Турбів, Липовецький район, Вінницька область
Турбів — селище міського типу (з 1956 року), центр селищної Ради, залізнична станція. Розташований за 25 км від Вінниці, на берегах Десни, притоки Південного Бугу. Через селище проходить шосе. Населення — 6448 чоловіка.
На північно-східній околиці селища в широкій долині Десни залягає родовище каоліну.
Перша письмова згадка про Турбів трапляється в описі Вінницького замку за 1545 рік. Йдеться про те, що Турбівський маєток приписаний до замку і має постачати його господарям продукти харчування. В другій половині XVI ст. село належало магнатові Янушу Острозькому, в XVII ст. ним володіли кілька поміщиків, які й заснували тут свої маєтки. Впровадження фільварково-панщинної форми господарювання посилило експлуатацію селян. Як свідчать історичні документи, багато селян-кріпаків Турбова повставало проти свавілля землевласників. У 40— 50-х роках XVIII ст. вони брали участь у гайдамацькому русі, зокрема в повстанні 1734 року.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Турбів увійшов до складу Махнівського, а з 1848 року — Бердичівського повітів Київської губернії. Трудящих села і далі жорстоко експлуатували поміщики, яким у середині XIX ст. належало 4568 десятин землі, лісів і водоймищ. Селяни ж мусили вдовольнятися невеличкими клаптиками поля. За даними інвентарного акту 1845 року, один із турбівських поміщиків А. Райський володів 300 десятинами 874 кв. сажнями землі, а 138 його селян користувалися лише 10 десятинами 1023 кв. сажнями.
В 40—50-х роках XIX ст. найбільшими землевласниками були брати Драгомирецькі. Різними шляхами, не цураючись і шахрайства, вони прибирали до, своїх рук землю. У Турбові Драгомирецьким належало 148 селянських дворів, 558 кріпаків чоловічої статі. Селян примушували працювати навіть у неділю, залучали до роботи підлітків, зараховуючи їм один день за фактично відроблені два.
Доведені до відчаю турбівські селяни в 1847 році писали цареві про те, що знущання поміщика Драгомирецького, економа та осавула виходили за межі будь-якого людського терпіння. За кожний невихід на роботу карали різками. Від тяжких побоїв 1846 року померла чотирнадцятирічна Ганна Атаманчук, а Марія Сивопляс, Устина Чулова, Марія Демидова та ін. передчасно народили мертвих дітей. Селяни скаржились також на те, що поміщик відбирав у них землю, забороняв молоти зерно тощо. Протестуючи проти свавілля пана, вони відмовлялися працювати в неділю, не ходили до церкви. Але все закінчувалося ще більш жорстокою розправою. Царські чиновники заарештували писаря Махнівського міщанського товариства О. Крижанівського, міщанина Р. Ф. Поплавського та інших, звинувативши їх у підбурюванні селян. Справжнім винуватцям, зокрема економу й осавулу, запропонували лише виїхати з села. Поміщик не тільки не зазнав покарання, а, навпаки, підтриманий властями, вчинив розправу над селянами: кинув у в’язницю Максима Іскрука, Артема Завальнюка і Григорія Присяжнюка, погрожуючи їм 300 ударами за те, що погодились передати скаргу від селянської громади цареві. Проте в’язням вдалося втекти
На початку XIX ст. у Турбові розвиваються капіталістичні відносини, починає застосовуватись наймана робоча сила. 1845 року акціонерне товариство заснувало фабрику сукна, у 1847 році поміщики Драгомирецькі заклали цукровий завод.
1852 року на ньому працювало понад 130 чоловік. Умови праці робітників були дуже важкими, заробітна плата кожного з них не перевищувала 6—7 коп. в день. Дешева робоча сила забезпечувала власникам великі прибутки. Тільки за час з 1 січня по 20 липня 1853 року всі видатки господарів цукроварні становили 370,9 крб. сріблом, прибутки ж — 2415 крб. З пуском підриємства стали більше сіяти цукрових буряків. Вирощували їх навіть селянські господарства. Цукроварня не лише закуповувала буряки, а й сама сіяла їх на орендованих землях, наймаючи для обробітку і конки селян з Турбова та навколишніх сіл. Платили селянам 10 коп. за день. Щоб вони «марно не гаяли часу», за роботою пильно стежили наглядачі.
Рівень культури жителів Турбова у феодальний період відповідав соціально-економічним відносинам, які панували в той час. Село належало кільком поміщикам, і, зрозуміло, ніхто з них не хотів поступитися своїми прибутками, щоб піднести йога культурний рівень. У першій половині XIX ст. в Турбові проживало близько 1500 чоловік. Не було жодного навчального, культурно-освітнього й побутового закладу. В селі існувала церква, яка, одурманюючи людей релігійною «сивухою», прагнула перетворити селян у сліпе знаряддя експлуататорів. До того ж церква й сама була землевласником: їй належало майже 50 десятин землі. Турбівські селяни день у день гнули спину на панщині.
Не дбали поміщики й орендарі про охорону здоров’я трудящих. Тільки коли 1853 року в Турбові спалахнула епідемія віспи і багато робітників не вийшло на роботу, господарі змушені були найняти «цирульника», щоб «виявляв хворих та вакцинував дітей».
Своє безпросвітне кріпацьке життя турбівські селяни відображали в усній творчості, зокрема в піснях. В одній з них говорилося:
Ой в святонько бо на Спаса В церкві дзвони дзвонять;
Осавули з нагаями На лан з серпом гонять…
Ой бодай тобі, пане,
Та й хата згоріла;
А як мені молодому Панщина доїла.
Хлібороби чекали від реформи 1861 року полегшення свого становища. Але даремно. До 1865 року селяни викупили лише присадибну землю. Через високу діну викуп польової землі затягнувся на довгі роки. За 609 десятин землі поміщика Млоцького селяни повинні були сплатити в казну 73 080 крб. сріблом. Тільки наприкінці XIX ст. турбівські селяни спромоглися викупити 1927 десятин землі. Однак більшу частину її придбали заможні селяни.
Багато сільськоїбідноти так і залишилося без землі. Куркулі, скуповуючи значні масиви землі й лісу, наймали працювати у своєму господарстві безземельних і малоземельних селян. Заможний селянин Г. Осадчий придбав 1895 року 179 десятин землі і лісу, а А. Громов — 31 десятину, дэхто — по 12—15 десятин. У 1912 році 513 селянським господарствам села належало 1865 десятин землі, причому 96 господарств володіли 813 десятинами, а 407 господарств (тобто 80 проц.)— лише 1052. 15 господарств мали в середньому по 10 голів худоби, 88 господарств її не мали зовсім, на решту припадало по 5 голів.
Наявність дешевої робочої сили і сировини сприяли швидкому зростанню промисловості. Наприкінці XIX — початку XX ст. у Турбові були цукровий, шкіряний та цегельний заводи, суконна фабрика, винокурня, броварня, круп’яно-вальцьовий паровий млин та інші підприємства. Ще 1861 року поміщики Драгомирецькі здали цукроварню в оренду купцям на 10 років за 1525 крб. сріблом на рік. Орендарі, а згодом акціонерне товариство, до якого перейшла цукроварня 1879 року, значно розширили підприємство. В 1900 році на цукровому заводі працювало 400 робітників. У 1903/04 році цукровий завод виробив 323 тис. пудів цукру, що у 3,5 раза перевищувало показники 1880/81 року. 1906 року стала до ладу вузькоколійна залізниця, будівництво якої розпочалося в 1890 році. Проте вона задовольняла потреби головним чином промислових підприємств. У 1912 році підприємець Горнштейн заснував невеличке підприємство по видобутку каоліну. Важка, виключно ручна праця в сирих кар’єрах протягом 12 годин до краю виснажувала робітників. Зате продаж високоякісного каоліну забезпечував власнику великі прибутки. В 1914 році на цукровому заводі почали використовувати електроенергію.
Розвиток промисловості супроводжувався швидким зростанням населення. Разом з прибулими з сіл Волинської і Київської губернії 1900 року в Турбові проживав 3121 чоловік. Цього року на цукровому заводі відкрили лікарню на 15 ліжок, де хворих лікував фельдшер.
Трудящі Турбова не мирилися з тяжким соціально-економічним становищем, брали участь у революційному русі. У вересні 1879 року вперше застрайкували робітники цукрового заводу. Приводом до виступу був ганебний вчинок старости та урядника, які жорстоко побили робітників А. Маркерського і К. Бурковського. Поліції, яку викликала адміністрація, тільки через кілька днів вдалося примусити страйкарів відновити роботу.
Класова боротьба турбівських трудящих посилилася під час першої буржуазно-демократичної революції в Росії. У травні 1905 року відбувся страйк робітників цукрового заводу. У прийнятій резолюції вони вимагали підвищити заробітну плату, скоротити робочий день, поліпшити умови праці тощо. До революційного руху приєдналися також робітники інших підприємств села. 6 травня 1907 року в лісі відбувся спільний мітинг трудівників каолінових підприємств Турбова й Глухівця. 26 травня 1907 року група озброєних робітників напала на контору турбівського вальцьового млина і знищила всі документи.
Дореволюційний Турбів був відсталим селом. Хоч напередодні першої світової війни тут проживало 3230 чоловік, умов для масової освіти майже не було, населення лишалося неписьменним. Відкрита 1880 року парафіяльна школа містилася в звичайній селянській хаті, з підсліпуватими вікнами і земляною долівкою. 1916 року школу реорганізовано в початкове училище. Проте через матеріальні нестатки діти сільської бідноти не могли тут навчатися.
Імперіалістична війна відірвала багатьох турбівців від мирної праці. Село ще більше занепало. Значно знизились врожаї зернових і технічних культур, що особливо згубно позначилося на господарствах сільської бідноти. Врожайність зернових у 1915—1916 рр. становила 50 пудів з десятини, а цукрових буряків — 750—800 пудів. Крім того, скоротилися посівні площі, особливо цукрових буряків, що призвело до зменшення виробництва цукру на Турбівському заводі, безробіття. Закрилося підприємство видобутку каоліну, його кар’єри залило водою. Становище трудящих Турбова дедалі гіршало, підвищувалися ціни на продукти й промислові товари, а заробітна плата весь час знижувалася.
Від експлуатації трудящих Турбова звільнила соціалістична революція. Однак складні умови, що виникли на Україні, дещо затримали встановлення Радянської влади у селі . Її проголосили тут лише 15 лютого 1918 року. Але здійснити соціалістичні перетворення не встигли: в березні до Турбова вдерлися австро-німецькі загарбники. Трудящі швидко розпізнали ворожу суть влади гетьмана Скоропадського, підтриманої багнетами окупантів, і активно стали до боротьби. Окупантів було вигнано з Турбова. Проте в грудні 1918 року владу підступно захопила петлюрівська Директорія. Місцеве населення чинило опір ворогам Радянської влади. 19 березня 1919 року Червона Армія визволила Турбів від петлюрівців. У складі щорсівських полків, що діяли на Поділлі, були турбівці Г. С. Голод та О. Л. Карчевський. Влітку цього року Турбів попав під владу денікінців, які захопили майже всю територію України. Після вигнання денікінських військ у грудні 1919 року, будівництву нового життя перешкоджали напади куркульських банд, які вбивали сільських активістів. У квітні 1920 року Турбів окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі. Та вже у червні частини Першої Кінної армії визволили Турбів від польських загарбників.
Цього року в селі налічувалося 720 бідняцьких селянських господарств, яким належало 1500 десятин землі, 100 дерев’яних сох із залізним лемешем, 6 борін, 10 культиваторів. На такій технічній основі організували трудову артіль. Першої мирної весни в селі намічалося посіяти зернових культур і картоплі на площі 1390 десятин. Але тільки для половини площі вистачило насіння.
Велику роботу серед селян у цей час проводив комітет незаможних селян, очолюваний М. І. Куприною. Комнезамівці мобілізовували трудящих на боротьбу з бандитами і їх посібниками — куркулями, які по-звірячому вбили активіста, робітника цукрового заводу С. Т. Хацьолу, залякували населення. У глитаїв відібрали 1000 десятин землі та значну кількість насіння і передали незаможникам.
Було націоналізовано цукровий завод, управління ним передали колегії, обраній загальними зборами робітників. Проте підприємство працювало з великими перебоями, устаткування виявилося непридатним, не вистачало сировини.
До 1923 року Турбів входив до Бердичівського повіту Київської губернії. На підставі постанови ВУЦВК від 7 березня 1923 року він відійшов до складу Вахнівського району Вінницького округу.
Провідна роль у здійсненні соціалістичних перетворень у Турбові належала партійній і комсомольській організаціям. Секретарем першого партійного осередку обрали в січні 1923 року демобілізованого з Червоної Армії М. М. Родіна. Цього ж року створили комсомольську організацію. В траурні дні смерті В. І. Леніна лави партійної організації зросли до 12, а комсомольської — до 23 чоловік.
1924 року в Турбові засновано сільськогосподарське кредитне товариство «Незаможник», яке об’єднало 50 селянських господарств. Після реконструкції, здійсненої на цукровому заводі в 1924—1925 рр., повного освоєння 1150 гектарів землі, виділеної заводу для посіву цукрових буряків, підприємство вже у 1927 році переробляло 5100 цнт буряків на добу.
Радянська влада дбала водночас про освіту та культурні запити населення. 1920 року в поміщицькому будинку організували школу для дітей робітників і селян, у 1923 році — дві трудові школи. Вчителів не вистачало. А-тим, що були, доводилося також працювати в гуртках лікнепу. При цукровому заводі було відкрито клуб ім. Луначарського.
1929 року Турбів став районним центром, у 1931 році увійшов до складу Липовецького району. В лютому 1935 року він знову став районним центром.
25 березня 1929 року в Турбові відбувся перший районний з’їзд Рад, який розглянув питання колективізації сільського господарства, посівної кампанії. На виконання рішень з’їзду весною цього року в селі організували на базі товариства спільного обробітку землі, створеного минулого року під назвою «Сніп», два колгоспи— «Соцшлях» та ім. Петровського. Наступного року утворився ще один колгосп — «Нове життя» та промколгосп «Будівельник». У ці ж дні відбулася районна конференція бідняцько-батрацьких представників, яка розглянула контрольні цифри п’ятирічного плану та накреслила заходи завершення колективізації сільського господарства. Делегати конференції провели значну роз’яснювальну роботу серед селян, завдяки чому в колгоспи почали масово вступати й середняки села.
Значну допомогу в організації колгоспного виробництва подавала Турбівська МТС, створена 1932 року. В 1939 році вона мала 104 трактори, 16 комбайнів, 40 автомашин. Завдяки цьому Турбівський колгосп «Нове життя» вийшов у число передових в районі. Урожай зернових тут становив в середньому по 17 цнт, цукрових буряків — по 260 цнт з гектара, а надій молока на кожну фуражну корову — 2686 кг. У 1939 році всі колгоспи Турбова видали колгоспникам на трудодень по 5 кг зерна і по 1,5 крб. грішми.