Рокитне, Рокитнівський район, Ровенська область
Рокитне (до 1922 року — Охотникове) — селище міського типу, центр району. Розташоване в північно-східній частині області, за 133 км від обласного центру. Залізнична станція — Рокитне-Волинське. Через селище протікає річка Рокитянка. Населення — 5,2 тис. чоловік.
Виникнення селища припадає на час промислового пожвавлення 80-х років XIX ст. Перша назва його походить від прізвища власника землі, в якого 1888 року бельгійські капіталісти купили невелику ділянку сипучих пісків, придатних для скловаріння, і відкрили тут примітивну гуту. Вже в 1896 році розпочато будівництво склозаводу. В жовтні наступного року укладено договір про поставку
посуду головному управлінню державної винної монополії. Одночасно домовилися з землевласником про розширення території для будівництва заводу та використання лісу для потреб цього підприємства. 1898 року завод став до ладу, працювало на ньому 270 робітників. Володіла ним бельгійська компанія. Поблизу підприємства звели одноповерхові бараки, де жили робітники з сім’ями, та будинки для інженерно-технічних працівників. На час пуску заводу в Охотниковому налічувалося 1453 мешканці. Тут були заводська лікарня, в якій працював один лікар, поштово-телеграфна контора та школа, де навчалося 48 дітей; Поштовхом до швидкого розвитку селища стало прокладення залізниці Київ—Ковель. Лінія пройшла через селище, і тут спорудили залізничну станцію Рокитне. Охотникове входило до Кисорицької волості Овруцького повіту Волинської губернії.
В бараках не було елементарних комунальних вигод. Робітники жили скупчено, в антисанітарних умовах. Заробітки були низькими, та й з них адміністрація вираховувала численні штрафи. Навіть зароблені гроші не легко було отримати — замість них давали квитанції на одержання товарів у заводській крамниці. Товари ці, здебільшого, не відзначалися високою якістю. Прибутки компанії зростали й тому, що робітників примушували працювати понад встановлений час.
Напередодні першої російської революції на робітників Охотникового поширювався вплив більшовиків. Вчитель приватної школи Г. К. Котковський, що був зв’язаний з Сарненською соціал-демократичною групою, проводив агітаційну роботу. Він розповсюджував заборонену літературу, організовував мітинги, закликаючи робітників і селян _до революційних виступів, до повалення самодержавства і встановлення республіканського правління.
Більшовицькі ідеї знаходили в Охотниковому багатьох прихильників. Передові робітники залучали до революційного руху широке коло трудящих. Протестуючи проти примусової роботи в святкові й недільні дні, робітники заводу 29 травня 1905 року оголосили страйк. Налякана організованістю і розмахом страйку адміністрація заводу 30 травня задовольнила вимоги робітників. Під час Жовтневого всеросійського політичного страйку вони збирали кошти до фонду допомоги страйкуючим. Саме тоді в Охотниковому створено соціал-демократичну групу.
Робітники склозаводу в грудні 1905 року знову застрайкували, вимагаючи виплати заробітної плати не квитанціями, а грішми, а також поліпшення умов праці. Вони солідаризувалися із страйкарями Сарненського залізничного вузла, представник яких прибув на станцію Рокитне. Він просив місцевих робітників вивести з ладу телеграф, залізничний міст і колії. Однак здійснити це не вдалося, бо провокатор попередив поліцію. 18 грудня, коли Г. К. Котковський проводив збори селян, роз’яснюючи їм більшовицькі лозунги щодо аграрного питання, поліція заарештувала його і ще двох робітників. 20 грудня робітники розігнали охорону і звільнили з-під арешту своїх товаришів. Тоді управитель викликав на допомогу поліцію з Овруча. Страйк придушили, а Г. К. Котковського засудили на два роки тюремного ув’язнення.
Однак репресії не залякали трудящих. Коли власники посилювали утиски, робітники знову відмовлялися від роботи. Великий страйк відбувся на склозаводі в листопаді 1907 року. В квітні 1911 року, виступивши проти стягнення адміністрацією штрафів за продукцію, що виготовлялася з низькоякісної сировини, робітники добилися задоволення своїх вимог.
На початку першої світової війни чимало робітників з Охотникового забрали до армії. На заводі чоловіків замінювали жінки й підлітки. Через станцію Рокитне щоденно на фронт проходили військові ешелони. Збільшилися економічні труднощі, зросли ціни на продукти харчування. 1915 року припинив роботу склозавод, що призвело робітничі родини до крайніх злиднів. З фронту поверталися поранені, а з прифронтових районів прибували біженці. В 1917 році в Охотниковому під впливом революційно настроєних солдатів відбувалися антивоєнні мітинги, на яких лунали заклики покінчити з війною, встановити владу робітників і селян.
В січні 1918 року в селищі встановлено Радянську владу. Та невдовзі його окупували австро-німецькі загарбники. Разом з ними повернулися і колишні власники. Спираючись на багнети окупантів, націоналісти жорстоко розправлялися з усіма, хто виступав проти гнобителів. Після краху австро-німецької окупації селище захопили петлюрівці, які знущалися з населення і грабували не гірше окупантів.
День визволення наближався. Частини 21-го Волинського українського радянського полку та 2-а бригада під командуванням Чекотовського з 17-ї дивізії, що наступала в середині лютого 1919 року в напрямі Коростеня, визволили Охотникове та Олевськ. У вересні 1919 року селище окупували польські інтервенти, а в липні наступного року війська 12-ї армії вигнали їх. Цю операцію здійснили блискавично. Командир 173-ї бригади Червоної Армії угорський інтернаціоналіст Лайош Гавро в своєму щоденнику писав: «На світанку, після рекогносцировки, вдарили в стик польської і петлюрівської дивізій. О п’ятій ранку ми вже були на другому боці Уборті. Успіх повний. Трофеїв захопили багато — 16 гармат, 36 кулеметів. І всі новенькі, англійської марки. Поляки відступили до Рокитного. Наказав виділити з усіх бригад кіннотників. Вийшло близько 700 чоловік. Дав завдання зайняти Рокитне. Ох, і хвацькі ж хлопці! Не тільки Рокитне зайняли, а посунули далі на Сарни». В селищі була відновлена Радянська влада. Однак уже у вересні його знову захопили польські війська. За Ризьким мирним договором Охотникове відійшло до Польщі.
За переписом 1921 року, в селищі налічувалося 40 будинків, де проживало 245 чоловік. 1922 року селище перейменоване на Рокитне, а залізнична станція стала називатися Рокитне-Волинське. Була створена Рокитнівська гміна, яка входила до Сарненського повіту Поліського воєводства.
Незважаючи на те, що існував генеральний план забудови, селище було непоказним і убогим. У центрі — дерев’яна церква, присадкуватий трактир, кілька дрібних крамничок на базарній площі, аптека, а навкруги розкидані низькі одноповерхові будиночки. Лише одна брукована вулиця. Вночі селище тонуло в пітьмі. Тільки деякі заможні родини користувалися електрикою від електростанції, збудованої на початку 30-х років на склозаводі. Житла робітників і селян освітлювалися гасовими лампами або навіть лучиною.
В Рокитному діяло 12 підприємств. Найбільшими були склозавод (ним тоді володіла фірма «Вітрум») і тартак, на якому в 1927 році працювало 35 чоловік. Кількість робітників склозаводу змінювалася залежно від економічних підйомів та спадів. На інших підприємствах (цегельні, млини, смолокурні, олійниці тощо) працювало по 1—3 чоловіка.
За часів польської окупації місцеві корисні копалини — рожеві, рожево-сірі граніти, торф — не розроблялися, а ліси по-хижацькому вирубувалися.
Навіть на найбільшому підприємстві — склозаводі — основною була ручна праця. Обидві скловарні печі (для маси, що йде на виготовлення віконного скла й пляшок) завантажувалися вручну. Всього на рік завод виробляв 300 тис. кг пляшок і віконного скла. Власники заводу не дбали про належні умови праці. На заводі не було вентиляції, техніки безпеки. Робочий день тривав 14—16 годин.
Становище робітників на інших підприємствах було таким же. Соціальний гніт доповнювався національним. За розпорядженням волинського воєводи 1921 року, українська і білоруська мови заборонялися в навчальних закладах та установах. У Рокитнівській школі навчання проводилося виключно польською мовою.
З самого початку окупації відбувалися виступи робітничого класу Західної України проти національного гніту та капіталістичної експлуатації. Першотравневі мітинги і демонстрації 1923 року проходили під комуністичними лозунгами. Під впливом цих виступів робітники Рокитнівського склозаводу 1 червня висунули перед адміністрацією вимоги про підвищення заробітної плати на 18 проц. Хоч адміністрація й викликала поліцію, робітники не здавалися. Тільки з 8 червня почали приступати до роботи, після часткового задоволення їх вимог. Проте дирекція шукала приводу для невиплати підвищеної заробітної плати, і з 1 липня завод став на ремонт. Понад 200 робітників залишилось без роботи. Великий страйк на цьому ж заводі почався 7 листопада 1923 року. Страйкарі вимагали дальшого підвищення заробітної плати. Страйк закінчився перемогою робітників. У березні 1924 року робітники тартака також добилися підвищення заробітної плати.
Керував виступами робітників Рокитнівський осередок КПЗБ, створений у селищі в 1923 році. Спочатку він входив у Дубровицьку партійну організацію. Партійний осередок швидко зростав за рахунок передових робітників. 1927 року він уже входив до складу Сарненського райкому КПЗБ як підрайком, а наприкінці року був реорганізований у Рокитнівський райком КПЗБ.
Відразу після окупації Західної України і Західної Білорусії розпочався широкий рух селян, який набрав форми ‘збройної партизанської боротьби. Селяни палили поміщицькі маєтки, громили поліцейські постерунки та адміністративні установи. У 1923—1924 рр. партизанські загони діяли в лісах навколо Рокитного. Винятковою боєздатністю серед них відзначався загін К. П. Орловського (за радянських часів голова колгоспу «Світанок» Білоруської РСР, Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці).
У жовтні 1924 року до Рокитнівської гміни прибув загін білоруських партизанів з Пінського повіту під командуванням комуніста С. О. Ваупшасова (нині Герой Радянського Союзу). Об’єднуючи свої сили, загони Орловського і Ваупшасова вели бойові операції проти військових частин і поліцейських загонів у Рокитнівській, Клесівській, Дубровицькій, Висоцькій та інших гмінах Сарненського повіту.
Проте цей рух не мав єдиного керівництва, був відірваний від робітничого руху. Внаслідок жорстоких пацифікацій, партизанський рух у 1925 році пішов на спад. Партизани почали діяти невеликими групами.
Однак революційна боротьба українських трудящих проти окупаційного режиму розвивалася. Вона злилася з революційним потоком інтернаціональної боротьби польських трудящих проти польського фашизму та імперіалізму, на захист Радянського Союзу, за возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. Рокитнівський райком КПЗБ велику увагу приділяв ідеологічній роботі, особливо вихованню інтернаціоналізму. З квітня 1927 по серпень 1928 року комуністи Рокитного організували сім революційних виступів (маївки, мітинги, демонстрації), на яких трудящі виступали проти фашистської влади Пілсудського. На відзначення Міжнародного дня боротьби проти війни в ніч на 12 серпня 1928 року в Рокитному було вивішено транспаранти, на яких полум’яніли слова: «Геть диктатуру Пілсудського!», «Хай живе СРСР!», «Хай живе Радянська Польща!». Тоді ж було розкидано листівки з такими ж закликами та розповсюджено брошури на польській мові, видані КПП, КПЗУ та КПЗБ. Рокитнівський райком КПЗБ налагодив випуск брошур, газет і листівок, серед них — «Жовтневий маніфест Радянської влади».
Трудящі Рокитного, керовані комуністами, уважно стежили за революційними подіями і громадським життям у Західній Україні. Значну політичну роботу вели комуністи, готуючись до відзначення революційних свят, зокрема 12-ї річниці Великого Жовтня.
Під час світової економічної кризи робітникам доводилося боротися за збереження тих завоювань, які здобули вони в попередні роки. В листопаді 1929 року застрайкували робітники тартака. Через скорочення виробництва майже половина робітників склозаводу опинилася за ворітьми без будь-яких засобів до існування. Уже на початку 30-х років робітничий рух почав набирати політичного характеру, ставав більш згуртованим. У квітні 1930 і в листопаді 1931 року робітники склозаводу страйкували з приводу незаконного звільнення з роботи своїх товаришів. На боротьбу проти капіталу і фашистської диктатури ставали все ширші маси трудящих. Великий страйк робітників тартака відбувся в 1934 році. Робітники склозаводу виступили на підтримку рішень антифашистського конгресу прогресивних діячів культури, який відбувся у Львові в травні 1936 року. Масові страйки проходили в Рокитному і в наступному році. Лише за офіційними даними, того року в Рокитному налічувалося понад 240 безробітних.
В згуртуванні мас трудящих на боротьбу проти зростаючої фашизації, підготовки війни, капіталістичного гніту істотною підпорою комуністів Рокитного була комсомольська організація, створена в липні 1936 року. Наступного року в ній уже налічувалося 40 чоловік. Комсомольці мали свою бібліотеку з фондом понад 200 книг. Серед населення великий попит здобула література, яка змальовувала успіхи соціалістичного будівництва в Радянському Союзі, життя і революційну діяльність визначних більшовиків. Члени комсомольської організації розповсюджували політичну літературу, вели виховну роботу на підприємствах і в установах селища. Мали вони вплив і на селян навколишніх сіл.
Політика польського фашистського уряду, що була антинародною і антирадянською, у вересні 1939 року привела країну до краху. Після визволення Червоною Армією Західної України і Західної Білорусії та возз’єднання їх з Радянським Союзом було проведено розмежування районів і областей між УРСР і БРСР. 1940 року створено Рокитнівський район Ровенської області. Тут почали працювати райком КП(б)У, райвиконком, селищна Рада депутатів трудящих.
Одними з перших заходів Радянської влади в Рокитному були націоналізація підприємств і запровадження 8-годинного робочого дня, ліквідація безробіття і матеріальне забезпечення трудящих. На площі понад 77 тис. га поміщицьких і казенних земель та лісів 1939 року створено Рокитнівський лісгосп. На його базі пізніше почали розвиватися хімлісгосп, що виробляв смолу і скипидар, а також лісозаготівельні організації. Відразу ж почалася реконструкція склозаводу, було встановлено напівавтомати, які значно полегшували працю робітників. Завдяки цьому продуктивність праці зросла майже вдвоє. В 1940 році при склозаводі відкрито торфорозробку. Використання торфу дало можливість зекономити близько 80 проц. лісу. Річний план 1940 року завод завершив успішно — він посів друге місце в соціалістичному змаганні склоробних підприємств України.
Тоді ж у Рокитному відкрито лікарню на 25 ліжок. Для дітей робітників склозаводу відкрили дитячий садок.
Значні зміни сталися на ниві народної освіти. В селищі почала працювати українська середня школа. При ній створено бібліотеку, де були книги російською, українською, білоруською, польською мовами. Під керівництвом культармійців навчалися дорослі, бо понад 70 проц. мешканців Рокитного були неписьменними. На підприємствах, в установах і школі створювалися хорові, танцювальні, драматичні, музичні та інші гуртки. Відкрилися масові бібліотеки, кінотеатр, в хатах заговорило радіо.
Мешканці Рокитного на кожному кроці відчували радість вільної праці, ті блага, що їх несе трудовому люду соціалізм. Та скоро радість затьмарилася підступним нападом німецьких фашистів на СРСР. 15 липня 1941 року загарбники вдерлися в селище.
Запровадження «нового порядку» фашисти почали з масового винищення радянських людей. На ринковій площі селища вони розстріляли 411 чоловік, серед них радянських активістів Петрова, Бобильова, Свинарського, Арасимовича та інших. У Рокитному німецько-фашистські окупанти влаштували концентраційний табір, кінотеатр перетворили на стайню, в шкільному приміщенні розташувалася жандармерія.
Радянські патріоти зі зброєю в руках громили лютого ворога — німецько-фашистських загарбників. Багато мешканців Рокитного пішло в партизанські загони з’єднань А. П. Бринського, С. А. Ковпака, О. М. Сабурова, О. Ф. Федорова, В. А. Бегми. Навесні 1943 року за рішенням Ровенського підпільного обкому партії в Рокитнівському районі створено партизанський загін ім. Дзержинського. Очолив його лісоруб І. І. Галицький. Комісаром загону став учитель Г. С. Коваленко, начальником штабу—його колишній учень І. Г. Шинкар. Базувався загін у селі Купелі. Крім українців, у загоні було багато росіян, поляків, євреїв. Спочатку в ньому налічувалося 40 партизанів, а вже восени кількість їх досягла 200. Активними бійцями були жителі Рокитного Д. Г. Торгонський, Ф. Д. Скалига, Б. Б. Шварцблат, Ц. М. Кек та інші. В травні 1943 року створено Рокитнівський підпільний райком КП(б)У (секретар Г. С. Коваленко), а в серпні — підпільний райком комсомолу, який очолили Б. Перельмут (під псевдонімом Яніна Журко) та А. Г. Гречко.
Підпільні райком партії та райком комсомолу об’єднали всіх патріотів на боротьбу з німецькими окупантами та їх прислужниками — українськими буржуазними націоналістами. Надійним помічником в цій справі була газета «Більшовицька правда», яку випускав Рокитнівський райком КП(б)У з 21 листопада 1943 року.
За завданням Рокитнівського підпільного райкому КП(б)У на хуторах Діброві та Бересті створено підпільну комсомольську організацію. Секретарем її була 22-річна Р. Я. Жулковська. Членами — К. Я., Ф. Я. та С. К. Жулковські, Я. В. Огена, Ц. С. Тушинська. Вони тримали тісний зв’язок з партизанськими загонами ім. Дзержинського та ім. Котовського, а також із з’єднанням польських партизанів, яким командував Роберт Сатановський. 1943 року українські буржуазні націоналісти напали на слід організації і по-звірячому замучили всіх її учасників.
Комсомольці Рокитнівського району постачали партизанам медикаменти, продукти харчування, вели пропагандистську роботу серед населення. На бойовому рахунку комсомольців —два знищені ворожі поїзди, вісім мостів, 20 км пошкодженого телефонного кабеля, два виведені з ладу маслозаводи і продовольчий склад.
Радянські партизани були справжніми господарями краю. Вони ні на мить не давали спокою фашистам — влаштовували диверсії на залізницях, підривали військові склади, розбивали поліцейські гарнізони. 4 грудня 1943 року партизани з’єднання генерал-майора В. А. Бегми розпочали наступ на селище Рокитне. В цьому бою брали також участь з’єднання В. М. Таратути, Л. В. Іванова та загін ім. Дзержинського. Кілька партизанських загонів блокували сусідню станцію Томашгород, а потім повели наступ на Рокитне. Наступ партизанів викликав серед гітлерівців паніку. Наступного дня вони викликали з фронту, який проходив поблизу, близько тисячі солдатів і офіцерів та один бронепоїзд. Крім з’єднань ровенських партизанів, у районі Рокитного діяли партизанські загони із з’єднань Героїв Радянського Союзу В. М. Яремчука, О. М. Сабурова та друге з’єднання молдавських партизанських загонів під командуванням Я. П. Шкрябача.
В ніч на 3 січня 1944 року партизанський загін ім. Дзержинського напав на німецько-фашистський гарнізон Рокитного. Після шестигодинного бою вся північна частина селища була очищена від фашистів. В бою знищено багато гітлерівців, зірвано близько двох км колії, виведено з ладу залізничні стрілки. Станція і дорога не працювали три доби. Партизани тримали під контролем залізницю Рокитне — Сарни. Під їхнім натиском та ударами Червоної Армії 4 січня 1944 року гітлерівці відступили, і Рокитне зайняли партизани загону ім. Дзержинського. 6 січня до Рокитного ввійшли війська 143-ї стрілецької дивізії (командир генерал-майор М. М. Заїкін) 13-ї армії 1-го Українського фронту.
Німецько-фашистські загарбники та їх спільники — українські буржуазні націоналісти— завдали Рокитному великих збитків. Вони закатували 1365 радянських громадян. На каторжні роботи до Німеччини вивезли 333 чоловіка. Внаслідок окупації зруйновано приміщення вокзалу, 15-гектарний парк, водонапірну башту, басейн, багато магазинів, 47 індивідуальних будинків.
Вже 7 січня 1944 року відбулися збори комуністів і комсомольців району, які визначили основне завдання всіх організацій і органів влади: найближчим часом відновити обслуговування трудящих, організувати інформацію всього населення про становище на фронтах, закликати і підняти трудящих на дійову допомогу фронту, на відбудову зруйнованого окупантами народного господарства і, в першу чергу, ввести в дію залізничну станцію, електростанцію, склозавод, полагодити житла.
Незважаючи на труднощі воєнного часу, мешканці Рокитного зібрали до фонду допомоги фронту багато хліба, картоплі, м’яса та інших продуктів. Колишні партизани включились у мирну працю — пішли на відбудову склозаводу і залізниці, в партійні та радянські органи. Через 10 днів після визволення була підготовлена до пуску одна з дільниць склозаводу. Його директор (командир партизанського загону ім. Дзержинського І. І. Галицький) доповідав райкому партії, що завод дав перші сотні квадратних метрів віконного скла. Скрізь закипіла робота, і протягом двох тижнів життя селища майже ввійшло в нормальне русло. На липень 1944 року в Рокитному і районі вже стали до ладу склозавод, торфопідприємство, лісгосп, ліспромгосп, хімлісгосп, цегельні заводи, маслозавод, три млини, 2 пекарні, промкомбінат. Було відкрито лікарню на 35 ліжок. З усіх кінців Радянського Союзу у визволені райони надходило все необхідне для відбудови. До Рокитного прибули електроустаткування, трактори та інші сільськогосподарські машини. У квітні 1946 року колективи підприємств селища, відповідаючи на заклик робітників Дніпровської гідроелектростанції ім. В. І. Леніна, стали на стахановську вахту. Вони зобов’язалися до Дня Перемоги виконати план другого кварталу і з честю це здійснили.
З року в рік зростав обсяг промислового виробництва. П’ятирічний план 1951 — 1955 рр. трудящими Рокитного було виконано за 4 роки і 8 місяців. Значних успіхів добилися робітники склозаводу. В 1950 році на підприємстві вперше запроваджено дві машини ‘для механічного виробництва пляшок. А на кінець п’ятирічки їх вже діяло п’ять. Значно було механізовано і допоміжні роботи.
Колектив склозаводу завжди підтримував цінні починання трудящих країни. Він же першим у районі почав змагання за комуністичне ставлення до праці.
1959 року звання колективу комуністичної праці завоювала зміна ім. XXII з’їзду КПРС. Тепер на заводі його носять шість дільниць і чотири бригади, 316 працівників удостоєні звання ударника комуністичної праці.
Заходи, проведені на заводі щодо механізації трудомістких процесів, впровадження нової техніки і передової технології, розширення енергетичної бази дали можливість збільшити виробничу потужність підприємства, зробити його більш рентабельним, перспективним. На кінець восьмої п’ятирічки потужність заводу становила 50 млн. пляшок на рік.
Істотні зміни відбулися й на інших підприємствах. 1959 року хімлісгосп об’єднано з ліспромгоспом. Коли на Україні було проведено реорганізацію лісового господарства, на базі Рокитнівського ліспромгоспу створено два лісгоспзаги — Рокитнівський та Остківський.
На кінець восьмої п’ятирічки Рокитнівський лісгоспзаг перетворився на велике сучасне підприємство, де працює 1079 чоловік. За ним закріплено 84,3 тис. га лісу, він має 27 тракторів різних марок, 40 автомашин, 12 автонавантажувачів, 3 мотовози і багато інших машин та механізмів. Лісгоспзаг має свою вузькоколійку довжиною 69 км. Як і всюди, тут широко розгорнуто соціалістичне змагання, завжди в творчому пошуку раціоналізатори.
Районне об’єднання «Сільгосптехніки» повністю забезпечує капітальний ремонт тракторів та інших сільськогосподарських машин усіх господарств району. Воно має механізований загін, в розпорядженні якого 44 різні трактори, бригаду, що механізує окремі трудомісткі процеси на тваринницьких фермах колгоспів. До 1966 року в селищі працював філіал Сарненської меблевої фабрики, а потім його перетворили на самостійне підприємство — Рокитнівський деревообробний комбінат. У Рокитному розміщено автоколону і три будівельні організації: пересувну механізовану колону, «Міжколгоспбуд» та рембуддільницю.
Крім цих підприємств, у Рокитному є районний харчокомбінат. За час свого існування (з 1952 року) він перетворився на потужне сучасне механізоване підприємство, яке випускає великий асортимент продовольчих товарів.
Під час восьмої п’ятирічки стала до ладу лукомеліоративна станція. Завдяки осушенню нею 15 тис. га заболочених земель господарства району стали збирати вдвоє більше зерна, в півтора раза — льону та овочів. Розроблено перспективний план меліоративних робіт у Рокитнівському районі на 1971—1985 рр., за яким ЛМС має осушити 34,2 тис. га земель та поліпшити близько 12 тис. гектарів.
За успішне виконання завдань восьмого п’ятирічного плану 21 мешканця Рокитного відзначено урядовими нагородами. Серед них старший електротехнік районного вузла зв’язку В. І. Суханов, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Початок дев’ятої п’ятирічки для Рокитного ознаменувався пуском каменедробарного заводу. Його виробнича потужність—400 тис. кубометрів щебеню, 150 тис. куб. метрів бутового каменю. Підприємство оснащено сучасною технікою, виробничі процеси повністю механізовано. Одночасно з виробничими приміщеннями побудовано чотири будинки для робітників цього заводу.
Ритмічно працює колектив залізничної станції Рокитне-Волинське. З різних кінців країни сюди йдуть ешелони з товарами народного споживання, сировиною для підприємств, паливом, мінеральними добривами, різноманітним устаткуванням та сільськогосподарськими машинами. А з станції відправляється ділова деревина, дрова, щебінь, бутовий камінь, пляшки, вулики, сільськогосподарська продукція.
Працівники промислових підприємств Рокитного успішно виконали соціалістичні зобов’язання, взяті на честь 100-річчя від дня народження В. І. Леніна. Восьмий п’ятирічний план вони завершили 1 жовтня 1970 року. Медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна» нагороджено 324 чоловіка.
Постійно збільшується обсяг будівельних робіт. Тільки за восьму п’ятирічку в Рокитному споруджено двоповерхове приміщення середньої школи на 520 учнів, адміністративний будинок, районну лікарню, готель на 64 місця, два комбінати побутового обслуговування, два гуртожитки, універмаг, два магазини, 102 багатоквартирні житлові будинки. Індивідуальні забудовники звели 155 добротних будинків. Пущено першу чергу водогону, газифіковано понад 500 квартир, заасфальтовано вулиці Леніна, Шевченка, Радянську, Пролетарську, Кірова, Шкільну, Куйбишева, прокладено понад 17 тис. кв. метрів плиткових тротуарів та 6,5 км бруківки.
За роки Радянської влади селище докорінно змінилося. На його вулицях виросли багатоповерхові будинки, які потопають у зелені. Вулиці заасфальтовані, обсаджені декоративними деревами, обладнані електричними ліхтарями. У Рокитному розбито кілька скверів, багато клумб, квітники прикрашають подвір’я підприємств і організацій. Тепер на вулиці не зустрінеш людини в личаках і свиті (вони давно стали музейними експонатами). Але сталися зміни не тільки зовнішні. Сучасні поліщуки освічені, здебільшого мають високу виробничу кваліфікацію, вони — повноправні господарі Батьківщини й власної долі.
На дев’яту п’ятирічку заплановано спорудити в Рокитному асфальтовий завод, п’ять багатоквартирних будинків, дитячий комбінат на 140 місць.
Мережа закладів охорони здоров’я в Рокитному складається з лікарні на 300 ліжок, пологового будинку, дитячої та жіночої консультацій, клінічної та бактеріологічної лабораторій, пункту швидкої допомоги, тубдиспансера, стоматологічної поліклініки та санепідстанції. їх обслуговує великий загін медиків — 48 лікарів та 271 чоловік середнього медичного персоналу.
Значних успіхів досягнуто у культурному будівництві. В середній школі тепер навчається понад тисячу учнів і працює 66 вчителів. За післявоєнний час середню бітничої школа з освіту здобуло 774 чоловіка. Працює вечірня школа ро-молоді, в якій навчається 169 чоловік, заочна середня контингентом 813 учнів. Є профтехучилище. З 1961 року в Рокитному діє медичне училище, в якому навчається 280 чоловік, працюють 24 викладачі.
За післявоєнні роки в селищі відкрито будинок культури із залом на 450 місць, широкоекранний кінотеатр на 350 місць, 7 бібліотек з книжковим фондом 100,7 тис. примірників.
У 32 первинних партійних організаціях підприємств і установ налічується 572 комуністи. В райцентрі є 27 комсомольських організацій, що об’єднують 1510 членів ВЛКСМ. Велику роботу проводять члени товариства «Знання». Трудящі селища підвищують свій ідейно-політичний рівень у численних політшколах і політгуртках. У Рокитному працюють районна школа партійно-господарського активу, три теоретичні семінари тощо. В цих ланках політосвіти навчається близько 600 чоловік.
Повнокровним заможним життям живуть трудящі. Не забувають вони тих, хто за їх щасливий сьогоднішній день віддав своє життя. До 20-річчя перемоги над гітлерівською Німеччиною в Рокитному в урочистій обстановці було відкрито обеліск загиблим воїнам та партизанам.
Натхнені історичними рішеннями XXIV з’їзду КПРС, трудящі Рокитного докладають всіх зусиль, щоб добитися ще більших успіхів у розвитку народного господарства і культури та зробити свій внесок у справу побудови комунізму в нашій країні.
Г. С. КОВАЛЕНКО