Сокаль, Сокальський район, Львівська область (продовження)
В пам’яті сокальських старожилів живі спогади про вересневі події 1939 року. 17 вересня до міста долинула звістка про те, що Червона Армія, виконуючи волю всього українського народу, перейшла через Збруч й почала визвольний похід на західноукраїнські землі.
Вже через два дні після початку цього походу — ранком 19 вересня — робітники цегелень і парового млина, а також біднота з навколишніх сіл — Поториці, Забужжя, Ільковичів, Свитазева та ін., роззброївши повітову поліцію, зібралися у парку в центрі міста, щоб вітати рішення Радянського уряду про визволення Західної України.
О другій половині дня до Сокаля вступили радянські війська.
Цей день — 19 вересня 1939 року — і став днем визволення Сокаля з-під багатовікового чужоземного ярма, з-під влади поміщиків і капіталістів.
У місті було створене Тимчасове управління, яке взяло в свої руки всю повноту народної влади. Його головою обрано робітника цегельного заводу Пантелея Гнато-вича Шамбору.
На підприємствах та при Тимчасовому міському управлінні було створено комісії з представників робітничого класу й прогресивної інтелігенції, які займалися націоналізацією крупних підприємств, великих магазинів тощо. На цегельнях, що знаходилися у приватній власності, а також у млині і на суконній фабриці були створені комісії робітничого контролю. Всі чотири цегельні були об’єднані в одне підприємство. Керівником управління цегельних заводів став муляр Йосип Кіпріян, начальниками окремих цехів — робітники Гайриш, Кротик, Стегняк.
Виявом справжньої народної демократії стали вибори делегатів до Народних Зборів Західної України. В Сокальському повіті голосування проходило в дванадцяти виборчих округах. Членами окружних виборчих комісій були обрані робітники, селяни, представники трудової інтелігенції. Так, членами 102-ї Сокальської міської виборчої комісії були обрані Адам Коваль, Максим Шамбора, Петро Дзядик, Хая Фінк, Йосип Книш та інші.
Народні Збори обрали повноважну комісію для повідомлення урядам СРСР і УРСР прийнятого ними рішення про встановлення Радянської влади по всій території Західної України. Серед 66 членів повноважної комісії був також представник трудящих м. Сокаля, робітник цегельного заводу Іван Кирилович Притула.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 грудня 1939 р. було створено адміністративні центри Західної України. Сокаль став центром Сокальського району Львівської області.
В місті почали здійснюватися великі культурні перетворення. Наприкінці 1939 року була організована районна бібліотека для дорослих, розгорнув роботу районний Будинок культури. З 1 лютого 1940 року почала виходити районна газета «Соціалістична перебудова».
Відкрилися двері двох середніх і двох семирічних шкіл, педагогічного училища, навчанням було охоплено близько 1500 учнів, у переважній більшості дітей робітників і селян, для яких раніше шлях до освіти був закритий. У трьох школах і педучилищі навчання велося українською мовою і лише в одній, семирічній — польською.
Почав функціонувати районний відділ соціального забезпечення. Радянська влада подала допомогу колишнім безробітним, біднякам, сиротам та інвалідам. Було скасовано плату за лікування; у міській лікарні було 50 ліжок, у ній працювало п’ять лікарів. При лікарні був відкритий поліклінічний відділ, в місті— державна аптека. Всього в Сокалі в 1940 році працювало 14 лікарів, 1 фельдшер, 3 акушери, 17 медсестер. А в 1941 році в міській лікарні, що налічувала вже 114 ліжок, працювало 12 лікарів, 11 медсестер, 14 акушерок.
4 лютого 1940 року в приміщенні Будинку культури відбулися перші районні комсомольські збори. Через деякий час у цьому ж залі зустрілися жінки-трудівниці Сокальщини. Вони прийняли рішення про розгортання в селах колгоспного руху.
Господарським і культурним будівництвом у місті й районі керувала районна партійна організація.
Сокаль був прикордонним містом. У кількох десятках метрів від нього, по інший бік Західного Бугу, хазяйнували війська гітлерівської Німеччини, які загарбали територію Польщі.
Власне місто Сокаль було відірване від залізничної станції Сокаль, розташованої на західному березі ріки, окупованому німецькими фашистами.
О 5-ій годині ранку 22 червня 1941 року гітлерівські війська, форсувавши Західний Буг, віроломно вдерлися в місто. Загарбники зустріли героїчний опір радянських прикордонників, а також бійців і командирів 781-го стрілецького полку 124-ї стрілецької дивізії (командир полку — капітан Савельев, комісар — старший політрук Васильєв), які самовіддано, не шкодуючи свого життя, захищали місто. Радянський воїн Корнійчук, накинувши на себе змочений бензином палаючий халат, кинувся під ворожий танк і підпалив його.
Окупувавши місто, німецько-фашистські загарбники почали по-звірячому розправлятися з партійними і радянськими працівниками, активістами соціалістичного будівництва. Були схоплені й закатовані перший секретар райкому партії Мулявко, голова виконкому міської Ради Шльома, народний суддя Гаранін та багато інших.
Вже в перші дні окупації фашисти розстріляли 104 чоловіки з числа інтелігенції міста. Потім вони заарештували й після двомісячного ув’язнення розстріляли працівників двох пожежних команд. По-звірячому замучені були 150 комсомольців. «17 вересня 1942 року в м. Сокаль прибула німецька поліція, яка мала завдання знищити єврейське населення. При першій облаві було затримано дві тисячі чоловік, яких відправили в м. Белзець. Це була остання подорож нещасних людей. Поїзд з електричним устаткуванням чекав на жертви. Його вщерть набили людьми. Автоматично закрилися двері, і кат включив струм. Поволі йшов цей поїзд смерті до заздалегідь підготовлених ям. Все йшло за планом, розрахованим з математичною точністю. Минуло небагато часу з дня цього жахливого вбивства. Знову понад 5 тисяч чоловік було вигнано на околицю міста, огороджену колючим дротом. Людей зганяли з навколишніх сіл; нещасних прибувало все більше і більше. Згодом німці знову вивезли 2000 чоловік до Белзця, де на них чекала така ж страшна смерть». У цих страхітливих злочинах фашистів активну участь брали українські буржуазні націоналісти. «… В м. Сокалі за період з 1941 по 1943 рр. українською поліцією, очолюваною українськими буржуазними націоналістами, разом з гестапо було знищено 12 тисяч ні в чому не винних патріотів нашої Вітчизни».
Актом про звірства гітлерівських окупантів засвідчено, що вони «сплюндрували і спустошили квітуче місто, зруйнували приміщення суконної фабрики, вивезли 3 цих підприємств до Німеччини все устаткування і сировину… Висаджено в повітря 4 цегельних заводи, спалено школи, пограбовано апаратуру телефонної станції, телеграфу, вивезено машини з електростанції, медикаменти та інструменти з лікарень і поліклінік, спустошено Будинок культури». За час окупації було зруйновано понад третину міста — 600 будинків.
З перших днів окупації патріотично настроєні жителі міста надавали допомогу членам партійно-радянського активу та прикордонникам, що не встигли відступити з радянськими військами. Протягом червня — липня 1941 року жителі Сокаля Є. М. Анощук, С. Д. Іванець, І. Д. Кондратович, К. О. Мисик та 3. С. Кліванець переховували в себе воїнів-прикордонників та членів родин радянських офіцерів, допомагали їм вийти з окупованого німцями міста.
Та розбійницькому хазяйнуванню німецько-фашистських загарбників настав кінець. 19 липня 1944 року війська 1-го Українського фронту форсували р. Західний Буг в районі с. Доброчина і зайняли м. Сокаль. У визволенні Сокаля брали участь 545-й стрілецький полк 389-ї стрілецької дивізії, 270-й стрілецький полк, 8-й гвардійський кавалерійський полк, 563-й окремий винищувально-протитанковий артилерійський полк.
У боях за визволення міста загинуло 172 воїни Радянської Армії, в тому числі підполковник Григорій Семенович Хабібулін, старший лейтенант Герой Радянського Союзу Євген Юхимович Михайленко, майор Яків Степанович Савченко та інші.
З перших днів визволення трудящі міста під керівництвом районної партійної організації розгорнули наполегливу роботу по відбудові зруйнованого війною народного господарства, піднесенню економіки й культури, поліпшенню добробуту населення. В місті поступово налагоджувалось мирне життя.
Відновився випуск районної газети «Соціалістична перебудова». В перших своїх номерах вона повідомляла про відкриття у місті ощадної каси, про організацію кабінету політичної освіти, про початок навчання в середній школі тощо.
Виконуючи ці завдання, трудящі Сокаля за короткий строк відбудували міську електростанцію, вона стала діяти навесні 1945 року, налагодили виробництво продукції в двох цехах суконної фабрики, на цегельних заводах. Почав працювати державний млин.
Влітку 1945 року у місті був відкритий історико-краєзнавчий музей. У районному Будинку культури налагоджено роботу гуртків художньої самодіяльності: хорового, драматичного, художнього читання та ін., тут регулярно демонструвалися художні та хронікально-документальні кінофільми. Розпочалося збирання книжок серед населення для створення бібліотеки (в період окупації весь її книжковий фонд був знищений).
Знову стала функціонувати лікарня на 50 ліжок, відкрилася поліклініка, санітарно-епідеміологічна станція, аптека. Для наймолодших громадян відчинилися двері дитячих ясел і садків. Розпочав роботу районний піонерський табір.
1 серпня 1945 року населення Сокаля вийшло на святково прикрашені вулиці і площі міста, щоб урочисто зустріти радянських воїнів, які з перемогою поверталися з заходу на землю рідної Вітчизни. Воїнам-переможцям за старовинним народним звичаєм був піднесений хліб-сіль. На честь знаменної події селяни Сокальщини влаштували червону валку з хлібом для держави.
За участю трудівників міста розпочалися роботи по озелененню і благоустрою Сокаля.
Визначною подією в житті трудящих міста було урочисте відкриття в липні 1947 року в сквері на центральній площі пам’ятника Володимиру Іллічу Леніну.
Восени того ж року селяни сокальських околиць об’єдналися у дві сільськогосподарські артілі — ім. Кірова та ім. Ворошилова.
З допомогою держави молоді колективні господарства швидко ставали на ноги. Так, за два з половиною роки поголів’я корів колгоспу ім. Кірова зросло до ста, такої ж кількості досягло поголів’я свиней, до 80 голів зросла кількість коней — єдиної на той час в артілі тяглової сили. Поступово здійснювалося будівництво господарських приміщень. За кілька років було споруджено конюшню, корівник, свинарник, колгоспну комору. За дострокове виконання й перевиконання поставок сільськогосподарської продукції колгосп у 1950 році одержав від держави премію — вантажну автомашину.
В січні 1949 року в Сокалі відбулася перша районна партійна конференція. Її делегати, що представляли близько 200 комуністів, обговорили підсумки соціалістичного будівництва на Сокальщині, накреслили нові завдання.
До першої районної партійної конференції прийшли з певними досягненнями всі виробничі колективи міста.
22 січня 1949 року ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР поздоровили трудяще селянство Сокаль-ського району з завершенням колективізації. «Досягнення, що їх одержали молоді колгоспи району в справі вирощення високих урожаїв сільськогосподарських культур,— говорилося у вітальній телеграмі,— є яскравим доказом сили і могутності колгоспного ладу, який веде селянство до щасливого і заможного життя. Головне завдання тепер — всебічно розвивати громадське господарство колгоспів, поліпшити організацію праці, зміцнити трудову дисципліну і шляхом широкого розгортання соціалістичного змагання серед колгоспників домогтися дальшого піднесення врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності колгоспного тваринництва та забезпечити своєчасне виконання зобов’язань перед державою і високу оплату трудодня колгоспників».
В усіх колгоспах, на підприємствах та установах міста і району були проведені мітинги і збори по обговоренню цієї вітальної телеграми. На мітингу в колгоспі ім. Кірова виступили бригадир т. Світуха, ланкові тт. Гаврилюк, Хомицька і Литвин. Вони зобов’язалися виростити по 22 цнт зернових з гектара і викликали на змагання колгоспників другої сокальської артілі — ім. Ворошилова. Учасники мітингу — голова колгоспу т. Шамбора, бригадир т. Свистун, ланкові тт. Барсук і Багрій дали слово виростити такий же високий врожай зернових і прийняли виклик на змагання своїх сусідів.
Значні зміни сталися в культурному житті районного центру. Крім районної бібліотеки для дорослих, почала діяти бібліотека для дітей та юнацтва. Міську лікарню було розширено вдвоє — до 100 ліжок; в 1949 році тут працювало дев’ять лікарів. 27 жовтня 1949 року районна газета повідомила про завершення повної електрифікації міста. Методом народної будови здійснювалися роботи по прокладанню шосейної дороги.
В березні 1950 року в місті відкрився кінотеатр на 200 місць. Незабаром став діяти районний Палац піонерів. Відновилися заняття у педагогічному училищі. В ньому було організовано дванадцять груп, стало навчатися 350 студентів, працювати близько двадцяти викладачів.
Розквітало мистецтво Сокальщини. 1 жовтня 1950 року на міському стадіоні було проведено перше районне свято пісні, на якому виступив хор у складі 500 чоловік.
Протягом п’яти післявоєнних років населення міста під керівництвом партійної організації повністю відбудувало зруйноване війною народне господарство. Сокаль з міста дрібних майстерень і кустарних промислів почав перетворюватися в один із великих промислових центрів Львівської області.
Великий вплив на розвиток економіки міста мала передача Радянському Союзу за спільною радянсько-польською угодою частини лівобережної території Західного Бугу (грудень 1951 року). Завдяки цьому Сокаль з’єднався залізничними лініями зі Львовом і Ковелем.
Будівництву шахт і шахтарських селищ потрібні були будівельні матеріали. Починається реконструкція сокальських цегельних заводів. На зміну виснажливій ручній праці приходять машини й механізми. Розпочалось будівництво
напівавтоматичного цегельного заводу річною потужністю 30 млн. штук цегли. Цей завод став до ладу в 1955 році. Тоді ж в районі залізничної станції Сокаль було розпочато будівництво полігону залізобетонних виробів. Обидва береги ріки Західний Буг з’єднав новий автомобільний міст.
Не припинялися роботи по благоустрою і озелененню міста. Комсомольці і молодь заклали на березі ріки великий парк, на вулицях і площах були висаджені тисячі декоративних дерев і кущів, розбиті квітники. На початку 1956 року в місті було організовано велике квітникове господарство.
В цей же час у житті трудящих міста сталося ще кілька знаменних подій. Почала діяти лінія електропередач, проведена з Добротвірської ДРЕС; у квартирах були встановлені перші газобалонні установки; розпочалося регулярне автобусне сполучення між центром міста і залізничною станцією.
Значно зросла торговельна мережа і кількість підприємств громадського харчування. В 1950 році в місті діяло 9 магазинів та підприємство громадського харчування. А до 1956 року їх кількість відповідно становила 33 і 11.
Відчинилися двері середньої школи № 2 з російською мовою навчання, восьмирічної школи, середньої школи робітничої молоді, консультаційного пункту Львівської заочної середньої школи, який згодом був перетворений у самостійну школу. В приміщенні педагогічного училища було організовано восьмирічну школу-інтернат. Для неї було споруджено окремий навчальний корпус. Восени 1957 року була відкрита Сокальська дитяча музична школа-семирічка.
На південній околиці міста виросли нові вулиці — Червоноармійська, Некрасова, Пушкіна, Комсомольська, Піонерська, Ленінградська, Нова, Шахтарська. За два роки (1955—1956) у місті було введено в дію 16 тис. квадратних метрів житлової площі.
Сокальський районний Будинок культури став справжнім осередком культурно-масової роботи серед трудящих міста, методичним центром по наданню допомоги сільським культосвітнім закладам. В 1956 році він став учасником республіканського огляду сільської художньої самодіяльності.
Міцніла економіка приміських колгоспів. Колгосп ім. Ворошилова, який згодом став іменуватися «Дружба», став учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР, був нагороджений її Дипломом. З року в рік колгоспники підвищували врожайність сільськогосподарських культур, продуктивність громадського тваринництва. В 1957 році колгосп зібрав з кожного гектара посівів по 22 цнт зернових, 430 цнт цукрових буряків, 145 цнт картоплі, 201 цнт овочів. На 100 га сільгоспугідь було вироблено 418 цнт молока і 108 цнт м’яса.
В лютому 1958 року трьом ветеранам колгоспного будівництва на Сокальщині — голові колгоспу ім. Калініна П. Г. Оліщуку, голові колгоспу «Дружба» Ф. І. Свистуну та доярці колгоспу «Зоря комунізму» М. М. Омелько було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Також було нагороджено: орденом Леніна бригадира рільничої бригади В. І. Мигасюка, орденом Трудового Червоного Прапора — ланкових М. І. Запотоцьку та І. В. Хмару, орденом «Знак пошани»— завідуючого свинофермою І.М. Корикору, медаллю «За трудову доблесть» — доярку Ярославу Михайлівну Криштоф. З цієї нагоди на центральній площі Сокаля відбувся багатолюдний мітинг.
Колгоспники артілі «Дружба» відповіли ділом на турботу партії та уряду про їх благо. План 1958 року по продажу державі молока був перевиконаний втричі, а м’яса — вдвічі.
На початку 1959 року відбулося укрупнення колгоспу «Дружба».
Великих успіхів досягли трудящі Сокаля за роки семирічки.
Після проведення реконструкції потужність цегельних заводів №№ 33 і 34 зросла до 55 млн. штук цегли на рік. Усі виробничі процеси тут повністю механізовано і автоматизовано.
Суконну фабрику було реорганізовано у прядильно-ткацьку, а з 1964 року вона почала спеціалізуватися на виробництві панчішно-шкарпеткових виробів. Після проведеної складної реконструкції і додаткового будівництва у 1966 році введено в дію панчішно-шкарпеткову фабрику на 12 мільйонів пар виробів за рік. Цехи фабрики обладнані за останнім словом техніки.
Збільшили виробництво промислової продукції райхарчокомбінат, маслозавод, ковбасний цех та інші підприємства харчової промисловості. В грудні 1962 року на північній околиці Сокаля розпочато будівництво потужного заводу штучного волокна.
Одночасно із спорудженням заводу штучного волокна в Сокалі здійснюється будівництво великого житлового мікрорайону. В 1965 році було введено в дію перші п’ятиповерхові багатоквартирні будинки. Закладено школу, їдальню, дитячий садок. В перспективі — будівництво Палацу культури, кількох висотних житлових будинків з магазинами, підприємствами побутового обслуговування тощо.
Сокаль по праву пишається своїми передовиками промислового виробництва: будівниками заводу штучного волокна В. М. Івановим, П. П. Момотом і М. А. Кононіхіною, робітниками цегельного заводу І. А. Явною, С. С. Тимошиком, М. І. Воробієм, штукатуром ремонтно-будівельного управління К. К. Підгурською, кравчинею райпобуткомбінату В. Т. Завальною та іншими славними трудівниками, ряди яких множаться з кожним роком.
Розширилася торговельна мережа. В місті відкрито новий універсальний магазин, магазин радіотоварів, книгарню тощо. Всього в 1966 році в Сокалі працювало 60 магазинів і 16 підприємств громадського харчування. їх товарооборот порівняно з 1960 роком зріс у півтора раза.
Споруджено ательє мод, павільйон побутового обслуговування, відкрито майстерню по ремонту телевізорів і радіоприймачів, художню майстерню, введено в дію автоматичну телефонну станцію; влітку 1965 року розпочато роботи по газифікації міста. До 250 ліжок розширено районну лікарню. На 1967 рік у ній працювало близько 50 спеціалістів з вищою освітою. В 1962 році було відкрито протитуберкульозний диспансер, а через два роки — нову поліклініку. В місті працюють три рентгенівські установки, один флюорографічний апарат, клінічна, сіркологічна, хімічна лабораторії, спеціалізовані кабінети, зубопротезна лабораторія, профдезвідділ. На підприємствах (завод штучного волокна, заводоуправління цегельних заводів, панчішно-шкарпеткова фабрика) працюють фельдшерські здоровпункти. Загальною повагою населення міста й району користуються лікарі Р. М. Фенчин, Я. Г. Чолоч, O. А. Харюшин, фельдшер О. Я. Шевченко та інші медичні працівники.
При редакції районної газети «Вперед» (в грудні 1956 року газета «Соціалістична перебудова» була перейменована в «Ленінську правду», а з червня 1962 року почала виходити як газета «Вперед») створено літературно-мистецьке об’єднання «Колос».
У 1965 році організовано самодіяльну кіностудію, яка випустила документальний кінофільм «Народні таланти Сокальщини». Книжковий фонд районної бібліотеки для дорослих зріс до 25 тисяч примірників.
Справжньою прикрасою міста став збудований за сучасним проектом широкоекранний кінотеатр «Мир» на 600 місць. Споруджено приміщення середньої школи № 2. За типовим проектом зведено спортивний зал, в якому проводяться заняття дитячої спортивної школи.
В місті працюють три загальноосвітні середні школи, одна восьмирічна, школа-інтернат, вечірня школа робітничої молоді, заочна середня школа. Загальною повагою користуються заслужений вчитель школи Української РСР П. І. Воєдило, відмінники народної освіти Я. О. Оришкевич, М. І. Бобков та інші.
В числі кращих на Львівщині — сокальська сільськогосподарська артіль «Дружба». Її з 1964 року очолив колишній партизан з’єднання двічі Героя Радянського Союзу О. Ф. Федорова — М. М. Федотов. У 1966 році М. М. Федотов був удостоєний високої урядової нагороди — ордена Леніна.
В першому році п’ятирічки трудівники артілі виростили з кожного гектара по 33,2 цнт зернових, по 398 цнт цукрових буряків, по 201 цнт овочів. З розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 803 цнт молока і 100 цнт м’яса. Серед передовиків колгоспного виробництва Львівщини доярка О. Ільчишина, трактористи P. Борис та В. Худоба, комбайнер П. Гайдук та інші колгоспники цієї артілі. В 1967 році за успіхи, досягнуті в розвитку сільськогосподарського виробництва, колгосп «Дружба» було нагороджено орденом Леніна.
Колективи промислових підприємств, будівельних організацій і установ міста, колгоспники сільськогосподарської артілі «Дружба» розгорнули боротьбу за гідну зустріч 50-річчя Радянської влади. Взято підвищені соціалістичні зобов’язання. Зокрема, колективи промислових підприємств міста Сокаля випустили понад річне завдання додаткової продукції на 730 тис. крб., освоїли виробництво 34 нових видів виробів, зекономили 151 тис. квт-год. електроенергії. В ювілейному році тваринники артілі виробили на 100 га сільськогосподарських угідь по 850 цнт молока і 110 цнт м’яса.
Всі успіхи трудівників Сокаля і району досягнуті під керівництвом районної партійної організації, в лавах якої понад 1700 членів і кандидатів у члени КПРС. Зросла міська партійна організація — вона налічує близько 700 комуністів.
Повагою серед трудящих міста користуються старі комуністи Н. К. Соколян, Є. І. Черепов, колишній член КПЗУ пенсіонер М. Г. Шамбора та інші. Вони часто виступають перед населенням, особливо перед молоддю, діляться спогадами про визначні події в житті нашої країни, свідками і учасниками яких вони були.
Трудящі Сокаля свято бережуть пам’ять про тих, хто віддав своє життя за встановлення Радянської влади на західноукраїнських землях, за визволення Сокальщини від німецько-фашистських окупантів. У школах і Палаці піонерів створені куточки революційної, бойової і трудової слави, піонери ведуть листування з сім’ями загиблих героїв, дбайливо доглядають їх могили.
До архітектурних пам’ятників Сокаля відноситься костьол бернардинів, побудований в XVII столітті, церква св. Петра і Павла (XVIII століття) і каплиця церкви св. Миколая (XV століття).
Сокаль — центр передового на Львівщині району. Його трудящі завжди йдуть в перших лавах борців за виконання рішень партії, добиваються все нових і нових успіхів у комуністичному будівництві.
С. Л. СТУПНИЦЬКИЙ, О. С. ЗЕЛЬЦЕР