Заснування міста Миколаїв — центру суднобудування
У 1768—1772 рр. з дозволу уряду повернулися з Туреччини і заснували поселення на березі Південного Бугу українці й росіяни, які в різні часи залишили рідну землю, рятуючись від кріпацтва. У 1775 році на прикордонних землях вздовж Південного Бугу поселилися українські козаки з полку генерала О. О. Прозоровського, що брали участь у російсько-турецькій війні. Разом з ними селилися т. зв. арнаути, або волонтери, з волохів, болгар, сербів, які під час війни перебували на російській військовій службі. Однак на населення південних земель продовжували вчиняти розбійницькі напади кримські мурзи. З приєднанням Криму до Росії 1783 року одне з головних вогнищ татарської і турецької агресії проти російського і українського народів було ліквідовано.
Після ліквідації царським урядом Запорізької Січі на Бузі та на території між Тилігульським і Березанським лиманами осіло чимало запорізької сіроми. В 1785 році з козаків та арнаутів створюються 2 полки Бузького козацького війська. Перед цим з Росії було переведено 24 тис. державних селян для створення прикордонних військових поселень. 1785 року разом з бузькими козаками і частиною колишнього запорізького війська переселенці ввійшли до складу сформованого М. І. Кутузовим єгерського корпусу, який брав участь у війні 1787—1791 рр.
Визначними подіями цієї війни були військова операція на Кінбурнській косі (1787 р.), під час якої російські війська під проводом О. В. Суворова скинули в море ворожий десант, а також штурм і взяття Очаківської фортеці (1788 р.). За Ясським миром (1791 р.) до Росії відійшла т. зв. Очаківська земля (правобережжя Південного Бугу), де, крім Очакова і Голти, був ряд поселень татар, молдаван і втікачів з України і Росії, які жили в «ханських слободах», а після возз’єднання Правобережної України з Росією (1793 р.) — містечко Богопіль (засноване в 1750 р.) з територією по обидва береги Південного Бугу між річками Кодимою і Синюхою. У 1787 році на лівобережжі Бугу в Ольвіопольському, Єлисаветградському і Херсонському повітах налічувалось 86 казенних поселень і 110 тис. жителів.
Державній колонізації краю сприяло заснування і зростання Миколаєва як важливого центру суднобудування та розвиток Вознесенська. На Миколаївській верфі «чорні» роботи виконували жителі з шести приписаних у різний час до адміралтейства поселень: Березнегуватого, Богоявленська, Висунська, Воскресенська, Калинівки, Покровського, заселених ще в 1784—1795 рр. головним чином державними селянами з України. Згодом вони дістали назву адміралтейських поселень. За перші 12 років після війни 1787—1791 рр. Катерина II «пожалувала» дворянам 4,5 млн. десятин відвойованих земель. Поміщики вивозили у свої нові маєтки кріпаків з інших районів України і Росії. Протягом півстоліття (з початку колонізації до 30-х рр. XIX ст.) в Єлисаветградському, Ольвіопольському, Херсонському повітах (територія сучасних Арбузинського, Березнегуватського, Казанківського, Братського, Новобузького, Первомайського, Снігурівського та ін. районів лівобережжя Південного Бугу) переселено понад 120 тис. поміщицьких селян. Одночасно з урядовою та поміщицькою колонізацією тривав процес стихійного заселення краю селянами-втікачами з України та Росії.
Форсуючи освоєння південних земель, царський уряд спочатку надавав переселенцям певні пільги. Вони звільнялися на 2 роки від податків і повинностей, одержували від казни ліс для будівництва. Землі надавалися їм на правах приватної власності, і самі вони, як правило, записувалися у розряд державних селян. На території Миколаївщини з дозволу царського уряду оселялися також болгари, серби, молдавани, вірмени, які тікали від гніту султанської Туреччини та австрійської монархії. У 1805—1807 рр. вихідці з Литви і Курляндії заснували тут землеробські колонії. Запрошував уряд сюди і німецьких колоністів.
З останньої чверті XVIII ст. землі сучасної області входили до складу Новоросійської губернії. З утворенням у 1795 році Вознесенського намісництва, а потім губернії, що поділялася на 12 повітів, різні частини області входили до Богопільського, Вознесенського, Єлисаветградського і Херсонського повітів. 1796 року Вознесенську губернію ліквідовано і відновлено Новоросійську, яка в жовтні 1802 року поділяється на Катеринославську, Миколаївську і Таврійську. У травні наступного року губернське правління переведено до Херсона, а Миколаївську губернію перейменовано на Херсонську. Складалася вона з Херсонського, Єлисаветградського, Ольвіопольського і Тираспольського повітів. Нинішня Миколаївщина входила до складу перших трьох повітів і охоплювала 86 з 230 волостей губернії.
До Херсонського повіту належав і Миколаїв. Після створення в 1805 році самостійної адміністративної одиниці — військового губернаторства — до нього, крім Миколаєва (центр губернаторства) і Севастополя, увійшли адміралтейські поселення Богоявленськ, Воскресенськ, Калинівка, Покровське, а з 1820 року — Березнегувате і Висунськ. 1900 року замість губернаторства створено Миколаївське градоначальство, до якого, крім Миколаєва, входили приміські хутори: Василівка, Водопій, Мішково-Погорілове, Широка Балка і Харченкове. Решта населених пунктів території сучасної області перебувала в складі Ананьївського, Єлисаветградського, Одеського і Херсонського повітів Херсонської губернії, а також Балтського повіту Подільської губернії.
Населення краю у XVIII ст. займалося в основному сільським господарством, в якому переважало скотарство. Важливе місце посідала така галузь тваринництва, як тонкорунне вівчарство. З 20-х років XIX ст. почало інтенсивно розвиватися хліборобство. На родючих землях сіяли пшеницю, жито та ін. зернові культури. Після освоєння в кінці XVIII ст. торгового шляху по річці Бугу продукти сільського господарства: овчина, сало, пшениця, а також рогата худоба й коні стають предметом торгівлі з іншими районами країни, а пшениця — головним товаром експорту.
Розвиток промисловості краю зумовлювався насамперед потребами Чорноморського флоту. Казенні підприємства Миколаєва, серед яких провідне місце належало Миколаївській верфі, підпорядковувалися — безпосередньо військово-морському відомству. Для забезпечення необхідних поставок флоту підрядчики, починаючи з кінця XVIII ст., відкривають тут приватні підприємства: канатні, шкіряні, салотопні, свічкові, ватні, шапкові, борошномельні, сухарні та інші. Крім казенних і приватних підприємств, розвивалися різні ремесла і селянські промисли. У Миколаєві, Вознесенську, Ольвіополі, Очакові та великих селах торгували хлібом, продуктами тваринництва, взуттям, одягом, тканинами, металевими, дерев’яними, лимарськими та ін. виробами.