Економічний, політичний та культурний розвиток Полтави в XVIII -XIX ст.
Економічний розвиток Полтави у другій половині XVII та в першій половині XVIII століть виявився у дальшому зростанні ремесел та торгівлі. В місті виникли перші цехи. Ще в 1662 році полковник Дем’ян Гуджул видав універсал з дозволом на утворення цеху ткачів, а в 1676 році полковник Павло Семенович дозволив утворити в Полтаві бондарський цех. Пізніше, аж до 1719 року, ці універсали підтверджувалися й іншими представниками козацької старшини. На початку XVIII століття в місті були також кушнірський, кравецький та інші цехи, в яких об’єднувалося близько 300 ремісників.
Крім ремесел, у Полтаві розвивалися такі промисли, як млинарство, гуральництво, селітроваріння, гутництво тощо. В 1722 році були складені відомості по сотнях Полтавського полку для того, щоб дізнатися про грошові і хлібні податки, що збиралися раніше гетьманом, і передати їх у царську казну. Відомості мають такі статті: тютюнництво, млинарство, бджільництво, винокуріння. Крім того, тут є дані про податки з броварень, солодовень, воскобоєнь, ярмарок, мостів тощо. З них видно, що тютюн розводили козаки в Жуках, Тахтаулові, Івончицях, Гавронцях, Рибцях, Супрунівці, Івашках, Петрівці, Нижніх Млинах та інших приміських селах. Усі вони, за винятком окремих осіб старшинських, сплачували «по гривні на владу гетьманську», тобто в особистий доход гетьмана. Млинів у Полтаві і найближчих до неї селах було 38, каменів млинарських — 83, ступ — 19. Вуликів у полтавських жителів — козаків, міщан, посполитих, церковних і монастирських — було 4980. Щодо винниць і винокурних казанів, то у козацької старшини, з якої за них нічого не бралося, їх було 61, у міщан — 109 (вони належали 45 господарям).
Дворів шинкових було 38, шинків горілчаних — 18, відеркових шинків — 46, бражниць — 11, солодовень — 11, воскобоєнь — 2. Шинки належали не тільки багатіям міста, а й церквам та окремим цехам. Були і «козацькі братські» шинки. У місті було 4 ярмарки, на яких з купців бралося ярмаркове: на полковника полтавського по 2 алтини, а на старшину — по копійці.
Значного розвитку набирала чумацька торгівля. Зростали торговельні зв’язки міста з іншими українськими і російськими містами. Із Росії сюди возили сіль, металеві вироби, хутра, а звідси — поташ, скляні вироби, селітру, продукти сільського господарства. Величезну роль у торговельному обміні відігравав великий полтавський ярмарок. Сюди привозили залізні вироби з Тули, шерстяні і шовкові тканини російських, українських і польських мануфактур. Була навіть компанія, яка виписувала товари з «Шлезії» і, зокрема, з Лейпціга. Всі ці товари розвозились потім по південних містах і містечках. На північ вивозили «коней тутешніх заводів, худобу, овець, вовну, шкіри та інші продукти тваринництва, олію, прядиво, горілку тощо. У 1784 році тут було 1226 купців, міщан і цехових.
Розвиток торгівлі сприяв і дальшому поширенню млинарства, винокуріння, пивоваріння, тютюнництва, бджільництва тощо. За даними Румянцевського перепису 1767—1769 рр., тільки у козаків, що жили в місті, було вуликів 1084, млинів — 7, винокурень — 3 тощо. Частина козаків займалася торгівлею. Як далеко зайшла економічна нерівність серед козаків, можна судити хоча б з таких даних: Лапощенко Михайло мав винокурню, яка давала йому 150 крб. прибутку на рік, не рахуючи інших прибутків від господарства; Кошовенко Василь їздив торгувати на Запорізьку Січ; Литвин Федір торгував маслом аж у Стародубі і Новгородку; Соляник Кіндрат торгував рибою та сіллю і їздив у Крим, мав 2 млини на 5 каменів і ступу; Носенко Павло — значковий товариш — мав хутір в урочищі Тагамлик, де жили «піддані йому селяни» — посполиті (6 родин). У той же час деякі козацькі сім’ї не мали навіть власної хати, 73 родини на хліб заробляли собі «по різних людях». У інших «земля лежала пуста», бо обробити її нічим. Звичайно, це викликало незадоволення козацької бідноти своїм становищем, і вона виступала як проти місцевого «начальства», так і проти політики уряду.
Із зміцненням феодально-кріпосницької системи посилювалась експлуатація трудящих мас. Шляхта і козацька старшина, за підтримкою царського уряду, взявши владу до своїх рук, експлуатували селянство і міську бідноту, а також рядове козацтво. Населення міста змушене було сплачувати різні податки, головний тягар яких падав на міщан і селян. Особливо тяжким був збір на утримання російських військ (квартири, паливо, провіант, фураж), а також на козацьку старшину та міську адміністрацію — т. зв. ральці, на церкву тощо. Щороку чимало людей посилали на будівництво фортець міст, каналів. Багато з них гинуло там від голоду і пошестей.
В магістраті Полтави засідали представники міської верхівки та козацької старшини — полковник, городовий отаман, війт, бурмистр. При розгляді деяких справ голосував навіть воєвода. Вони і вирішували всі питання у своїх інтересах.
Козацька старшина і керівники магістрату захоплювали також міські землі, змушували населення виконувати різні повинності.
Навколо Полтави було розкидано чимало сіл і хуторів, які пізніше увійшли в межі міста, — Павленки, Кривохатки, Кобищани та інші. Жителі цих сіл і хуторів, а також Івонченців, Івашок, Грабинівки і частини села Осьмачок, де наприкінці XVIII століття було понад 300 селянських господарств з 1147 ревізькими душами, платили з кожного господарства місту по 1 крб. податку та ще за кожну хату по 50 коп. (т. зв. «подимне»). Крім того, магістрат користувався даровою працею селян для різних міських робіт, особливо під час квартирування в місті генералітету і полків. Селяни тоді возили дрова, сіно, солому, воду тощо. А кошти, які місто одержувало від підлеглих йому сіл, йшли на купівлю землі для розширення території міста, на утримання адміністрації, на боротьбу з пошестями і т. п. За рахунок цих коштів, використовуючи своє становище, збагачувалася міська знать.
У 1767 році трудящі міста підписали наказ депутатам, обраним до комісії, створеної Катериною II для складання законів. Жителі міста просили, щоб місту повернули у всій повноті магдебурзьке право, а їх звільнили від засилля козацьких старшин тощо.
Основна маса жителів Полтави — цехові ремісники і посадські — складала стан міщан. На початку XIX століття в місті було 10 цехів, у яких об’єднувалося 359 ремісників, 26 підмайстрів, 446 учнів, 325 робітників, а в 1853 році — вже 538 майстрів, 483 підмайстри, 357 учнів. Ще в 1808 році з Німеччини до Полтави переселилися «суконні фабриканти» (54 родини). Для них побудували 50 будинків на північно-східній околиці міста, у т. зв. «німецькій колонії» (тепер тут вулиці — Сковороди, Балакіна, Бульварна). Колоністам було надано ряд пільг, проте більшість із них поступово розорювалась і лише деякі стали потім підприємцями. Так, наприклад, у 1814 році в Полтаві іноземець Киршстен заснував сукновальню, яка поступово зростала і в 1847 році виробляла 910 аршин сукна на суму 525 крб. сріблом.
На той час було створено також завод сільськогосподарських машин, цегельні заводи та різні дрібні підприємства по переробці сільськогосподарських продуктів і майстерні по обслуговуванню найрізноманітніших потреб населення. Важливе значення для економічного розвитку міста мало переведення сюди в 1852 році з Ромен Іллінського ярмарку, який був одним із найбільших ярмарків у Росії. В місті почалося також посилене будівництво — за 3 роки було споруджено 171 будинок. Міський бюджет зріс з 20 до 30 тис. крб., а кількість постійних купців — з 41 до 852. На ярмарок, який славився торгівлею сукон, шерстяних тканин, та хутрами, заїжджались до 40 тис. чоловік — майже удвоє більше, ніж жителів міста. Приїжджали австрійські, прусські та інші іноземні купці, які закуповували вовну. У перші роки тут продавали багато селянських товарів. Тільки одеські купці купували їх майже на один мільйон карбованців. З Дону сюди приганяли для продажу табуни коней. З 80-х рр. XIX століття Іллінський ярмарок почав поступово перетворюватися на ярмарок місцевого значення.
За період XVII—XVIII століть Полтава багато разів змінювала свій адміністративний статус: з 1648 до 1775 року вона була центром Полтавського полку, з 1775 року — повітовим центром Новоросійської губернії, з 1784 року по 1796 рік — Катеринославського намісництва, з 1796 року по 1802 рік — Чернігівської губернії, яка згодом почала називатися Малоросійською губернією, а з 1802 року стала центром Полтавської губернії.
Мандрівники, які бували в Полтаві у цей час, характеризували її як невелике, невпорядковане місто. Так, Василь Зуев, який відвідав Полтаву в 1782 році, писав: «Це невелике містечко з 1000 дерев’яних, низьких, але чисто знадвору вибілених будиночків, з яких всього 2 чи 3 кам’яних…». У 1787 році французький посол при російському уряді граф Сегюр, який супроводив Катерину II під час її мандрівки по Україні, писав: «Полтава невелике містечко, погано прикрашене і мало заселене, не привертає уваги жодним чудовим будинком». Павло Сумароков, перебуваючи в Полтаві в 1802 році, так говорив про неї: «Полтава — бідне і маленьке містечко, в якому немає ні правильних вулиць, ні порядних споруд».
Князь Долгорукий, що був у Полтаві вже в 1812 році, не знав, де йому зупинитись, бо готелів у місті не було. їх заміняли так звані «гербери», тобто заїжджі двори, та й дворів цих було всього три. Долгорукий, може, під впливом того, що йому довелося якийсь час жити в «гербері», не пошкодував фарб, щоб змалювати Полтаву в найгіршому вигляді. За його словами, в Полтаві страшна пилюка, грязюка така, що «полтавські дами їздили на вечори волами», що бруківка в місті прокладена тільки від Собору і до Срітенської церкви, та й то низької якості і т. п.
Звичайно, враження таких людей, які звикли до Петербурга, Парижа, Москви чи інших великих міст, слід сприймати критично. В Полтаві вже й тоді були кам’яні споруди — церкви, крамниці, приватні будинки козацької старшини, поміщиків, купців,— але їх було ще небагато. Наприкінці XVIII століття матеріали перепису називають у місті 51 вулицію.
Коли Полтава стала губернським центром, вона була перепланована і забудована при безпосередній участі російських зодчих. У 1803—1805 рр. губернський архітектор В. Амвросімов розробив проект планування, за яким Полтава мала стати «малим Петербургом». Згідно з цим проектом межі її відсунулись на захід. Місто було розчленовано на квартали, його прикрасили нові прямолінійні вулиці; багато невпорядкованих садиб і будівель зносились зовсім або переносились на нові місця. Тоді ж було прокладено і нову головну вулицю (тепер Жовтневу), яка з’єднувала старий центр (фортецю) з новим адміністративним центром, утвореним на історичному місці зустрічі полтавчан з російською армією, очолюваною Петром І, після Полтавської битви. Новий центр мав форму круглої площі діаметром 345 метрів, від якої радіусами розходилися 8 вулиць. Кожна з них закінчувалась у перспективі церквами, пам’ятниками або урядовими будинками.
В цих секторах-кварталах з 1804 по 1811 рік, за т. зв. «зразковими» проектами видатного російського зодчого А. Захарова та інших, було збудовано 7 великих адміністративних будинків у стилі російського класицизму, а в геометричному центрі кола на честь 100-річного ювілею Полтавської битви в 1805—1811 рр. споруджено монумент «Слави». Згодом, уже в 50-х рр. XIX століття ця кругла площа була обсаджена деревами і з часом перетворена на міський, т. зв. Корпусний сад (нині Жовтневий парк).
Поряд з будівництвом приміщень для урядових установ, повільно поліпшувалось комунальне господарство. Збудували міст через Ворсклу (до цього там був тільки «водохідний дуб»), бульвари, колодязі з навісами, ринок, відкрили заїжджі двори, забрукували кілька вулиць (до того часу була тільки одна вимощена вулиця). Правда, мостили вулиці дрібним щебенем, набиваючи піском, від чого влітку в місті стояла величезна пилюка, а весною і восени на немощених вулицях була така багнюка, що в ній тонули коні і екіпажі. «В Полтаві з її передмістям, — писав наприкінці 40-х рр. XIX століття відомий історик і етнограф В. В. Пассек,— налічується 1500 приватних будинків — число значне, але, мабуть, тільки якась сотня з них може називатись будинками: решта — мазанки, хати… . Приватні будинки — найпростішої архітектури, без будь-яких прикрас, але здебільшого побілені за українським звичаєм. Майже при кожному будинку є сад».
На 1802 рік у місті налічувалося тільки 7975 чол. населення, з них поміщицьких селян — 412 душ, козаків — 300, ремісників — 300, решта — різночинці, міщани, та дворяни. З середини XIX століття населення міста зростало досить швидко — у 1838 році тут проживало 15 521 чол., у 1842 році — 16 787 чол., у 1851 році — 20 819 чоловік.
На цей час Полтава стала значним культурним центром. Вона відігравала також помітну роль у розвитку громадсько-політичної думки. Активну діяльність розгорнули тут декабристи. З 1818 по 1821 рік у Полтаві жив М. М. Муравйов, член таємного товариства «Союз благоденства», який тоді був ад’ютантом полтавського генерал губернатора князя М. Г. Рєпніна. Тут же проводив велику роботу М. Новиков, член «Союзу порятунку». Новиков заснував у Полтаві масонську ложу, через яку залучав до революційної діяльності найбільш здібних і революційно настроєних дворян. Є відомості, що до складу цієї ложі входив і І. П. Котляревський.
Очолюючи діяльність таємного товариства в Полтаві, Новиков зберігав у себе програмний документ «Союзу благоденства» — «Зелену книгу». Очевидно, полтавська організація «Союзу благоденства» була однією з діючих управ товариства. До Полтави часто приїздили П. І. Пестель, М. П. Бестужев-Рюмін, С. Г. Волконський, М. І. Лорер, М. С. Лунін, М. М. Муравйов та інші.
В 1846 році полтавчани — В. М. Білозерський, Д. П. Пильчиков, Г. В. Андрузький та інші — увійшли до заснованого в Києві Кирило-Мефодіївського товариства, яке своєю кінцевою метою ставило ліквідацію кріпацтва та самодержавства і створення держави у формі федеративної слов’янської республіки. Члени товариства провадили досить широку роботу серед передової інтелігенції міста. Про це красномовно свідчить і лист члена лівого крила товариства І. Я. Пасядц до вчителя полтавської гімназії Л. І. Боровиковського.
У 1861 році в місті виникла ліберальна організація «Громада», яка вважала своїм головним завданням культурно-освітню роботу. Крім основного ліберально-буржуазного ядра, до її складу входила і зв’язана з народниками учнівська молодь. Навесні 1862 року кількість «громадівців» становила близько 60 чоловік. Серед них були В. В. Лобода — начальник полтавської телеграфної станції, О. І. Стронін — учитель гімназії, Д. П. Пильчиков — учитель кадетського корпусу, О. Я. Кониський — чиновник губернського правління, В. С. Кулик — дрібнопомісний дворянин, Є. I. Милорадович — поміщиця та інші.
Громадівці поширювали твори Т. Г. Шевченка, О. I. Герцена, в недільних школах для робітників проводили т. зв. «народні читання», які були дуже популярні, пропагували атеїстичні погляди. Деякі члени Полтавської «громади» — О. І. Стронін, Стефанович, М. Потєхін, І. І. Нечипоренко — навіть їздили в Лондон до О. І. Герцена. Пізніше майже всі вони були заарештовані і засуджені до заслання та ув’язнення.
Незважаючи на реакційну русифікаторську політику царського уряду, в XIX столітті відбулися значні зрушення в культурному розвитку міста. Крім початкових шкіл, відкрилось повітове училище (1799 рік), гімназія (1808 рік)1 2. В 1818 році було відкрито інститут шляхетних дівчат та духовне училище, в 1820 році — школу садівництва, яку потім в 1841 році закрили, передавши будинок інституту шляхетних дівчат. У 1840 році відкрили кадетський корпус.
І хоч навчання в усіх цих закладах в основному мало схоластичний характер, з їх вихованців вийшло чимало визначних діячів культури. Зокрема, в полтавській гімназії навчалися: один із засновників петербурзької математичної школи В. М. Остроградський, талановитий український поет-байкар Л. І. Глібов, засновники і керівники однієї з перших у країні революційних організацій різночинної інтелігенції — харківсько-київського таємного товариства Я. М. Бекман та Б. О. Португалов, видатний письменник, театральний і культурно-громадський діяч М. П. Старицький, історик та громадський діяч буржуазно-демократичного напряму М. П. Драгоманов та інші. В 40-х рр. XIX століття тут працював викладачем гімназії видатний український поет-романтик Л. І. Боровиковський. З учителем цієї ж гімназії Ткаченком був особисто знайомий Т. Г. Шевченко, який приїздив до Полтави у 1844 році. Тут він створив картини «Полтавський монастир» та «Будинок Котляревського». Нині про це нагадує меморіальна дошка на будинку 3-ї середньої школи (вул. Куйбишева, № 4). В Полтавській духовній семінарії вчилися російський гшсьменник М. І. Гнєдич, українські письменники В. П. Гоголь (батько М. В. Гоголя), М. М. Макаревський — автор збірки «Мова з України», О. М. Бодянський — український філолог-славіст, письменник і педагог С. П. Стеблін-Каминський. У Полтавському повітовому училищі в 1818—1819 рр. вчився великий російський письменник М. В. Гоголь. Директором училищ Полтавської губернії у 1820—1823 рр. працював передовий на той час громадський діяч, російський та український письменник В. В. Капніст.
З 2 квітня 1838 року в місті почала видаватись щотижнева газета «Полтавские губернские ведомости». Редактором її тривалий час був П. І. Бодянський, який вмістив у газеті багато статей з географії, історії та етнографії Полтавщини. П. І. Бодянський видав також окремі книги «Достопримечательности Полтавы» та «Памятную книжку Полтавской губернии за 1865 год», де зібрано значний статистичний матеріал про Полтаву та Полтавську губернію.
На посаді керуючого палатою державних маетностей працював історик М. І. Арандаренко. Його тритомна праця «Записки о Полтавской губернии» ще й тепер не втратила цінності як довідкова книга з історії Полтавщини.
На 20—30 рр. XIX століття припадає найвище піднесення творчості уродженця Полтави І. П. Котляревського, кращі твори якого —«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» — знаменували початок становлення нової української літератури. В цей же період у місті виник професійний театр, що прийшов на зміну домашньому поміщицькому театрові. Тут у 1818—1821 рр. в трупі Штейна почав свою діяльність М. С. Щепкін — основоположник реалістичного російського театру. В ці роки Щепкіним створений весь його основний репертуар х. При театрі було організовано хор, звідси часто забирали до Петербурга хлопчиків — альтів і дискантів.
З цією метою в 1836 році до міста приїздив композитор М.І.Глінка.
Значні зміни в економічному та культурному розвитку міста відбулися після скасування кріпосного права. Яскравим показником капіталістичного розвитку міста після реформи 1861 року було швидке зростання населення. Так, якщо в 1863 році у Полтаві проживало 29 502 чол., в 1869 році — 31 782 чол., в 1873 році — 34 253 чол., то в 1897 році, за даними першого всеросійського перепису, — 53 703 чоловіки.
В умовах розвитку капіталізму місто дедалі більше набувало характеру промислово-торгового центру губернії. В 1879 році тут було 30 промислових підприємств, де працював 441 чоловік. Продукція підприємств обчислювалась у 701 247 крб.; в 1888 році підприємства міста випускали продукції на 1 487 291 крб., в 1890 році — на 1 821 727 крб.; в 1895 році в місті було 89 підприємств, на яких працювало 869 робітників. Це були головним чином підприємства по переробці сільськогосподарських продуктів — ковбасні, маслобійні, винокурні, пивоварні, горілчані, тютюнові, канатні та інші заводи і фабрики. Працювали також механічні, чавуно-ливарні, мідноливарні, ковальські, лісопильні, каретні, цегельні, селітрові, кахльові, сірникові, свічкові, миловарні, млини та інші підприємства. Всі вони, як правило, були невеликими.
Значним поштовхом для розвитку промисловості в місті стало залізничне будівництво. В 1870 році почався залізничний рух по лінії Харків — Миколаїв, яка зв’язала місто не тільки з Харковом та Миколаєвом, а й з Москвою, Петербургом, чорноморськими портами — Одесою та Херсоном. У 1870—1890 рр. стали до ладу ще Лібаво-Роменська та Києво-Полтавська залізниці, які проходили по території Полтавщини; Полтава була зв’язана також з Донбасом через Костянтиноград — Лозову та з Катеринославом — через Костянтиноград — Катеринослав. У 1874 році в Полтаві було відкрито залізничні майстерні та паровозне депо. В майстернях уже тоді працювало кілька сотень робітників.