Ягільниця, Чортківський район, Тернопільська область
Ягільниця — село, центр сільської Ради, розкинулось на березі річки Черкаски (права притока Серету), за 10 км від районного центру, за 2 км від залізничної станції Ягільниця. Через село проходить автошлях Тернопіль—Чернівці. Дворів — 708. Населення — 2085 чоловік.
Територія сучасного села була заселена ще в III тис. до н. е., про що свідчить виявлене тут поховання доби міді.
Ягільниця — одне з давніх поселень Поділля. Перші письмові згадки про неї датуються 1448 і 1454 роками. На той час вона входила до складу Галицької землі Руського воєводства. Наприкінці XV — на початку XVI ст. Ягільниця лежала на жвавому торговому шляху, що вів з Галичини на Поділля. 1518 року вона стала містечком, одержала дозвіл на проведення одного ярмарку щороку та торгів щоп’ятниці. 1578 року тут було 157 будинків, 785 жителів. Населення займалося переважно землеробством, незначна частина —ремеслом. Ті, хто мав наділи, відбували чотириденну панщину і сплачували грошовий чинш. У містечку діяло 2 млини.
Коли в 1581 ропі Ягільниця перейшла у володіння Лянцкоронського, він на місці старого замку збудував новий — мурований, який вважався одним з найміцніших на Західному Поділлі.
Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Ягільниця була ареною запеклих боїв. У 1648 році, коли селянсько-козацьке військо обложило замок, йому допомагали селяни Ягільниці та навколишніх сіл. Але оскільки повстанське військо рухалося на захід, тоді замок взяти не вдалося. У 1655 ропі російське військо й українські козацькі полки, здобувши місто Чортків, рушили на Ягільницю і вдруге обложили замок. Місцеві селяни перебили шляхту, а під час штурму відкрили браму, чим допомогли здобути замок. Гарнізон у кількості 200 чоловік здався. Серед різних трофеїв, що їх здобули переможці, було 87 гармат.
Після Андрусівського перемир’я 1667 року містечко залишилося у складі Польщі. За Бучацьким мирним договором 1672 року воно підпало під владу султанської Туреччини. Протягом 1672—1683 рр. в містечку та навколо нього точилися жорстокі бої між турками й поляками. Після Хотинської битви 1673 року замок здобуло польське військо й утримувало його протягом трьох років. Далі замок і містечко знову захопили турки. За ці роки містечко зазнало значних руйнувань, зменшилася кількість його мешканців — багатьох жителів турки знищили або забрали в полон. В 1683 році Ягільниця відійшла до Речі Посполитої.
Повернувшись у свої володіння, магнати Лянцкоронські зробили Ягільницький замок місцем свого перебування. Щоб відшкодувати збитки, вони посилили визиск жителів. Населення відбувало панщину, давало данину натурою — хлібом, худобою, птицею, платило подушне і подимне.
У 1772 році Ягільницю в складі Східної Галичини загарбала цісарська Австрія. Містечко ввійшло до Заліщицького округу.
На той час власникові містечка Лянцкоронському належала 81 селянська родина і 10 халупників. Протягом року селяни відробляли по 6 днів пішої панщини, крім того, залежно від земельного наділу, сплачували грошовий чинш — від 3 золотих ринських 30 крейцерів до 10 золотих ринських. Халупники, що користувалися лише присадибними ділянками, відробляли 6 днів панщини й платили по 1 золотому ринському чиншу. Всі піддані давали ще т. зв. рогове — по 15 крейцерів від кожного вола, коня та корови, по 7,5 від молодняка, по 3 від вівці та по 1,5 крейцера від ягняти. Ті, що мали пасіку, від кожного вулика платили по 3 крейцери або давали десятий вулик.
12 родин містечка були кріпаками костьолу. Ті селяни, що користувалися понад 5 моргами землі, відробляли 81 день тяглової панщини та давали міток пряжі на рік. Ті, що не мали тяглової худоби, а користувались 2 моргами землі, відробляли 52 дні пішої панщини і давали міток пряжі. Халупники відробляли 12 днів панщини.
Місцевий магнат як повновладний господар своїх підданих поступово збільшував панщину, розширяв свої землі, захоплюючи громадські пасовища, луки й сіножаті, а також ділянки сімей рекрутів, мотивуючи тим, що вони неспроможні обробити їх. У 1795 році дружина рекрута Василя Гордієва Євдокія скаржилася: «Мене із власної халупи, поставленої руками мого чоловіка, який третій рік вже служить в рекрутах, пан посесор виганяє; я від різдва до паски за цю халупу повинна була голодна, майже роздягнута, відбувати панщину, бо посесор каже, що відбере сердак, якщо не відроблю 15 днів річної панщини, а тепер наказує постійно виганяти мене на панщину і бити невідомо за що». На такі й подібні скарги представники влади відповідали: «сидить в халупі з надільним городом, а тому згідно з патентом від 16 червня 1786 року панщину відбувати повинна». Тяжке становище селян призводило до частих втеч. У 1805 році в селі Чернятині Коломийського округу було сніймано втікача з Ягільниці Василя Кучерського.
З 1810 по 1815 рік Ягільниця у складі Тернопільського краю входила до Росії. Російська адміністрація дещо поліпшила становище селян, трохи зменшивши розміри податків. У 1812 році було заборонено брати базарний збір від тих людей, які привозять місцеві продукти.
Під час Вітчизняної війни 1812 року селяни разом з російськими солдатами охороняли містечко і дороги, що вели до нього. Вони також добровільно йшли до російської армії. Так, з Ягільницького ключа для обслуговування російської армії було направлено їздовими 53 чоловіка. У 1815 році Ягільниця знову відійшла до Австрії.
В містечку поступово розвивається кустарна промисловість, виникають дрібні майстерні. З розвитком тютюнництва на півдні Поділля австрійський уряд запровадив державну монополію на вирощування та переробку тютюну. В 1817 році Лянцкоронський продав австрійському урядові свій Ягільницький замок. Його згодом частково перебудували та влаштували сушарню для тютюнового листя, збудували складське приміщення. Звідси листя надсилалося на тютюнові фабрики Австрії. Згодом було знесено замкову браму, засипано рів. Збереглася лише північна сторона замку. Ягільниця стала центром одного з округів переробки тютюну. Для власників містечка тютюн був однією з найбільш прибуткових культур, тому під нього відводили великі площі. Для збільшення врожайності тютюну 1844 року в Ягільниці заснували фабрику поташу.
Експлуатація селян, збільшення панщини та інших феодальних повинностей посилили боротьбу селян. Найпоширенішими формами її були подання скарг на феодала, підпали, втечі, ухиляння від виконання панщини. Ще в 1819 році селяни спалили дві гуральні в Ягільниці. В 1819—1825 рр. селяни Ягільниці кілька разів відмовлялись сплачувати державні податки, а під час сінокосу 1823 року перестали відробляти три дні панщини на тиждень.
Мало змінилося життя трудящих і після скасування кріпосного права у 1848 році. Селянин став особисто вільним, а за наділ мусив був заплатити викуп, сума якого дорівнювала вартості повинностей за 20 років. Селян позбавили права користуватися лісами й пасовиськами. Тому вони багато років змушені були добиватися прав на громадські угіддя, внаслідок чого громаді виділили незначну частину пасовиськ.
Серед численних відробітків, що їх доводилося селянам виконувати на користь місцевого поміщика та держави, особливо дошкуляв т. зв. дорожний закон, за яким кожне господарство зобов’язане було додатково безплатно відробити 6 днів на ремонті чи будівництві доріг. 1886 року, зібравшись в Ягільниці, представники 20 селянських громад постановили надіслати до намісництва депутатів, які мали домагатися скасування цього закону. Проте результатів не досягли.
З дальшим розширенням тютюнового виробництва в 70-х роках XIX ст. сушарню тютюнового листя в Ягільниці було перетворено на фабрику. Напередодні першої світової війни тут працювало понад 500 робітників. Робочий день тривав 12 годин. За свою виснажливу працю робітники одержували 50—60 крейцерів. Праця жінок оцінювалася ще дешевше — їм платили 35 — 40 крейцерів за день (у 1890 — 1900 рр. 1 кг м’яса коштував 76,7 крейцера, 1 м сукна — 83,4 крейцера). За найменшу провину, зокрема спізнення на роботу, робітника позбавляли заробітку за півдня.
Австрійські власті не дбали про розвиток медичної справи, освіти. Наприкінці XIX ст. в Ягільниці майже на 3 тис. жителів були один лікар і чотири акушерки. За лікування доводилося платити. Однокласну школу тут відкрили в 1852 році. В 1885 році заснували сільськогосподарську школу. В ній навчалося близько 30 учнів.
У роки першої світової імперіалістичної війни чоловіків мобілізували до австрійської армії, у населення відібрали худобу, коней. На початку жовтня 1914 року російські війська зайняли Ягільницю, яка ще довгий час перебувала у прифронтовій зоні. У липні 1917 року, коли російські частини, внаслідок прориву фронту під Тернополем, змушені були відступити, містечко захопили австро-угорські війська. В листопаді 1918 року, після розпаду Австро-Угорської імперії, Ягільниця опинилася під владою буржуазно-націоналістичного уряду ЗУНР. В липні 1919 року містечко загарбала буржуазно-поміщицька Польща. Іноземні визискувачі разом з місцевими багатіями прибрали до своїх рук всі підприємства. Ще гіршим стало життя трудового населення. Працювати доводилося в поганих виробничих приміщеннях, не було техніки безпеки, що часто призводило до нещасних випадків. Польські власті проводили політику національного гноблення — забороняли українську мову, вдавалися до полонізації населення.
Радо зустріли трудящі Ягільниці 2 серпня 1920 року воїнів Червоної Армії, які принесли їм визволення від одвічного гноблення. В селі негайно було створено революційний комітет. За короткий час існування Радянської влади ревком здійснив ряд важливих заходів для трудящих, зокрема було конфісковано тютюнову фабрику, селянам передано 1343 морги поміщицької та церковної землі. Ревкомівці провадили велику агітаційно-масову роботу серед населення. Вони роз’яснювали жителям декрети й розпорядження Галицького ревкому, закликали підтримувати Радянську владу, яка несе трудящим масам щасливе, вільне життя.
Коли у вересні 1920 року Ягільницю знову захопили війська буржуазно-поміщицької Польщі, робітники й трудяще селянство не примирилися з окупацією. То тут, то там на околицях Ягільниці та в навколишніх селах спалахували панські скирти хліба, горіли фільварки. Час польської окупації для Ягільниці позначився застоєм її економіки. У 1921 році населення становило 2702 чоловіка, серед них 50 ремісників. Тут діяли тютюнова фабрика, олійниця, два млини, на яких працювала незначна кількість робітників.
Переважна більшість населення займалася землеробством, маючи у своєму користуванні по 1—1,5 морга землі. Як і раніше, найкращими землями володіли поміщик, куркулі, церква. Селянські наділи, складаючись часто з 7 і навіть 15 невеличких ділянок, знаходилися за 6 і більше кілометрів від села. Нестача реманенту, відсутність тяглової худоби зумовлювали низьку продуктивність селянських господарств, а черезсмужжя породжувало великі труднощі під час обробітку землі. Не маючи можливості прожити з свого господарства, селяни займалися ще домашнім промислом — ткацтвом, різьбярством, бондарством. Багатьом доводилося шукати заробітку поза межами Ягільниці.
Перебуваючи у складі буржуазно-поміщицької Польщі, Ягільниця лишалася убогим, відсталим містечком. Тут жили приватний лікар, дві акушерки, діяла аптека. Візит до лікаря коштував 2—3 злоті, які не кожен мешканець міг заплатити. Тому серед населення часто виникали різні інфекційні хвороби. Особливо хворіли на віспу, тиф, скарлатину, кір, що призводило до великої дитячої смертності.
Польський буржуазний уряд мало дбав про освіту трудящих. У 1925/26 навчальному році в Ягільниці діяли семирічна та мішана двокласна школи. їх відвідувало 290 дітей. Навчання велося польською мовою. Через відсутність одягу, взуття, книжок багато селянських дітей залишало школу, навіть не провчившись року. За мізерну плату вони йшли пасти поміщицьку худобу.
У двох невеличких бібліотеках налічувалося лише 600 книжок. За користування ними треба було платити.
Осередок КПЗУ в Ягільниці почав діяти з грудня 1933 року. До нього входило З чоловіка. Члени КПЗУ і КСМЗУ (комсомольський осередок виник у 1932 році) роз’яснювали населенню антинародну суть політики буржуазно-поміщицького уряду, поширювали комуністичну літературу, розповсюджували листівки. Члени осередку КПЗУ очолили страйковий рух. Робітники й селяни відмовлялись від роботи, вимагаючи поліпшення умов праці й підвищення заробітної плати.
Трудящі Ягільниці не втрачали надії на своє визволення і возз’єднання з Радянською Україною. їх споконвічна мрія здійснилася у вересні 1939 року. Жителі радо вітали свою визволительку — Червону Армію.
З перших днів визволення завирувало нове життя. Було обрано селянський комітет, головою якого став місцевий житель бідняк І. Я. Гуцул. У жовтні 1939 року з величезним патріотичним піднесенням тут пройшли вибори до Народних Зборів Західної України. Своїм депутатом сільські трударі обрали робітницю тютюнової фабрики С. І. Туркевич. Згідно з декретом Народних Зборів Західної У країни селянський комітет конфіскував поміщицьку і куркульську землю та розподілив їх серед малоземельних і безземельних селян. З рук Радянської влади бідняки одержали 500 га землі, 90 корів, 30 коней, різний сільськогосподарський реманент. Було націоналізовано тютюнову фабрику, встановлено восьмигодинний робочий день, підвищено заробітну плату робітникам. Ремісники об’єдналися в шевську та кравецьку артілі.
У січні 1940 року Ягільницю переведено до розряду сіл, вона увійшла до складу Чортківському району.
За неповні два довоєнні роки багато було зроблено щодо налагодження медичної справи, розвитку освіти, культури. Вперше у селі відкрили лікарню, де трудящі могли дістати безплатну лікарську допомогу. Почали працювати 3 школи з викладанням рідною мовою. Всі діти шкільного віку одержали змогу вчитися. Відкрилися клуб і бібліотека, до яких охоче йшли жителі села.
У п’яти державних магазинах можна було купити промислові товари та продукти.
Розбійницький напад фашистської Німеччини на Радянську країну перервав дальше будівництво нового, щасливого життя. 6 липня 1941 року село захопили гітлерівці. Окупанти разом з українськими буржуазними націоналістами знищили в Ягільниці понад тисячу чоловік, 40 юнаків і дівчат насильно вивезли на примусові роботи до Німеччини. В роки окупації та під час відступу фашисти частково зруйнували тютюнову фабрику, спалили усі складські приміщення, ряд адміністративних, 120 житлових будинків.
24 березня 1944 року танкісти 69-го гвардійського полку 21-ї гвардійської Червонопрапорної механізованої бригади обхідним маневром оволоділи Ягільницею. Проте під тиском переважаючих сил ворога вони змушені були залишити село. Остаточно Ягільницю визволили 10 квітня 1944 року бійці 316-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту. В боях за село загинуло 76 воїнів Червоної Армії, серед них грузин майор В. К. Гургенідзе, росіянин старший лейтенант Д. Ф. Даневський та багато інших. їх поховано в братській могилі в місті Чорткові. Мужність і героїзм у боях за село виявив командир танка Т-34 лейтенант О. Я. Ботурлов. Його екіпаж знищив кілька ворожих танків і загинув у нерівному бою в палаючому танку. Після війни на братській могилі в Чорткові, де поховано воїнів екіпажу, встановлено обеліск.
Відразу після визволення 106 жителів села влилися до лав Червоної Армії. В боях з ворогом загинуло 29 чоловік, 51 відзначено орденами й медалями Союзу РСР.
Трудящі Ягільниці приступили до ліквідації заподіяних гітлерівцями руйнувань, відновлення господарства, насамперед тютюнової фабрики. В цьому їм велику допомогу надали держава, трудящі братніх радянських республік, надіславши необхідні будівельні матеріали, обладнання. Держава на відбудову тютюнової фабрики виділила 100 тис. крб. З завершенням відбудовчих робіт фабрику перетворили на тютюново-ферментаційний завод. Наприкінці 1944 року він дав першу продукцію.
Поступово відроджувалося і сільське господарство. Комуністи, комсомольці, депутати й активісти села проводили серед селян широку роз’яснювальну роботу, розповідали про незаперечні переваги колективного господарювання. З селян-бідняків було створено ініціативну групу для організації колгоспу. В лютому 1948 року 167 селянських господарств об’єдналися з колгосп ім. 30-річчя Радянської Армії. Через два роки до нього приєдналася сільськогосподарська артіль з сусіднього села Салівки. А вже наступного року трудівники колгоспу зібрали по 13,8 цнт зернових, 229 цнт цукрових буряків з гектара.
Незабаром після визволення відновили роботу торговельні підприємства, медичні та культурно-освітні заклади. Для малят відкрили дитячий садок. Як справжнє свято, жителі села відзначили початок навчального року в школі. 1 вересня 1944 року сюди прийшли й батьки. Діти підготували і дали концерт художньої самодіяльності. У 1944/45 навчальному році школу відвідувало 144 учні. 1946 року почав працювати клуб із залом на 300 місць. При ньому організували хоровий та музичний гуртки, тут демонструвалися кінофільми.
Водночас нарощував свою потужність Ягільницький тютюново-ферментаційний завод. За роки післявоєнних п’ятирічок він перетворився на високомеханізоване, оснащене новою технікою підприємство. Якщо у 1950 році тут виготовили 285 тонн ферментаційного тютюну, то у 1960 році 2478 тонн. Особливо зросло виробництво продукції в роки восьмої п’ятирічки. За п’ять років колектив заводу випустив 15 721 тонну тютюну, значно перевищивши планові завдання. За високі виробничі показники 22 працівників заводу удостоєно урядових нагород, у т. ч. 19 чоловік медалі «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна». Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено робітниць заводу О. Ф. Ясинську і Г. М. Побуринну.
Більш як у півтора раза виконав план восьмої п’ятирічки колектив промкомбінату, що має цегельний завод, столярний і галантерейний цехи.
Перетворюючи у життя рішення XXIV з’їзду КПРС, колективи підприємств докладають усіх зусиль, щоб достроково завершити виробничі завдання дев’ятої п’ятирічки. Серйозним внеском у цю справу є перевиконання планів 1971 і 1972 років.
Завдяки допомозі держави та самовідданій праці хліборобів колгосп ім. Димитрова (до 1963 року — ім. 30-річчя Радянської Армії) перетворився на високомеханізоване багатогалузеве господарство. Внаслідок поліпшення обробітку полів, внесення органічних і мінеральних добрив 1960 року врожайність зернових, порівняно з 1951 роком, зросла в 2,1 раза, цукрових буряків — у 1,4 раза. Добре працювали трудівники колгоспних ланів в роки восьмої п’ятирічки. Середньорічна врожайність зернових з гектара становила 26 цнт. У 1970 році на кожному з 140 га посіву цукрових буряків зібрано по 535 цнт. Відчутні зрушення сталися і в тваринництві. В останньому році восьмої п’ятирічки колгоспні тваринники виробили по 455,4 цнт молока і 112,8 цнт м’яса на 100 га сільськогосподарських угідь.
Ще кращих виробничих показників добилися колгоспники в першому і другому роках дев’ятої п’ятирічки. В 1972 році рільники виростили в середньому на гектарі по 29,2 цнт зернових, а озимої пшениці по 34,6 цнт, по 550 цнт цукрових буряків на площі 160 га. По виробництву тваринницької продукції в районі колгосп ім. Димитрова здобув перемогу у соціалістичному змаганні на честь 50-річчя утворення СРСР, виробивши на 100 га сільськогосподарських угідь по 612 цнт молока, 113 цнт м’яса. Собівартість продукції — нижча планової.
З ростом врожайності, підвищенням продуктивності громадського тваринництва помітно зросли й прибутки колгоспу. Якщо в 1970 році вони становили 594 тис. крб., то в 1971 році — 630 тис. крб. Великі прибутки дали змогу широко розгорнути будівництво. Колгосп спорудив три корівники, два свинарники, телятник, вівчарник, конюшню, критий тік, склад для мінеральних добрив, гараж. У 1972 році побудовано нове приміщення контори. До кінця дев’ятої п’ятирічки на кошти колгоспу буде споруджено типове приміщення середньої школи на 560 учнів.
Радянський уряд гідно відзначив сумлінну працю колгоспників. У 1971 році орденом Леніна нагороджено ланкову С. Є. Петришину. 1970 року її ланка на площі 40 га зібрала по 600 цнт цукрових буряків з гектара. За високі врожаї зернових культур орденом Трудового Червоного Прапора відзначено бригадира рільничої бригади І. О. Губ’яка. Почесного звання заслуженого агронома Української РСР удостоїлась голова колгоспу К. А. Копейкіна. 33 колгоспники нагороджені медалями «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
За роки восьмої п’ятирічки значно зріс житловий фонд села. Лише за період з 1965 по 1970 рік індивідуальними забудовниками споруджено 145 будинків. Зведено двоповерховий будинок торгівлі. Є пошта, ощадна каса. В особистій власності жителів села 6 легкових автомашин, 75 мотоциклів, 172 телевізори, 345 радіоприймачів, 270 пральних машин, 125 холодильників та багато інших речей культурно-побутового призначення.
З кожним роком збільшується кількість торговельних закладів, поліпшується побутове обслуговування населення. В селі працюють будинок торгівлі, книжковий магазин, культмаг, магазини хлібний, господарських товарів, їдальня. В 1971 році трудящі Ягільниці через торговельну мережу села придбали різних товарів на 1090 тис. крб. До послуг населення кравецька й шевська майстерні.
Поліпшилося медичне обслуговування населення. Працюють лікарня на 35 ліжок, поліклініка, колгоспний пологовий будинок. Про охорону здоров’я трудящих дбають 6 лікарів і 14 середніх медичних працівників. У селі відкрито також дитячий садок і ясла, де виховується близько 100 дітей.
Корінні зміни сталися в галузі народної освіти. В селі працює середня школа. В 1971/72 навчальному році її відвідувало 526 дітей, яких навчало 40 учителів, у т. ч. 27 з вищою освітою. За вміле керівництво навчально-виховним процесом і високу успішність директора школи Є. І. Греська у 1966 році нагороджено орденом «Знак Пошани». За післявоєнні роки середню освіту в селі здобуло 900, вищу — 88 чоловік. Багато з них працюють лікарями, вчителями, агрономами, інженерами.
Учні місцевої школи листуються з школярами Білорусії, Латвії, Грузії, Узбекистану. їм пишуть ветерани Великої Вітчизняної війни, учасники визволення села, що живуть у Ленінграді, Москві, Ростові-на-Дону, Мінську та інших містах і населених пунктах нашої багатонаціональної країни, піонери НДР. Під керівництвом учителів діти здійснюють походи по місцях революційної, бойової та трудової слави.
Значну роботу по вихованню трудящих ведуть культурно-освітні заклади — будинок культури на 300 місць, дві бібліотеки. В будинку культури для трудящих систематично читаються лекції, проводяться тематичні вечори, концерти, демонструються кінофільми, працюють гуртки художньої самодіяльності. У бібліотеках 1972 року налічувалося 25 тис. книжок. Кожен третій житель села — постійний читач.
В усіх здобутках і звершеннях, що відбулися в селі за післявоєнний час, значна частка праці комуністів і комсомольців села. Нині в 4 первинних партійних організаціях села налічується 48 комуністів, в 5 комсомольських — 232 члени ВЛКСМ. Переважна більшість комуністів і всі комсомольці колгоспу ім. Димитрова працюють безпосередньо на виробництві.
Велику роль в економічному та культурному житті села відіграє сільська Рада депутатів трудящих. У 1973 році до її складу було обрано 35 депутатів, у т. ч. 19 колгоспників, 10 робітників і 6 службовців. При сільській Раді діють постійні депутатські комісії. До роботи в них залучено 38 сільських активістів. Активну участь у роботі сільської Ради беруть жінки-депутати, яких тут 18. У 1972 році з бюджету сільської Ради на потреби народної освіти витрачено 97 465 крб., на охорону здоров’я — 93 623 крб. До 50-річчя Радянської влади біля сільського будинку культури було закладено парк, де висаджено близько 2 тис. декоративних дерев.
Самовідданою працею трудящі Ягільниці вносять свій вклад у дострокове завершення дев’ятої п’ятирічки.
Т. І. БОДНАР, В. М. КОВАЛЬЧУК, В. Й. МУДРИЙ