Лохвиця, Лохвицький район, Полтавська область (продовження)
5 грудня 1919 року Червона Армія визволила Лохвицю і повіт від денікінців. Радянська влада тут перемогла остаточно. У своєму наказі № 1 від 5 грудня Лохвицький повітовий військово-революційний комітет писав: «Волею революційного пролетаріату та найбіднішого селянства влада білогвардійців, влада шомпола і нагая оголошується скинутою… Всі розпорядження уряду генерала Денікіна вважаються недійсними і відновлюються закони Української Радянської Республіки. Вся повнота влади в м. Лохвиці і повіті до виборів виконкому переходить до рук революційного комітету».
Повітревком діяв до весни 1920 року, коли був обраний виконком повітової Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів на чолі з С. К. Луценком. Органи Радянської влади і партійна організація спрямували всі свої зусилля на ліквідацію наслідків «хазяйнування» в Лохвиці і повіті денікінців, на відродження господарства і забезпечення трудящих селян землею. Вони конфіскували майно багатіїв, що втекли разом з білогвардійцями, і розподіляли його серед бідноти. У 1920 році в місті і повіті було націоналізовано 30 промислових підприємств, 61 тис. десятин поміщицьких і куркульських земель. 59,5 тис. десятин було розподілено між безземельними і малоземельними селянами, а 1,5 тис. десятин передано комунам і радгоспам.
Велику увагу партійні і радянські органи приділяли постачанню Червоній Армії продовольства і поповненню її бійцями. Тільки протягом «Тижня допомоги фронту» було відправлено на фронт 200 комсомольців, кавалерійський загін в складі 28 бійців, 130 коней, 6 вагонів продовольства. Зібрано і роздано сім’ям червоноармійців 1500 пудів хліба, 53 пуди солі, 1000 аршин тканин.
Населення збирало для хворих і поранених червоноармійців білизну і теплі речі. Медичний персонал міської лікарні повертав їм здоров’я. Медпрацівники самовіддано боролися проти епідемії висипного тифу.
Багато труднощів доводилося переборювати робітникам і селянам Лохвиці — голод, холод, хвороби, куркульсько-націоналістичний бандитизм. Для боротьби з бандами Махна, Клітки та Єни, що діяли в повіті, 20 жовтня 1920 року Лохвицький партком створив зведений тачанковий загін (командир П. Кейбал, комісар М. Марченко). В нього вступило 25 проц. членів партійної організації. По селах повіту було організовано близько 20 загонів самооборони, які давали рішучу відсіч бандитам.
Ще йшла війна проти білополяків і Врангеля, ще тривала боротьба проти банд, а трудящі Лохвиці під керівництвом партійної організації вже приступили до відбудови зруйнованого господарства. Стали до ладу міська електростанція, дві тютюнові фабрики, три цегельні і два шкіряні заводи, механічна реміснича майстерня, школа-майстерня, пекарні, млини. Трудящі відбудували залізничну лінію Андрія-шівка—Юсківці—Лохвиця—Сенча—Дубровка. Для забезпечення міста паливом і налагодження безперебійної роботи промисловості за рішенням повітового партійного комітету і повітвиконкому було створено власну паливну базу і організовано видобування торфу в районі річки Сули, між селами Млини і Гиряві Ісківці.
Відділ суботників при повітовому парткомі влітку 1920 року провів 7 суботників по благоустрою міста, забезпеченню паливом електростанції та обладнанню телефонної станції. Волосні комуністичні осередки проводили суботники по впорядкуванню доріг тощо.
У місті розгорнулася боротьба за відродження сільського господарства. Повітова партійна організація провела велику роботу по наданню допомоги незаможному селянству і середнякам в обробці землі, ремонті інвентаря, в перебудові кооперації тощо.
У квітні 1920 року було проведено «Тиждень селянина». Протягом «Тижня» для сімей червоноармійців і бідняків було засіяно 514 десятин землі, роздано 1298 пудів насіння. Для подання допомоги господарствам, які не мали робочої худоби і сільськогосподарського інвентаря, в повіті були створені 62 машинно-прокатні пункти.
Велику роль у втіленні в життя закону про наділення землею і реманентом безземельних і малоземельних селян, в ізоляції куркульства відіграли комітети незаможних селян, організовані влітку 1920 року. На початку 1922 року в Лохвиці їх було вже 4. У березні цього ж року в місті відбувся волосний з’їзд КНС. На ньому обговорювалися питання про збільшення посівних площ і землевпорядкування, про допомогу голодуючим губерніям, вилучення лишків землі, худоби і реманенту у куркулів тощо. Комнезами проводили велику роботу по залученню селян-бідняків до різних сільськогосподарських виробничих об’єднань. Влітку 1922 року члени КНС другого району Лохвиці (голова Харченко) створили товариство спільного обробітку землі. До нього увійшли 21 працездатний і 83 їдці. Товариство мало 62 десятини землі.
Партійна організація міста і комнезами брали активну участь в організації допомоги населенню потерпілих від посухи губерній Росії і Півдня України. У серпні 1923 року трудящі Лохвиці і району внесли в фонд допомоги голодуючим багато хліба, 9 голів великої рогатої худоби і 31830 крб., всього на суму 63 380 крб. 25 копійок.
В роки відбудови народного господарства в місті розгорнулося широке культурне будівництво. Великих масштабів набрала робота по ліквідації малописьменності і неписьменності дорослого населення. Всі колишні середні, вищі початкові і початкові школи перетворені в єдині трудові школи з семирічним навчанням.
Велику роль у підвищенні освіти робітників і селян відіграв організований ще в 1919 році народний університет з відділеннями історико-літературним, природничо-математичним, соціально-економічним і мистецтва.
В роки індустріалізації було здійснено реконструкцію підприємств міста, переобладнання їх новою технікою. Розширювались виробничі площі, вдосконалювалась технологія виробництва. У Лохвиці було споруджено нову електростанцію, текстильну фабрику, хлібозавод. У вересні 1928 року в кількох кілометрах від міста розпочалось будівництво Лохвицького цукрового заводу — гіганта цукрової промисловості, а у жовтні наступного року цей завод уже дав першу продукцію. Поряд з ним виникло робітниче селище Червонозаводське.
Успіхи індустріалізації дали можливість розпочати соціалістичну перебудову сільського господарства. За період з 1929 року по 1932 рік селянські господарства Лохвиці об’єдналися у 4 колгоспи: «Перелом», «Червона хвиля», «Прямий шлях», «Спільна праця». Активними організаторами сільгоспартілей і їх першими головами були М. І. Кукольницький, П. Г. Бандур, К. І. Смолій, Д. О. Марченко.
Колективізація в Лохвицькому районі супроводилася гострою класовою боротьбою. Куркулі підпалювали двори членів сільгоспартілей, знищували посіви, вбивали колгоспних активістів. У 1934 році в с. Білогорілці вони вбили організатора колгоспу активного сількора О. П. Плюйка, в с. Бодакві вчинили замах на голову артілі Г. Ю. Крупку тощо. Але опір куркульства було зламано. Колгоспний лад переміг остаточно.
З великим піднесенням трудилися лохвичани над розвитком промисловості і сільського господарства міста. Напередодні Великої Вітчизняної війни в Лохвиці працювали потужний цегельно-черепичний завод, харчокомбінат, шкіряний завод, повстяна фабрика, кілька промартілей, інкубаторна станція, вальцьовий млин з олійницею, міська електростанція, автопарк тощо. На підприємствах і в приміських колгоспах розгорнулось масове соціалістичне змагання. Великих виробничих успіхів добився робітник Лохвицького цегельного заводу С. М. Кириленко. Він прийшов на завод у 1927 році, працював із завзяттям, наполегливо підвищував свою кваліфікацію, вчився сам і навчав інших. За систематичне перевиконання планових завдань (150—170 проц.) його прізвище не раз заносилося на районну Дошку пошани. Перед війною колектив підприємства висунув Кириленка на посаду майстра цеху.
Передовики сільськогосподарського виробництва міста і району у 1939 році були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Виставочний комітет відзначив преміями наукового працівника Лохвицької дослідної станції Б. Н. Клімовицьку за виведення нових високоврожайних сортів махорки № 19—17 та № 4—171 і ланкову колгоспу «Перелом» М. А. Голуб за успіхи у вирощуванні стандартних садженців плодових дерев.
Рік у рік зростав матеріальний добробут трудящих міста. Члени сільгоспартілей одержували на трудодень в середньому по 1,5—2 кг хліба і по 1—2 крб. грішми. Швидкими темпами йшло будівництво жител. Місто мало кілька медичних закладів — районну і дитячу лікарню, поліклініку, аптеку, а також дитячі ясла і садок. Всі діти шкільного віку були охоплені навчанням. Напередодні війни в Лохвиці налічувалося 2 середні, семирічна і початкова школи, педучилище, медшкола. Працювали кінотеатр, Будинок культури, клуб піонерів, краєзнавчий музей ім. Г. С. Сковороди. Місто зростало, розквітало, але гітлерівські варвари, що вдерлись в нашу країну, перетворили його на руїни.
З перших днів війни близько тисячі лохвичан пішли на фронт. Багато трудящих працювало на будівництві оборонних споруд. Коли над містом нависла загроза окупації, з нього було евакуйовано в глибокий тил цінне обладнання промислових підприємств. З району вивезли на схід майже всі трактори, комбайни, машини, худобу.
У серпні 1941 року за рішенням Полтавського обкому і Лохвицького райкому КП(б)У у Лохвиці був створений підпільний райком, розроблені заходи по організації партизанської боротьби з ворогом на території району. До складу підпільного центру увійшли секретар райкому К. Г. Федоряка, П. П. Дядик, С. Ф. Таращенко та інші. У Лохвиці і селах району діяли винищувальні загони, які охороняли шляхи, мости, провадили боротьбу з німецькими парашутистами, розвідниками і диверсантами.
У вересні 1941 року гітлерівські війська форсували Дніпро біля Кременчука і розгорнули наступ на північ, щоб з’єднатися з військами, які просувалися по лінії Шостка—Конотоп—Полтава, 15 вересня вони об’єдналися в районі Лохвиці, яка була захоплена ще 12 числа. Внаслідок цього деяка частина радянських військ, в т. ч. і ті, що обороняли Київ, опинилася в оточенні. Лохвицьке партійне підпілля, до складу якого входило понад 300 комуністів, комсомольців і безпартійних активістів, з допомогою місцевого населення організувало виведення з оточення радянських військових частин, груп і окремих воїнів, подавало їм допомогу харчами, одягом, влаштовувало поранених і хворих в Лохвицькій, Червонозаводській, Яхниківській лікарнях і по селах району. Протягом вересня — грудня 1941 року було виведено з ворожого оточення кілька десятків тисяч радянських бійців і командирів.
Підпільники знищували засоби зв’язку і транспорту, кілька разів виводили з ладу залізницю Ромни—Ромодан, поширювали зведення Радянського інформбюро про становище на фронтах. Вони видавали і листівки, в яких закликали населення чинити опір окупантам, не виконувати поставок сільськогосподарських продуктів, уникати відправки на каторгу до Німеччини.
Гітлерівці влаштували справжнє полювання на радянських патріотів. У грудні 1941 року член підпільного райкому партії Б. Д. Пулєв був схоплений окупантами і після жорстоких катувань розстріляний. Коли його вели на страту, він співав «Інтернаціонал». 12 лютого 1942 року в с. Шмиглях фашисти і поліцаї оточили в будинку школи члена підпільного райкому партії G. Ф. Таращенка. При перестрілці Таращенко був убитий одним з поліцаїв. У травні 1942 року член підпільного райкому партії О. Л. Тоцький із своїм товаришем-підпільником був оточений фашистами в хащах на березі річки Сули біля с. Білогорілки. Радянські патріоти загинули у нерівному бою проти кількох десятків фашистів. До середини 1942 року майже половина учасників партійного підпілля району загинула в боротьбі проти окупантів. Але, незважаючи на великі втрати, підпільники не припинили боротьбу проти ворога.
Влітку 1942 року гітлерівське командування сформувало в м. Лохвиці з радянських військовополонених вірмен т. з. вірменський легіон. Фашисти готували його для використання на фронті проти Радянської Армії. Щоб зірвати підступні плани ворога, у вірменському легіоні була створена підпільна патріотична організація, яка провела велику роботу серед його особового складу. Організаторами підпілля були комуністи А. В. Чобанян (керівник), В. С. Гогорян, А. Мнацаканяи, К. Р. Торосян, В. А. Шахбазян, А. Г. Сагумян. Від Лохвицького підпільного райкому партії представником в легіоні був комуніст В. М. Висоцький.
Лохвицьке партійне підпілля і комуністи-вірмени підготували збройне повстання легіону та місцевих бойових підпільних груп. В разі його перемоги вірменський легіон планувалося перетворити в партизанське з’єднання, в яке влити місцевих патріотів, і цими силами провадити збройну боротьбу проти окупантів. Повстання було призначене на 23 лютого 1943 року, в 25 річницю Червоної Армії. Але воно не відбулося. 28 вересня 1942 року у лісі Ярувате загинули секретар підпільного райкому партії К. Г. Федоряка і його заступник П. П. Дядик. Партійне підпілля залишилося без керівництва. Пізніше фашисти, які дізналися від провокатора про підготовку повстання, схопили і розстріляли 12 активних підпільників-вірмен і представника Лохвицького райкому В. М. Висоцького. Легіон було роззброєно і вивезено з Лохвиці.
На початку листопада 1942 року в Лохвиці був створений об’єднаний Лохвицько-Сенчанський підпільний партійний центр, який очолив боротьбу трудящих обох районів проти окупантів. Керівником партійного центру став секретар Сенчанського райкому партії Д. А. Харченко. Членами керівної п’ятірки — комуністи М. П. Литвиненко-Буткевич (заступник керівника), К. І. Рось, Г. М. Жежеря, I. X. Литвиненко. У складі партійного підпілля діяла також група міських і сільських лікарів. Цією групою, що складалася з 20 медпрацівників, керував професор С. М. Ходжаміров. Лікарі-патріоти рятували радянських людей від німецької каторги, лікували поранених і хворих радянських воїнів, які потрапили у вороже оточення, а потім переправляли їх через лінію фронту, забезпечували партизанів медикаментами.
На початку 1943 року Лохвицько-Сенчанське підпілля створило в лісі Лаптур партизанський загін «Сокіл». Безпосередніми організаторами його були Є. X. Соколовський і А. С. Яровий. Навесні і влітку цього року народні месники пройшли рейдом по Лохвицькому та сусідніх районах, громлячи ворожі комендатури і поліцейські дільниці. Вони розширили район своєї діяльності на сотню кілометрів від Лохвиці — до Малої Дівиці та Ічні. Окупанти раз у раз посилали проти партизанів каральні експедиції, але марно. Перемоги народних месників над численним, добре озброєним і досвідченим ворогом високо піднесли їх авторитет серед населення. Загін швидко зростав і незабаром перетворився на велике партизанське з’єднання, в якому налічувалося понад 2 тис. бійців. З’єднання успішно діяло проти окупантів на території Полтавської, Чернігівської та Сумської областей аж до їх визволення. Партизани завдали великої шкоди фашистам. У численних боях вони знищили близько 1000 солдатів і офіцерів ворога, пустили під укіс 6 ешелонів, неодноразово виводили з ладу залізниці Бахмач—Ромодан та Пирятин—Прилуки, а також дорогу Прилуки—Ромни. Партизанське з’єднання Соколовського допомагало радянським військам визволяти населені пункти Полтавщини і Чернігівщини, зокрема Прилуки, Барву та інші.
Лохвиця була очищена від фашистських загарбників 12 вересня 1943 року частинами 309-ої стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Д. Ф. Дрьоміна. За два роки окупації фашисти завдали господарству міста і району величезної шкоди. Промислові підприємства, залізничні станції, МТС, радгоспи, колгоспи, велика частина житлового фонду, школи, лікарні були зруйновані. Загальна сума збитків становила по місту 46,5 млн. крб., по району — 709 млн. крб. Тільки вартість зруйнованого житлового фонду Лохвиці оцінено в 6 млн. крб. За час окупації фашисти розстріляли близько 500 жителів Лохвиці, насильно вивезли на каторжні роботи до Німеччини 536 чоловік. Багато лохвичан загинуло на фронті, в партизанських загонах і підпіллі.
За мужність і відвагу, виявлену в боях за свободу і незалежність Батьківщини 4852 воїни-лохвичани відзначені урядовими нагородами. 10 жителів Лохвицького району одержали звання Героя Радянського Союзу, в т. ч. уродженець м. Лохвиці С. Ф. Севастьянов.
Ще не відгриміли бої за визволення Полтавщини, а в місті вже почалася нова битва — з розрухою. Все треба було відбудовувати одночасно — і промислові підприємства, і житла, і школи, піднімати господарства приміських колгоспів. А робочих рук не вистачало, мало було коштів, будівельних матеріалів, засобів транспорту. Важко було виснаженим жінкам, людям похилого віку, підліткам розбирати руїни, часто під дощем і снігом зводити нові будови. Але воля людей, їх любов до Батьківщини, до рідного міста були сильніші від труднощів.
Першою стала до ладу міська електростанція. Електричний струм оживив машини, механізми. Робота пішла швидше. Уже за перший рік після визволення в Лохвиці було відбудовано 16 промислових підприємств, 78 комунальних і 138 індивідуальних житлових будинків, 6 шкіл, 2 лікарні.
Промислові підприємства працювали для фронту. У 1944 році вони дали країні продукції на 1,3 млн. карбованців. Але цим не обмежувався вклад трудівників Лохвиці і району в справу прискорення перемоги над ворогом.
Відмовляючи собі у найнеобхіднішому, вони здали державі 70,5 тис. цнт хліба, 618 цнт м’яса, 233,8 тис. літрів молока, 20 тис. цнт картоплі, 4 тис. цнт овочів, 30 тис. цнт махорки та багато іншого. Населення придбало облігацій державних воєнних позик та лотерейних квитків на суму 12,1 млн. крб., внесло у фонд оборони, на будівництво танкової колони і авіаескадрильї 5,5 млн. карбованців.
Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни у Лохвиці швидко стали до ладу промислові підприємства. Неухильно, хоч часом і з великими труднощами, піднімали своє господарство колгоспи. До 1950 року було освоєно довоєнні посівні площі, відновлено поголів’я худоби і птиці. На полях працювало на 30 проц. більше тракторів і іншої сільськогосподарської техніки, ніж до війни.
Звичайно, власними силами трудівники міста не змогли б так швидко підняти господарство. На це пішли б роки і роки. Але ж одним з провідних принципів життя радянських людей є щира товариська взаємодопомога. З усіх кінців нашої великої країни у потерпілі від війни райони, і зокрема Лохвицький, йшли кошти, будівельні матеріали, машини тощо. Так, Клинцівський завод постачав Лохвицькій ткацькій фабриці автоматичні верстати, поліграфічне обладнання для друкарні було надіслане з Ленінграда і Єйська, формувальні верстати для цегельно-черепичного заводу — з Могильова. Колгоспи і радгоспи одержували сільськогосподарську техніку з Білорусії, Грузії, Ростова-на-Дону, Липецька, Челябінська та інших республік і міст.
За післявоєнні роки промислові підприємства міста значно розширили свою виробничу базу. Виросли численні кадри висококваліфікованих робітників, інженерів і техніків. Нині у Лохвиці працює 2374 робітники і службовці, з них 199 спеціалістів з вищою освітою. У 1953—1954 рр. лохвичани спорудили механізований хлібзавод, готель, 100 житлових будинків, капітально відремонтували 7 комунальних будинків. Збільшувався випуск промислової продукції. У 1955 році Лохвицький цегельно-черепичний завод виробляв уже 6,1 млн. штук цегли, але потреби в будівельних матеріалах зростали з нечуваною швидкістю, бо ж район був перетворений на своєрідний будівельний майданчик. За 10 років завод майже потроїв випуск цегли — у 1965 році він дав її 17,2 млн. штук. Виробництво черепиці зросло відповідно в 5 раз. План 1966 року завод виконав на 107,7 проц. Велику програму робіт виконали за цей час дві будівельні організації міста. Лише рембуддільниця в 1965 році освоїла асигнування на суму 204,3 тис. крб. проти 92,3 тис. крб. у 1955 році.
Чималих успіхів добилися транспортні господарства — Лохвицький автопарк і автобаза № 8. За 1955—1965 рр. автопарк збільшив перевезення вантажів майже в 3 рази, а пасажирів — у 11 раз. Щодня автобуси роблять 116 рейсів.
Добре працюють колективи швейної і ткацької фабрик, промкомбінату і харчокомбінату, друкарні. За час з 1955 по 1965 рік працівники друкарні збільшили випуск продукції у 2,6 раза. План першого року нової п’ятирічки всі ці підприємства виконали на 100—107 процентів.
Успішно йдуть справи і у колгоспників приміської артілі «Заповіт Леніна», створеної в 1953 році на базі 4 колгоспів. Вона має 3,6 тис. га землі, з них близько 2,5 тис. га орної. На ланах працюють 20 тракторів, 9 комбайнів та багато інших складних механізмів, 10 вантажних автомашин. Нині — це велике високопродуктивне господарство. А ще недавно воно не могло похвалитися успіхами. У 1957 році члени артілі зібрали з га посіву всього по 14,4 цнт озимої пшениці, 14 цнт зерна кукурудзи, 218 цнт цукрових буряків. В окремі роки ці показники були навіть нижчими. За семирічку в колгоспі відбулися великі зрушення. І врожаї, які є своєрідним барометром стану господарства, почали невпинно підвищуватися. За 1960—1965 рр. середньорічна врожайність озимої пшениці дорівнювала 19,8 цнт, кукурудзи — 36,8 цнт, цукрових буряків — 233,8 цнт з гектара.
Піднесенню економіки артілі великою мірою сприяли рішення березневого (1965 року) Пленуму ЦК КПРС, які посилили заінтересованість колгоспників у результатах своєї праці. У першому році нової п’ятирічки врожаї озимої пшениці, кукурудзи, цукрових буряків становили 23,47 і 265 цнт з гектара. Особливо успішно розвивається в колгоспі тваринництво. За післявоєнні роки тут побудовано 9 приміщень для худоби, птахоферму та інші господарські будівлі. Великої рогатої худоби артіль має понад 1250 голів. На 100 га земельних угідь припадає великої рогатої худоби — 41 голова, свиней — 43,7, овець — 13,1, птиці — 262 штуки. У 1966 році колгоспники виробили 7489 цнт молока, 1315 цнт м’яса, 231 тис. яєць. Артіль продала державі понад 1260 цнт м’яса, 6480 цнт молока, 1770 кг вовни. Про зміцнення економіки колгоспу переконливо свідчить зростання неподільних фондів. За період з 1952 по 1966 рік вони збільшилися в 10 раз — з 85 тис. крб. до 860 тис. карбованців.
У приміській смузі розташований другий відділок плодового радгоспу ім. Мічуріна, що має 371 га землі. На 145,5 га розміщені його сади, ягідники та плантації саджанців фруктових дерев.
В артілі і відділку радгоспу виросли чудові майстри своєї справи. Ланкова О. Г. Гусєва в останньому році семирічки одержала по 300 цнт буряків з кожного га, за що нагороджена орденом Леніна. За високі виробничі показники урядові нагороди одержали також бригадир колгоспу А. В. Коробка і буряковод Н. О. Красношапка. Всього за успішний розвиток сільського господарства і промисловості у 1966 році 120 трудівників Лохвиці і району нагороджені орденами і медалями Союзу РСР.
Ширяться і міцніють виробничі та культурні зв’язки жителів Лохвиці з трудящими соціалістичних країн. У місті є районне відділення Товариства радянсько-болгарської дружби. Делегації лохвичан відвідали Болгарію, Чехословаччину; спеціалісти промисловості працювали в Китайській Народній Республіці. У свою чергу делегації з багатьох братніх країн бувають в Лохвиці. Із скромною гордістю показують лохвичани іноземним гостям своє місто, розповідають про зміни, що сталися в ньому за роки Радянської влади. До Жовтневої революції міський житловий фонд складався з 1594 будинків, серед яких переважали жалюгідні халупи. їх площа дорівнювала 63,7 тис. кв. метрів. У 1966 році в місті налічувався 2561 будинок загальною площею 109,6 тис. кв. м, в тому числі 17,6 тис. кв. м з комунального фонду. У 1963—1965 рр. споруджені 3 двоповерхові будинки на 48 квартир, а також універмаг і комбінат побутового обслуговування тощо. У місті працює автоматична телефонна станція. Електрика і радіо, водопровід увійшли в кожний дім. Центральні вулиці, які колись потопали у непролазній грязюці, нині вкриті асфальтом.
Рік у рік зростає добробут трудівників міста. В особистому користуванні лохвичан є 18 легкових автомашин, 138 мотоциклів, 1926 велосипедів, 548 радіоприймачів, 66 телевізорів тощо.
Чудовим завоюванням радянських людей є безплатна медична допомога. У 1965 році жителі Лохвиці спорудили районну лікарню на 250 ліжок. У місті є дитяча лікарня на 50 ліжок, протитуберкульозний диспансер з стаціонаром, медичні пункти на промислових підприємствах. Для маленьких лохвичан збудовано 2 дитячі садки на 230 місць і дитячі ясла на 55 місць.
Лохвичани з цілковитою підставою можуть твердити, що вони давно забули про неписьменність, про одуряючу нудоту життя маленького провінціального міста. В Лохвиці є 6 шкіл, з них 2 середні загальноосвітні, середня вечірня та заочна, восьмирічна і початкова. В них навчається 3831 учень і працюють 122 вчителі. В середніх спеціальних навчальних закладах — педагогічному і медичному училищах — здобувають освіту 715 чоловік. З 1956 року в місті працює дитяча музична школа на 270 учнів. Створено тут і спортивну школу, яку відвідують 240 хлопчиків і дівчаток. Взагалі фізкультурна робота в місті поставлена непогано. 19 спортивних колективів об’єднують 2680 чоловік. До послуг фізкультурників — футбольне поле, 20 спортмайданчиків.
Вечорами широко відкривають свої двері районний Будинок культури, кінотеатр, обладнаний широкоекранною кіноустановкою, клуби приміського колгоспу «Заповіт Леніна» та цегельно-черепичного заводу. З великою насолодою слухають любителі музики виступи хорової капели Будинку культури. Це старий, досвідчений колектив. У 1964 році він відзначав своє 45-річчя. Майстерність виконання, різноманітність і ідейна спрямованість репертуару капели не раз відзначались на оглядах самодіяльних колективів у Києві й Полтаві. У 1965 році їй присвоєно почесне звання Народної хорової капели. З успіхом виступають перед жителями міста і району хорові колективи промкомбінату, раймедоб’єднання, цегельно-черепичного заводу, драматичний колектив і духовий оркестр Будинку культури.
Завжди людно у краєзнавчому музеї ім. Г. С. Сковороди (відкритий у 1920 році). Дзвенить дитячими голосами клуб піонерів. Чимало любителів літератури збирається в бібліотеках (їх у місті 12, книжковий фонд перевищує 82 тис. примірників). Тут затишно, на стендах розставлено книжкові новинки, на столах лежать свіжі журнали, газети.
Відвідувач обов’язково поцікавиться останнім номером районної газети «Зоря» — ровесниці великого Жовтня. Вона почала виходити у 1917 році і називалась в різний час: «Известия», «В соціалістичний наступ», «Більшовицька трибуна».
Трудящі міста читають її охоче.
Серед 13,6 тис. примірників газет і журналів, що їх передплачують лохвичани у 1967 році, значний процент становить «Зоря».
На її сторінках широко висвітлюється господарське, культурне і політичне життя міста, хід виконання його трудівниками рішень XXIII з’їздів КПРС і КП України, планів нової п’ятирічки. Тут же вміщуються матеріали про діяльність 16 добровільних народних дружин, 15 товариських судів, суду батьківської честі та багатьох інших організацій, що працюють на громадських засадах.
За ініціативою громадськості міста в ньому споруджено кілька пам’ятників — пролетарському вождеві В. І. Леніну, радянському державному діячу М. І. Калініну, українському народному просвітителю і філософу Г. С. Сковороді. Встановлено пам’ятник-обеліск керівникам Лохвицького партійного підпілля та бійцям Радянської Армії, що загинули в боях за свободу Батьківщини, пам’ятник-обеліск на місці, де в 1942 році гітлерівці розстріляли 380 радянських громадян.
Щирі патріоти свого міста, лохвичани пишаються тим, що в ньому народилося і жило багато визначних діячів науки і культури: Я. К. Кайданов (1779—1855) — видатний вчений-біолог; А. Г. Васютинський (1875—1946) — український радянський офтальмолог, заслужений діяч науки УРСР; В. М. Гордон (1871 — 1926) — український радянський юрист, академік АН УРСР; Г. Л. Пивоваров (1908—1942) — український радянський скульптор; І. О. Дунаєвський (1900—1955) і 3. О. Дунаєвський (нар. 1908) — відомі радянські композитори.
Трудящі Лохвиці щиро люблять своє рідне місто і наполегливо працюють над тим, щоб воно стало красивим і впорядкованим, містом високої продуктивності праці і зразкової соціалістичної культури.
Я. В. ГІРЧЕНКО, П. А. ГРЕБІННИК, К. Й. ІВАЩЕНКО, О, Т. МІРОШНИЧЕНКО, О. X. СОКОЛОВСЬКИЙ