Ладижин, Тростянецький район, Вінницька область
Ладижин — селище міського типу (з 1968 року), центр селищної Ради. Розташований на правому березі Південного Бугу, за 19 км від районного центру, за 6 км від залізничної станції Ладижин. Через селище протікає річка Сільниця. Населення — 11 267 чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Губник, Лукашівка та Ружицьке.
Територія Ладижина заселялася з глибокої давнини. Про це свідчать дані археології. Тут виявлено сліди двох поселень доби неоліту та двох ранньослов’янських поселень VI—VII століть.
Перша літописна згадка про Ладижин належить до 1362 року. Дослідники вважають його тотожнім із стародавнім Лодяжиним, назва якого походить від імені язичеської богині Лади.
Зручне географічне розташування в лісистій місцевості, що з двох боків омивається Південним Бугом та Сільницею, сприяло створенню неприступного укріплення. Ладижин був оточений глибоким ровом та земляним валом, що тягнувся аж до Брацлава. Під укріпленням були прокладені підземні ходи. Залишки стародавніх укріплень, т. зв. Замчище, помітні ще й тепер.
У XIV ст., коли литовські феодали захопили Поділля, Ладижин став магнатською власністю. Литовські, згодом польські магнати кілька століть жорстоко визискували його мешканців. Експлуатація особливо посилилася з середини XVI ст., після волочної реформи, яка зміцнила право феодала на землю та його владу над населенням. В другій половині XVI ст. жителі Ладижина платили податки більш як з 400 димів, відбували на користь власника маєтку всі види феодальної ренти: відробіткову, натуральну та грошову.
Постійна загроза турецько-татарських наскоків спричинилася до будівництва міст-укріплень, які спочатку були не стільки осередками торгівлі і ремесла, скільки військово-адміністративними опорними пунктами в управлінні та захисті краю. Одним з таких міст став і Ладижин. На початку XVII ст. він входив до складу Брацлавського воєводства. Ладижин мав фортецю. В середині XVII ст. в ньому мешкало 6 тис. чоловік, оподатковувалося 1294 дими.
Навесні 1648 року, після визволення Ладижина від шляхетських військ, козацький полковник Ганжа сформував з його мешканців загін, що став частиною селянсько-козацького війська. Ладижин було визнано сотенним містом Уманського полку. В 1665 році польське військо за допомогою татар оволоділо Ладижином, пограбувало і зруйнувало його. Під час боротьби старшинських угруповань за владу на Правобережжі з 1670 року Ладижин підлягав гетьманові П. Дорошенку. Однак в ході боротьби його захоплювали то шляхетські війська, то турки, то татари. 6 серпня 1671 року до околиць Ладижина наблизилися турецькі війська. В місті в цей час перебувало понад 5 тис. польського і козацького війська, які об’єдналися для спільної боротьби з турками, і понад 20 тис. мешканців Ладижина та біженців, що шукали порятунку від турків. Тривала облога не принесла турецьким військам перемоги. Пізніше гетьман Дорошенко на деякий час оволодів містом, але був вигнаний козаками лівобережного гетьмана Самойловича. Для охорони Ладижина він залишив 5-тисячний загін козаків на чолі з полковником Мурашком.
1674 року султанське військо знову підступало до Ладижина. Козаки Мурашка й жителі міста виявили великий героїзм і мужність. Вони витримали 11 атак ворога, і тільки після двох тижнів жорстокої битви турки оволоділи фортецею. Більшість її захисників разом з полковником Мурашком загинула. Турки спалили містечко та вирізали багато його мешканців. До кінця XVII ст. Подільські землі, в т. ч. й Ладижин, були фактично віддані на поталу турецько-татарським загарбникам. Лише в 1699 році, після завершення російсько-турецької війни яничари примушені були забратися звідси. Але замість турків до Ладижина повернулися польські магнати, і становище його жителів залишалося й далі тяжким.
Та жорстока експлуатація трудящих польськими магнатами змушувала їх відстоювати свої права. Ладижин знову став місцем кривавих битв. Селяни разом з козаками в 1702 році повстали проти шляхти. Полковник Семен Палій надіслав на допомогу ладижинцям 2-тисячний загін козаків на чолі з полковником А. Абазином. У лютому 1703 року біля Ладижина відбувся жортокий бій повсталих з польським військом, очолюваним А. Синявським. Майже три чверті повстанців загинуло. Тяжко поранений полковник А. Абазин потрапив у полон і був страчений. Шляхтичі спалили Ладижин. Напавши на табір біженців, розташований близько Ладижина, польське військо зруйнувало його, а людей — дощенту вирубало. Повстанці, що залишилися в живих, продовжували боротьбу. На початку лютого 1704 року вони закликали на допомогу козаків з Умані і вигнали шляхетське військо.
Після придушення повстання польський уряд жорстоко розправився не тільки з його учасниками. Карали на смерть усіх, кого запідозрювали в співчутті повсталим. У місцевого населення конфіскували всю худобу, а його зобов’язали виконувати панщину.
Внаслідок руйнувань та винищення людей у Ладижині настало страшне запустіння, економічний занепад. На тривалий час Ладижин став глухим містечком. Польським панам довелося «колонізувати» спустошені землі: надавати пільги та оголошувати «слободи» переселенцям. Близько 1760 року закінчувався строк «слобод», і селяни знову змушені були відбувати повинності; працювати 60 днів на панщині, або сплачувати 20 злотих на рік. Дуже уразливими для українського населення були зневага до його національної гідності, скривдження релігійних почуттів, насильницьке покатоличення.
Ладижин згадується в документах у зв’язку з народним повстанням 1768 року. Багато мешканців містечка пішло в гайдамацькі загони, що зосередилися в густому лісі на південь від Ладижина. Цей ліс ще й досі називають Гайдамацьким.
1775 року в Ладижині разом з Слободою-Ладижинською налічувалося 360 будинків. З 1790 року щорічно, весною і восени, проводилися в Ладижині чотири-тижневі ярмарки, щовівторка дозволялася торгівля на ринку. Мешканці містечка переважно були хліборобами, терпіли кріпацьку долю та сваволю панів. В складі Правобережної України Ладижин 1793 року відійшов до Росії.
Щоб пристосуватися до нових економічних умов на початку XIX ст., власник Ладижина побудував кілька мануфактур. З 1816 року діяла велика суконна мануфактура, де працювали близько 130 кріпаків, які виробляли 5 тис. аршин сукна на рік. А в 1823 році було вже чотири (три суконні та полотняна) мануфактури з 100 вільнонайманими робітниками.
У 1832 році Ладижин був конфіскований урядом за участь його власника у польському повстанні 1830 року. До Ладижина були приєднані Струтів та Слобода-Ладижинська, тут заснували військове поселення. Частину мешканців Ладижина переселили в с. Секретарку — до іншого військового поселення.
В першій третині XIX ст. Ладижин продовжував зростати, збільшилося його населення. В цей час зведено на кошти селян дві кам’яні церкви. Коли Ладижин належав до військових поселень, тут була кантонійська школа. 1859 року в Ладижині відкрито парафіяльну школу для хлопчиків. На утримання її селянська община вносила 60 крб. сріблом.
Від часу заснування військового поселення вся земля була казенною. Мешканці Ладижина відбували повинності на користь військовопоселенського відомства, 1859 року їх було скасовано, а землю передано в користування селян, за що вони повинні були платити чинш. 1866 року Ладижин передано у відання цивільних властей.
Лише 1871 року мешканці Ладижина були наділені землею. За 4933 десятини вони щорічно вносили 206 крб. 50 коп. сріблом викупних платежів. На цей період в Ладижині налічувалося 1062 чоловіка, 525 дворів. Пересічно на одного чол. припадало до 1,74 десятини землі. Тим часом у містечку з’явилося кілька глитаїв, які зосередили в своїх руках сотні десятин землі. Основна ж маса селян прожити з своєї землі не могла, тому ходила на заробітки до багатіїв, на лісорозробки, на будівництво залізниці, або займалася промислами.
Пореформений період в Ладижині відзначався швидким зростанням промисловості, з’явилися казенний спиртовий завод, 5 суконних фабрик, 3 цегельні, шкіряний та черепичний заводи, 6 водяних млинів, шовковична та тютюнова плантації.
Ладижин перетворився на досить велике містечко — в ньому налічувалося 1042 двори, 7762 мешканці. Тут були поштово-телеграфна контора, селянський банк, лікарня, аптека, 4 заїжджі двори. В Ладижині містилися волосне управління, камера мирового судді, штаб 575-го піхотного Севастопольського полку та міщанське управління. З 1871 року працювало однокласне міністерське училище (реорганізоване з парафіяльної школи), а 1896 року воно стало двокласним. При двокласному училищі було ремісниче відділення з столярно-токарним та слюсарно-ковальським відділеннями. Кошти на його утримання відраховувалися з «коробочного» збору. В 1897 році відкрито школу грамоти для дівчаток — дочок заможних мешканців містечка. Тоді ж «попечительством про народну тверезість» при чайній відкрито читальню.
Перша робітнича організація — марксистський гурток — виникла в Ладижині 1904 року. Ініціатором створення і керівником гуртка був залізничник П. Г. Вербовенко. Не минуло й року, як гурток перетворився на партійну організацію, що підпорядковувалася Вінницькій організації РСДРП. В березні 1905 року в Ладижині були розповсюджені прокламації з антиурядовими закликами. Селянські заворушення в Ладижині мали місце в 1905—1906 роках. Селяни відмовлялися працювати на плантаціях за низьку плату. Під час виступу на мітингу в с. Бубнівці заарештували П. Г. Вербовенка. Він був в’язнем до повалення самодержавства. 1907 року відбулися страйки кравців та шевців.
В роки першої світової війни економічне життя містечка дуже занепало. В 1916 році через відсутність сировини став спиртовий завод. Населення Ладижина терпіло злигодні воєнного часу.
Після перемоги Жовтневої революції партійна організація вийшла з підпілля. П. Г. Вербовенко, що повернувся з тюрми, знову очолив ладижинських комуністів. У грудні 1917 року в Ладижині створено волосний ревком. Головою його став Д. І. Капустянський, делегат Другого Всеросійського з’їзду Рад, на який прибув прямо з фронту. Однак працював ревком лише кілька місяців — до вторгнення австро-німецьких окупантів.
Багато мешканців Ладижина пішло до партизанських загонів. Окупанти та буржуазні націоналісти переслідували радянських активістів та тих, хто не підкорявся їхнім розпорядженням. У наказі подільського губернського старости зазначалося: «за шкідливу діяльність, за проведення агітації; за повстання проти української державної влади і австро-угорських військ висилати за межі України». Ревкомівці та активісти розповсюджували листівки, в яких закликали трудящих до боротьби з окупантами та з гетьманською владою, створювали бойові дружини, перешкоджали вивезенню реквізованого лісу.
Не встигли окупанти забратися з Ладижина, як владу захопили петлюрівці. Багато лиха завдали трудящим їхні банди. Вони грабували населення та вбивали радянських активістів. У травні 1919 року червоноармійські загони очистили околиці Ладижина від банд. Але в липні містечко зайняли денікінці. Вони грабували народ, забирали хліб, одяг і худобу, навіть дрібні хатні речі. Вирішальну роль у боротьбі з денікінцями та рештками петлюрівців відіграли полки кавалерійської бригади Г. І. Котовського. Жителі Ладижина свято шанують пам’ять бійців-котовців, які віддали своє життя за їхнє визволення. Герої поховані в центрі селища. В братській могилі покоїться й один з кращих командирів М. В. Просвирін.
Тільки-но Червона Армія вигнала з Ладижина білополяків, почав працювати волосний ревком, згодом створено комітет незаможних селян. КНС був послідовним провідником політики партії на селі, надійною опорою для радянських органів. Увага незаможників зосереджувалася на правильному розподілі землі та реманенту, здійсненні продрозкладки, боротьбі з бандитизмом. Наприкінці 1920 року в Ладижині ще бешкетувала банда отамана Лиха. Бандити вбили першого голову КНС М. Т. Срібного, голову ревкому М. Кублича, учасника Жовтневої революції Д. О. Плахотнюка та кількох інших працівників радянських органів.
Але радянське будівництво йшло своїм шляхом. 20 червня 1921 року Ладижинський ревком перетворено на волвиконком. Для захисту трудового народу було створено народну міліцію. Передова молодь Ладижина проявила цінну ініціативу — вона створила спеціальний комітет, який організував збір коштів на створення притулку для сиріт, що їх батьки загинули під час громадянської війни. Притулок відкрили в березні 1920 року, а після закінчення громадянської війни його взято на державне забезпечення. Завдяки активності членів КНС організовано пройшла осіння сівба 1921 року. Під урожай наступного року незасіяними залишилися тільки 50 десятин, та й то через посуху .
1922 року в Ладижині засновано комсомольську організацію, яка об’єднувала 7 членів.
По закінченні громадянської війни та ліквідації бандитизму волосний виконком, комуністи Ладижина піднімали бідняцько-середняцькі верстви селянства на подолання розрухи, дальший розвиток сільськогосподарського виробництва та реалізацію інших заходів, покликаних до життя новою економічною політикою.
На 1922 рік у Ладижині налічувалося 1213 дворів, проживало 4613 чоловік, в т. ч. 225 кустарів, які виробляли рибальські сітки, тканини, займалися деревообробкою, жерстяництвом тощо. В тогочасному Ладижині налічувалося 156 торговельно-промислових і ремісничих підприємств. Понад 150 мешканців його на присадибних ділянках вирощували для продажу тютюн.
За цих умов потрібно було спрямувати розвиток кустарного виробництва на кооперативний шлях. В перші роки непу в Ладижині засновано споживче товариство, сільськогосподарське товариство «Добробут» та дві артілі тютюнників.
За адміністративним поділом 1923 року Ладижин став районним центром Гайсинського округу (з 1925 до 1930 року він входив до Тульчинського округу).
У здійсненні ленінського кооперативного плану та проведенні культурно-освітніх заходів велика роль належала комнезаму. Члени КНС збирали і розподіляли посівний матеріал, організовували спільний обробіток землі і збирання врожаю. Особливу пильність виявляли комнезамівці під час підготовки і проведення виборів, коли куркулі та підкуркульники намагалися будь-що пролізти до органів Радянської влади. До активної громадської діяльності залучалися члени профспілок (у Ладижині були профспілки працівників освіти, працівників землі і лісу, будівельників, кравців тощо), жінделегатки. Жінки провели велику роботу щодо виявлення і подання допомоги сиротам та безпритульним дітям, збирали кошти для МОДРу та страйкуючих шахтарів Англії.
Вчителі, жінделегатки, комсомольці, червоноармійці частини, розташованої в Ладижині, організовували гуртки ліквідації неписьменності, художньої самодіяльності. В проведенні політико-виховної і культосвітньої роботи особливою активністю відзначалася червоноармійська молодь. За її ініціативою з 1924 року відбувалися вечори-зустрічі армійських та сільських комсомольців, на яких читалися лекції про героїчну боротьбу в роки громадянської війни. На ці вечори приходила молодь з сусідніх сіл. Комсомольці побудували літній театр, де гуртківці давали концерти, влаштовували цікаві вечори відпочинку.