Миколаїв, Миколаївський район, Львівська область
Миколаїв — місто, центр Миколаївського району, розташоване на лівому березі ріки Дністра, за 38 км на південь від Львова. Залізнична станція Миколаїв-Дністровський на лінії Львів — Стрий на відстані 3 км від міста. Через Миколаїв проходить шосейна дорога Львів—Стрий. Міськраді підпорядковані селища Прийма і Радів. Населення — 12 247 чоловік.
Місто лежить у мальовничій улоговині, оточеній пісковими та крейдяними горами (295 метрів над рівнем моря), на межі Передкарпаття і Поділля.
На східній околиці Миколаєва залягають великі товщі літотамнієвих вапняків, які є сировиною для виробництва цементу і випалювання вапна. Важливе промислове значення мають також кварцеві та глауконітові піски, що поширені на північний схід від міста. В долині ріки Дністра залягають глини, які використовуються для виготовлення цегли і в цементній промисловості.
У письмових джерелах Миколаїв вперше згадується в 1570 році в королівському привілеї, яким було дозволено польському шляхтичу Миколі Тарлові з Щекарович, сандомирському хорунжому і державцеві королівського села Дроговижа (нині село Верхньодорожнє), заснувати на землях, що належали до цього села, містечко Миколаїв. Новозаснованому місту було надане магдебурзьке право, за яким його жителі— міщани й передміщани — не підлягали юрисдикції воєводи і старости. Судити їх мав право лише війт. Новопоселених міщан на 20 років звільнено від грошових данин і податків.
Місто швидко розвивалось. За даними люстрації, 1578 року тут було вже 37 дворів. Населення займалося ремеслом, торгівлею і сільським господарством. Ремісники за взірцем інших міст Галичини об’єднувалися в цехи. Наприкінці XVI століття тут уже були цехи різників і пекарів, а також шевський і гончарський. У них налічувалось по 6, а в шевському — 12 майстрів. Крім того, в Миколаєві були пивовари, мельники та інші ремісники, які не об’єднувалися в окремі цехи.
В цехах панувала жорстока експлуатація, умови праці були тяжкі. Ремісники ділилися на майстрів, підмайстрів та учнів-челядників. Найбільшого визиску зазнавав учень. Він не одержував ніякої плати за роботу протягом всього навчання і змушений був виконувати домашню роботу в майстра, бо мешкав і харчувався в нього. Робочий день тривав довго, а навчання розтягувалось на роки, бо майстрові було вигідно тримати дармового робітника. Підмайстри одержували мізерну плату і мусили працювати по 13—15 годин на день. Все це приводило до гострих і напружених взаємин між привілейованими і пригнобленими членами цехів. Цехи вели боротьбу з нецеховими ремісниками — «партачами», не допускали з їхнього боку конкуренції.
Поряд з ремісництвом розвивалась торгівля. У місті щотижня (по вівторках) відбувалися торги, на які приїжджали жителі з навколишніх сіл. Крім того, два рази на рік відбувались ярмарки, де торгували худобою, сіллю, гончарними виробами, полотном, медом, воском та іншими товарами. Сільським господарством займалося переважно населення околиць.
Управляла містом невелика купка багатих купців і цехової верхівки на чолі з війтом. Вона здійснювала судочинство, стягала податки, розпоряджалася міським майном. На потреби міста йшли доходи з міської лазні і перукарні, з продажу солі, коломазі і посторонків, з хлібних і гончарних крамниць, а також частина податків, які щороку платили міщани й передміщани.
Становище основної частини жителів було дуже тяжке. їх жорстоко експлуатували лихварі та купці, над ними знущалися дроговизький староста і його посіпаки. Так, відомо, що в 1618—1619 рр. поміщик Концький, уповноважений дроговизького старости, нещадно грабував міщан, забирав у них воли і коні. У львівських гродських книгах є свідчення, як Концький, ув’язнивши без будь-яких причин двох міщан, наказав бити їх киями й закованих у кайдани та диби прив’язав до шибениці. Миколаїв він оточив гайдуками і примушував жителів працювати на будівництві міських укріплень і фортифікацій над Дністром. У численних скаргах жителі неодноразово писали, що їх переобтяжують всілякими повинностями-для потреб староства.
З великою радістю миколаївські міщани зустріли в 1648 році звістку про початок визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Після розгрому польсько-шляхетських загарбників під Пилявцями основні сили українсько-козацьких військ у вересні 1648 року рушили в Західну Україну. За наказом гетьмана частина полків була відряджена до різних районів Галичини допомагати селянам у боротьбі проти шляхти. Окремі сотні діяли в околицях Миколаєва. В результаті боїв у місті виникла пожежа.
Після відступу козацьких військ з Галичини почалися переслідування повсталих. Шляхетські суди застосовували до них найжорстокіші кари. Католицькі патриції вимагали відшкодування збитків. 1 червня 1649 року миколаївські міщани склали перед Львівським гродським судом заяву про те, що не можуть платити податку, бо їхнє місто спустошене
і спалене, багато жителів або в неволі, або загинули в боях чи від хвороби.
Великих збитків завдавали жителям постої шляхетських військ і зв’язані з цим численні реквізиції. Так, у 1685 році, як свідчить скарга міщан і реєстр шкод, представлені Львівському гродському суду, загін польського війська на чолі з буським старостою пограбував міщан. Сума збитків становила 600 злотих, що дорівнювало річному доходу міста. Погіршували становище жителів стихійні лиха. Наприклад, у 1711 році сарана знищила збіжжя на 60 четвертинах поля. Все це гальмувало розвиток торгівлі і ремесла. Миколаїв починає занепадати.
Заселюючи містечко переважно іноземцями-католиками, уряд всіляко урізував права інших народностей. Найбільший соціальний і національний гніт терпіло українське населення, що становило основну масу жителів Миколаєва. Українців витіснено з органів міського самоврядування. їх переслідували в торгівлі. Вони мусили платити десятину на користь костьолу.
У відповідь на гноблення і наступ католицизму українське населення Миколаєва, за прикладом інших міст України, організувало при місцевій церкві братство св. Миколая, яке було затверджене грамотою Львівського архієпіскопа в 1717 році. Спираючись на братство, українці відстоювали право участі в самоврядуванні міста, домагались однакових прав з католиками в галузі ремесел, розгорнули культурно-освітню діяльність. Незважаючи на переслідування, братство твердо стояло в боротьбі з католицизмом і протягом багатьох років не підкорялося рішенню про унію.
Зазнавало переслідувань також єврейське населення. Євреям заборонялось навіть жити й торгувати в місті.
В середині XVIII століття Миколаїв входив до складу Дроговизького королівського староства. З люстрації 1765 року відомо, що місто колись було обнесене високими земляними валами, від яких лишилися тільки руїни. У місті переважали дерев’яні будівлі. В центрі височіла дерев’яна ратуша, тут же знаходились три церкви, костьол, монастир і 109 будинків, з яких 34 містилися в ринку, а 75 — на прилеглих вулицях. Розросталося місто за рахунок передмість, де налічувалося 176 будинків.
Після загарбання західноукраїнських земель Австрією (1772 р.) становище міських багатіїв фактично не змінилося. Вони залишилися в маєтках і гнобили бідноту, як і раніше. Тільки накази тепер ішли не з Варшави, а від австрійського цісаря з Відня та його намісника — галицького губернатора у Львові.
У перший рік окупації Дроговизьке староство як королівський маєток (містечко і 9 сіл) було включене до австрійських державних маєтків і оцінене в 153 180 золотих ринських, а в 1820 році його купив за 178 630 золотих ринських польський магнат граф С Скарбек.
Новий власник староства, як і його попередники, переобтяжував міщан і перед-міщан всякими повинностями і поборами. Так, грошовий чинш знімався з кожної хати і з усього, що належало до господарства: з поля, пасовищ, бджіл і з худоби.
Поставлені поміщиком адміністратори, управителі, всілякі отамани і слуги не зупинялися ні перед чим, аби одержати з маєтків якнайбільше прибутків. Крім феодальних повинностей, на плечі міщан важким тягарем лягали державні податки: поземельний, прибутковий, від будівель тощо.
Напередодні скасування панщини, в 1843 році, граф Скарбек, боячись, що землі його можуть потрапити до рук українських селян, заснував на околиці Миколаєва між селами Дроговижем і Демнею притулок для сиріт і пристарілих католиків. Землю і маєток він передав спеціально створеній адміністрації, яка складалася з його близьких родичів та католицького духовенства. Така реорганізація не поліпшила становища трудящих, вони й надалі мусили виконувати всі повинності і відробляти панщину.
Після реформи 1848 року адміністрація притулку одержала за панщинні повинності (містечка і 9 сіл) 155 606 золотих ринських викупу. Отже, притулку було повернено повністю вартість маєтку, встановлену в 1772 році, однак за ним і далі залишалися всі земельні володіння, які він мав до 1848 року (12 тис. моргів).
Скасування феодальної залежності міщан, і зокрема панщини, реформою 1848 року сприяло швидкому зростанню міста. За даними австрійського перепису населення, в 1857 ропі в Миколаєві проживало 1968 чоловік, з них 1516 українців, 409 поляків і 43 чоловіки інших національностей. У 1869 році в 473 будинках проживало 2380 чоловік, з них 1140 чоловіків і 1240 жінок. У місті були цирульник і акушерка, діяла початкова школа, відкрита в 1811 році. В 1875 році в притулку завершено будівництво гуртожитку і фахової ремісничої шестикласної школи і прийнято 120 сиріт. У 1907 році тут навчалося в чотирикласній школі домашнього господарства 131 дівчина, у шестикласній школі — 147 хлопців, які здобували спеціальності столярів, кравців, шевців, бляхарів, ковалів, слюсарів, стельмахів та гончарів. У школах працювали 23 вчителі й майстри. До 1912 року в притулку одержали різні спеціальності 674 хлопці і 424 дівчини. Притулок існував з доходів маєтку.
Миколаїв — батьківщина кількох видатних українських діячів другої половини XIX і початку XX століття. 7 грудня 1811 року в родині місцевого бурмистра народився М. Л. Устиянович — український письменник і громадський діяч. Він був ініціатором скликання у Львові представників галицької інтелігенції для заснування літературно-освітнього товариства «Матиця руська». Микола Устиянович — один з; організаторів «Собору руських учених» (1848 р.), на якому пропагував ідеї єдності Галичини з Наддніпрянською Україною.
У Миколаєві в родині зукраїнізованого німця 18 квітня 1860 року народилася українська письменниця Уляна Кравченко (Шнайдер Юлія Юліянівна). Перші її вірші опублікував І. Франко в журналі «Зоря» (1883 р.). У кращих своїх творах Уляна Кравченко правдиво змальовувала злиденне життя народу, виступала проти поневолення жінки-трудівниці в капіталістичному суспільстві.
13 листопада 1875 року в родині робітника народився М. М. Мочульський — історик літератури, критик і перекладач. М. М. Мочульський досліджував творчість Т. Шевченка, І. Мапжури, І. Франка, поетів «української школи» в польській літературі (С. Гощинського, Б. Залєського, А. Мальчевського та інших), перекладав на польську мову твори В. Стефаника. Його перу належать статті з української етнографії, а також художні твори.
З розвитком капіталізму у другій половині XIX і на початку XX століття притулок перетворився у велику латифундію, яка сконцентрувала у своїх руках величезні володіння. Так, у 1905 році притулку в Миколаєві належало 30 680 га землі в 28 селах. Вартість маєтків притулку становила 2,7 млн. золотих ринських. Частина доходів ішла на утримання притулку та його персоналу, регата розподілялася поміж членами адміністрації.
Становище трудящих мас було надзвичайно тяжке. Маючи невеликі клаптики землі, міщани мусили найматися на сільськогосподарські роботи до маєтку притулку, де за 15—20 крейцерів працювали по 12—14 годин на день.
За даними австрійського перепису населення, на початку XX століття у Миколаєві був 501 двір. У місті проживало 2140 українців, 537 поляків, 463 євреї і 39 німців. Тут був розміщений австрійський гарнізон. Через Миколаїв проходив поштовий шлях Львів—Будапешт.
Основна маса населення міста займалася сільським господарством, частина — ремеслом і торгівлею. У 1912 році тут було три цехи: ремісничий, гончарський та купців і крамарів. Промисловості не було. «Містечко,— писала в 1905 році львівська газета «Діло»,— робить враження найнужденнішої оселі. Будинки найпримітивніші, деякі навіть курні, подвір’я необгороджені, міщани нужденні, залежні від міських лихварів. У цілому місті немає заїжджого будинку. Криниць мало, в місті не зустрінеш дерева, вулиці не впорядковані. З миколаївських хлопців рідко котрий переступав поріг гімназії».
Важким тягарем на плечі трудящих лягла перша світова війна. Як тільки була оголошена загальна мобілізація, різко підскочили ціни на продукти харчування. Уряд одразу збільшив податки. Кожного, кого підозрювали в прихильності до Росії, арештовували і вішали.
У вересні 1914 року Миколаїв зайняли російські війська. У травні 1915 року після Горлицького прориву австрійсько-німецьких військ багато жителів містечка, боючись переслідувань і арештів, евакуювалися на схід разом з російськими військами. Пізніше деякі з них брали участь у Великій Жовтневій соціалістичній революції.
Під впливом ідей Великого Жовтня посилилась боротьба трудящих західноукраїнських земель за визволення з-під влади Австро-Угорщини, а потім буржуазно-поміщицької Польщі, яка влітку 1919 року загарбала Західну Україну. Незважаючи на терор окупантів, в околицях Миколаєва діяли озброєні загони селян. У липні 1919 року поблизу міста були кілька разів обстріляні польські частини.
Влітку 1920 року жителі Миколаєва вітали Червону Армію. Загони Першої Кінної армії роззброїли білополяків, захопили залізничну станцію, пошту, всі головні комунікаційні шляхи. В донесеннях Миколаївського поліцейського поста вказувалось, що населення «чекало приходу більшовиків і всіляко виявляло свої симпатії більшовицьким військам, подавало їм допомогу». Після дводенного перебування в містечку будьоннівці відступили. В ряди Першої Кінної добровольцями пішли гончар М. Гнатів та син селянина-бідняка М. Паньків.
У роки панування буржуазно-поміщицької Польщі (1919—1939 рр.) Миколаїв лишався типовим провінціальним містечком, він входив до складу Жидачівського повіту Станіславського воєводства. В 1931 році тут було 632 двори, в яких проживало 3625 чоловік. Як і раніше, населення займалося в основному сільським господарством і ремеслом. Промислових підприємств не було. Всі ремісники міста об’єднувалися в один цех ремісників і гончарів, а крамарі—в товариство купців. Із 100 ремісничих майстерень, в яких працювало по 1 — 3 робітники, 30 було гончарських. Миколаїв був центром виробництва чорного глиняного посуду на Прикарпатті.
У Миколаєві налічувалось близько 30 приватних крамниць. З державних установ тут, крім магістрату, діяли повітовий суд, пошта, телеграф, поліцейський участок, ощадна каса. Ніяких лікувальних закладів у місті не існувало. Смертність серед населення була дуже велика. Два приватні лікарі, які працювали тут, вимагали від пацієнтів високої плати. Ліки в приватній аптеці коштували дорого.
У 1930 році в місті діяла семикласна школа, в якій навчалося 534 учні і працювало 9 учителів. У притулку — трирічна реміснича школа, де вихованці здобували спеціальності ковалів, слюсарів, столярів, кравців, шевців, бондарів, малярів і лимарів. Після закінчення навчання вони роз’їжджалися по Галичині в пошуках роботи.
Маєток притулку в Миколаєві став великим капіталістичним сільськогосподарським підприємством. Йому належали землі в 3 містечках і 37 селах, площею близько 57 тис. моргів.
Миколаїв у 1935 році мав 1783 га землі, з них 238 га — громадської, 557 га належало притулку, 120 га — церкві, 834 га — міщанам і 34 га — іншим.
Становище трудящих під владою панської Польщі ще погіршилось. Основна частина міщан володіла невеликими клаптиками землі, недостатніми, щоб забезпечити навіть напівголодне існування. До того ж, вони повинні були платити цілий ряд податків — поземельний, шляховий, місцевий, кризисну надбавку, податок за коня, корову, свиню, птицю, собаку, на утримання війта, костьолу, поліції, сажотрусів та інші.
Надмірний податковий тягар, утиски багатіїв міста, лихварська кабала розорювали дрібних кустарів і ремісників. У місті поступово збільшувалась кількість безробітних. Багато хто з них виїжджав за кордон у пошуках роботи і кращої долі. Відомо, що тільки в 1925—1928 рр. понад 30 сімей емігрували в Канаду, США і Бразілію.
У відповідь на тяжкий соціальний і національний гніт трудящі Миколаєва посилили боротьбу за свої права, за возз’єднання з Радянською Україною. Цю боротьбу очолив комуністичний осередок, створений на початку 20-х років. Членами його були І. Панчишин, Й. Паньків, Й. Гринчишин та інші. Вони вели широку агітаційно-масову роботу серед трудящих містечка і сусідніх сіл, організовували мітинги, маївки, розповсюджували звернення та листівки ЦК КПЗУ, які привозили з Львова. Так, напередодні першотравневих свят 1925 року в місті і прилеглих селах було розповсюджено близько 50 комуністичних листівок. Під впливом комуністичної агітації восени 1925 року молодь Миколаєва відмовилась копати картоплю в притулку, де плата за роботу була дуже низька. Вся картопля загинула під снігом.
У 1925 році в Миколаєві створено осередок Комуністичної Спілки Молоді Західної України. Очолив його С. Левицький. Комсомольці під керівництвом комуністів провадили велику пропагандистську роботу серед трудящої молоді.
Уряд панської Польщі намагався ополячити населення західноукраїнських земель. У 1924 році був виданий так званий «Кресовий шкільний закон», який передбачав протягом 25 років повністю ліквідувати українську мову. За цим законом у Миколаєві закрито українську школу, викладання велося польською мовою. Завдяки роз’яснювальній роботі комуністів, комсомольців, зокрема Р. Чайківської, П. Дембіцького і С. Мисика, в 1925 році українські діти, учні Миколаївської народної школи, відмовились молитись і вітатися з учителями по-польськи.
А в 1926 році 74 учні цієї школи залишили навчання на знак протесту проти ополячення.
Значну допомогу комуністам у розгортанні революційної боротьби подавала легальна масово-політична організація «Сельроб», створена в 1926 році. Вона відігравала велику роль у мобілізації трудящих на боротьбу проти окупаційного режиму. Активними членами «Сельробу» в Миколаєві були селянин М. Вершцинський, швець В. Семінович, кравець Я. Неволянський та інші.
В 1927 році сельробівці разом з комуністами організували першотравневу демонстрацію, на яку вийшли з червоними прапорами, але польська поліція розігнала демонстрантів, забрала червоний прапор і арештувала 7 учасників демонстрації.
Революційна боротьба в Миколаєві, як і по всій Західній Україні, не припинялася аж до визволення. У вересневі дні 1939 року прокотилася звістка про наступ Червоної Армії. Озвірілі банди поліції та осадників почали палити села і мордувати людей. Палав Малехів. Озброєні банди підступили до с. Надітичів Жидачівського повіту. Селяни організували самооборону. На допомогу їм прийшли жителі Миколаєва, Дроговижа та Розвадова. У Миколаєві був створений госпіталь, куди привозили жертви бандитських нальотів — переважно жінок і дітей, попечених, поранених кулями. Але ніщо не допомогло окупантам. Радянські війська визволяли село за селом, повіт за повітом. 24 вересня 1939 року трудящі Миколаєва зустрічали Червону Армію.
У місті було створено тимчасовий робітничо-селянський комітет, куди ввійшли А. Захарко, С. Волощак, Я. Неволянський та інші. Комітет приступив до організації державного апарату відповідно до Конституції СРСР. Згідно з Декларацією Народних Зборів, протягом листопада—грудня 1939 року в Миколаєві було націоналізовано маєток притулку, землі якого прилягали до міста, а також цегельню, млин, аптеку, 5 приватних пекарень, 28 магазинів, 26 найбільших будинків. Націоналізацію здійснювала спеціальна комісія. Значну роботу по організації революційного порядку в місті провадив С. Левицький, який повернувся до Миколаєва разом з Червоною Армією і був обраний до тимчасового комітету. Він брав участь в організації міської робітничої гвардії, що виявляла реакційних офіцерів та оунівців, охороняла колишній маєток притулку, ремісничі майстерні, вела боротьбу із спекулянтами.
Тимчасовий робітничо-селянський комітет вжив заходів, щоб забезпечити бідняків і наймитів інвентарем і тягловою силою. Було організовано продовольче постачання міського та сільського населення, налагоджено роботу транспорту. Дрібні кустарні майстерні, в яких працювали шевці, кравці, столяри, бондарі, ковалі, об’єднано в артілі. Вперше в історії Миколаєва відкрито лікарню, клуб і кінотеатр.
Тимчасовий комітет приступив до ліквідації безробіття. Дістали роботу спеціалісти, переслідувані пілсудчиками за революційну діяльність. Ведучи наступ на українську культуру, польські окупанти переслідували також українську трудову інтелігенцію, в т. ч. і вчителів, які, закінчивши в тяжких умовах спеціальні середні й вищі учбові заклади, не могли працювати за фахом. Після визволення Миколаєва почали вчителювати в рідному місті М. І. Корецька, М. І. Пришляк, М. П. Зубрицька та інші. Крім того, із східних областей України на роботу в Миколаїв приїхали 8 учителів. Здійснення прав на працю, освіту і відпочинок викликало серед населення міста велику радість.
За новим адміністративним районуванням Миколаїв став центром новоутвореного Миколаївського району в складі Дрогобицької області. В місті почав діяти районний комітет Комуністичної партії України, районний виконавчий комітет Ради депутатів трудящих та інші установи. Партійна організація разом з виконавчим комітетом Ради депутатів трудящих провадили велику роботу по здійсненню соціалістичних перетворень у місті.
Було організовано відділ народної освіти і методичний кабінет, райспоживспілку. На кінець 1939 року в Миколаєві повністю ліквідовано приватні майстерні і на їх базі створено побутовий комбінат з організацією праці на соціалістичних засадах. Робочий день скорочено з 14 годин за часів панської Польщі до 8 годин, підвищено заробітну плату, ліквідовано національну дискримінацію.
Особливо значні зміни відбулися в організації культурно-побутових умов трудящих. У нововідкритому клубі, що став вогнищем культури, почали працювати бібліотека і перші самодіяльні гуртки — драматичний і хоровий, а також гурток різьби по каменю і дереву. Молодь і дорослі потягнулися до політичної освіти.
У місті відкрилася середня школа з рідною мовою викладання. При школі організовано вечірнє навчання. Для малописьменних створено спеціальні курси.
За ініціативою виконкому Ради депутатів трудящих у центрі міста на колишній базарній площі, де раніше ніколи не висихала грязюка, робітники й службовці у вільні від роботи години насадили парк.
У березні 1940 року на околиці міста почалося будівництво цементного заводу. До червня 1941 року були виконані проектні роботи, закладено фундамент і почато будівництво заводських корпусів, відвантажено обладнання, яке виготовлялося на різних підприємствах країни.
Але мирну творчу працю радянських людей перервала фашистська навала. 1 липня 1941 року в місто вступили гітлерівські загарбники. Почалися грабежі і вбивства. Понад 100 юнаків і дівчат Миколаєва окупанти відправили на каторгу в Німеччину. Від кривавих рук есесівців загинуло понад 1200 мирних жителів. Серед них С. Левицький, якого за підпільну роботу розстріляло гестапо.
В роки тимчасової окупації комуністи і комсомольці провадили велику роз’яснювальну роботу серед трудящих, піднімали їх на боротьбу з фашистами, розповсюджували зведення Радянського інформбюро, розповідали про події на фронті.
29 липня 1944 року війська 1-го Українського фронту визволили Миколаїв. Одразу відновили свою роботу органи Радянської влади, почала діяти соціалістична законність. У ході боротьби з бандами українських буржуазних націоналістів гартувалися кадри партійних і радянських працівників. Вони керували відбудовою промислових підприємств і житлових будинків, допомагали сільським активістам в організації колгоспів у районі. В 1944 році миколаївська районна партійна організація налічувала 110 комуністів.
Комуністи і комсомольці були в перших лавах борців за здійснення соціалістичних перетворень у місті і навколишніх селах. Вони провадили заготівлю продуктів для армії, організовували набір робочої сили для підприємств, що починали діяти, створювали первинні комсомольські організації на підприємствах міста. Крім того, організовували винищувальні загони і самі, перебуваючи в таких загонах, із зброєю в руках боролися з бандитизмом. Від рук бандитів загинули І. Олійник та М. Швед — секретарі райкому комсомолу, майор Гудков — начальник районного відділення МДБ, С. Мисик — колишній член КПЗУ, активістка Р. Чайківська та інші.
Партійна організація Миколаєва приділяла велику увагу розвитку промисловості, зокрема будівництву цементного заводу, яке розгорнулося вже в 1945 році. Воно здійснювалося спеціально створеним у Миколаєві будівельно-монтажним управлінням, де в 1949 році працювало понад 100 робітників. У будівництві брали участь інженерно-технічні працівники із східних областей України та братніх республік СРСР, зокрема з РРФСР. Промислові підприємства країни надіслали на миколаївську будову блоки для корпусів і обладнання для заводу. Тільки в першій половині 1945 року на будівельний майданчик прибуло 240 вагонів обладнання. Влітку 1950 року першу чергу заводу потужністю 180 тис. тонн цементу на рік введено в дію. Одночасно почалося будівництво другої черги.
Необхідно відзначити, що за попереднім планом передбачалася побудова лише однієї технологічної лінії з річним виробітком цементу до 200 тис. тонн. Але наявність величезної сировинної бази і постійно зростаюча потреба в цементі високої якості зумовили перегляд і внесення змін до проекту. На початку 1962 року на заводі вже діяли 6 технологічних ліній з річною виробничою потужністю близько 1500 тис. тонн. Тобто щоденно завод відправляв на будови нашої Батьківщини 3 залізничні состави цементу.
У боротьбі за підвищення продуктивності праці зростали кадри передовиків виробництва. На цементному заводі вперше серед підприємств міста виникли бригади комуністичної праці, а в 1961 році всьому заводу присвоєно звання підприємства комуністичної праці. На початку 1964 року за рішенням Міністерства будівельних матеріалів СРСР завод перетворено на цементногірничий комбінат.
Миколаївський комбінат займає одне з провідних місць серед підприємств цементної промисловості країни. Він випускає різні види цементу, починаючи з марки «300» до «700», причому його продукція має найвищу якість і найдешевша в країні.
ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР спеціальною постановою запропонували всім цементним заводам країни впровадити у виробництво передовий досвід миколаївських цементників. У 1963—1964 рр. на комбінаті діяла Всеукраїнська міжзаводська школа обміну досвідом, у якій були представники майже всіх цементних заводів України, серед них машиністи обертових печей, провідні інженери та інші спеціалісти. Крім того, на комбінат приїздять запозичити досвід передовики виробництва, ударники комуністичної праці і раціоналізатори з усіх кінців Радянського Союзу. Так, у 1965—1966 рр. тут побували працівники Здолбунівського, Красноярського, Кричівського (БРСР) заводів, заводу «Гігант» (Московська область) та багатьох інших.
Партійна організація комбінату постійно дбає про виховання робітничого колективу. В політичних гуртках та семінарах навчається понад 800 чоловік. Активно проходять заняття в гуртках конкретної економіки. На комбінаті працює лекторська група товариства «Знання», яка налічує 35 чоловік. Тематика лекцій, що з ними виступають робітники та інженерно-технічні працівники, тісно пов’язана з виробничими процесами та господарським розрахунком підприємства. Активними членами лекторської групи товариства «Знання» є М. Костишин, Т. Матушевський, Ж. Ктиторова та інші. Випускаються також «Листки трудової слави», де висвітлюється трудовий шлях і досвід роботи окремих передовиків виробництва. На комбінаті створено технічну раду, діяльність якої завжди в центрі уваги партійної організації.
У 1963 році 15 миколаївських цементників одержали високі урядові нагороди, зокрема машиністові обертової печі М. А. Сколоздрі присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Цього ж року комбінат відвідали видатні діячі нашої партії М. В. Підгорний та П. Ю. Шелест.
Серед підприємств Миколаєва важливе місце займає також завод залізобетонних виробів, побудований і введений в дію в 1959 році. Тут працює порівняно невелика кількість робітників — 168 чоловік, але його продукція — різноманітні панелі та блоки — має великий попит не лише в Миколаєві, а й на будівельних майданчиках інших міст Львівської області. Бетонники й арматурники заводу активно включилися в боротьбу за звання колективу комуністичної праці і в 1965 році завоювали це звання.
У післявоєнні роки в Миколаєві створено комбінат побутового обслуговування «Дністер», який об’єднує різні ательє і майстерні. До послуг жителів ательє для пошиву одягу, шевська, кравецька, годинникарська майстерні і ательє для ремонту телевізорів. Валовий доход комбінату в 1965 році становив понад 100 тис. крб. У місті діє 6 їдалень, 28 магазинів і харчокомбінат— спеціалізоване підприємство, яке повністю задовольняє потреби трудящих у продуктах харчування.
Миколаїв — великий транспортний вузол. Кількість вантажів, що перевозяться протягом року, обчислюється десятками мільйонів тонн. Автотранспортна контора і автобаза, створені після війни, повністю забезпечують зв’язок Миколаєва з іншими містами нашої країни. Важливу роль у перевезенні вантажів відіграє залізничний транспорт, переведений в 1963 році на електричну тягу.
В місті широким фронтом іде спорудження нових будинків. За післявоєнні роки тут виросли цілі квартали і вулиці. Особливо гарні вулиці Міцкевича, Калініна, Кірова, Тельмана, Олега Кошового, Чернишевського, Котовського та інші.
Жителі Миколаєва оточені великою увагою і турботою держави. Піклування про охорону здоров’я трудящих стало першорядним завданням. Для організації лікування і відпочинку їх відпускаються великі кошти. Все більше розширюється мережа лікувальних закладів у місті і невпинно поліпшується медичне обслуговування населення. Крім лікарні, відкритої ще в 1939 році, тут побудовано нову лікарню на 150 ліжок, у якій є відділення хірургічне, терапевтичне, дитяче та інші. Відкрито пологовий будинок, а також поліклініку на цементногірничому комбінаті. На околиці міста, в колишньому графському маєтку, міститься неврологічна лікарня. В медичних установах працють 49 лікарів та 128 медичних працівників з середньою спеціальною освітою. Отже, в середньому на 70 жителів припадає один медичний працівник.
Велику увагу партійні і радянські органи приділяють розвитку народної освіти. У Миколаєві є три середні, восьмирічна і початкова школи. В 1964 році відкрито музичну семирічну школу, де навчається 160 дітей. Всього в 1964/65 навчальному році в школах міста було 2337 учнів проти 455 в 1944 році. Діє також професійно-технічне училище, організоване на базі школи механізації. Воно готує помічників бурових майстрів, електрозварників, мотористів-дизелістів, слюсарів по ремонту бурових установок. За період з 1945 по 1964 рік училище підготувало 5140 спеціалістів різних професій. Є у Миколаєві і вечірня середня школа робітничої молоді. У 1966 році тут навчалось 845 учнів, з них 247 — робітники цементногірничого комбінату. Багато випускників цієї школи нині працюють інженерами і техніками.
Зросла і культура міста. У післявоєнні роки тут відкрито Будинок культури, де працюють драматичний, танцювальний та інші гуртки. Сюди приїздять професіональні і самодіяльні театральні колективи Львова, Стрия, Івано-Франківська та інших міст України.
У Миколаєві працює також Будинок культури цементногірничого комбінату, при якому є хоровий, драматичний, танцювальний гуртки і гурток народних інструментів. У кінозалі Будинку культури комбінату і в кінотеатрі «Зірка» кожного дня демонструються кінофільми.
Велику культурно-виховну роботу провадять миколаївські бібліотеки. їх налічується 13, у т. ч. 2 міські — дитяча і для дорослих, бібліотеки в школах, при Будинку культури цементників, бібліотека технічної літератури на комбінаті та інші. Загальний книжковий фонд бібліотек становить 71 тис. примірників. Кількість читачів зросла до 2540 чоловік.
У бібліотеках систематично відбуваються читацькі конференції. Так, у 1966 році міська бібліотека спільно з бібліотеками цементного комбінату і школи робітничої молоді провела конференцію на тему «Образ В. І. Леніна в художній літературі». У міському Будинку культури до дня виборів у Верховну Раду СРСР були організовані тематичні вечори: «Львівщина передз’їздівська» та «Я голосую вперше». Популярні серед читачів також усні журнали.
Велику плодотворну роботу по вихованню підростаючого покоління провадить міський Палац піонерів. Тут працюють різні гуртки, що охоплюють більш як 200 школярів. Діти охоче відвідують гуртки художньої вишивки та художнього ліплення, народних інструментів, хоровий і драматичний. У Палаці піонерів організована цікава виставка дитячих малюнків, моделей та різноманітних учнівських виробів.
Невпинно зростає добробут трудящих. Про це яскраво свідчить попит населення на добротні тканини, холодильники, телевізори. В місті близько тисячі радіоточок. У кожному другому будинку — радіоприймач або телевізор.
Сучасний Миколаїв — це красиве, добре впорядковане місто. В центральній частині його простяглися заасфальтовані вулиці з багатоповерховими будинками. Місто повністю електрифіковане і газифіковане. На площі Перемоги, обсадженій деревами, стоїть пам’ятник В. І. Леніну. Тут же знаходяться братські могили воїнів, які загинули в боях з німецько-фашистськими загарбниками та українськими буржуазними націоналістами. За містом насаджено парк на площі 3 га.
Трудящі Миколаєва пишаються своїм містом і самовідданою працею підносять його славу.
О. В. МАРКЕВИЧ, М. Д. ОРЕЛ