Революційний рух в Тернополі на початку XX століття
Повільно розвивалася економіка міста, повільно зростало і його населення. В 1900 році Тернопіль належав до числа середніх міст на західноукраїнських землях, жителів у ньому було 32 тис. чоловік. З 1900 по 1911 рік кількість жителів збільшилася на 4 тисячі.
Правлячі кола Австро-Угорської імперії мало дбали про охорону здоров’я трудящих на уярмлених ними західноукраїнських землях. До 80-х рр. XVIII ст. в місті не існувало державної медичної служби. Тому, коли в 1831 році тут поширилася епідемія холери, багато жителів померло. Наприкінці 80-х років у місті вперше запроваджено посаду лікаря, відкрилася аптека. В середині XIX ст. тут працювала одна лікарня на 30 ліжок, містилась вона в старому, малопридатному для цього будинку. Ще в 1837 році на кошти міщан почали зводити нове приміщення для лікарні на 75 ліжок, але будівництво тривало понад 20 років. В кінці XIX ст. це була єдина лікарня не лише на все місто, а й на весь повіт. Населення обслуговували 9 лікарів, з яких лише один перебував на державній службі, решта практикувала приватно. Відсутність кваліфікованої медичної допомоги була однією з причин високої смертності, особливо дитячої. Так, з 1881 по 1890 рік у Тернопільському повіті народилося понад 54 тис. дітей, з них померло в перший місяць після народження понад 5 тис. та протягом першого року понад 14 тис., не дожили до п’яти років понад 43 проц. Такої високої смертності серед дітей не знала жодна країна Європи. Особливо багато дітей гинуло від віспи, вітрянки, скарлатини, коклюшу, дифтерії. У місті не боролися з інфекційними захворюваннями, тут не було жодного санітарного лікаря.
У XIX — на початку XX ст. українська культура на західноукраїнських землях перебувала в особливо тяжкому становищі. Насильна полонізація й онімечування населення, переслідування української мови, офіціальне усунення її з шкіл згубно позначалося на всіх ділянках культури. До 1817 року в Тернополі не було жодної української школи. В 1820 році відкрилася гімназія, якою спочатку заправляли єзуїти костьолу домініканів. У зв’язку з тим, що гімназія давала право вступу до університету, власті особливо пильно слідкували за контингентом її учнів. Доступ у гімназію навіть для дітей української заможної верхівки був дуже обмежений. Так, у 1895/96 навчальному році з 583 учнів було тільки 6 українського походження, решта — поляки, німці та ін. В 1855 році відкрилася чотирикласна реальна школа. Але потрапити до неї могли лише діти заможної верхівки міста, тому що навчання коштувало дуже дорого: вступний внесок становив 96,6 злотих, річна плата за навчання — у 1859 році 298 злотих, а в 1876 році вже 903 злотих. 1875 року в Тернополі відкрилась учительська семінарія, яка готувала учителів в основному для сільських початкових шкіл. Але, незважаючи на те, що в селах переважна більшість, а часом і все населення без винятку розмовляло українською мовою, майже половину учнів становили особи польської національності. У 70-х роках XIX ст. в місті працювали 2 чотирикласні народні школи (чоловіча й жіноча), які утримував магістрат міста, але виділяв він на них мізерні кошти. У 1895/96 навчальному році в усіх чотирьох школах навчався лише 491 учень. У 1891 році для підготовки кваліфікованої робочої сили в місті відкрилася дворічна промислова школа. Вона готувала робітників-майстрів кількох спеціальностей. Контингент учнів був дуже обмежений. У 1901/02 навчальному році тут навчалося лише 88 дітей. Якщо взяти до уваги, що 1890 року в місті проживало 26 тис. чоловік, то стане зрозумілим, що наявних шкіл було далеко недостатньо і лише незначна частина дітей трудящих могла одержати навіть початкову освіту.
Наляканий могутнім розмахом революційного руху, особливо в 1905—1906 роках, австро-угорський уряд змушений був піти на деякі поступки щодо розвитку освіти. 1905 року в місті відкрилася перша українська гімназія. У 1907 році почала працювати ще одна польська гімназія. Чотирикласна реальна школа була перетворена на семикласну.
Навесні 1864 року у Львові організувався перший професійний український театр товариства «Руська бесіда». В червні 1865 року театр вперше приїхав на гастролі до Тернополя. З цього часу жителі міста почали знайомитися з кращими творами української класичної драматургії. Свої виступи театр розпочав п’єсою І. Котляревського «Наталка-Полтавка». Були також показані «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка та інші. В 1875 році з театром товариства «Руська бесіда» в Тернополі виступав видатний український драматург, актор і режисер, основоположник українського реалістичного театру М. Л. Кропивницький. У листопаді 1903 року в місті побував композитор М. В. Лисенко. Він зустрічався з діячами культури, робітниками, учнями гімназії. У 1905—1906 рр. у Тернополі виступали М. К. Садовський (Тобілевич) та М. К. Заньковецька.
З Тернополем пов’язані життя й діяльність цілої плеяди революційно-демократичної інтелігенції, яка зробила значний вклад у розвиток демократичної української культури. Серед них композитори Д. В. Січинський, Г. Г. Топольницький, В. О. Барвінський; артисти Т. Ф. Романович, А. Осиповичева, А. Стечинський. Помітний слід залишила по собі в місті представниця передової української культури, співачка з світовою славою С. А. Крушельницька. Навчаючись у Тернополі, вона в 1883 році вперше взяла участь у шевченківському концерті, а в 1884—1891 роках багато разів виступала в складі хору товариства «Українська бесіда». Ставши видатною оперною співачкою, С. Крушельницька завжди знаходила час відвідати Тернопіль і виступити з концертом.
Коли спалахнула імперіалістична війна, австрійці запровадили жорстокий воєнно-поліцейський режим. Свавілля й насильство щодо мирного населення набуло нечуваних масштабів. Часто заарештовували ні в чому не винних людей. Особливо переслідувань зазнавали жителі міста за вияв симпатій до Росії. В цей час було заарештовано 100 чоловік. 12 серпня 1914 року російські війська вступили в Тернопіль. Тут розмістилися російська адміністрація, тили тощо. Влітку 1915 року німецьке командування почало наступ у напрямку Львів—Тернопіль. В районі Тернополя розгорнулися запеклі бої, які з перемінним успіхом тривали майже рік, і лише влітку 1916 року фронт стабілізувався по р. Серету.
В роки першої світової війни Тернопіль кілька разів переходив з рук у руки. Під час воєнних дій багато будинків було зруйновано. Майже всі промислові підприємства припинили роботу. Значно скоротилася торгівля. Різко погіршилося матеріальне становище трудящих. Ціни на хліб у 1917 році зросли проти 1913 року в два рази, на картоплю — в 3, ще більше — на м’ясо, масло й паливо.
Майже три роки перебувала в Тернополі російська армія. Серед солдатів було чимало членів більшовицької партії. Прибуваючи сюди з резерву, вони привозили з собою багато революційної літератури і розповсюджували її не лише в військах, а й серед жителів, що мало велике значення для формування класової свідомості робітників міста.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії революційні солдати, керовані більшовиками, роззброїли й заарештували всіх жандармів і конфіскували зброю в канцелярії жандармського управління. Про відкрите співчуття більшовикам свідчило також привітання в газеті «Правда», надіслане з Тернополя групою революційних студентів з нагоди відновлення її виходу.
30 березня 1917 року в Тернополі виник Тимчасовий комітет у складі 21 чоловіка, в т. ч. 12 військових. Серед його членів лише двоє представляли робітників. Комітет з перших днів став на шлях підтримки Тимчасового уряду, був слухняним знаряддям реакційного офіцерства.
Більшовики розгорнули велику роз’яснювальну роботу серед солдатів Тернопільського гарнізону й жителів міста, викривали контрреволюційну суть буржуазного Тимчасового уряду. Під керівництвом армійського комітету 11-ї армії (голова більшовик М. В. Криленко), частина військ якої дислокувалася в районі міста, 1 травня тут відбувся великий мітинг. Солдати разом з трудящими заповнили одну з центральних площ міста та всі прилеглі вулиці. Над колонами майоріли червоні транспаранти з вимогою негайного миру без анексій і контрибуцій. На мітингу М. В. Криленко та інші більшовики розповідали про події в Петрограді, про Квітневі тези В. І. Леніна, закликали не подавати ніякої підтримки Тимчасовому уряду та виступати за негайне припинення імперіалістичної війни.
Серед населення міста широко розповсюджувалася більшовицька література, щц регулярно надсилалася в армійські комітети військовою організацією ЦК РСДРП(б). Особливою популярністю користувалася газета «Правда», в якій майже щоденно друкувалися статті В. І. Леніна, а також «Солдатская правда». Власті суворо переслідували тих, хто розповсюджував більшовицькі газети та провадив більшовицьку агітацію.
Влітку 1917 року Тернопіль опинився в зоні воєнних дій. За наказом Тимчасового уряду на початку літа розгорнулася підготовка до наступу на Південно-Західному фронті. У місті розташувалися частини 11-ї армії, 5-й кавалерійський корпус, Читинський полк, 11-й авіадивізіон. Крім того, тут стояв 283-й запасний полк, перебувало 5 госпіталів тощо.
Перед початком наступу, 15 червня, до 1-го гвардійського корпусу 11-ї армії, що дислокувався в районі Тернополя і на його околицях, прибув військовий міністр Тимчасового уряду есер Керенський. Було наказано вишикувати 10 тис. солдатів. Керенський готувався виголосити перед солдатами запальну промову, щоб піднести наступальний дух полків. Наступного дня мав відбутися огляд військових частин гарнізону. Але солдати Гренадерського й Павловського полків висунули перед міністром свої вимоги. Штабс-капітан І. Дзевалтовський передав Керенському резолюцію, прийняту 14 червня на солдатському мітингу представників усіх полків корпусу за участю 8500 чоловік, в якій наступ на фронті кваліфікувався як злочин. Довга й пишномовна промова Керенського будь-якого враження на солдатів не справила.
Наступ почався 18 червня, але успіху не мав. 6-го липня 1917 року австро-німецькі війська, використавши свою перевагу в артилерії, перейшли в контрнаступ, а 11 липня зайняли Тернопіль. Безладний відступ тривав по всій лінії Південно-Західного фронту. Командування фронту замість того, щоб організувати відсіч наступаючим австрійським військам, кинуло козачі полки й броневики на розправу з солдатами, які відступали. В Тернополі, просто на вулицях, козаки 40-го Донського полку розстрілювали відступаючих солдатів.
Величезний вплив на розгортання революційної боротьби трудящих Тернополя мала перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії. Про перемогу збройного повстання в Петрограді в місті стало відомо 26 жовтня 1917 року. Наступного дня тернопільці дізналися про перші декрети II Всеросійського з’їзду Рад. В Тернополі, де більшовики своєю діяльністю в 1915—1917 рр. заклали міцний фундамент інтернаціонального братерства, ідеї Великої Жовтневої соціалістичної революції знаходили сприятливий грунт.
Після розпаду Австро-Угорської імперії буржуазія західноукраїнських земель проголосила створення т. зв. Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Прихід до влади української буржуазії не поліпшив становища трудящих. Робітники не одержали ні восьмигодинного робочого дня, ні підвищення заробітної плати. Заправляли всіма справами представники буржуазії. У місцеві органи влади призначалися особи, далекі від народу — попи, юристи, чиновники і взагалі багаті люди. Комісаром у Тернополі став колишній австрійський суддя, секретарем — викладач гімназії. Серед делегатів з’їзду «національно-демократичної партії», що відбувся в березні 1919 року, не виявилося жодного робітника від Тернополя. Трудящі міста на власному досвіді швидко переконалися, що уряд ЗУНР антинародний, що він має контрреволюційний характер. У місті не працювала більшість підприємств, кількість безробітних дедалі зростала, катастрофічно підвищились ціни на продовольчі й промислові товари. За антиурядові виступи та вияв симпатії до Радянської України багато робітників і прогресивної інтелігенції були кинуті до в’язниць. Все це викликало обурення трудящих міста. В другій половині лютого 1919 року серед робітників харчових підприємств виникло масове заворушення, яке було придушене з допомогою війська. Через два місяці застрайкували пекарі. Уряд ЗУ HP вдався до масових репресій. 10 березня 1919 року бюро преси Радянської України повідомляло:
«Всіх арештованих за більшовицьку агітацію галицька влада відправляє в Тернопіль.
У тернопільських тюрмах нині знаходиться близько двох тисяч заарештованих, які групами розстрілюються».
Боротьбу проти антинародної політики уряду ЗУНР у місті очолювали комуністи.
Вже на початку 1919 року тут діяв гурток комуністів, до складу якого входили переважно військовополонені галичани, що повернулися з російського полону. Він мав свої осередки в містах і селах Тернопільщини і провадив агітаційну роботу, яка мала вплив на галицьке селянство, яке піднялося на боротьбу проти буржуазних націоналістів. Місцеві власті з ставлеників Галицької національної ради намагались підірвати вплив комуністів на маси, розстрілювали всіх приналежних до комуністичної організації. Після окупації Східної Галичини буржуазно-поміщицькою Польщею в 1919 році переважна більшість комуністів залишилася в підпіллі для організації боротьби проти польських окупантів, решта пішла на схід.
Населення міста опинилося в тяжкому становищі. В січні 1920 року тернопільський повітовий староста доповідав окупаційним властям, що в Тернополі немає ніяких запасів продовольства, багато будинків, зруйнованих у роки війни, не відбудовуються через нестачу будівельних матеріалів, «а дощок бракує навіть на домовини для людей, які сотнями вмирають від висипного тифу», що в Тернополі кількість хворих серед солдатів й населення перевищує 2 тисячі чоловік.