Підлужне, Костопільський район, Ровенська область
Підлужне — село, центр сільської Ради. Лежить на правому березі річки Горині, за 12 км від районного центру і залізничної станції Костопіль. Через Підлужне проходить автошлях. Дворів —281, населення — 970 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Велика Любаша, Корчів’я, Космачів, Трубиці.
Вперше Підлужне згадується в писемних джерелах 1577 року як приватновласницьке село, мешканці якого платили грошовий чинш за землю, а також подимне. З цього часу і майже до кінця XVIII ст. Підлужне входило до Волинського воєводства. Тоді воно було невеликим поселенням, у якому жили піші селяни, городники, підсусідки. За поборовим реєстром 1589 року, вони платили 15 грошів подимного. В 1629 році в Підлужному разом з с. Трубицями налічувалося 48 димів.
У другій половині XVII ст. село стало центром ключа, що належав магнату С. Радзівіллу. До Підлужненського ключа входило 12 сіл. У Підлужному було зведено палац, костьол, закладено великий фруктовий сад. Крім різних господарських служб, побудовано ще й пивоварний завод. Розвиток фільварку відбувався за рахунок посилення експлуатації селян. Від лану вони мусили відробляти 5— 6 днів панщини па тиждень, городники працювали три дні, крім того, ще відбували літні дні, шарварки, здавали по 1—2 мітки пряжі, возили з лісу паливо на панський двір, білили полотно, лагодили греблі, копали канави.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Підлужне входило до Ровенського повіту Волинської губернії. Радзівілли продовжували володіти підлужненськими землями, а селяни були їхніми кріпаками.
З 1823 року в Підлужному діяла суконна мануфактура, на якій працювало понад 30 кріпаків, що на рік виробляли 2650 аршинів сукна. В 1848 році тут вже працювали 200 кріпаків, які виробляли щорічно 20 тис. аршинів сукна. На цей час у селі працювали ще й шкіряний та винокурний заводи. Всі ці підприємства були поміщицькими. Робітні люди працювали по 12 годин на добу в погано обладнаних приміщеннях, в антисанітарних умовах, через що багато з них хворіло трахомою, тифом та іншими хворобами. Продукція цих підприємств збувалася в різні міста Волинської губернії. З Підлужненської пристані в 1859—1862 рр. в середньому щорічно відвантажувалося майже 29 тис. пудів хліба.
За інвентарною реформою 1847 року, селяни повинні були працювати на панщині 3—4 дні на тиждень з пішого наділу, який становив 4,5 десятини. В середині XIX ст. у селі налічувалося 77 дворів, 370 селян чоловічої статі.
Поміщик застосовував урочну систему праці. Кожному кріпакові на день давалося завдання, яке можна було виконати лише за 2—3 дні, наприклад, виорати сохою 1/2 десятини чорноземного грунту, плугом у 6 волів — 1 десятину або заборонувати десятину глинястої землі. Невиконання норми вело до щоденної панщини. Крім панщини, селяни повинні були відробити додатково 12 «літніх» і 12 «зимових» днів.
Під час проведення селянської реформи в 1861 році викупний акт підписали 57 дворів (у т. ч. 23 тяглові, 33 піші, 1 городник), в яких налічувалося 337 кріпаків чоловічої статі. Підлужненські селяни були невдоволені тим, що для наділів поміщик визначив найгірші землі, однак їх клопотання про зміну уставної грамоти залишені без наслідків. Мешканці Підлужного були позбавлені й сервітутних прав.
Селяни були зараховані до податного стану, який, на відміну від привілейованих станів, платив подушний податок і виконував рекрутську повинність. Селян судили окремі суди, що мали право засуджувати їх до принизливого покарання різками. 1884 року суд оштрафував десять мешканців Підлужного за збирання хмизу в панському лісі.
Частину землі в поміщика викупив державний банк. Ці землі місцеві власті призначили для колоністів з Австрії і Чехії. В Підлужному поселилося 49 сімей.
На одне господарство колоніста пересічно припадало 22,3 власної та 3 га орендованої землі. Вони краще були забезпечені худобою та сільськогосподарським реманентом. Відомо, що в 1890 році один з колоністів орендував млин у Підлужному, а через два роки — вже 5 водяних млинів.
Наприкінці XIX ст. більшість селян Підлужного була малоземельною: з середньому на 1 двір припадало 2—3 га всієї землі, а орної — від 0,5 до 1,5 га. Частина селян, не маючи змоги обробити свою землю, продавала наділи за безцінь і йшла на підприємства. Сільська біднота наймитувала в колоністів, куркулів, працювала на поміщицьких полях і підприємствах, а також на Івановодолинських кар’єрах.
Як і до реформи, селяни ходили в домотканому одязі, в личаках і постолах. Майже в кожній хаті стояв ткацький верстат. У Підлужному виробляли грубе полотно, рядна, мішковину.
В пореформений період у Підлужному виникло ще кілька підприємств. Місцевий поміщик збудував тут кілька млинів, у 1872 році цегельний, а у с. Великій Любаші — залізообробний заводи.
Після запровадження поділу на волості Підлужне стало волосним центром, а 1866 року — віднесено до Костопільської волості.
Ще більше прискорила розшарування села столипінська реформа. Навколо села виникли хутори Руда-Підлужанська, В’юниця, Корчів’я. Кращі землі були виділені сільським куркулям та колоністам. До того ж, вони ще орендували по 6—7 га землі, що належала удільному відомству. У 1909 році в Підлужному налічувалося 164 двори, 1179 мешканців. У їх володінні було 715 десятин 1551 кв. сажень землі, з них орної — 488 десятин 1551 кв. сажень, присадибної — понад 70 десятин.
Лише в 1875 році у Підлужному відкрито однокласне училище. В ньому 1884 року навчалося 95 дітей переважно заможної верхівки села. В 1900 році однокласне училище реорганізовано в двокласне.
Під час першої світової війни 1914—1918 рр. тривалий час Підлужне було в прифронтовій смузі. Війна завдала населенню великого лиха, зубожіння й розорення. Чоловіки призовного віку пішли на фронт. Хто мав коней, повинен був перевозити військові вантажі. Селянські господарства занепадали. Серед населення поширювались епідемічні хвороби, зокрема висипний тиф.
На території села розташовувалися війська Південно-Західного фронту. Серед солдатів вели роботу більшовики. Вони принесли звістку про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції. Коли виявилося, що марно чекати від Тимчасового уряду землі й миру, солдати закликали відбирати в поміщиків землю й розподіляти її між селянами, створювати революційні органи влади. Дізнавшись про Велику Жовтневу соціалістичну революцію, мешканці Підлужного піднялися на боротьбу проти буржуазії та поміщиків. У січні 1918 року в Костопільському повіті встановлено Радянську владу. Повітовий ревком очолював уродженець Підлужного В. Н. Лобач, який згодом вступив до лав Червоної Армії. Але Радянська влада проіснувала недовго. Вже в кінці лютого 1918 року австро-німецькі війська окупували село і відновили старі порядки. Після краху окупації тут встановилася влада петлюрівської Директорії.
У червні 1919 року частини Червоної Армії очистили Костопільську волость від петлюрівських військ і відновили владу трудящих. У Підлужному було створено комітет бідноти, який здійснював виконання усіх постанов робітничо-селянської влади. В складних умовах громадянської війни місцеві куркулі спробували в липні 1919 року вчинити контрреволюційний заколот. Проте їх розгромили за допомогою 1-ї Української радянської дивізії.
В другій половині серпня 1919 року село захопили польські інтервенти. У липні 1920 року частини Першої Кінної армії визволили Підлужне, однак вже у вересні вони змушені були відступити. За Ризьким договором 1921 року, Підлужне відійшло до буржуазно-поміщицької Польщі. Настали часи жорстокої експлуатації і національного гноблення українського населення.
Мешканці Підлужного терпіли через малоземелля й безземелля. Нічого не дала їм т. зв. парцеляція.
У 1928 році в Підлужному налічувалося 180 господарств: шість з них мали ділянки від 0,5 до 1 га, 109 — від 1 до 3 га й 11 господарств — від 8 до 15 га землі. Сім бідняцьких господарств зовсім не мали ніякої худоби, у 13 господарствах не було коней, у 9 — корів.
Одним із засобів жорстокого гноблення селян в буржуазно-поміщицькій Польщі був податковий гніт. Крім податків, існували численні мита за в’їзд до міста, користування мостом, дорогою. На податки і побори, як правило, витрачалася половина їхніх прибутків. Важким тягарем на плечі трудящих лягли шляхова повинність та інші примусові роботи. Все це вкрай виснажувало селянські господарства. В 1934 році за несплату боргів господарство селянина С. Скорохода продали з публічних торгів.
Соціальний гніт доповнювався політичним безправ’ям і національним гнобленням. Селянам заборонялося збиратися для обговорення своїх справ. Українську мову і звичаї переслідували. В селі існувала початкова школа, але викладання в ній велося польською мовою. Більше 90 проц. жителів не знали грамоти. Ні бібліотеки, ні клубу в Підлужному не було.
Проти нещадного визискування селяни Підлужного піднімалися на боротьбу. В 1928 році в селі виник осередок «Сельроб-єдності». Члени його розповсюджували прогресивні газети «Сель-Роб» і «Сила», листівки із закликами відзначати революційні свята — 1 Травня, роковини Великого Жовтня. Трьох членів Підлужненської організації «Сельроб-єдність» заарештували, звинувативши їх у комуністичній пропаганді.
Тільки возз’єднання Західної України з Українською РСР відкрило трудящим шлях до щасливого життя. Відразу після 17 вересня 1939 року в селі було створено тимчасовий орган народної влади — селянський комітет.
У жовтні 1939 року підлужненці обирали депутатів до Народних Зборів Західної України, а в 1940 році вперше взяли участь у виборах до верховних органів державної влади Радянського Союзу і Радянської України та місцевих Рад депутатів трудящих. Депутатами до сільської Ради обрали селян-бідняків Д. Т. Примака, Г. С. Бенедик та ін., а до районної Ради — наймичку Ф. Д. Молошик.
Вже наприкінці 1939 року в селі сталися істотні соціальні зміни. Бідняки одержали землю, конфісковану в поміщиків, церкви та куркулів. Великий приватний млин став народною власністю. Держава асигнувала 30 тис. крб. бідняцьким господарствам для закупівлі худоби. Вісім багатодітних сімей одержали по 2 тис. крб. допомоги.
В селі відкрили медичний пункт, неповну середню школу з українською мовою навчання та школу для ліквідації неписьменності, а також клуб, бібліотеку. При клубі працювали гуртки художньої самодіяльності. Культпрацівники, агітатори читали селянам газети, книжки, вивчали з ними Радянську Конституцію.
Та мирну працю перервав напад німецьких фашистів. 5 липня 1941 року гітлерівські загарбники окупували село. Мешканці Підлужного не хотіли визнавати розпоряджень окупаційних властей, ховали в лісі худобу, хліб. Фашисти влаштовували облави, ловили молодь. Вони разом зі своїми вірними прислужниками — українськими буржуазними націоналістами — в перші місяці замордували понад 50 жителів Підлужного, 300 юнаків та дівчат вивезли на каторгу до Німеччини. Загарбники зруйнували багато жител, школу.
14 січня 1944 року Підлужне було визволене від німецько-фашистських загарбників 121-ю гвардійською стрілецькою дивізією 1-го Українського фронту. 42 підлужненці, поповнивши лави Червоної Армії, пішли на фронт. Чимало з них прославилося в боях за рідну Вітчизну і були відзначені урядовими нагородами, зокрема рядові: В. О. Ляпчук нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня та багатьма медалями, В. М. Лукомський — орденом Слави 3-го ступеня. 27 односельців полягли у борні з фашизмом.
Після визволення села одразу відновила роботу сільська Рада. При ній була створена земельна громада, яка дбала про розвиток сільськогосподарського виробництва. Під час війни посівна площа у селі зменшилась наполовину, майже третина селян залишилася без коней, не вистачало реманенту. Безкінним господарствам, вдовам, інвалідам Великої Вітчизняної війни в обробітку землі допомогли супряги. Костопільська МТС відремонтувала інвентар та очистила насіння 325 господарствам Підлужного. Підлужненці організовано провели сівбу, старанно доглядали посіви і в 1945 році зібрали пересічно по 10 цнт зернових з гектара.
Щоб прискорити перемогу над лютим ворогом, здавали кошти на будівництво танкової колони, достроково здали хліб державі. Сім’ї військовослужбовців, інвалідів війни, багатодітні матері одержували державну допомогу. Для спорудження будинків підлужненцям за пільговими цінами відпускали лісоматеріали. В Під-лужному була створена будівельна бригада, яка допомагала селянам споруджувати житла.
Весною 1944 року в селі відкрито початкову школу, всі діти шкільного віку були охоплені навчанням. Відремонтовано приміщення, завезено паливо. Працювали гуртки ліквідації неписьменності, які до 1948 року навчили всіх читати і писати. Почала працювати хата-читальня. 1946 року відкрили медичний пункт.
Будівництву нового життя намагалися перешкодити недобитки українських буржуазних націоналістів. Свою терористичну діяльність вони спрямували проти сільських активістів. У Підлужному бандерівці замордували листоношу С. М. Петрину та її матір, депутатів сільської Ради Д. Т. Примака та Г. С. Бенедик. Для захисту від бандитських наскоків в селі було створено групу охорони громадського порядку з числа демобілізованих воїнів і комсомольців.
Незважаючи на залякування і погрози бандерівців, мешканці Підлужного у вересні 1948 року організували колгосп, який назвали іменем Леніна. Головою було обрано В. Й. Середу, місцевого селянина з колишніх бідняків. До колгоспу спочатку увійшло 19 господарств, а на кінець року їх налічувалося 33. За колгоспом було закріплено 121 га землі, в т. ч. 81 га орної. У своєму розпорядженні колгоспники мали 5 віялок, 5 молотарок, 6 соломорізок, 20 плугів, 20 возів, 30 робочих коней.
Переборювати труднощі новоствореному господарству допомагала держава. Колгосп незабаром підключили до електростанції Костонільського домобудівного комбінату. Це дало змогу механізувати трудомісткі процеси на тваринницьких фермах, зокрема водопостачання. 1948 року колгосп одержав 18 тис. крб. довгострокового кредиту на придбання худоби, мінеральних добрив та здійснення меліоративних робіт. У липні 1949 року створено партійну організацію в складі 5 комуністів. Першим секретарем її була В. О. Стогова. Пізніше виникла комсомольська організація.
Під час об’єднання колгоспів у 1950 році до колгоспу ім. Леніна приєдналися колгосп ім. Франка (с. Велика Любаша) та ім. Б. Хмельницького (с. Трубиці). Нове господарство назвали ім’ям Ватутіна. В 1956 році до колгоспу ім. Ватутіна приєднався колгосп ім. Чапаева (с. Космачів). Так виникло велике господарство, центральна садиба якого розташувалася в Підлужному. За колгоспом закріплено 2900 га землі, в т. ч. близько 2000 га орної. Артіль мала 519 голів великої рогатої худоби.
Правління артілі разом з парторганізацією розробили заходи крутого піднесення основних галузей виробництва — рільництва й тваринництва. Усі землі колгоспу обробляла Костопільська МТС. Правління придбало сортове насіння. Робітники Костопільської меблевої фабрики відремонтували сільськогосподарські знаряддя колгоспу. Комуністи й комсомольці організували соціалістичне змагання між бригадами і ланками, показуючи особистий приклад у роботі. На сівбі, догляді за посівами, в осушуванні боліт вони виконували норми на 120—130 процентів. Завдяки цим заходам значно покращилися виробничі показники. Якщо в 1953 році середня врожайність зернових становила 10—12 цнт, то на 1965 рік вона досягла 16—18 цнт з гектара, а в 1967 році колгосп зібрав по 21 цнт зерна та по 120 цнт картоплі з гектара. Одночасно йшла спеціалізація господарства на вирощуванні зернових культур, льону, а також на тваринництві.
Протягом 60-х років зміцніла матеріально-технічна база колгоспу. На кінець восьмої п’ятирічки тракторів уже було 25, автомобілів — 14, комбайнів — 11. За цей же період подвоїлося поголів’я худоби, на 1971 рік колгосп мав 1600 голів великої рогатої худоби, близько тисячі свиней, зведено 25 виробничих приміщень а також млин, пилораму. Доходи колгоспу зросли втроє, а неподільний фонд — у 5,5 раза. Понад план за восьму п’ятирічку колгосп продав державі 178 тонн м’яса та 612 тонн молока.
Завдяки підвищенню культури землеробства, механізації виробничих процесів підвищилася врожайність зернових і технічних культур. На кінець восьмої п’ятирічки одержали з кожного гектара по 16 цнт зернових, 140 цнт картоплі, 5,5 цнт льоноволокна. Гарних виробничих показників добилися рільничі бригади, очолювані комуністами І. В. Мельником та М. Г. Гончарем. Особливо добре попрацювали в минулій п’ятирічці ланки П. А. Позняхівської, Г. Г. Кіптель, Д. П. Шевцової, які збирали на окремих ділянках по 7—8 цнт волокна льону-довгунця та по 140 цнт картоплі.
На початок 1971 року колгосп обробляв 4475 га угідь, з них 2000 га орної землі.
Протягом п’ятирічки освоєно 1980 га заболочених та перезволожених земель. Тепер господарство льоно-тваринницького напряму, з розвитком картоплярства в перспективі. Господарство забезпечене сучасною технікою. У рослинництві колгосп добився майже повної механізації робіт на вирощуванні й збиранні врожаю. На тваринницьких фермах механізовано прибирання приміщень, запроваджено електродоїння корів, встановлено автонапувалки, більш як на 80 проц. механізовані приготування й роздача кормів. У господарстві працює 93 електромотори загальною потужністю 464 кіловат.
Завдяки значним прибуткам колгосп зводить нові господарські та культурно-побутові приміщення. Лише за останні два роки восьмої п’ятирічки зведено будинок тваринників і дитячі ясла, стали до ладу льонопереробний пункт, льоносушарка, млин, корівник на 120 голів, свинарник на 1200 голів, зерносховище на 1200 тонн, склад мінеральних добрив, зарибнений ставок на 4 га.
Рік у рік збільшуються неподільні фонди колгоспу. На січень 1971 року вони становили майже 1800 тис. крб. З липня 1966 року колгосп перейшов на гарантовану щомісячну грошову оплату праці. За восьму п’ятирічку вона зросла вдвоє. Середня заробітна плата колгоспника на місяць становить 70 крб. Понад 500 ветеранів праці одержують пенсію. Колгосп оплачує декретні відпустки, надає безплатні путівки в будинки відпочинку. Про невпинне зростання добробуту трудівників села свідчить і великий розмах житлового індивідуального будівництва в післявоєнні роки. Змінився зовнішній вигляд села. Вже на початку 60-х років зникли курні хати, вкриті соломою. Замість них споруджено близько 200 світлих будинків на 2—3 кімнати, вкритих черепицею, шифером чи бляхою. Якщо колись стіл та лава під стіною складали всю обстановку, то тепер у будинках колгоспників з’явились сучасні меблі— м’які ліжка, дивани, шафи, серванти. Майже в кожному домі є радіоприймач, радіола, телевізор. Центральна вулиця села забрукована, обсаджена декоративними деревами. Все село радіофіковане та електрифіковане. У 1966 році воно підключене до високовольтної державної лінії. В центрі Підлужного в 1967 році встановлено пам’ятник В. І. Леніну.
До послуг трудящих — павільйон побутового обслуговування, в якому є швейне і шевське відділення. Працюють поштове відділення, магазин. Про підвищення життєвого рівня селян свідчить підвищений попит населення на товари культурно-побутового призначення: холодильники, пральні машини, піаніно, високоякісні товари широкого вжитку.
До 1939 року в селі не було навіть фельдшера. Тепер у Підлужному є амбулаторія, пологовий будинок, відкрито зуболікарський, фізіотерапевтичний кабінети, колгоспний профілакторій. В них працюють 10 медиків з середньою спеціальною освітою. Вони не тільки лікують хворих, а й ведуть профілактичну роботу серед населення. За останні роки дитяча смертність зведена нанівець.
У Підлужному є восьмирічна школа, де працюють 13 учителів. Багато дітей колгоспників за роки Радянської влади здобули вищу або середню спеціальну освіту, стали вчителями, агрономами, зоотехніками, механізаторами, медпрацівниками, офіцерами Радянської Армії. Частина з них працює в рідному селі.
Культурно-освітню роботу в селі проводить клуб, в якому є стаціонарна кіноустановка. Створено гуртки художньої самодіяльності: драматичний, танцювальний, хоровий, музичний та художнього читання. В репертуарі гуртків — українські народні і сучасні пісні, танці, твори радянських поетів і прозаїків, чимало пісень місцевих композиторів. Розвинутий у селі й фольклор. Тут побутують оригінальні щедрівки, колядки, весільні пісні. Ввійшли в побут селян день першої борозни, свято врожаю, проводи до Радянської Армії, вшанування кращих колгоспників.
Книжковий фонд сільської бібліотеки становить понад 10 тис. примірників художньої, політичної, сільськогосподарської та іншої літератури. Культпрацівники та лектори первинної організації товариства «Знання» систематично влаштовують бесіди, літературно-тематичні вечори, читають лекції, організовують вечори запитань і відповідей, обговорення кінофільмів.
Первинна партійна організація налічує 77 комуністів. Вони працюють на відповідальних ділянках господарства і є зразком для всіх колгоспників. Завідуючий свинофермою комуніст Г. М. Савчук був делегатом з’їзду колгоспників України, який відбувся в листопаді 1969 року.
За трудові досягнення 29 колгоспників удостоєні високих урядових нагород. Орденом Леніна та Трудового Червоного Прапора нагороджено колишнього бригадира рільничої бригади Д. П. Шевцову за вирощування високих врожаїв зернових культур, льону-довгунця та цукрових буряків. Орденом «Знак Пошани» за успішне виконання завдань восьмої п’ятирічки відзначено тракториста В. С. Безносюка; орденом Трудового Червоного Прапора — колгоспника С. С. Підвисоцького. 102 колгоспники, які особливо відзначилися в праці, удостоєні Ленінської ювілейної медалі.
До складу сільської Ради обрано 21 мешканця Підлужного — це передовики колгоспного виробництва, кращі вчителі. Виконком сільської Ради розробив заходи щодо дальшого благоустрою села. В них чимало уваги приділяється поліпшенню медичного обслуговування, роботи культурних і дошкільних закладів. Завершується спорудження клубу на 550 місць, їдальні, дитячих ясел. За дев’яту п’ятирічку буде споруджено приміщення середньої школи на 600 місць, прокладено 7,5 км дороги з твердим покриттям.
Трудівники села ведуть боротьбу за дальший розвиток народного господарства, соціалістичної культури, віддають свої сили справі побудови світлого комуністичного майбутнього.
О. І. МОШНЯГА, Г. В. СЕРБІНА