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Селяни всіма засобами допомагали бійцям Першої Кінної армії, підрозділи якої разом з частинами 45-ї піхотної дивізії Червоної Армії в 1920 році протягом місяця перебували в селі. Тоді ж селяни обрали свій ревком на чолі з Петром Хом’яком та Комітет бідноти, головою якого був Дем’ян Остапчук. За час своєї діяльності Комітет встиг розподілити частину панської землі серед найбіднішого населення, яке відразу ж почало обробляти свої наділи. Після загарбання Західної України буржуазно-поміщицькою Польщею, в Поникву повернувся поміщик, який відібрав у селян наділену революційною владою землю.
Окремі жителі села — Мирон Олексюк, Іван Гузюк — стали бійцями 45-ї стрілецької дивізії, а Пилип Гузюк та А. П. Іськів вступили в ряди Першої Кінної армії і разом з нею пройшли великий бойовий шлях. Так, наприклад, П. Ф. Гузюк брав участь у боях проти білополяків, Врангеля, Махна та інших банд на Україні, Дону і Кубані й демобілізувався тільки восени 1921 року. Одержавши в CPGP вищу освіту, П. Ф. Гузюк кілька років працював на партійній і викладацькій роботі, згодом став письменником.
Інші бійці Червоної Армії повернулись у Поникву восени 1920 року і залишились в авангарді революційної боротьби трудящих Західної України.
За час існування буржуазно-поміщицької Польщі співвідношення між поміщицькою і селянською власністю у Поникві не змінилося, хоч населення в 1931 році було вже 1839 чоловік, а кількість селянських господарств збільшилась в порівнянні з кінцем XIX століття майже втроє. У 1939 році поміщикові в Поникві належало 800 га орної землі, 50 га орної землі належало попові, а 451 селянський двір мав 685 га, у т. ч. на 289 бідняцьких господарств припадало 230 га. Становище наймитів у панському маєтку та робітників пивзаводу було дуже важким. Польові роботи на поміщицьких ланах тривали від сходу до заходу сонця, а робітники пивзаводу працювали по 12 годин на добу і більше.
Незважаючи на протест місцевого населення, у школі с. Поникви було введено навчання польською мовою. Боротьба селян за українську школу не дала результатів: поміщик А. Бохенський, діючи обіцянками і погрозами на економічно залежну від нього частину селян, зібрав потрібну кількість підписів на т. зв. декларації про введення в школі навчання польською мовою.
Населення Поникви не скорилось відновленій у 1920 році буржуазно-поміщицькій владі на Західній Україні. Разом з трудящими інших сіл і міст воно розгорнуло боротьбу за своє соціальне та національне визволення і возз’єднання з Радянською Україною. У селі підпільно діяли осередок КПЗУ, комсомольська організація та легальні прогресивні організації, зокрема «Сельроб-єдність». Найактивнішими діячами-підпільниками були М. Й. Олексюк, І. П. Іськів, В. Батенчук, Н. І. Чорнобай. Члени організації «Сельроб-єдність» та комуністи-підпільники члени КПЗУ ввійшли до правління місцевих громадських організацій — молочарського кооперативу, товариства «Просвіта», читальні ім. Качковського, що давало їм змогу провадити велику масово-політичну роботу серед населення і керувати політичним життям села. Так, на адресу пониквянської читальні «Просвіти» для місцевого осередку КПЗУ інколи надходила нелегальна газета «Земля і воля», в 1932 році ряд членів організації «Сельроб-єдність» і товариства «Просвіта» взяли участь в урочистому святкуванні дня 1 Травня в Бродах. Бродівське повітове правління товариства «Просвіта», до складу якого входили націоналісти, після цього негайно закрило читальню в Поникві, повідомивши листом селян, що читальня закривається «за комуністичну діяльність, про що доводиться до відома адміністративної влади».
У 1932 році в Поникві вибухнув страйк їздових поміщицького маєтку. Він проходив під гаслом скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці. Страйком керувала Спілка землеробських працівників. Страйкуючим вдалося добитися підвищення заробітної плати, безплатного забезпечення паливом та утримання корів коштом поміщика. До їздових приєднались робітники пивзаводу. Однак, за допомогою поліції поміщикові вдалось придушити страйк на заводі, після чого частину робітників звільнено з роботи.
Одним з визначних діячів революційного руху на Західній Україні був відомий український письменник уродженець с. Поникви Степан Тудор (літературний псевдонім С. Й. Олексюка). Народився С. Тудор 25 серпня 1892 року і загинув у перший день Великої Вітчизняної війни 22 червня 1941 року від фашистської бомби у Львові. Активний революціонер, полум’яний борець за соціалізм, автор численних творів (найбільшим з яких є роман «День отця Сойки»), публікацій, віршів, статей та рецензій, С. Тудор пройшов складний життєвий шлях. Син селянина, закінчив початкову школу в Поникві, а потім, переборюючи нестатки, навчався в Бродівській, згодом у Львівській гімназіях та Львівському університеті. У 1915 році як солдат австрійської армії потрапив у російський полон. У роки громадянської війни в лавах червоних селянських відділів брав участь у розгромі гетьманців на Смілянщині. До повернення на Західну Україну в 1923 році працював учителем на Київщині, Черкащині і Коростенщині.
В 1927 році С. Тудор був одним з засновників революційного літературно-критичного і мистецького журналу «Вікна», а з 1930 по 1932 рік, тобто до часу ліквідації журналу польською поліцією, був його відповідальним редактором і видавцем. На сторінках журналу С. Тудор розгорнув активну революційну та літературну діяльність. У 1936 році він брав активну участь у підготовці антифашистського конгресу працівників культури у Львові, на якому виступив з доповіддю «Культура і фашизм».
Про його постійний зв’язок з рідним селом свідчить стаття «Куди йти? Лист з мого села», побудована на фактичному і статистичному матеріалі с. Поникви. Переконливо змальовуючи злидні і пролетаризацію селянства Західної України, С. Тудор бачив єдиний шлях до волі й щастя в революційній боротьбі селянства під керівництвом робітничого класу за возз’єднання з УРСР.
Уряд буржуазно-поміщицької Польщі в 1930-х роках посилює політичні репресії по селах. У числі політв’язнів були й жителі с. Поникви. Так, М. Й. Олексюк відбув 4 роки тюремного ув’язнення в Дрогобичі та 1,5 року в Золочеві, Н. І. Чорнобай кілька місяців просиділа у золочівській тюрмі. М. Гузюк та Д. Загоруйко — по півроку в тернопільській тюрмі і були звільнені радянськими військами лише у вересні 1939 року.
Після вікопам’ятного вересня 1939 року докорінно змінилось життя селян Поникви. У визволеному селі обрано Тимчасовий сільський комітет, до складу якого ввійшли бідняки й середняки: І. П. Іськів, Ю. П. Чорнобай, В. М. Антонишин, М. М. Паньків.
Після проголошення Народними Зборами возз’єднання Західної України з УРСР, населення Поникви вперше дістало змогу обрати сільську Раду депутатів трудящих, до складу якої ввійшли: І. П. Іськів (голова), В. М. Антонишин (заступник), П. Л. Яремкевич (секретар).
Поміщицьку та церковну землю, худобу і наявний у маєтку запас зерна розподілено між бідняками с. Поникви, а пивзавод і млини націоналізовано.
З жовтня 1939 року замість польської чотирикласної початкової школи в Поникві почала працювати українська семирічна школа. Були організовані гуртки для ліквідації неписьменності серед дорослого населення. При клубі відкрито бібліотеку.
У селі створено перший в історії Поникви фельдшерсько-акушерський пункт і населення села могло безплатно користуватись медичною допомогою.
У 1940 році в селі виникла комсомольська організація, членами якої були А. І. Іськів, Р. 3. Дзьоба, М. Й. Тацій, Ю. П. Гузюк, С. М. Гузюк.
Будівництво нового життя було перервано нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. Окупанти відновили капіталістичні порядки в селі. Розподілену радянською владою серед селян поміщицьку землю відібрано і в колишньому маєтку створено т. зв. державне господарство, в якому окупанти примушували селян працювати без будь-якої винагороди. У село повернувся колишній поміщик А. Бохенський, якого окупаційна влада призначила директором пивзаводу. У 1942 році в зайнятих окупантами західних областях УРСР, в т. ч. і в Поникві, почався голод — наслідок фашистських грабунків і неврожаю.
Жорстоко розправлялись фашисти та їхні прислужники — українські буржуазні націоналісти з сільськими активістами. У них конфіскували корів, їх змушували безплатно працювати в маєтку. Комсомольця М. Й. Тація стратили в Освенцімському концтаборі. Загинула в Освенцімі й дочка С. Тудора комсомолка Галина Олексюк. Близько 60 осіб з Поникви було відправлено в Німеччину на примусові роботи.
Одного грудневого дня 1943 року банда озброєних українських буржуазних націоналістів напала на село Гуту Бродівську поблизу Поникви. Гуту спалила, а значну частину населення вирізала. Почувши стрілянину в сусідньому селі, німецька фашистська військова частина рушила танками з Поникви до Гути Бродівської, але з’ясувавши, що це діє загін українських буржуазних націоналістів, повернулась у село. На другий день окупанти виловили серед згарищ і забрали собі худобу і Гута Бродівська перестала існувати.
З ненавистю ставилось населення Поникви до окупантів. У 1941 та 1944 роках воно активно допомагало радянським воїнам, перев’язуючи поранених бійців і переховуючи їх від фашистів. Багато жителів Поникви весною 1944 року переходило лінію фронту на визволену вже радянськими військами частину Львівщини і вступало в ряди Радянської Армії.
З перших же днів визволення на фронт з села пішли всі здатні до військової служби чоловіки; 223 з них повернулись з нагородами — медалями «За відвагу», за перемогу над фашистською Німеччиною, а Ф. М. Гузюк і В. М. Антонишин — з орденами Слави.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни пониківчани почали відбудовувати своє знищене війною господарство. У багатьох давно вже назріла думка організувати сільськогосподарську артіль. Але організація колгоспу проходила в умовах жорстокої класової боротьби: 35 жителів Поникви загинуло від рук українських буржуазних націоналістів, які жахливим терором намагались перешкодити встановленню в західних областях УРСР соціалістичного ладу. Та ні терор, ні залякування, ні куркульська пропаганда не змогли перешкодити прагненню трудового селянства, колишніх рабів землі, які стали її справжніми господарями. У 1950 році колгосп було організовано і названо іменем С. Тудора. До нього зразу вступило 425 членів.
У 1951 році створено партійну організацію колгоспу, яка відіграла велику роль у налагодженні колгоспного господарства та утвердженні нового життя в селі. При допомозі Комуністичної партії і радянського уряду, які завжди піклувались про долю трудящих західноукраїнських земель, ріс і міцнів колгосп у Поникві. Чималу роль у житті колгоспу і села відіграли також комсомольські організації, що існують у школі (заснована в 1940 році), колгоспі, на пивзаводі (засновані в 1957 році) та профспілкові організації.
У колгоспі ім. С. Тудора об’єднані селяни сіл Поникви, Підгір’я, Боратина та навколишніх хуторів. Він має 3616 га землі, з них 2314 га орної та 1302 га луків і інших угідь. На великих площах колгосп почав вирощувати нові для цих районів сільськогосподарські культури — цукровий буряк, горох, льон, кукурудзу. Запровадження нової сільськогосподарської техніки, використання машин, сортового насіння, мінеральних добрив постійно збільшують урожайність.
Колгоспники артілі ім. С. Тудора мають у своєму розпорядженні всі необхідні машини: 16 тракторів і 8 комбайнів, 11 вантажних і 2 легкові автомашини та 3 мотоцикли. У 1965 році колгоспники зібрали з 1 га зернових на 7 цнт більше, ніж у 1964 році. За два останні роки урожай зернових з 1 га збільшився на 31,25 проц., а середній урожай цукрових буряків на 26 процентів.
Важливе місце в господарстві колгоспу посідає тваринництво, основною галуззю якого є свинарство. Виробництво молока і м’яса збільшилось порівняно з 1964 роком на 50 процентів.
Наукове раціональне ведення господарства сприяло невпинному зниженню собівартості продукції. В 1965 році вартість виробництва зерна знизилась в порівнянні з 1964 роком на 25 проц., вартість виробництва молока і м’яса — на 20 проц.
Неподільні фонди колгоспу ім. С. Тудора за останні два роки зросли більше ніж у півтора раза — з 508 289 крб. в 1963 році до 864 287 крб. у 1965 році. Заплановану на 1965 рік суму прибутків (490 000 крб.) колгосп значно перевиконав: на 1 січня 1966 року прибутки колгоспу становили 667 528 крб., вт. ч. від рослинництва — 392 362 крб., від тваринництва — 230 754 крб. Крім того, стають прибутковими й допоміжні підприємства колгоспу — лісопильня, цегельний завод, два механічні млини та столярно-теслярська майстерня.
Зростає оплата трудодня. Так, у 1950—1960 роках колгоспники одержали по 0,30 крб. на трудодень, у 1960 році — по 0,50 крб., у 1964 році — по 0,94 крб., а в 1967 році — по 2,40 крб.
За останні роки в колгоспі побудовано 5 тваринницьких приміщень, критий тік, майстерню, одночасно підведено до села високовольтну лінію Добротвірської ДРЕС.
У селах Поникві, Боратині і Сухоті колгосп побудував медпункти. У Поникві збудовано шкільний будинок, у с. Боратині теж споруджено будинок восьмирічної школи, а на території колгоспу — два дитсадки на 46 місць. Колгосп будує в с. Поникві клуб на 350 місць, а жителі Перелісків вже відкрили свій клуб на 150 місць.
Село шанує своїх передовиків: бригадира польової бригади Р. 3. Дзьобу, ланкових В. Д. Шудлюк, М. В. Думанську, С. М. Тацій, О. В. Дзьобу, які добились високих урожаїв цукрових буряків і льону, доярок М. Я. Семчук, М. Й. Гром’як, М. Я. Дубину, комбайнера В. Дзьобу. Свинарка Є. О. Гаврилюк у 1964 році була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.
Пониквянський пивзавод у 1965 році річний план виробництва продукції виконав на 104 проц., в т. ч. план виробництва пляшкового пива — на 146 проц. За 1965 рік продуктивність праці підвищено проти плану на 4 проц. На заводі працює бригада комуністичної праці (цех розливу пляшкового пива). Весь колектив заводу бореться за почесне звання Заводу комуністичної праці. Успішно і постійно виконують свої виробничі норми кращі люди заводу: комуніст М. О. Демчук (на 130 проц.), комсомолка Г. М. Семеренко (на 130—140 проц.), і Я. В. Чорнобай (на 137 процентів).
За роки Радянської влади колишнє бідне село Пониква змінилось до невпізнання. Замість низьких темних хат, де навіть вдень півтемрява, виростають нові світлі просторі будинки і всі муровані, на високих фундаментах, покриті бляхою, шифером або черепицею. Лише в 1965 році 40 колгоспних родин Поникви справили новосілля. Колись: стіл та лава під стіною — оце й уся обстанова. Навіть ліжко не скрізь було, піч замість нього. Тепер по-іншому умебльовані житла селян. Тут з’явились нові красиві меблі: ліжка, шафи, дивани. У багатьох колгоспниць є швейні машини.
Вечорами з просторих кімнат крізь фіранки лягає на подвір’я електричне світло. Підносяться в небо антени радіоприймачів і телевізорів — значить достаток у домі селянина. В старовину була інша прикмета щастя: бузьок (лелека) на хаті. У кого старіша солом’яна стріха, там вони й гніздилися. На втіху господареві говорили: «щастя тобі прибуде». А бузьок через деякий час візьме та й переселиться на інший дах. Так і носиться, бувало, невловиме щастя від хати до хати, а в руки бідняку не дається.
Налагоджено автобусне сполучення та телефонний зв’язок Поникви з районним центром, відкрито поштове відділення, крамницю ССТ та буфет. Колгосп своїм коштом побудував у селі приміщення комбінату побутового обслуговування, колгоспної їдальні та лазні.
За панування австрійських і польських панів ніхто не дбав про охорону здоров’я селян, на випадок хвороби когось із членів сім’ї селянин мусив везти хворого у Броди чи Львів, де віддавав лікарям не тільки всі свої заощадження, але й продавав останню корову чи єдиний клаптик землі. Тепер у Поникві є медпункт, в якому одержують безплатну медичну допомогу всі, хто її потребує.
В селі є дитячий садок на 35 місць, куди колгоспниці віддають своїх дітей під час сезонних польових робіт. З давніх-давен турбувало жінку-селянку питання, що робити з дитиною під час роботи в полі? Про таке розв’язання його колись навіть не мріяли пониквянські матері. Так само не чули вони колись про пошану до багатодітних матерів. Радянська влада нагородила 11 жінок у Поникві «Медаллю материнства».
Раніше у Поникві була лише початкова школа, в якій працювало два вчителі з середньою освітою і навчались 60—80 учнів. Багато селян залишалось малописьменними або й неписьменними. Крім учителів, єдиними представниками «інтелігенції» в селі були поміщик і два попи.
Тепер у Поникві є денна і вечірня середні школи, в яких працює 9 учителів з середньою спеціальною та 21 з вищою освітою і навчається 487 учнів. За роки Радянської влади понад 100 чоловік мешканців села здобуло вищу освіту і 368 чоловік — середню. Серед них є агрономи, інженери, ветлікарі, фармацевти, журналісти, офіцери Радянської армії, вчителі, вчені. Вісім чоловік, одержавши спеціальність вчителя, агронома, бухгалтера, електротехніка, повернулись працювати у своє рідне село. Тепер у Поникві є 21 чоловік з вищою і 33 з середньою освітою. З’явились тут і нові професії — шоферів, трактористів, комбайнерів, бухгалтерів.
Пониківчани пишаються такими земляками, як письменники С. Тудор і П. Ф. Гузюк, громадський діяч, депутат Верховної Ради УРСР — нині покійний М. Й. Олексюк, вчені— професор М. М. Туркевич, професор М. М. Олексюк, кандидат хімічних наук Б. М. Туркевич, доцент Львівського університету М. В. Пашковський — уродженець с. Підгір’я Пониквянської сільради.
Велику роль у розвитку культури відіграє сільський клуб. При клубі працюють 5 гуртків художньої самодіяльності (хоровий, вокальний, драматичний, художнього читання і спортивний), є стаціонарна кіноустановка, бібліотека з фондом 6712 книжок. У 1960 році в приміщенні клубу відкрито кімнату-музей С. Тудора. В 1966 році відремонтовано стару хату батька С. Тудора, де також створено музей письменника. Цю стареньку хату, що пережила дві світові війни, вирішено залишити такою, якою вона була в 30-х роках, коли селяни Поникви жили у важких умовах економічного і соціального гніту, а С. Тудор писав свою відому статтю «Куди йти? Лист з мого села». До хати Тудора не підведено електропроводів, вона не буде освітлена електрикою як усі будинки сучасної Поникви: адже тридцять років тому ніхто з жителів Поникви не міг навіть мріяти про електричне світло у своїй хаті. Не буде на хаті Тудора і звичайних сьогодні в Поникві радіо чи телеантен. Внутрішнє обладнання хати та її подвір’я залишаться такими, якими вони були за життя письменника. Твори, рукописи, фотографії його будуть експоновані в одному з найсвітліших куточків хати. Вони розповідатимуть про життя й діяльність великого сина Поникви — письменника, який присвятив життя боротьбі за світле майбутнє свого народу. Музей С. Тудора в Поникві відкрито в 1967 році до п’ятдесятиріччя Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Про масовий характер заходів, що їх здійснює клуб с. Поникви, свідчать такі цифри: в 1965 році в клубі відбулось 365 кіносеансів, які відвідало 24446 глядачів; сільська бібліотека обслуговує 1371 читача. Члени місцевої групи товариства «Знання» та приїжджі лектори постійно читають у клубі для колгоспників лекції на різні теми, а гуртки художньої самодіяльності влаштовують концерти.
Так живе сьогодні вільне населення Поникви — нащадки гноблених віками безправних селян.
І. СВЄШНІКОВ