Долинське, Ананьївський район, Одеська область
Долинське (до 1945 року — Валегоцулове) — село, центр однойменної сільради, якій підпорядковані населені пункти Байбузівка, Красне. Від Долинського до райцентру — 30 км, до найближчої залізничної станції Мардарівка, з якою село зв’язане шосейною дорогою,— 17 км. Населення — 9,1 тис. чоловік.
Долинське розташоване на південних схилах Волино-Подільської височини. Село перетинає вузька долина русла Великого Куяльника. В урочиці Глибокий Яр розкинувся дендрозаповідник місцевого значення. Грунти чорноземні.
Село виникло в другій половині XVIII століття. Його перші жителі були вихідцями з Молдавії, які шукали тут порятунку від соціального і національного гніту з боку турецьких поневолювачів. Пізніше в селі з’явились втікачі-кріпаки з Північної України, запорізькі козаки («сіромахи») та гайдамаки з Побужжя і Вінниччини. Багато з них були учасниками стихійних виступів проти феодально-кріпосницької експлуатації. З-за Дністра сюди проникали гайдуки. Гайдуцький рух, що розвивався під впливом гайдамаків, був однією з форм класової боротьби селянства проти місцевих та іноземних гнобителів. Гайдуки, які наводили жах на поміщиків, часто розташовувалися табором в долині Великого Куяльника. Тому цю місцевість, а згодом і село, в народі почали називати Валя Гоцілуй, або Валя Гоцулове, що в перекладі з молдавської означає Долина відважних, сміливих.
За Ясським мирним договором між Росією і Туреччиною (1791 р.) територія між Дністром та Бугом відійшла до Росії. Намагаючись швидше освоїти ці землі, царський уряд почав роздавати їх поміщикам. Так з’явились тут землевласники, що володіли тисячами десятин. Одним з них був Унтілов, землі якого прилягали до села Валегоцулового. Він намагався покріпачити місцевих селян, але зустрів рішучий опір. Село залишилося державним поселенням. Це обумовило дещо кращі умови життя основної маси валегоцулівців порівняно з покріпаченими селянами, яких в селі налічувалось кілька десятків чоловік (17 господарств). Це видно хоча б з того, що на одну ревізьку душу припадало в середньому 3,25 дес., а державні селяни на душу чоловічої статі мали понад 8 десятин. На той час (1791 р.) в селі проживало 773 чоловіка.
У 30-х рр. XIX століття населення зросло до 1562 чоловік. Селянські общини мали 14 тис. десятин землі, однак розподілялася вона не рівномірно. Багатії не тільки захопили більші і кращі наділи, але й через волосну управу здавали общинну землю в оренду стороннім особам. Як твердили сучасники, це робилося «без відповідної згоди не тільки переселенців малоросіян, але й більшої частини молдаван, особливо бідних. Внаслідок цього, селяни, потребуючи землі, змушені орендувати її у сусідніх поміщиків». Про скрутне становище переважної частини хліборобів свідчили великі недоїмки. Так, з 1827 но 1835 рік вони заборгували державі 79843 крб., у т. ч. українські поселяни — близько 16 тис. крб. Земська поліція забрала в селян за недоїмки майже всю худобу, а тих, хто її не мав, віддавала в рекрути.
Після реформи 1861 року економічне становище державних селян Валегоцулового навіть погіршало. Оброчний податок зріс на 15 проц. Виявилися пограбованими родини кріпаків. їх поміщики відпустили на волю без землі. Не було землі і у 18 господарств десятинників. Не маючи змоги прожити з землеробства, чимало селян Валегоцулового шукали додаткових засобів до існування в ремеслі і торгівлі. Вони набувають тут дедалі більшого значення. Валегоцулове, яке в 1847 році було віднесене до розряду містечок, у другій половині XIX століття перетворюється на значний центр ремесла, промислів і торгівлі. Тут виникає багато дрібних промислових підприємств. У 1886 році їх було 62 (парові млини, олійниці, кузні, крупорушки, оцет-ний і свічковий заводи тощо). У містечку налічувалося 38 крамниць, а всього торговельних підприємств — 130 (винарні, бакалійні та інші крамниці, пекарні, оптові склади тощо)4. Власники окремих крамниць ставали великими оптовими торговцями. Вони підпорядковували собі і жорстоко експлуатували ремісників. Одним з них був купець другої гільдії Кремгольд — власник шевських підприємств. Він постачав шевцям-ремісникам шкіру і доклад для пошиття чобіт, сплачуючи за роботу копійки, а потім з великою вигодою збував готовий товар у міста і військове відомство.
В останньому десятиріччі XIX століття основну масу населення становили колишні державні селяни. їх налічувалося 6992 чоловіка (1337 господарств). Вони об’єднувались в сільську общину, якій належало 13 736 десятин землі. Майже половина общинників була малоземельною і безкінною. 459 господарств зовсім не мали орної землі, 203 — обробляли менше 3 десятин. 658 господарств не мали робочої худоби. У селян налічувалося всього 85 залізних і дерев’яних плугів, 811 борін, лише одні кінні граблі і 1717 коней. Не маючи ні землі, ні худоби, 171 господарство існувало, головним чином, за рахунок сторонніх заробітків. Одночасно міцніла заможна верхівка села. 217 господарств володіли від 10 до 100 і більше десятинами землі, 138 — мали від 5 до 18 голів робочої худоби, 273 — використовували працю двох і більше батраків. З місцевих куркулів чи не найбагатшим вважався Чернет, який придбав капітал шляхом облудних махінацій. Будучи церковним старостою, він привласнив значну суму грошей, зібраних на будівництво церкви, і спорудив на них цегельний завод. Згодом він придбав 700 десятин землі, на якій працювали батраки за 15—20 коп. в день.
Куркульська кабала, експлуатація з боку місцевих купців та власників підприємств, соціальне розшарування приводили до загострення класової боротьби в містечку. Цьому сприяла революційна агітація. Під час першої російської буржуазно-демокрагичної революції тут поширювалися листівки «До всіх громадян!», «Чого хочуть соціалісти, що йдуть під червоним прапором?». Вони закликали до боротьби проти царизму і поміщиків, проти російсько-японської війни. Активними їх поширювачами були робітник місцевого млина Ф. Ю. Бєлінський, що переселився у Валегоцулове з Балти, і вчитель земської школи Я. Т. Чегодар. Обидва вони мали зв’язки з ананьївськими соціал-демократами. У жовтні 1906 року Ф. Ю. Бєлінського було заарештовано і засуджено до тюремного ув’язнення. За повідомленням пристава, революційну агітацію серед населення провадив і місцевий селянин Г. П. Гульпа, якого також було кинуто до в’язниці.
Під впливом революційних подій в країні та більшовицької агітації у Валегоцуловому почались селянські заворушення. В грудні 1905 року велика група селян вирушила у повітове місто Ананьїв, вимагаючи землі. їх було розігнано з допомогою військової сили, а в містечко для «втихомирення» надіслано солдатів 8-го Донського піхотного полку.
Революція 1905—1907 рр. зазнала поразки. Земельне питання лишилося не розв’язаним. На селі зростав земельний голод. На ньому наживалися поміщики і куркулі. Якщо у 1888 році 1 десятина коштувала 49 крб. 43 коп., то в 1908 році — 180 крб. 20 коп. Орендна плата відповідно зросла з 3 крб. 42 коп. до 7 крб. 25 коп. Отже, прикупити землю, або ж орендувати її селянська біднота не мала змоги. Все більше хліборобів розорялося і шукало заробітків поза сільським господарством.
З розвитком капіталізму село поступово втягувалось у торгівлю хлібом. Вона особливо активізувалася після прокладення шосейного шляху від Валегоцулового до залізничної станції Мардарівка (1903—1905 рр.). В містечку налічувалось 50 порівняно великих торговельних підприємств, загальний грошовий оборот яких перевищував 300 тис. крб. на рік. У Валегоцуловому, яке в 1910 році стало волосним центром, регулярно відбувалися ярмарки. Тут діяли лікарня на 12 ліжок та земська школа на 130 учнів.
Перша світова війна негативно відбилася на господарському житті містечка, погіршила і без того тяжке становище трудящого населення. Більшість чоловіків було відправлено на фронт. Позбавлені робочих рук, коней, яких реквізували для армії, селянські господарства занепадали. Закривалися промислові і торговельні підприємства. Зростало безробіття. Розорення, злидні, голод, страхіття війни — усе це зумовлювало революціонізацію мас.
Дізнавшись про повалення царизму в лютому 1917 року, трудівники Валегоцулового 30 березня обрали Раду селянських депутатів. Паралельно з нею в містечку діяв Тимчасовий комітет — орган купців, поміщиків і духівництва. Рада вживала всіх можливих заходів до полегшення нестерпного становища населення. Вона примусила Тимчасовий комітет ухвалити постанову про зниження роздрібних цін на товари першої потреби від 30 до 45 проц. Однак торговці відмовилися її виконувати. Незабаром за наказом представника Одеського буржуазного громадського комітету, що прибув сюди із загоном урядових військ, постанову про зниження цін було скасовано. Не задовольнили й вимогу селян щодо зниження орендної плати за землю та розв’язання земельного питання.
Класова боротьба загострювалась. Особливого розмаху вона набуває після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді і Москві. Революційно настроєні селяни Валегоцулового на чолі з комуністом-фронтовиком І. Т. Пояном почали здійснювати декрети II Всеросійського з’їзду Рад. Було розподілено близько 15 тис. десятин землі. В лютому 1918 року Рада, яку очолив І. Т. Поян, оголосила себе єдиною владою в селі. Тільки-но вона розгорнула роботу, як на початку березня 1918 року село захопив австрійський загін. Разом з ним у Валегоцулове повернулися синки місцевих багатіїв — колишні царські офіцери. Спираючись на підтримку окупантів, офіцери та куркулі розігнали Раду селянських депутатів, заарештували І. Т. Пояна та інших радянських активістів.
Проте трудящі не склали зброї. 2 березня 1918 року в село за завданням Одеської більшовицької організації нелегально прибув уродженець цих місць комуніст Г. О. Дарієнко. Він створив підпільну бойову революційну групу, яка піднімала трудящих на боротьбу проти окупантів. У Коханівському лісі з найбільш активних, революційно настроєних робітників і селян був організований партизанський загін під командуванням місцевого комуніста І. М. Тарасенка. 14 березня 1918 року народні месники розбили загін австрійців і захопили 3 кулемети та кілька десятків гвинтівок. Того ж місяця були обеззброєні і солдати-січовики, причому 50 солдатів приєдналися до партизанів, а інші розійшлися по домівках.
У серпні 1918 року з ініціативи комуністів створюється перша молодіжна підпільна революційна група на чолі з І. Халімським. Так зародилася на селі комсомольська організація. Революційна молодь стала активним помічником більшовиків у боротьбі за владу Рад.
Наприкінці 1918 року австро-німецькі окупанти змушені були залишити Україну. Проте у Валегоцуловому місцева контрреволюція всіляко перешкоджала відновленню влади Рад. Згодом її опір було зламано. В січні 1919 року над селом знов замайорів червоний прапор. Головою новообраного волосного ревкому став Г. О. Дарієнко, його заступником — І. Т. Поян, який повернувся з тюрми. Вол-ревком розгорнув активну діяльність по зміцненню революційного порядку, організації влади на місцях. Знов розпочався розподіл поміщицьких земель. Було вжито заходів до забезпечення населення речами першої потреби. Відкрилися крамниці і ремісничі майстерні.
Весною 1919 року в селі організовано комітет бідноти, який діяв під безпосереднім керівництвом ревкому. В травні цього ж року комбід взяв участь у формуванні повітового загону для боротьби проти банд отамана Козакова. Багато уваги волревком приділив поповненню, озброєнню та обмундируванню Першого Ананьївського радянського полку. Цей полк брав участь у боротьбі проти білогвардійської армії Денікіна.
У вересні 1919 року денікінці захопили Валегоцулове. В селі для проведення підпільної роботи залишилося кілька більшовиків і, зокрема, Морозов (партійна кличка — Чалий). На заклик підпільників значна група селян вступила до партизанського загону, який очолив І. М. Тарасенко. Незабаром цей загін взяв участь у бойових операціях Червоної Армії, а потім влився до складу кавалерійської бригади Г. І. Котовського. В січні 1920 року спільними зусиллями червоноармійських частин та Ананьївського партизанського полку Валегоцулове було визволене від денікінців. Тоді ж розпочав свою діяльність волвиконком, на чолі якого став Г. О. Дарієнко.
Завдання зміцнення Радянської влади вимагали посилення партійного керівництва та політичної роботи серед населення. В лютому 1920 року в селі був створений партійний осередок, який мав 12 комуністів, обрано волпартком. Восени того ж року в партійній організації вже налічувалося 24 комуністи. У зв’язку з посиленням куркульського бандитизму в повіті у квітні 1920 року у Валегоцуловому замість волвиконкому було створено волревком. Комуністи надіслали до нього чотирьох членів своєї організації. Ревком розгорнув роботу по створенню селянських загонів самооборони, мобілізації молоді до Червоної Армії та виконанню продрозверстки. Він спирався на комітет бідноти, який відновив свою діяльність в лютому
1920 року. Ревком і комбід, на чолі якого стояв К. Я. Титомир, продовжили розподіл землі між селянами, щоб забезпечити засів по 2—3 дес. на душу. Для участі в цій роботі до складу волосного земельного відділу були делеговані представники безземельного і малоземельного селянства.
У травні 1920 року на виконання постанови Українського уряду в селі організовується комітет незаможних селян. 13 червня представники незаможників Валегоцулового взяли участь в Ананьївській повітовій безпартійній селянській конференції і разом з іншими делегатами схвалили заходи по виконанню продрозверстки і посиленню боротьби з бандитизмом. У листопаді в селі налічувалося вже З KHG, які об’єднували 990 бідняків. Це була велика сила, надійна опора Радянської влади. Комнезамівці організували допомогу Червоній Армії. Так, 20 грудня 1920 року командуванню 459-го полку було передано 423 кожухи, чимало взуття і білизни, зібраних селянами. Для Червоної Армії у волості було заготовлено 120 тис. пудів зерна.
На основі рішення Ананьївського повітового комітету КП(б)У волосний партком та ревком у другій половині серпня 1920 року організували «Тиждень натиску на куркуля». До цієї роботи було залучено чверть особового складу партійної організації. У куркулів конфіскували 20 процентів реманенту і хліба. Значна частина зерна пішла в рахунок продрозверстки, а реманент і решту хліба було розподілено між незаможниками та сім’ями червоноармійців. Це дало можливість підготувати для засіву 900 десятин землі. Одночасно у куркулів вилучалася зброя.
Велику увагу партійні і радянські органи приділяли згуртуванню батрацтва. Наприкінці 1920 року було створено комітет профспілки Робітземлісу. Біднота і батраки залучалися до безпосередньої перевірки виконання радянських законів. Вони активно працювали в осередку Робітничо-селянської інспекції. На кінець року Радянська влада в селі значно зміцніла. Ревком вичерпав свої завдання. 15 січня 1921 року відбулися вибори сільради, а 19—21 січня було обрано волвиконком на чолі з комуністом Г. А. Дмитрашком. Секретарем волпарткому став С. І. Григоращенко.
Рішення X з’їзду РКП(б) про перехід до нової економічної політики та заміну продрозверстки продподатком трудящі села зустріли з задоволенням. Валегоцулівська волосна партійна конференція прийняла постанову «вітати нову економічну політику і неухильно проводити її в життя». Багатогранну діяльність розгорнули комуністи та сільрада Валегоцулового по відбудові господарства, піднесенню культури села. В квітні 1921 року всі землі були засіяні. Регулярно провадились суботники, під час яких селяни допомагали сім’ям червоноармійців обробляти їх ділянки, впорядковували вулиці тощо. Активну участь у суботниках брали 40 комсомольців села. Щоб забезпечити відбудову господарств незаможників, у Валегоцуловому протягом року (до квітня 1922 р.) було створено 8 ТСОЗів і розпочата робота по організації ще 6. Значну роль у розв’язанні цього складного завдання відіграв комітет селянської взаємодопомоги (1922—1926 рр.). 3 добровільних внесків він створив грошовий і насіннєвий фонди допомоги бідноті. Лише в 1922 році в розпорядженні комітету було 4 тис. пудів хліба. Відновили роботу млин, кузні, відкрилися крамниці. Сільрада залучала до відновлення діяльності місцевої промисловості приватний капітал. Так, 16 жовтня 1922 року було здано в оренду колишньому власникові олійню потужністю 100 пудів олії на добу.
Радянська влада дбала і про розвиток народної освіти. Особливу увагу було звернуто на ліквідацію неписьменності. У 5 пунктах лікнепу, 15 хатах-читальнях навчалось понад 1000 неписьменних. У 1920 році відкрилася початкова школа. Її директором став О. М. Закруткін — батько відомого радянського письменника В. О. Закруткіна. У наступні 2 роки почали працювати ще 5 шкіл. На 1 липня 1923 року в них навчалось 550 дітей. Педагогічний, колектив складався з 14 вчителів.
Одночасно здійснюються необхідні заходи щодо охорони здоров’я трудящих та їх дітей: відновлює роботу лікарня, в 1921 році відкривається перший дитячий садок — «Будинок дитини». Над ним взяли шефство жінки-делегатки. Воші зорали для садка 15 дес. землі, реквізували в куркулів 337 пудів картоплі.
В ході боротьби за відбудову господарства і розвиток культури зростали і міцніли партійна та комсомольська організації. В середині 1922 року у Валегоцуловому було вже 2 осередки КП(б)У, які об’єднували 9 членів і 15 кандидатів партії. Кількість комсомольців збільшилася до 100 чоловік. Зростали авторитет та провідна роль цих організацій на селі. їх робота по ліквідації господарської розрухи і голоду 1921—1922 рр. ускладнювалася частими нападами куркульських банд, що діяли в Ананьївському повіті. Були вжиті необхідні заходи до їх розгрому. Уповноваженим но боротьбі з бандитизмом призначено К. Я. Титомира. З допомогою бійців Г. І. Котовського, а потім — чекістів з Бірзули наприкінці 1922 року в повіті було наведено порядок. Керівника операцій по розгрому куркульських банд, червоного командира, більшовика П. О. Соколова було нагороджено Почесною грамотою ВУЦВК.
У 1923 році Валегоцулове стає центром новоутвореного району у складі Балтського округу. Це дало новий поштовх до розвитку господарства і культури на селі. Райком партії, райвиконком, сільрада провадили велику роботу но залученню селян до колективного господарювання, бо без цього не можна було добитися сталого розвитку сільського господарства, піднесення життєвого рівня селянства. При остаточному розподілі землі на працюючого члена сім’ї нарізалось 2,5—3 дес. (трудова норма), а непрацездатного — 1—1,5 десятини (споживча норма). Проте забезпечити кожне господарство тягловою силою, реманентом держава в той час не могла. Внаслідок імперіалістичної та громадянської воєн, післявоєнної розрухи п’ята частина господарств не мала ніякої худоби, більше половини — робочої худоби, а 47 проц.— корів. Цим скористалися місцеві куркулі, щоб економічно закабалити незаможників і, таким чином, впливати на політичне життя села.
Комуністи роз’яснювали селянам, що протидіяти куркулям, піднести добробут трудівників села можна тільки колективними зусиллями. Невеличкі сільськогосподарські артілі у Валегоцуловому були створені у 1923 році і називалися «Вільна праця», «Новий шлях», «Прокопівка». Вони мали всього 341 га землі, 120 членів, у т. ч.— 59 працездатних. Це були перші ластівки колективного господарювання. Ремісники Валегоцулового об’єднуються у кредитно-ощадні та промислові кооперативи. В 1924 році створюється товариство но пропаганді передових методів у сільськогосподарському виробництві та поданню допомоги бідноті. У 1927 році організується машинно-тяглове товариство. Ці кооперативи і товариства відіграли велику роль у підготовці соціалістичної перебудови села.
У 1929 році, після всебічного обговорення на зборах, найбільш свідомі селяни, головним чином незаможники, колишні червоноармійці, наймити, вирішили створити 2 сільськогосподарські артілі. Їх було названо ім. Бужора і «Друму спрелуміне» («Шлях до світла»). Ці колгоспи очолили комуністи М. К. Цуркан та І. Ф. Кудренко. Згодом, у 1930—1932 рр., виникло ще 18 невеликих артілей.
Колективізація відбувалась в умовах гострої класової боротьби. Куркулі та їх прихвосні пролізали в колгоспи, щоб шкодити, підривати їх з середини. Вони кілька разів підпалювали приміщення правління колгоспу ім. Ворошилова, вчинили замах на уповноваженого райкому партії по колективізації Т. Є. Кульчицького. Та партійні і радянські органи з допомогою селян зломили опір куркульства. До 1934 року в селі повністю переміг колгоспний лад.
Протягом 30-х років сільськогосподарські артілі організаційно та економічно зміцніли. Велику допомогу в цьому подала їм Мардарівська МТС. Механізація польових робіт сприяла підвищенню врожайності, значно полегшила працю хліборобів. Уже в 1936 році сільгоспартілі Валегоцулового зібрали по 11,3 цнт. озимої пшениці і по 14,4 цнт ячменю з га. Того ж року на обласну Дошку пошани було занесено кращий колгосп «Молдова Роше». Саме тоді почала зростати слава ланкового цього господарства К. X. Колчака. Члени його ланки в 1936—1938 рр. зібрали по 30—32 цнт озимої пшениці з га. Радянський уряд нагородив К. X. Колчака орденом Леніна. Приклад стахановця запалив інших колгоспників. Ланкова артілі ім. Котовського Я. І. Дарієнко в 1938 році зібрала по 460 цнт цукрових буряків з га і незабаром стала першою п’ятисотенницею в селі.
Сумлінна праця колгоспників, велика організаційна та виховна робота комуністів сприяли дальшому піднесенню колективних господарств. У 1939—1940 рр. місцеві колгоспи одержували в середньому по 15,8—16,6 цнт зернових з га. Артілі «Правда», ім. Чкалова, ім. Котовського не раз були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Заможно стали жити люди. Колгоспники одержували на трудодень по 5—7 кг хліба. Так, стахановцю артілі ім. Постишева, колишньому наймитові Т. Бакумі, який виробив у 1937 році 518 трудоднів, було видано 258 пудів пшениці, 47 пудів жита, 38 пудів кукурудзи, 17 пудів соняшника, 700 крб. грішми.
Добре працювали промислові артілі Валегоцулового — бондарна, шевська, кравецька та килимова. Килими з національним орнаментом користувалися великим попитом в містах і селах Одеської, Вінницької областей та Молдавської АРСР.
Змінювався вигляд села. Було збудовано електростанцію, відкрито автобусну станцію, поштову філію. Село прикрасилось новими будинками. Вздовж забрукованих вулиць висадили дерева.
Велику увагу приділяла сільрада охороні здоров’я трудящих. Кількість ліжок в лікарні збільшилася до 25. Були створені санітарно-епідеміологічна та протималярійна станції.
Комуністи, комсомольці, радянський актив в 30-х рр. посилили культурно-виховну і освітню роботу на селі. Навчанням були охоплені всі діти шкільного віку. У 1936 році семирічка стала десятирічкою. Того ж року вперше прийняли дітей 3 молдавські і нова українська школи. А всього у Валегоцуловому налічувалося 11 шкіл. Чимало було зроблено для ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Влітку 1936 року школи лікнепу закінчило 315 колгоспників, у т. ч. 146 жінок.
Ще в 1924 році силами громадськості було споруджено клуб на 300 місць. На його сцені виступали місцеві музиканти-любителі. Провадились вечори відпочинку. Згодом тут почали діяти гуртки художньої самодіяльності, влаштовувалися вистави і концерти акторів-аматорів. З ініціативи сільради в селі обладнано радіовузол. Радіо, як і електрика, прийшли в сільські хати. У 30-х рр. гостинно відкрилися двері молодіжного клубу. З 1939 року розпочав роботу кінотеатр.
Культурно і заможно жили селяни. Але фашистська навала порушила мирне життя радянських людей. У перші ж дні Великої Вітчизняної війни сотні валегоцулівців пішли на фронт, а ті, що залишилися, будували оборонні укріплення. З місцевого активу був створений винищувальний батальйон. Та фронт наближався. Фашистська авіація бомбардувала село. Почалася евакуація державних установ і майна колгоспів.
7 серпня 1941 року після нетривалого, але запеклого бою наші частини залишили Валегоцулове. Настали жахливі дні окупації. Гітлерівці грабували колгоспи та населення, розстрілювали радянських патріотів. За час окупації від рук ворога загинуло 386 чоловік, зокрема працівник маслоробні комуніст П. І. Бойченко, робітник млина А. М. Багрій, медсестра Л. Лисенко. Вони поховані у братській могилі поблизу Дубоссар. Фашисти влаштували справжнє полювання на юнаків і дівчат, яких відправляли до Німеччини.
Жителі чинили активний опір ворогові: ховали хліб, худобу, саботували заходи окупаційних властей тощо. Наприкінці січня 1944 року за завданням ананьївського підпілля майор Червоної Армії П. Д. Ткаченко організував у Валегоцулівському лісі партизанську групу. Вона мала станковий кулемет і гранати. Її члени вели роз’яснювальну роботу серед селян, палили заготовлене окупантами сіно, знищували склади продовольства. Найбільш значну акцію ця група здійснила під час наступу радянських частин на Ананьїв. Партизани перерізали лінію зв’язку і цим перешкодили гітлерівському командуванню віддати наказ спеціальним загонам знищення про цілковите зруйнування районного центру.
2 квітня 1944 року частини 2-го Українського фронту, зламавши опір відступаючого ворога, визволили Валегоцулове. Невтішну картину являло собою село. Окупанти зруйнували більшість громадських та господарських будівель, осель. Колгоспи залишилися без техніки, реманенту, худоби. Загарбники вивезли 825 коней, 585 голів великої рогатої худоби, 1500 овець, 513 свиней, 11 30 штук птиці. За даними Надзвичайної державної комісії, загальна сума збитків перевищила 19 млн. карбованців.
Самовіддану працю трудівників села по відбудові господарства, допомозі фронту очолили партійна організація, яка в 1944 році налічувала 30 членів ВКП(б) та 7 кандидатів, і сільська Рада. Для першої весняної оранки було використано 15 коней, а також корови колгоспників. Одночасно розпочалась відбудова електростанції, шкіл, лікарні, пошти, клубу, радіовузла. Люди працювали не покладаючи рук. Визволення з фашистської неволі ніби подесятерило їх сили. Стійко переносячи матеріальні нестатки, вони допомагали Червоній Армії, теплою турботою оточували родини фронтовиків. Під час місячника допомоги сім’ям радянських воїнів трудівники села зібрали 24,4 тис. крб., 16,4 тис. кг зерна, 2,5 тис. кг соняшнику. З квітня по грудень 1944 року через спеціальну комісію сільради родини фронтовиків одержали близько 742 тис. крб. допомоги.
Радісно зустріло День Перемоги населення Долинського (село було перейменоване в 1945 році). Почали повертатися додому солдати. 1730 воїнів долинчан були удостоєні орденів і медалей. Славою вкрив себе старший лейтенант М. Н. Вибранський в боях за визволення Одеси, Польщі і під час штурму Берліна. Його подвиги відзначені орденами Червоного Прапора, Олександра Невського, Червоної Зірки та багатьма медалями. Повним кавалером ордена Слави став хоробрий розвідник-долинчанин І. К. Мотрой. Долинським Маресьєвим називають жителі села комуніста П. М. Гоцуленка, який в боях за польське місто Ярославль у липні 1944 року втратив обидві ноги. Ось уже 17 років колишній воїн очолює молочно-товарну ферму. Трудові успіхи П. М. Гоцуленка відзначені орденом «Знак Пошани». Та не всім судилося повернутися в рідні місця. Багато долинчан полягло на полях війни. Серед них був командир роти О. І. Власенко. За мужність і відвагу, проявлені при штурмі Мелітополя в жовтні 1943 року, йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Долинчани свято шанують пам’ять загиблих воїнів. З любов’ю доглядають вони 2 братські могили радянських бійців і розстріляних окупантами місцевих жителів.
Після повернення фронтовиків значно зросла партійна організація села. У 1946 році вона вже налічувала 115 членів КПРС і 20 кандидатів. Комуністи мобілізували долинчан на виконання планів післявоєнної п’ятирічки, на швидку відбудову господарства колгоспів. Уже восени 1947 року було освоєно довоєнну посівну площу. Зросла врожайність. Сільгоспартілі в середньому збирали по 10—12 цнт зернових з га, а передовики колгоспного виробництва — значно більше. Так, ланка М. Н. Григорищенко з артілі «Червоний степ» виростила у 1947 році 25-центнерний врожай озимої пшениці, а ланка О. Брагар з колгоспу ім. Фрунзе зібрала по 51 цнт зерна кукурудзи з га. На 1949 рік всі 18 сільгоспартілей Долинського відбудували свої господарства.
Швидкими темпами відроджувалася місцева промисловість. Вже у 1946 році відбудовано райпромкомбінат. Почали випускати продукцію — взуття, одяг, діжки — промартілі «Червона Молдавія» і «Новий шлях».
Сільрада багато уваги приділяла відновленню житлового фонду. Тільки в 1948 році було капітально відремонтовано 1320 кв. м житла. Поліпшувалось медичне, культурне і побутове обслуговування трудящих. У 1948 році на розвиток лікувальних закладів було витрачено майже один млн. крб. Відновили роботу 11 шкіл. Почали працювати клуб, стаціонарні і пересувні кіноустановки. Жителі брали активну участь в озелененні села, впорядкуванні парку. Особливо відзначились учні шкіл. Вони висадили 10 тис. дерев і чагарників.
Отже, не минуло і п’яти років після закінчення війни, а долинчани вже в основному залікували рани, заподіяні селу німецько-фашистськими окупантами. Постало нове завдання — дальшого розвитку сільськогосподарських артілей. Організаційно-господарське зміцнення колгоспів, нова техніка, якою у дедалі зростаючих розмірах постачав село робітничий клас, укрупнення артілей — все це сприяло їх перетворенню на великі, економічно міцні господарства. У 1949—1958 роках було створено 3 багатогалузеві колгоспи: ім. Кірова, ім. Маркса та ім. Енгельса. Радянська держава закріпила за ними близько 20 тис. га землі. За роки семирічки вони придбали 85 тракторів, 18 зернових комбайнів, 40 автомашин.
У 1964 році село та колгоспи підключено до державної енергосистеми, що відкрило широкі можливості для електрифікації всіх галузей господарства. Дальшого розвитку набули допоміжні підприємства колгоспів. У них працюють 4 майстерні по ремонту сільгосптехніки, 2 крупорушки, 3 лісопилки, електрифікований вальцьовий млин. Значну допомогу подають колгоспам шефи. Колектив Одеського виробничого об’єднання будівельних матеріалів спорудив в артілі ім. Енгельса зрошувальну систему місцевого значення. На зрошувальній ділянці господарство збирає потрійні врожаї.
Борючись за виконання рішень партії та уряду, долинські колгоспники домоглися чималих успіхів у розвитку зернового господарства. За семирічку врожайність зернових в артілях зросла більше ніж в півтора раза. 20 років працював в колгоспі ім. Кірова бригадир І. О. Маринат. Його бригада щороку виборювала високі врожаї— пересічно по 28 цнт зернових з га. 1966 року йому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці (у 1967 році І. О. Маринат помер). В останньому році семирічки тракторна бригада цієї артілі, очолювана В. Д. Ропотаном, одержала по 25,2 цнт озимої пшениці на площі 1235 га. Їй одній з перших в Ананьївському районі присвоєно почесне звання колективу комуністичної праці.
Дедалі більшого значення в економіці колгоспів набирають такі перспективні галузі господарства, як виноградарство, садівництво, городництво, шовківництво. В 1965 році артіль ім. Енгельса вдвічі перевиконала своє семирічне завдання но шовківництву.
Істотні зрушення сталися в розвиткові громадського тваринництва. Тільки в 1959—1965 рр. у господарствах збудовано і переобладнано 41 корівник, 20 телятників, 2 пташники, 6 кормоцехів. Половину усіх колгоспних ферм електрифіковано. Невпинно дбають долинчани про збільшення поголів’я худоби, поліпшення її породності. Так, в артілі ім. Кірова поголів’я великої рогатої худоби за 10 років (1958— 1967 ) зросло у 7,6 раза, свиней — 4,5, овець — 2,8 раза. У колгоспах Долинського в ювілейному 1967 році одержано на 100 га землі по 40—50 цнт м’яса, 235—265 цнт молока, 16—29 кг вовни.
В районі і далеко за його межами лунає слава колективу свиноферми колгоспу ім. Енгельса, який очолює знатна свинарка артілі Г. К. Шумейко. Спираючись на досягнення науки та передового досвіду, тваринники в 1966 році одержали по 19 ділових поросят від кожної свиноматки. Самовіддана праця славної трудівниці Г. К. Шумейко відзначена вищою нагородою Батьківщини — орденом Леніна.
Тваринництво в долинських колгоспах перетворюється на економічно вигідну галузь господарства. В 1965—1966 рр. доходи від нього становили пересічно 40— 57 проц. усіх загальноартільних прибутків.
Зміцнення громадського господарства зумовило зростання добробуту колгоспників. У 1966 році вони одержали на людино-день по 3,2—3,5 крб. Всі артілі запровадили грошову оплату. В трьох колгоспах асигнування на основну і додаткову оплату праці досягли майже 2 млн. крб. У другому році п’ятирічки тільки на пенсії витрачено 100 тис. карбованців.
Артілі Долинського добилися значних успіхів у розвитку господарства завдяки самовідданій праці колгоспних трудівників, серед яких перед ведуть комуністи і комсомольці. Більшість з них трудиться в рільничих і тракторних бригадах, на фермах. Так, у колгоспі ім. Енгельса безпосередньо на виробництві працюють 31 комуніст, 28 комсомольців.
Комуністи і комсомольці провадять велику громадську роботу. Найбільш достойні з них обрані депутатами сільради. Вони беруть активну участь в діяльності її комісій. Особливо плодотворно працює комісія по благоустрою села. У Долинському широким фронтом іде будівництво. За період з 1946 по 1966 рік тут споруджено 1200 нових цегляних будинків. В 1966 році викладено плитами 780 кв. м тротуарів, збудовано 2 нові мости, прокладено 2 км водопроводу. Милують око зелені парки і сквери.
Село повністю електрифіковане і радіофіковане. В ньому працюють промкомбінат, хлібозавод, олійня, колгоспний млин тощо. В 1967 році відкрито готель. Торгівля промисловими і продовольчими товарами здійснюється 30 магазинами, крамницями тощо. їх товарооборот у 1967 році досяг майже 2,5 млн. карбованців.
Сільрада повсякденно дбає про поліпшення медичного обслуговування населення. Долинська дільнична лікарня — одна з кращих в районі. В селі обладнано 4 фельдшерсько-акушерські пункти, 2 пологові будинки, аптеку. Тут працюють 5 лікарів, 39 чоловік середнього медичного персоналу. У Долинському відкрито будинок для людей похилого віку та інвалідів праці, де на повному державному утриманні перебуває 185 чоловік.
Велику турботу виявляють долинчани про маленьких жителів села. В дитячих закладах виховуються 105 малят. Колгоспи щороку відкривають 20 сезонних садків і ясел, які утримуються переважно на артільні кошти. Тільки в колгоспі ім. Кірова на безплатному утриманні в 1966 році перебувало близько 200 дітей. Загальною повагою в селі оточені багатодітні жінки. З любов’ю говорять в Долинському про передову доярку колгоспу ім. Кірова матір-героїню У. С. Усенко, яка народила і виховала 10 дітей. Дві дочки працюють з Устиною Степанівною на фермі. Крім Усенко, в селі є ще 4 матері-героїні. Їх сім’ї живуть у достатку — дорослі трудяться, маленькі — вчаться.
Всі діти шкільного віку, а їх в селі 1730 чоловік, здобувають освіту у 2 середніх, 4 восьмирічних і 3 початкових школах. Педагогічний колектив складається з 116 вчителів. Після роботи сідають за парти понад 100 виробничників. 28 долинчан навчаються заочно у технікумах і вузах. Рік у рік зростає в селі загін інтелігенції. У 1967 році він налічував 220 чоловік — агрономів, інженерів, вчителів, лікарів тощо.
Село дало країні чимало видатних людей. Долинчани пишаються тим, що їх земляками є письменник П. С. Дарієнко, заслужена артистка Молдавської РСР Д. П. Дарієнко, відомий російський радянський письменник В. О. Закруткін.
Багате село на таланти. їм є де проявити себе. У Будинку культури і в 4 сільських та колгоспних клубах працюють найрізноманітніші гуртки. Подивитися вистави, послухати концерти самодіяльних артистів збираються не тільки долинчани, а часто і жителі інших сіл. Люблять у Долинському й кіно. В селі працює стаціонарний широкоекранний кінотеатр на 240 місць, а влітку — сезонний кінотеатр на 300 місць.
Книга стала вірним другом і порадником трудівників села. У Долинському є 4 бібліотеки з книжковим фондом в 45 тис. примірників. При центральній сільській бібліотеці обладнано читальний зал. Майже кожна сім’я передплачує газети і журнали. Колгосп ім. Кірова видає свою багатотиражну газету «Кіровець» тиражем у 1 тис. примірників.
Добре налагоджено в селі спортивну роботу. До послуг молоді — 3 спортзали, стадіон тощо. У 1967 році юнаки і дівчата спорудили ще один стадіон, на честь 50-річчя Великого Жовтня заклали парк площею 2,5 га і ставок.
Закінчується будівництво нового приміщення школи № 6, ще одного клубу, 2 магазинів. Споруджується типовий будинок ательє побутового обслуговування, прокладено 1,5 км водопроводу, асфальтуються тротуари.
Розквітає під сонцем Радянської влади село Долинське. Його трудівники назавжди зв’язали свою долю з колгоспним ладом, який створив необмежені можливості для дальшого розвитку соціалістичного сільського господарства, для поліпшення добробуту радянських людей.
В. Г. АБРАМОВИЧ, Я. Т. БОНДАРЕНКО, Е. Я. ЛИПОВЕЦЬКИЙ