Майжелія, Глобинський район, Полтавська область
Манжелія — село, центр однойменної сільради, розміщене на правому підвищеному березі річки Псла при впаданні в неї притоки Майже лійки, за 45 км від районного центру с. Глобиного, з якими має автобусне сполучення.
Село має т. зв. «кутки»: Григорівку, Луки, Манжелію і Поділ, які до 1962 р. були самостійними селами. Населення — 1394 чоловіки, 540 дворів. Сільській Раді підпорядковані села Вітки і Ламане. В сільраді — 793 двори, в яких живе 2099 чоловік.
Територія Манжелії була заселена ще в перші століття нашої ери. Про це свідчить виявлене поблизу села понад річкою Манжелійкою ранньослов’янське поселення Черняхівської культури1.
Назва села походить від невеличкої річки Манжелійки, найменування якої, вірогідно, має тюркський корінь.
Виникла Манжелія наприкінці XVI — на початку XVII ст., коли селяни, рятуючись від гніту польської шляхти, переселялися на вільні землі або заселяли старі городища, залишені ще в часи набігів кочовиків.
Вірогідно, так була заселена і Манжелія. Вперше село згадується серед королівських володінь, як «город Маджала», або «Манджалія». В 1622 році його віднесли до складу Черкаського староства. У польських документах воно називається «містечко Мандзяла — городище», в якому налічувалось 16 дворів козацьких та 6 дворів посполитих. На карті Боплана, складеній у першій половині XVII століття, вона значиться як слобода.
В 1628 році Манжелія стала власністю князів Вишневецьких.
Лише визвольна війна 1648—1654 рр. позбавила манжеліївців від кабали Вишневецьких. Село було віднесено до складу Омельницької сотні Чигиринського полку, а з 1667 року — до Кременчуцької сотні Миргородського полку.
У 2-й половині XVII і на початку XVIII століть населення Манжелії швидко зростало за рахунок втікачів із Правобережної України, які рятувалися від репресій і експлуатації польської шляхти.
У 1726 році в «городі Манжелейка» налічувалось 266 дворів, жителі яких підлягали гетьманському управлінню і вважалися непокріпаченими, а за ревізією 1729 року тут значиться 309 дворів.
У 2-й чверті XVIII століття козацька старшина шляхом загарбань чи одержання земель на ранг привласнювала великі земельні простори з поселенцями. Тоді і значна частина жителів Манжелії теж потрапила в кабалу. Одним з перших поміщиків-власників села був миргородський полковник В. П. Капніст. Як іноземець, він одержав у 1743 році за службу царю грамоту, що підтверджувала його власницькі права на села Манжелію, Обухівку, Зуївці, Трубайці і Попівку (всього 152 двори). Він дозволив селитися вихідцям із інших сіл на подарованих йому землях і заснував Ламане, Піски, Миколаївку (нині село Фрунзівка), Василівку, Пузикове і Бригадирівку.
В 1841 році майже вся Манжелія та села Ламане, Миколаївка і Піски перейшли у володіння П. М. Капніста. Йому належало 7 тис. десятин землі, млини з 27 колами, 749 ревізьких душ (чоловіків) та 806 жінок.
Не кращою стала доля селян і після скасування кріпацтва. Значна частина колишніх кріпаків та дворових лишилися малоземельними або безземельними. Про це яскраво свідчить той факт, що 92 ревізькі душі та 44 дворових, які належали поміщикам Остроградським, після реформи 1861 року одержали всього 163 десятини 736 кв. саженів землі, причому вона була розкидана у 65 місцях. За цю землю селяни мусили щороку платити в казну по 449 крб. 72 коп. До того ж уставна грамота лишала за поміщиком право переносити селянські будівлі з хороших присадибних ділянок на інші.
Після реформи спостерігалося прискорене розшарування селян. За переписом 1885 року, в Манжелії з прилеглими хуторами було 515 дворів із загальною кількістю населення 2949 чоловік. їм належали 2994 десятини орної землі.
Вже через 15 років після реформи із усіх господарств 15 зовсім не мали землі, 92 мали тільки невеличкі садиби, 67 — менше як по 2 десятини, 42 — по 2—3 десятини, а 49 куркульських господарств по 15—80 десятин. 69 селянських господарств не мали ніякої худоби, а 85 — робочої.
З середини XIX століття село стало волосним центром. Манжеліївській волості було підпорядковано ще 6 сіл та 10 хуторів: Григорівка, Броварки (нині Заможне), Ламане, Попівка, Троїцьке та Миколаївка (нині Фрунзівка); тут жило 7963 чол. населення.
Малоземелля і спричинені ним злидні щорічно примушували бідняків іти на заробітки в поміщицькі економії та в Таврію.
Процес обезземелення і зубожіння селян тривав і в XX столітті. У 1900 році зовсім не мали орної землі 90, менше 1 десятини — 37 господарств, від 1 до 3 десятин — 80. На все село було 22 кінні сівалки, які належали куркулям.
Виснажували жителів села і щорічні податки. Так, козацька громада сплачувала за рік 156 крб. земельного податку, 1067 крб. повітових земських зборів, 707 крб. губернських земських зборів, 989 крб. волосних і сільських мирських зборів, 316 крб. страхових платежів тощо.
Соціальна нерівність обумовлювала активну участь селян в революційних подіях.
Під час революції 1905—1907 рр. в Манжелії під впливом виступів селян інших сіл відбувалися масові мітинги протесту проти існуючого ладу.
У червні 1905 року поденні робітники із Манжелії, які працювали в с. Семи-могилах Кринківської волості в економії поміщиці Калачевської, разом з місцевим населенням влаштували страйк і вимагали підвищення заробітної плати, рівної оплати праці чоловіків і жінок.
В грудні 1905 року манжеліївці брали участь у збройній сутичці селян з поліцією в с. Василівці Кременчуцького повіту.
В період столипінської реакції становище селян ще більше погіршало. Навколо села виникали куркульські хутори. Деякі куркулі мали по 40, 80 і понад 200 десятин землі. Поміщик Остроградський володів 3200 десятинами землі. В той же час 39 господарств села з населенням 167 чол. зовсім не мали орної землі, а 361 господарство з населенням 1853 чоловіки мали всього 111 десятин землі.
Близько 300 чоловік (із 70 господарств) жили виключно з промислів, а 38 — тільки з поденщини. Решта поєднувала землеробство з кустарними промислами.
Економічному становищу села відповідав і його культурний рівень. Лише з 1873 року в Манжелії почало працювати однокласне училище. На 1885 рік з 2949 жителів села і прилеглих хуторів грамотних було 123 чоловіки та 2 жінки. У 1891—1892 навчалося 90 хлопчиків та 2 дівчаток. Протягом року вибуло «за власним бажанням» 34 хлопчики і 2 дівчинки, жодний учень не закінчив курс навчання в цьому році. На початку XX століття, крім земського училища, тут на кілька сіл ще було 2 церковнопарафіальні школи — чоловіча і жіноча.
Більшості учням, переважно з сімей бідняків і середняків, невдавалося закінчити навчання і в цих школах. У 1907 році училище закінчили лише 12 проц. учнів. Таке становище з освітою залишалось і до встановлення Радянської влади.
Така ж картина була і з медичним обслуговуванням. Манжеліївську і Пісківську волості, де налічувалось близько 22 тис. чол. населення, обслуговувала одна невеличка лікарня. Тут працювали 1 лікар, 4 фельдшери та фельдшериця-акушерка. Частими були в селі різні захворювання та епідемії.
З перших днів революційних подій 1917 року багато манжеліївців виступили проти старих порядків.
У січні 1918 року манжеліївці встановили Радянську владу. Створений перший ревком, на чолі якого став І. С. Омельяненко, а згодом, після повернення з армії, М. М. Павленко. До складу ревкому ввійшли моряк-більшовик Федір Білогуб, Оникій Губина та Яків Дудник. Ревком конфіскував майно і землі поміщиків та частини куркулів і розподіляв їх між бідняками і батраками. Селяни готувалися до першої сівби. Організатором революційних перетворень на селі став партійний осередок, до якого входили М. М. Павленко, П. І. Білогуб, І. С. Омельяненко, О. І. Губина та інші.
Але в квітні 1918 року село захопили німці, а з ними прийшли і їх ставленики — зрадники-гетьманці та поміщики. На селян було накладено контрибуцію на суму 800 тис. крб. Хуторяни-куркулі теж почали відбирати у бідноти «свої» землі.
Біднота Манжелії повставала на боротьбу. Надзвичайно велике значення для розвитку партизанської боротьби проти окупантів і буржуазних націоналістів мав перехід через територію Манжеліївської волості частин 12-го корпусу, який пробивався з Кам’янця-Подільського на територію Радянської Росії через окуповану німцями територію і, зокрема, через Полтавщину. Корпус залишив селянам частину зброї.
На початку травня 1918 року за завданням партії в рідні місця повернувся військком 12-го корпусу Ф. В. Попов для налагодження партизанського руху і організації по селах бойових груп. Одна з таких груп на чолі з Михайлом Павленком була створена і в Манжелії. До її складу ввійшли місцеві бідняки І. О. Верховcький, І. С. Загорулько, Д. П. Загорулько, Д. Д. Козаченко, С. І. Назаренко, Й. Ф. Михно, А. Н. Жадан, М. Н. Шутка, Ф. М. Шутка та інші.
Партизанські групи Манжелії, Мануйлівки та. інших сіл об’єдналися у партизанський загін на чолі з Ф. В. Поповим, заступником його став житель Манжелії І. O. Верховський. До штабу входили представники від цих сіл. У Манжелії боротьба проходила особливо гостро.
Гетьманці і куркулі односельчани за допомогою німецьких окупантів вчиняли розправу над жителями села і особливо біднотою. Вони вбили бідняка-активіста В. С. Кирилова. У відповідь на це за вироком підпільного штабу було розстріляно урядника Самійленка.
Наприкінці 1918 року вигнали з села німців і гетьманців, а згодом і петлюрівців.
Трудове селянство радісно зустріло Червону Армію і організувало збір продовольства та одягу для її бійців, а також фуражу для коней. Чимало жителів виявили бажання зі зброєю в руках відстоювати владу Рад. З Манжеліївської волості пішло до армії понад 300 добровольців.
Для охорони громадського порядку і боротьби з бандитизмом було створено волосну міліцію на чолі з Іваном Верховським.
Коли Україні почала загрожувати навала денікінців, з допомогою Кременчуцького партійного комітету більшовиків і політвідділу 60-ї дивізії в Манжелії в липні 1919 року сформувався кінно-піхотний артилерійський загін в кількості понад 500 чоловік, в т. ч. з Манжелії до 250 чоловік. Він дістав назву Кременчуцького. Значну частину його становили колишні фронтовики, партизани 1918 року. Штаб загону розмістився в Манжелії.
Командиром загону став Ф. В. Попов. Командирами окремих його підрозділів були і манжеліївці Федір Омельяненко, Сава Назаренко.
З наступом денікінців загін вийшов до ст. Гребінка і разом із 3-ю бригадою 60-ї дивізії здійснив ряд бойових операцій.
На початку вересня 1919 року Кременчуцький партизанський загін, за наказом командування, вийшов до Орла. Тут загін був переформований у кавалерійську червонокозачу бригаду. 20 жовтня бригада першою увійшла в Орел, а 17 листопада — в Курськ. Незабаром влилася до складу Першої кінної армії С. М. Будьонного і з боями пройшла аж до Кубані. Пізніше вона громила Врангеля в Криму.
Частина манжеліївських партизан — до 50 чоловік — на чолі з Іваном Верховським, що залишилась у денікінському тилу, взяли участь у визволенні від денікінців Кременчука 20 грудня 1919 року.
На селі почалося будівництво нового життя.
11 січня 1920 року відбулися загальні збори жителів Манжеліївської волості. Збори одностайно висловились за підтримку Радянської влади.
5 квітня 1920 року відбулися перевибори Рад. В прийнятій резолюції вказувалось на неминучість класової боротьби в умовах боротьби за владу Рад, відзначалась керівна і організаційна роль партії більшовиків, підкреслювалось, що партія комуністів-більшовиків перша вказала вірний шлях трудящим масам для остаточної боротьби з буржуазією. «Ми,— говорилось далі,— вітаємо партію більшовиків з її вождем тов. Леніним».
У цьому ж році організувався і комітет незаможних селян (КНС). Першим його головою став П. І. Білогуб, а з 1921 року — М. Н. Шутка.
З ініціативи парторганізації в 1920 році в селі створюється комсомольська організація. Секретарем її став Г. І. Омельяненко, пізніше — М. В. Козаченко.
Партійний осередок Манжелії разом з комнезамом та комсомолом, крім господарських питань, велику увагу приділяли культурно-освітній роботі на селі. Тут відкрили клуб, бібліотеку-читальню.
Але у волості і в повіті ще не було спокійно — лютували куркульські банди, яких непокоїли успіхи радянського будівництва на селі. У зв’язку з цим 16 липня 1920 року комсомольська організація Манжеліївської волості в повному складі відправилась на боротьбу з бандитизмом.
Недобитки банд Скирди, Кикотя, Мошенського і Левченка 17 липня 1920 року напали на Манжелію. Місцеві активісти стали на захист села. В нерівному бою загинули Ф. Білогуб, К. Самійленко, П. Губина, С. Кривонос і волвійськом Д. Чмокаленко. Захопивши в полон непритомного Федора Білогуба, бандити вчинили над ним звірячу розправу. Та недовго ходив по землі і сам бандит. Незабаром його наздогнала куля Федорового друга — С. Ф. Найди.
На території Манжеліївської волості формуванням загонів для боротьби з бандами керувала спеціальна п’ятірка, створена за розпорядженням командарма 14-ї армії І. П. Уборевича, штаб якого містився у Кременчуці. В Манжелії створився кінний загін, що налічував 150 чоловік, який і довершив розгром решток банд.
Село нарешті приступило до мирного будівництва, до налагодження нового життя.
З 1923 року Манжелія стала районним центром. До новоствореного району ввійшли Манжеліївська, Омельницька, Пісківська та Федорівська (Фидрівська) волості з 16 сільськими Радами, з населенням 40 294 чоловіки. З утворенням району число комуністів в селі зросло. В ряди партії з кожним днем вливалося все більше молоді. Особливо велике поповнення прийшло в дні ленінського призову. В 1924 році Манжеліївська партійна організація зросла на 13 чоловік, а в районі за 1924 рік вступило в ряди партії 104 чоловіки.
Комсомольська організація налічувала в цей час 11 членів ВЛКСМ. Очолив її Г. І. Омельяненко — син першого голови Манжеліївського волревкому. Для підвищення політичного і загальноосвітнього рівня членів партії і комсомольців партосередок організував двотижневу партійну школу.
Активними помічниками парторганізації у проведенні серед населення культурно-масових заходів була і профспілка вчителів, яка виникла в 1921 році.
Велика увага приділялась ліквідації неписьменності. З ініціативи комсомолу і профспілкової організації у Манжелії було створено 13 шкіл лікнепу, а по десятихатках — гуртки.
Місцем проведення лекцій, голосних читок, зборів, мітингів, виступів самодіяльних гуртків став селянський будинок, відкритий у 1923 році. Бібліотека-читальня була улюбленим місцем відпочинку та бесід. З ініціативи комсомолу в 1924 році у Манжелії створюється піонерська організація, яка налічувала тоді до 60 піонерів.
Одержавши від держави землю, манжеліївці поступово вибивались із споконвічних злиднів. Але одноосібні господарства лишалися слабими. В багатьох не було робочої худоби. Відсутність реманенту і живого тягла в одноосібних бідняцьких господарствах ставили на чергу дня народження нової, соціалістичної форми господарювання. Вже на початку 1924 року в Манжелії створюється сільське кредитне товариство, очолене М. Н. Шуткою. Воно постачало селянам сільськогосподарський реманент, з його допомогою селяни одержували від держави кредити на сільськогосподарський реманент, насіння тощо. На кінець року товариство об’єднувало понад 130 господарств.
У 1928 році жителі Манжелії почали переходити до колективного господарювання. В селі організувалось два товариства спільного обробітку землі (ТСОЗ) — «Незаможник» і «Червоний пахар» — та машинно-тракторне товариство «Згода».
За допомогою державного кредиту воно придбало трактора «Фордзон». Це був перший трактор на селі.
Це були ще невеличкі, економічно слабкі колективи — об’єднували по 15—20 господарств. В розподілі урожаю існувала зрівнялівка.
Докорінні зміни в економічному і культурному житті села відбулися за довоєнні п’ятирічки.
Коли почався масовий рух за колективізацію (1929 рік), більшість селян вступила до ТСОЗів. На весні наступного року ТСОЗи об’єдналися в артіль «Червоний незаможник», її головою став М. В. Козаченко. Утворилось і виробничо-птахівниче товариство «Добробут».
У 1931 році було завершено колективізацію. Всі селяни вступили до новоутворених 5 колгоспів: ім. Постишева (пізніше ім. Кірова), ім. Шевченка (село Григорівна), ім. Попова (потім «Ленінський шлях») у селі Поділ, «Перемога» (село Луки) та «Нове життя» (село Вітки).
Позитивну роль у проведенні колективізації і зміцненні колгоспів відіграли шефи — робітничий колектив кременчуцької тютюнової фабрики. Вони подали матеріальну допомогу селянам у ремонті сільськогосподарського реманенту, в обладнанні Будинку культури. Робітники читали для селян лекції, проводили бесіди, виступали з концертами. Організаційному і економічному зміцненню колгоспів сприяло створення в селі МТС.
Завершення суцільної колективізації обумовило й ліквідацію залишків капіталістичної спадщини — хуторів, жителі яких поступово переселилися до Манжелії.
Село зростало і упорядковувалося.
За довоєнні роки в селі було збудовано нові приміщення середньої школи, лікарні, ветпункту, клубу, магазину. У 1941 році, напередодні Великої Вітчизняної війни, десятий клас закінчили 32 учні.
Соціалістичне будівництво перервала навала гітлерівських полчищ на нашу Батьківщину. 23 вересня 1941 року Манжелію окупували фашисти. Та не давали манжеліївці спокою окупантам. Вже з перших днів окупації Великокринківського району тут почав діяти партизанський загін з 30 чоловік. До нього увійшли комуністи О. П. Шутка, К. Л. Лисенко, голова колгоспу О. М. Лісник та інші. Партизани підпалили мости через річку Хорол, чим затримали рух фашистів, пошкодили німецький телефонний зв’язок, поширювали листівки. Населення всіма засобами допомагало підпільникам. Г. С. Якуба переховував бійців-партизанів, допомагав встановлювати зв’язки із загоном. Д. П. Юрченко і Г. В. Шеремет поставляли загонові продукти. Підтримувала зв’язок з партизанами А. М. Шутка, чоловік якої був у партизанському загоні. І. В. Найденко і А. О. Губина підпалили німецький продовольчий склад. Переховували військовополонених П. Й. Григоренко, Н. К. Якуба, Д. П. Юренко. Лікар Й. Я. Старчик видавав молоді фіктивні довідки, щоб врятувати їх від вивезення до Німеччини.
Гітлерівцям не вдавалось вислідити підпільників. Лише-з допомогою зрадника фашисти заарештували понад 400 чол. з Манжелії, Фрунзівки, Сиротенок і Федорівки. 20 з них розстріляли у Великих Кринках, серед них одну з перших комсомолок Манжелії, активістку А. М. Шутку.
Фашисти завдали великої шкоди Манжелії, її жителям. На каторгу до Німеччини вивезли 129 юнаків і дівчат, а всього по сільраді — 169 чоловік. Відступаючи під ударами Радянської Армії, окупанти спалили на території Манжеліївської сільради всі громадські будівлі колгоспів і МТС, 352 хати колгоспників та 310 різних господарських споруд, знищили 317 голів великої рогатої худоби, 360 свиней, тисячі цнт хліба та багато інших цінностей. В самій тільки Манжелії було спалено 259 хат та 224 господарські приміщення.
Самовіддано захищали свою Батьківщину манжеліївці. Понад 300 своїх синів послала Манжелія до лав Червоної Армії. За мужність і героїзм, виявлені при форсуванні Дніпра поблизу м. Запоріжжя, уродженець Манжелії О. О. Чайка був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу. Учитель Манжеліївської середньої школи, гвардії підполковник В. Г. Волощенко нагороджений п’ятьма орденами та п’ятьма медалями, О. В. Скирта, тепер шофер колгоспу ім. Гагаріна, удостоєний п’ятьох орденів та шістьох медалей.
За героїзм у боротьбі з фашистами нагороджений орденами Слави 1-го, 2-го і 3-го ступенів Л.< Т. Михненко. Кілька орденів і медалей має партизан М. М.. Лисенко та інші. Смертю хоробрих полягли в роки Великої Вітчизняної війни комсомольці 20-х рр. М. Д. Загорулько, П. Я. Дудниченко та багато інших — всього 187 чоловік.
Тепер у селі живе 138 учасників Великої Вітчизняної війни, які за героїзм і мужність нагороджені орденами і медалями Союзу РСР.
26 вересня 1943 року радянські війська визволили Манжелію.
То був нелегкий період. У селі лишалися в основному жінки, старики і діти. Молодь пішла на фронт, а багато ще не повернулось із німецької неволі. Не вистачало техніки і тягла. Поля обробляли переважно вручну, використовували корів колгоспників. У МТС, яка обслуговувала 25 колгоспів, налічувалось 23 колісні трактори. Не вистачало кваліфікованих кадрів — спеціалістів з різних галузей сільського господарства, механізаторів. У лютому 1946 року почали працювати курси трактористів при МТС, які через півроку дали перше поповнення технічних кадрів. До 1950 року вже було споруджено 147 будинків колгоспників, робітників та службовців загальною площею 6575 кв. метрів.
Боротьбу за відбудову господарства очолила партійна організація. Керуючись рішеннями Лютневого пленуму ЦК КП України, в 1947 році, вона направила на колгоспні ферми і в бригади 14 комуністів, які очолили найвідповідальніші ділянки виробництва. Так, молочнотоварну ферму колгоспу очолив Й. С. Гура, рільничу бригаду — Г. Я. Григоренко, на чолі колгоспу «Нове життя» став І. Г. Глущенко.
Дальшому організаційно-господарському зміцненню колгоспів сприяло їх об’єднання. 2 липня 1950 року всі колгоспи сільради об’єднались в одне велике господарство ім. Калініна.
Колгосп мав 4986,80 га земельних угідь, з них орної землі з городами 3839,76 га. На фермах налічувалось 671 голова великої рогатої худоби (у т. ч.— 90 корів), 462 свиней, 255 овець, 70 робочих коней.
Дальшого розвитку в галузі економіки і культури досягло село за роки семирічки. Колгосп почав вирощувати цукрові буряки. Вже у 1959 році за одержання високого врожаю цукрових буряків — більш як по 400 цнт з гектара — ланкова О. Г. Штепа була удостоєна ордена «Знак пошани», а бригадир рільничої бригади С. В. Мазур — медалі «За трудову доблесть».
Тепер на ланах артілі працює могутня техніка — 19 тракторів, комбайни — 5 зернових, 4 кукурудзозбиральні та 3 бурякозбиральні, 13 вантажних автомашин. Багато техніки застосовується і на фермах. Це дає можливість у значній мірі механізувати всі основні види роботи на полях і фермах.
Порівняно з 1950 роком на кінець семирічки в колгоспі поголів’я худоби на фермах збільшилось у 2—3 рази. Більш як у півтора раза зріс урожай зернових з кожного гектара.
Рік у рік збільшується виробництво сільськогосподарської продукції на кожні 100 га угідь. У 1960 році її було вироблено майже на 12 тис. крб., а в 1965 році — на суму понад 16 тис. крб. З допоміжних підприємств тут є млин, олійниця, пилорама, сепараторний пункт, майстерні. Колгоспники почали вирощувати шовкопрядів.
Показовим для зміцнення економіки колгоспу є зростання неподільних фондів. Якщо в 1950 році вони становили близько 54 тис. крб. (в нових масштабах цін), а в 1960 році майже 400 тис. крб., то в 1965 році — понад 770 тис. карбованців.
Нові господарські досягнення має колгосп за перший рік нової п’ятирічки. Зібрано врожай зернових з усієї площі посіву в середньому понад 20 цнт, а пшениці майже по 22 цнт. Надоєно на кожну корову по 1944 кг молока. На 100 га угідь вироблено по 42 цнт м’яса. Грошові прибутки колгоспу становили за рік близько 726 тис. карбованців.
Велику роль у розвитку господарства відіграли рішення березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.). Тільки за рік від продажу по підвищених закупівельних цінах молока, м’яса, пшениці і жита колгосп мав більше як 77 тис. крб. додаткового прибутку. Артіль добивається успіхів завдяки старанній праці колгоспників та керівництву партійної організації колгоспу, яка налічує 31 комуніста. 27 із них працюють безпосередньо в колгоспному виробництві (у т. ч. 7 — механізаторами, 9 — у тваринництві, 5 — у рільництві та на інших ділянках).
Гідне місце займають і комсомольці. З 35 комсомольців села 31 працює на фермах і полях.
Особливу пошану заслужили в односельчан комуніст-комбайнер О. Д. Вітка, який у 1965 році разом з дружиною Ганною Лук’янівною зібрав зернові з 327 га, а у 1966 році — з 335 га. В. Я. Григоренко разом з дружиною Ганною Хомівною щороку збирали кукурудзи на зерно на площі 250—300 га. Подружжя Г. М. та І. Ю. Шутка, які працюють комбайнерами з 1946 року, в 1965 році зібрали зернових і соняшника з площі 524 гектарів. Комбайнер М. О. Мірошниченко у 1966 році зібрав зернових з площі 366 га.
Заслужено поважають у селі доярку, депутата сільської Ради Г. С. Козаченко, яка за 1965 рік надоїла від кожної із 13 закріплених за нею корів понад 2200 кг молока, у 1966 році — по 2500 кг.
Не відстають від молодих і ветерани праці С. І. Лопушенко, С. Я. Купенко, яким уже більше 70 років, та Й. В. Лопушенко, якому близько 70 років. Щороку вони виробляють до 400 і більше трудоднів.
Крім колгоспу, значне місце в економіці села займає Манжеліївське відділення «Сільгосптехніка». Тут протягом 1963—1965 рр. було підготовлено понад 40 трактористів і комбайнерів та перепідготовлено 305 механізаторів. З 1964 року 50 трудівників ремонтної майстерні відділення включилися в боротьбу за звання колективу комуністичної праці. Серед них М. Г. Михно, Д. І. Фесенко, О. М. Шлютов систематично виконують норми виробітку на 110—125 процентів.
У селі дедалі більшого поширення набувають комуністичні форми праці.
Велику громадську роботу провадить виконком Манжеліївської сільської Ради депутатів трудящих, яка налічує 25 депутатів, у т. ч. робітників — 2, колгоспників — 15, інтелігенції — 8 чоловік. Серед депутатів — передовики виробництва доярка Г. С. Козаченко, свинарка А. С. Гордієнко, шофер І. М. Лопущенко, фельдшер Н. П. Яресько, слюсар відділення «Сільгосптехніка» Я. У. Корецький та інші.
З ініціативи сільської Ради, громадських і господарських організацій у 1960 році методом народної будови було споруджено дільничу лікарню на 25 ліжок з хірургічним, терапевтичним, родильним та гінекологічним відділами. Побудовано амбулаторію з стоматологічним, фізіотерапевтичним кабінетами та нове приміщення аптеки.
У дожовтневі часи в невеличкій лікарні працювали 1 лікар та 4 медсестри і фельдшери, які обслуговували понад 22 тис. жителів двох волостей. Тепер у селі працює 3 лікарі з вищою освітою та 19 чол. медперсоналу з середньою спеціальною освітою. Заслужено шанують жителі акушерку О. П. Борець, яка працює тут уже понад 20 років.
Великих успіхів досягло село за роки Радянської влади в галузі освіти і культури. За два з половиною століття дожовтневої історії села жоден із трудових його жителів не здобув вищої чи середньої освіти.
А тільки за післявоєнні роки радянського часу середню школу закінчило 600 чоловік. Сотні з них здобули вищу освіту у вузах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Полтави та інших містах. Серед них є 50 вчителів, 13 лікарів, 44 інженери, 14 агрономів і зоотехніків, 21 офіцер Радянської Армії. Сотні випускників школи трудяться в колгоспі. Чимало жителів села працюють у наукових закладах. Один із перших піонерів села випускник школи Б. М. Василенко — нині генерал; 0. Г. Чорноволенко — підполковник, кандидат військових наук, О. О. Чайка — полковник, Герой Радянського Союзу, В. Я. Кочубей — науковий співробітник Донецького науково-дослідного інституту хімії, Ф. Ю. Чопенко — директор Фрунзівської середньої школи Глобинського району.
Широку дорогу до навчання відкрила дітям трудівників села Радянська влада. Манжеліївцям добре відомий життєвий шлях однієї із випускниць середньої школи Т. Г. Кравченко. Батько її, колгоспник, загинув на фронті Великої Вітчизняної війни. Мати — колгоспниця, нагороджена за вирощення високих врожаїв цукрових буряків медаллю «За трудову доблесть». У 1956 році Тамара закінчила середню школу і почала працювати в колгоспі. Вступила в ряди КПРС, брала активну участь у громадському житті села. Згодом її обрали депутатом і секретарем сільської Ради, а через деякий час вона вступила до Полтавського педагогічного інституту. Нині Тамара Григорівна закінчує його заочно і працює вчителькою в рідній школі.
Питання культурно-масової роботи, організації дозвілля трудящих є об’єктом повсякденної уваги партійних, профспілкових, комсомольських та інших громадських організацій та сільської Ради. Центром проведення культурно-масових заходів є сільський клуб на 350 місць. Тут працюють гуртки художньої самодіяльності, проводиться урочиста реєстрація шлюбів, звіздини, зустрічі Нового року та інші нові обряди, які входять у побут села.
Стали традицією зустрічі учасників громадянської та Великої Вітчизняної воєн, ветеранів праці із молоддю села. Не раз виступав перед молоддю активний учасник громадянської війни, колишній організатор і керівник Кременчуцького партизанського загону Ф. В. Попов, який живе в Майжелії.
Свідченням росту культури села є преса, книги, радіо, які стали необхідними для кожної сім’ї. В село надходить понад 1100 примірників газет і журналів. Сільська бібліотека вже кілька років має звання бібліотеки відмінної праці.
В. Н. ЖУК, В. В. МИХАЙЛИК, М. Д. КОМАРОВ