Миколаївська область у епоху феодалізма
У 1850—1851 рр. близько третини населення Херсонської губернії становили поміщицькі селяни. В Херсонському і Ананьївському повітах 44 проц. чоловічого населення були кріпаками. За 9-ю ревізією (1850 р.) у Херсонському повіті 288 поміщиків володіли 24 262 ревізькими душами. Навіть безземельні дворяни повіту мали 262 душі. Середній розмір помістя в Херсонському повіті становив напередодні реформи 6197 десятин землі, в той час як наділ на ревізьку душу кріпосних селян не перевищував 4 десятини.
Пристосовуючись до умов зростаючого товарного виробництва, поміщики розширяли площі орних земель. Обезземелених і розорених селян вони часто переводили на «місячину» або до розряду дворових. Збільшення виробництва товарної продукції в поміщицьких господарствах досягалося шляхом посилення кріпосницької експлуатації. З—4 дні на тиждень кріпаки працювали на панському полі.
Тягар економічного гноблення поєднувався з юридичним безправ’ям кріпаків. У багатьох селах Ананьївського повіту поширений був продаж селян разом з їх майном, нерідко чоловіка розлучали з дружиною, батьків — з дітьми. Поміщики віддавали кріпаків на певний строк у заставу разом з маєтками і землею, програвали в карти. Лише у 1806 році віддано в заставу на два роки понад 200 кріпаків сіл Павлівки, Ганнівки тощо.
Крім селян-кріпаків, на території нинішньої Миколаївщини жило чимало державних селян, на ревізьку душу яких перед реформою припадало в середньому 8,2 десятини землі. Значні її площі зосереджувалися в руках багатої верхівки села. Під час періодичних розмежувань земель навколишні поміщики відбирали у селян кращі наділи. Траплялося, що казенні поселення перетворювалися на приватновласницькі. Так, у 1787 році начальник Бузького війська зробив своїм маєтком козацьку станицю Скаржнику (с. Трикрати). З кінця XVIII ст. державні селяни мусили платити подушне, оброк, земські, мирські побори, відбувати гужову, шляхову, будівельну, рекрутську повинності тощо. їм також постійно загрожувало перетворення на військових поселенців.
Важко жилося і рядовому козацтву Бузького війська, полки якого з кінця XVIII ст. розміщувалися в 28 станицях Херсонської губернії (з них 16 — в межах сучасної області). У 1775 році рядовим козакам було відведено 37 407 десятин землі, в той час як невелика група старшин і офіцерів одержала 72 тис. десятин. Нестерпними були утиски і свавілля військових начальників, про що свідчать скарги козаків станиць Матвіївської, Баловної, Костянтинівської, Гур’ївської, Себіної, Новопетрівської, Кашперівської, Арнаутівської та ін. Становище козаків погіршало з перетворенням їх наприкінці 1817 року разом з державними селянами багатьох сіл сучасних Арбузинського, Баштанського, Новоодеського і Первомайського районів на військових поселенців Бузької уланської дивізії, всі чотири полки якої розміщувалися у м. Вознесенську та 29 селах, де проживало 21 тис. чоловік. Тяжка військова муштра, непосильна праця «на казну», квартирна, ремонтна, гужова та ін. повинності, знущання й зловживання командирів робили життя поселенців нестерпним.
Об’єктом хижацької експлуатації кріпосницької держави були також адміралтейські поселенці. Всі чоловіки віком від 16 до 60 років розподілялися на три зміни, кожна з яких мусила відробляти в адміралтействі по три місяці на рік. їм доручали найважчі роботи, а платили удвічі менше, ніж найманим робітникам. Адміралтейство не забезпечувало поселенців навіть харчами. За кожним їх кроком стежили наглядачі і карали фізично або штрафували за найдрібніші провини. Господарства поселенців через тривалу відсутність чоловічого населення занепадали. Каторжними були умови праці й побуту казенних майстрових миколаївського адміралтейства, найманих робітників суднобудівної верфі з числа відпущених на оброк поміщицьких селян.
Тяжке становище спонукало трудящих виступати на боротьбу проти феодального гноблення. Гострими соціальними конфліктами насичена історія Бузького війська. У жовтні 1803 року почалося заворушення серед рядового козацтва, для придушення якого до Вознесенська й Арнаутівки прибула рота Сибірського гренадерського полку. Збройним виступом відповіли рядові козаки також на рішення уряду про перетворення їх на військових поселенців. Повстання, яке очолив ветеран війни 1812 року капітан Ф. Барвинський, почалося в липні 1817 року і тривало близько 3 місяців, охопивши багато населених пунктів сучасних Вознесенського і Новоодеського районів. Лише в середині вересня кільком полкам урядових військ вдалося придушити це повстання. Карателі вбили й потопили в Бузі багато козаків, інших прогнали крізь стрій. До військового суду було притягнуто 93 учасників повстання, з них до страти, заміненої покаранням шпіцрутенами і віддачею у солдати, засуджено 64 чоловіка. Але вже у травні наступного року сталося нове заворушення бузьких козаків.
Антипоміщицькі настрої помітно посилюються під час польського повстання 1830 — 1831 рр. і в голодні 1832 та 1833 роки. В період поглиблення кризи кріпосницької системи і назрівання революційної ситуації масовим явищем стали втечі селян у Таврію «за волею» (1853—1856 рр).В ревізьких реєстрах за 1858 рік також відмічено втечі багатьох жителів сіл Анчекрака, Варварівки, Іллінського тощо.
Незважаючи на жорстоке гноблення феодально-кріпосницької держави та поміщиків, народні маси Миколаївщини в часи тяжких випробувань для батьківщини ставали на захист рідної землі. В період війни 1812 року вони на власні кошти утримували цілі підрозділи народного ополчення. 500 бузьких козаків брали участь в операціях загону Дениса Давидова. В армії адмірала Чичагова бився цілий загін селян поміщика В. Скаржинського. Всіх бійців загону нагороджено за хоробрість пам’ятними медалями, а 12 чоловік — орденами. Під час Кримської війни 1853—1856 рр. адміралтейські поселяни будували батареї вздовж Бугу, постачали Севастополю зброю і продовольство, вивозили в тил хворих і поранених.
Життя трудящих за феодалізму, історичні події, які відбувалися на Миколаївщині, знайшли яскраве відображення в народній творчості. Так, дума «Смерть козака на долині Кодимі» оповідає про бойові сутички запорізьких козаків з татарами у прикордонних районах. Картини російсько-турецької війни 1735 —1739 рр., в якій активну участь брали козацькі загони, змальовані в пісні «Ой, над Бугом над рікою»:
Ой, над Бугом над рікою,
На турецькій границі,
Там стояли пікінери,
З ними компанійці.
Зеленої неділеньки
Орда наступає.
«Гей, панове, уступімо,
Запасу немає».
«Ой, чого ж нам уступати.
Чого боїмося?
Ой, хоч орди багато йде —
Ми їй не дамося!»
Про будівництво оборонних ліній на кордоні з Туреччиною у XVIII ст., про тяжкі умови життя кріпосних селян і солдат розповідається в народній пісні «Ой, за річкою та й за Синюхою». Народна поезія осуджує Катерину II, яка наказала зруйнувати Запорізьку Січ: «Дала, дала славним запорожцям та цариця заплату, що понабивали на ноги кайдани, дали в руки лопату».
Про стан медичного обслуговування трудящих та рівень їх освіти в дореформений час переконливо свідчать такі дані: в першій половині XIX ст. єдиним лікувальним закладом на Миколаївщині був морський госпіталь, заснований наприкінці XVIII ст. у с. Вітовці (тепер Жовтневе). Лікарня для цивільного населення, створена в 1835 році у Миколаєві, не мала власного приміщення і розміщувалася в старих казармах та приватних будинках. За межами Миколаєва була тільки одна лікарня на 24 ліжка в колонії Нагартаві. У волостях губернії, заселених державними селянами, працювало всього 5 фельдшерів, у колишніх волостях військових поселень — по одному, в інших не було навіть і фельдшерів. І все ж за цих умов багато зробив у галузі медичної справи на Миколаївщині видатний російський епідеміолог, доктор медицини, член 11 іноземних академій Д. С. Самойлович. Він, зокрема, заснував у Миколаєві, Очакові та с. Вітовці лазарети, де лікувалися поранені солдати — учасники російсько-турецької війни 1787—1791 рр.
У 1825 році на території сучасної області налічувалося 5 навчальних закладів. Це були школи спеціального призначення і закритого типу, підпорядковані флотові і верфі. У с. Вітовці 1790 року організовано першу в Росії сільськогосподарську школу, вирішальну роль у цьому відіграв один з перших вітчизняних вчених у галузі агрономії та тваринництва М. Г. Ліванов.
Перша в межах сучасної області початкова загальноосвітня школа на 25 чоловік відкрита лише в 1827 році. На середину XIX ст. на Миколаївщині налічувалося близько 15 шкіл, які давали тільки початкову освіту і охоплювали зовсім незначну частину дітей шкільного віку. Зате шинків ще 1825 року лише в Миколаєві, Ольвіополі і Очакові офіційно значилося 622.
Після скасування кріпосного права колишні поміщицькі селяни одержували наділи часто менші за ті, якими фактично користувалися до цього. По Херсонській губернії «відрізки» становили від 25 до 34 і більше проц. Як і по всій степовій смузі, тут встановлювався єдиний, т. зв. указний наділ розміром від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу. У Херсонському, Одеському і Ананьївському повітах він дорівнював 3—5 десятинам. Фактично на ревізьку душу в середньому припадало 3,5 десятини, 20,3 проц. ревізьких душ одержали половинні наділи, 5,6 проц.— до 1 десятини. Але й за ці мізерні ділянки землі селянам довелося виплачувати більше, ніж вони коштували.
За десятину надільної землі селяни мусили платити 29,2 крб., ринкова ж ціна десятини землі в 1854—1858 рр. становила 14,6 крб. За кожний одержаний на ревізьку душу указний наділ з трьох десятин вони відробляли поміщикові 40 чоловічих днів на рік або сплачували 9 крб. оброку. Іноді оброк перевищував орендні ціни майже вдвоє.
Обурені цим відкритим грабежем, селяни відмовлялися працювати на поміщиків, вступали в сутички з представниками влади, військовими командами. Серед жителів деяких сіл, особливо в Ананьївському і Одеському повітах, поширювалися чутки, що документ, який їм прочитали («Положення 19 лютого 1861 р.») зовсім іншого змісту, ніж той, який одержали поміщики. Тому селяни чекали на «нову волю». На грудень 1861 року в губернії було підписано тільки 6, а на липень 1862 року — 250 уставних грамот. Близько 20 проц. колишніх поміщицьких сіл на території сучасної області протягом 1861—1865 рр. було охоплено селянським рухом. У травні 1861 року газета «Колокол» повідомляла про жорстоку розправу над селянами Ташиного, Тузлів, Новокир’яківки та ін. сіл колишнього Одеського повіту. Значні виступи сталися в березні 1863 року в маєтках Воронцова та Бредіхіна в Одеському і Херсонському повітах.
Важкого феодально-кріпосницького гніту продовжували зазнавати й державні селяни, колишні військові та адміралтейські поселяни. За указами 1866—1867 рр., середній наділ на двір державних селян становив 7,8 десятини, в той час як і 8 десятин, підкреслював В. І. Ленін у праці «Аграрне питання в Росії на кінець XIX століття», «це — кількість, безумовно недостатня для утримання сім’ї». І після реформи більшість землі, до того ж кращої, залишалася у власності поміщиків. Так, у 1868 році поміщики Херсонського, Ананьївського і Єлисаветградського повітів володіли 2122 тис. десятин землі, тобто їм належало вдвічі більше, ніж усім колишнім поміщицьким і державним селянам та військовим поселенцям, разом узятим. На початку XX ст. 2,5 тис. поміщицьких маєтків на Херсонщині мали майже таку кількість землі, як чверть мільйона селянських господарств. Поміщики зберігали за собою монопольне право на користування лісами, ріками, озерами, випасами, водопоями, надрами землі. В уставній грамоті для села Бервинцівки (сучасне Леніне) Баштанського району вказувалося: «Забороняється селянам рибна ловля у р. Громоклії в межах моєї землі, а також полювання, порубка лісу, ломка каменю, збір хмелю, лісних ягід, терну, як раніше заборонялося, так і надалі забороняється».
Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, які в 1864 році, наприклад, становили від 1 крб. 48 коп. до 2 крб. 75 коп. на душу. Податків, що йшли на утримання верхівки сільської громади та інші місцеві справи, припадало на душу до 2 крб. 50 коп. Викупна плата за десятину землі на рік становила 1,75 крб. Через 15 років після реформи лише викупні недоїмки досягли 50 проц. від щорічного окладу.
Створивши необхідні умови для зростання безстанового землеволодіння та буржуазної приватної власності на землю, реформа призвела до невпинного процесу обезземелення та соціального розшарування на селі. Вже в 1900 році середній наділ колишніх поміщицьких селян зменшився до 2,5 десятини. Напередодні революції 1905—1907 рр. в Херсонському повіті було 44,6 проц., в Ананьївському — 83,6 проц. бідняцьких господарств. Купувати або орендувати землю сільській бідноті з кожним роком ставало важче. З 1884 по 1903 рік середня купівельна ціна десятини землі на півдні Миколаївщини зросла з 48 до 161 крб., а орендна ціна десятини протягом 1886—1905 рр. піднялася з 5 крб. 65 коп. до 12 крб. 50 копійок.
Біднота, втративши надію звести кінці з кінцями, йшла на заробітки до міста або в найми до поміщиків і куркулів. Селяни дуже терпіли від частих неврожаїв. Найтяжчими для них були 1873, 1874, 1885, 1891, 1899 роки. З 1887 по 1913 рік середня врожайність зернових у Херсонському повіті становила 34,7 пуда з десятини.