Вінницька область під золотою ордою і польсько-литовською владою
У період феодальної роздробленості частина території Вінниччини разом із землями верхнього Побужжя відійшла до Галицько-Волинського князівства. Ця місцевість здобула назву Пониззя, як гадають, від скорочення давнього найменування «Русь низшая» — на відміну від «Руси горней», що прилягала до Карпатських гір .
Після загарбання Києва в 1240 році монголо-татарські завойовники далі просувалися на захід і захопили землі Поділля. Так з цього часу іменується Пониззя. Назва Поділля походить, очевидно, від скорочення колишнього найменування «Русь дольная», вживаного як доповнення до назви «Русь низшая» . Населення Поділля чинило мужній опір, але не могло протистояти навалі завойовників. На своєму шляху орди Батия, як засвідчує літописець, міста і села «подільські знищили вогнем і мечем» .
Не знайшовши підтримки від західних держав, Галицько-Волинське князівство змушене було в 1246 році визнати залежність від Золотої орди, але й після цього князь Данило Романович не припиняв боротьби проти загарбників. Від окремих сутичок з монголо-татарами, які кочували на Придніпров’ї, війська Галицько-Волинського князівства переходили в наступ. У 1254—1255 рр. вони визволили землі по річці Південному Бугу.
Карл Маркс писав, що «Данило, князь Галицький… не раз бив монголів, відняв у них всі міста між ріками Бугом і Тешеревом; мала відбутися головна битва, коли нова незліченна орда монголів на чолі з Бурондаем з’явилася на кордоні Русі і Литви; Данило пробував прийти до угоди з Бурондаем, але останній, наводнивши Литву, вирушив у Галицьку область; стіни укріплених Данилом міст повинні були впасти…». В 1259 році монголо-татарські завойовники підкорили Поділля.
Понад сто років населення краю терпіло від гніту Золотої орди. На загарбаній території завойовники встановили податкові округи, т. зв. тми. Вони об’єднувалися в один улус, за яким закріпилась назва Подільський.
Обложивши місцеве населення великою даниною, монголо-татарські орди кочували в степах нижче річок Ягорлика, Синюхи і Тясмина. Для збирання данини «на Поділлі були призначені отамани, які відали всіма прибутками, і до них приїжджали татарські баскаки [намісники] і, забираючи у тих отаманів данину, відвозили в орду».
На землі Галицько-Волинського князівства, ослаблені монголо-татарськими поневолювачами, зазіхали угорські, литовські й польські феодали. Особливу активність проявляв великий князь литовський Ольгерд. Зібравши чимале військо, 1362 року в битві біля річки Сині Води він розгромив татарські орди братів Кутлубугу, Хачибея і Дмитрія, яким належало Поділля. З цього часу цей край потрапляє під зверхність Литовського князівства. Створюються окремі намісництва, в яких управляти почали племінники князя — Юрій, Олександр і Костянтин Корятовичі.
Щоб захистити свої володіння від татарських нападів і тримати населення в покорі, литовські феодали споруджують укріплення. У другій половині XIV ст. були збудовані фортеці у Вінниці, Брацлаві, Сокільцях та в інших місцях. На початку 90-х років усім Поділлям заволодів наймолодший з племінників князя Ольгерда — Федір Корятович. Він не хотів бути слухняним великокнязівській владі. Це викликало прихід військ великого литовського князя на Поділля. Федір Корятович відійшов на Закарпаття, а литовські війська захопили Брацлав, Сокілець та інші міста. Тоді ж по всіх містах поставили таких старост, які були покірні великокнязівській владі.
Наступники Ольгерда за вірну військову службу роздавали подільські землі литовським та українським феодалам. Феодальне землеволодіння також зростало за рахунок захоплення землі у селян. Водночас з обезземеленням селян ішов процес їх закріпачення. Після Кревської унії, укладеної 1385 року між Польщею і Литовським князівством з метою об’єднання військових сил, посилюється наступ польських феодалів на українські землі. У 1431 році вони захоплюють Західне Поділля, яке оголошується окремим Подільським воєводством. Тоді ж польські феодали спробували загарбати і Східне Поділля, але їх війська натрапили на стійкий опір місцевого населення і змушені були відійти.
Східне Поділля (Брацлавщина) залишалось під владою литовських феодалів. Тут виділяються три окремі повіти: Брацлавський, Вінницький, Звенигородський. Західне Поділля, що перебувало під владою Польщі, теж поділялося на три повіти: Кам’янецький, Летичівський і Червоноградський.
Важко жилося трудовому селянству. Невпинно зростали податки та різні побори. В XVI ст. грошова рента з лану в Барському повіті визначалася від ЗО до 120 і навіть 180 грошів (за один гріш тоді можна було купити пуд жита). У селі Головчинцях, зокрема, селяни щорічно платили податок з ланового двору від 150 до 200 грошів. Порівняно високою була тут натуральна і відробіткова рента. Селяни Барського староства в середньому з лану давали землевласникам по 5—6 пудів пшениці, по 6—8 пудів вівса, по 10—12 яєць та виконували дводенну панщину. Феодальний гніт значно посилився із запровадженням у 1442 році вотчинного суду, за яким місцеві феодали одержали право розглядати справи селян навіть у тих випадках, коли вони скаржилися на них. Народні маси не мирилися з неволею. Вони відмовлялися виконувати феодальні повинності. Найбільш поширеною формою протесту з кінця XV ст. стає втеча селян у малозаселені райони України, в т. ч. і на південні землі Брацлавщини.
З розвитком ремесел і торгівлі збільшується кількість міського населення. Щоб захистити свої інтереси, ремісники об’єднувалися в цехи. Окремі міста одержували магдебурзьке право. Міщани Хмільника його добилися 1448, Брацлава — 1564, Вінниці — близько 1630 року. Це право, звичайно, мало обмежений характер. Воєводи, старости вимагали з місцевого населення численні податки та відробітки. Міщани Брацлава, наприклад, сплачували нарівні з селянами подимщину, виконували натуральні й грошові повинності. Міське населення зобов’язане було ще утримувати охорону замку і польову сторожу, ремонтувати мости, дороги. Ремісники повинні були віддавати старості частину своїх виробів. У містах і селах Західного Поділля повинності були ще більшими. Селян примушували вносити подимне, обробляти поля феодала, виконувати різні роботи у його дворі.
Населенню Поділля доводилося відбивати грабіжницькі напади орд султанської Туреччини та кримських татар, які повторювались майже щорічно. Найбільш спустошливими були напади 1541, 1562, 1566, 1568, 1575, 1589 років. Татарські орди палили і руйнували села й міста, захоплювали в полон або вбивали людей, забирали худобу. Лише в 1575 році на Поділлі, Волині і в Галичині вони захопили 150 тис. коней, 500 тис. голів великої рогатої худоби, 200 тис. овець, взяли в полон 55 340 чоловік.
Литовські феодали і польська шляхта неспроможні були захистити землі Поділля. Населення рятувалось як могло: ховалося в лісових хащах, річкових плавнях та виритих печерах з численними підземними ходами. Немало таких печер збереглося до наших днів у Погребищі, Липовці, Барі та інших місцях. Силами міщан та приміських селян споруджувалися дерев’яні та кам’яні фортеці, навколо яких насипались оборонні вали. Міцними, на той час, опорними пунктами в боротьбі з турками і татарами були фортеці Брацлава, Бершаді, Бара, Вінниці, Шаргорода, Прилук, Погребища6. Історія зберегла імена тих, хто героїчно боровся з турецько- татарськими загарбниками на землях Поділля. Відзначилися в цій боротьбі козаки, селяни-втікачі, які освоювали землі південної Брацлавщини. Особливу мужність виявив Іван Підкова. На Поділлі він формував загони для боротьби з султанською Туреччиною. Його підступно схопили польські шляхтичі в Немирові й на вимогу турецького султана скарали у Львові 16 червня 1578 року. Козаки помстилися за Івана Підкову, знищивши чимало маєтків польської шляхти.
В середині XVI ст. польські феодали посилили наступ на Україну. За Люблінською унією 1569 року землі Брацлавщини переходять під зверхність Польщі. Тут було створено Брацлавське воєводство. На новозахоплені землі ринула польська шляхта. В її руках зосереджувались основні земельні володіння. Магнатові Конецпольському на Побужжі належало 740 сіл, 170 міст і містечок. Величезні володіння мали також Потоцькі, Замойські, Любомирські, Синявські, Збаразькі, Четвертинські та інші магнати.
І на той же час майже половина селянства Поділля не мала землі, постійно жила в злиднях і нестатках. За переписом 1583 року, в Подільському воєводстві тяглих, які володіли землею, налічувалося 1190 дворів, неімущих (безземельних)— 1065. У північно-східній частині Брацлавщини безземельних селян було 50 проц. Дещо більша забезпеченість землею була на півдні Брацлавщини, але тут через часті наскоки татар селяни не мали можливості нормально господарювати, зокрема вести зернове господарство, їм доводилося більше уваги приділяти тваринництву, рибальству та бджільництву. Частина населення займалася ремеслом: кравецтвом, шевством, ткацтвом, бондарством тощо.
На другу половину XVI — першу половину XVII ст. припадає економічне піднесення ряду міст. Швидко зростають Шаргород, Мотилів, Літин, Янів, Межирів, Тульчин та ін. В 40-х роках XVII ст. на Брацлавщині було 122 міста й містечка. Великі магнати, володіючи переважною більшістю міст, були зацікавлені в їх розвитку і не заперечували, а нерідко й самі домагалися, щоб уряд визнав право на торги та ярмарки за їх містами. Потрапити в число міських мешканців деколи прагнули й самі селяни, бо їм надавалися деякі пільги. Крім того, за міськими оборонними спорудами вони знаходили захист від нападів татар.
Українське населення зазнавало ще й національного пригнічення, яке особливо посилилось після прийняття 1596 року Брестської унії. З метою насадження католицизму, полонізації українського населення у Вінниці, Барі, Немирові були відкриті єзуїтські школи, до яких вербували дітей українських феодалів і заможного міщанства. Ці школи одержували матеріальну допомогу від польських магнатів і шляхти. Для них споруджувалися великі будівлі, які обносилися кам’яними мурами з міцними баштами. Залишки таких мурів і досі збереглися у Вінниці.
Трудящі маси не мирилися з соціальним і національним гнітом, піднімалися на визвольну боротьбу. Велике заворушення селян на Брацлавщині мало місце в 1591 році. Воно виникло під впливом повстання запорожців на чолі з гетьманом реєстрових козаків Криштофом Косинським проти польської шляхти’. Хоч це повстання було придушене, антифеодальна боротьба не припинялася, а, навпаки, переросла в масовий визвольний рух, який очолив Северин Наливайко. До цього руху приєдналися запорізькі козаки. Об’єднані сили повстанців у жовтні 1594 року прибули на Брацлавщину. їх прихід ознаменувався виступом міщан Брацлава. Місцеві жителі, очолювані війтом Романом Тищенком, вигнали з міста ненависного їм старосту і всю польсько-шляхетську адміністрацію. Для придушення повстання королівський уряд направив на Брацлавщину нові військові підкріплення, але вони були розгромлені повстанцями на підступах до Брацлава. В листопаді того ж року повстанці оволоділи Баром. Тут була скликана козацька рада, яка звернулася до населення із закликом піднятися на визвольну боротьбу. Повстанці тримали під контролем майже все Поділля. Тільки з допомогою великих збройних сил польському урядові вдалося придушити повстанський рух. Польська шляхта жорстоко розправилась з його учасниками.
З новою силою розгорнувся визвольний рух у першій половині XVII ст. 1612 року спалахнуло велике повстання в Бершаді та навколишніх селах. Тоді ж проти визискувачів виступили міщани й селяни Мацохи, Щурівців та інших сіл поблизу Брацлава. і
Рятуючись від експлуатації і нелюдських знущань, селяни тікали у південні степи, до козаків. Втечі набрали настільки масового характеру, що навіть польський уряд змушений був визнати це. В 1615 році сейм прийняв спеціальний закон, який передбачав жорстоку кару за втечі. Але й після цього становище не змінилося.
В боротьбі проти наступу католицизму і полонізаторської політики уряду важливого значення набирали церковні братства. Серед них виділялися Шаргородське, засноване в 1618 році, Немирівське та Вінницьке. Братства турбувалися про піднесення грамотності населення. З цією метою вони відкривали школи. Братські школи були засновані у Вінниці, Немирові. Згодом виникли парафіяльні школи в містах і селах краю. Крім того, в кінці XVI ст. у Хмільнику була відкрита протестантська школа.
Антикатолицький рух на Поділлі набирав чимдалі ширшого розмаху. Це бентежило служителів католицької церкви. У 1622 році постійний представник римського папи у Варшаві доповідав Ватікану, що «населення Волині, Русі і Поділля повернулося до схизми разом з епіскопами, які їздили висвячуватись у Москву».
Соціально-економічні й національно-релігійні суперечності загострилися до краю. І даремно польська шляхта чванилась, що настало десятиріччя «золотого спокою» (1638—1648 рр.). Це було затишшя перед бурею. В 1648 році під керівництвом видатного полководця і державного діяча Богдана Хмельницького почалася народно-визвольна війна. На Запоріжжя потяглися втікачі з Брацлавщини. За свідченням сучасника, туди направлялося «все, що лиш живо».
Після перемоги запорізьких козаків під Жовтими Водами й Корсунем над польською шляхтою визвольний рух поширився на все Поділля. Численні повстанські загони нападали на поміщиків. Захопивши маєток брацлавського воєводи А. Киселя в Новосілках, повстанці забрали продовольство, худобу, порох та зброю.
Визвольна боротьба на Брацлавщині ще більше активізувалася з приходом сюди в червні 1648 року 10 тис. запорізьких козаків на чолі з Максимом Кривоносом. Тоді ж були визволені від польської шляхти міста-фортеці Тульчин, Брацлав і Погребище.
Проти’ повстанців виступило багатотисячне військо під проводом Яреми Вишневецького. Із звірячою жорстокістю шляхта розправлялася з населенням. Людям відрубували руки, ноги, садили на палі, вішали.
Під Махнівкою (тепер Комсомольське) відбулася перша битва між повстанськими загонами, якими керував сподвижник Кривоноса — полковник Гиря, і військом Яреми Вишневецького. 25 липня повстанці оволоділи Барською фортецею, яка в руках польської шляхти була своєрідним ключем до Східного Поділля. Під час боїв використовувались гуляй-городи — пересувні дерев’яні щити з бійницями, за якими наступали козаки й селяни.
Територія Поділля була місцем найбільших битв і військових походів. Звідси восени 1648 року виступила армія під командуванням Богдана Хмельницького назустріч польському війську. Бій під Пилявцями завершився 13 вересня повною перемогою повсталого народу. За Зборівською угодою, укладеною 8 серпня 1649 року, Західне Поділля залишилось під владою Польщі, а Брацлавщина і частина подільських земель, починаючи від Студениці, через Зіньків, Меджибіж, Бар до Вінниці відійшли до складу гетьманства.
На визволеній території було ліквідовано польське феодальне землеволодіння і королівську адміністрацію. Брацлавщина поділялася на козацькі полки: Брацлавсь- кий і Кальницький. Влада перейшла до козацької старшини. Система податків, введена польським урядом, була відмінена. Для утримання війська, суду, органів управління на населення накладалися нові податки й натуральні повинності. Від них гетьманський уряд звільняв козацьку старшину і духівництво4.
Польській шляхті дозволялося повернутися до своїх маєтків. Це викликало рішучий протест народних мас. На Поділлі знову відновили активну діяльність повстанські загони. На Брацлавщині ними керував полковник Данило Нечай. Він згуртував навколо себе близько 40 тис. озброєних селян, які не ввійшли до складу реєстрового козацтва.
Під час молдавського походу в серпні 1650 року війська Богдана Хмельницького переходили через Брацлавщину. Багато місцевих селян приєдналося до козацького війська і взяло участь у битвах з польськими гнобителями.
У січні 1651 року перемир’я, встановлене Зборівською угодою, віроломно порушив королівський уряд. Польсько-шляхетська армія почала свій кривавий похід на Брацлавщину. Самовіддано бився з навалою ворогів невеликий гарнізон у Красному. Коли загинув Данило Нечай, обороною керував його побратим — Кривенко. Захопивши фортецю, польські загарбники зруйнували її і знищили усіх козаків, жінок, стариків і дітей. Так само польсько-шляхетські війська винищували населення в Шарго- роді, Мурафі, Чернівцях, Ямполі, Сутисках та багатьох інших містах і селах.
Основний удар ворожі війська скерували проти Вінниці, але взяти місто не змогли. Тут зосереджувалися значні сили козаків на чолі з полковником Іваном Богуном. Героїчна оборона міста тривала з 28 лютого по 11 березня. На допомогу козакам Богдан Хмельницький направив Уманський полк під керівництвом полковника Йосипа Глуха і Полтавський полк на чолі з Мартином Пушкарем. Польсько- шляхетські війська з великими втратами почали відступати. За кілька днів вся Брацлавщина і Поділля аж до Кам’янця-Подільського були визволені від польських загарбників.
« Але влітку 1651 року після Берестецької битви польсько-шляхетські війська знову вирушили в похід на Брацлавщину і Київщину. Народні маси героїчно боролися проти ворога. Озброєні селяни й міщани нападали на польські загони і знищували їх. Боротьбою народних мас Брацлавщини проти загарбників керував Іван Богун. Загони повсталих селян діяли на всій Брацлавщині й Поділлі.
Після підписання Білоцерківського договору польська шляхта знову поверталася до своїх маєтків і намагалася відновити старі феодально-кріпосницькі порядки. Але визвольна боротьба продовжувалась. Нерідко озброєні селяни нападали на загарбників і розправлялися з ними. Коли шляхтич Г. Прушинський приїхав до села Вищої Жерденівки на Брацлавщині збирати податок на утримання польського війська, його побили киями і камінням. Ні один польський шляхтич не міг пересуватись без військової охорони. Скрізь польських загарбників чекала небезпека.
23 травня 1652 року козацьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким під Ладижином на полі, яке називалося Батіг (нині Тростянецький район), вщент розгромило польсько-шляхетську армію. Ця блискуча перемога (яку інколи прирівнюють до перемоги карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами) зміцнила позиції повсталого народу, сприяла розгортанню боротьби за визволення Брацлавщини й Поділля від польської шляхти.
На Брацлавщині не закріпилася польська шляхта і в березні 1653 року, коли наступальні операції розгорнув 15-тисячний військовий загін під командуванням полковника Стефана Чарнецького. Ворожі війська спалили беззахисні Борщагівку, Немирів, Погребище, Кальник, але зазнали поразки під Монастирищем, де зустрілися з військами полковника Івана Богуна.