Шпиків, Тульчинський район, Вінницька область
Шпиків — селище міського типу (з 1961 року), центр селищної Ради. До районного центру 37 км, до найближчої залізничної станції Рахни 8 км. Населення — 5119 чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Бурдії, Винокурня, Кленове, Левківці, Соснівка, Шпиківка. З 1923 по 1963 рік Шпиків був районним центром.
Перша письмова згадка про населений пункт є у документах XVI ст. Там йдеться про те, що 1507 року власником Шпикова (Ошпекова) став брацлавський земянин Семен Кішка. Власники шпиківських земель, прагнучи збільшити свої прибутки, дозволяли селитись на спустошених татарськими набігами землях у своїх володіннях людям різного походження. Тут оселялися втікачі від кріпацької неволі. Вони займалися землеробством, ремеслами, але не випускали з рук і зброї. Під захистом цих озброєних поселенців околиці Шпикова, які ще 1545 року вважались пусткою, починають швидко заселятись. У 1546 році Шпиків згадується вже як центр Краснянської волості, а в документах другої половини XVI ст. можна зустрінути згадку про Шпиківську волость.
У 1582 році брати Андрій та Іван Кішки розділили свої землі. І. Кішка після грабіжницького набігу татар 1586 року продав свою частину князеві Острозькому. Село розвивалося далі, в ньому осідають селяни-втікачі з Хмільницького староства. Вони затримувалися тут тому, що поміщики обіцяли їм пільги на 20—30 років. Але пани не дотримували слова, і втікачі знову ставали безправними кріпаками. Особливо по-звірячому експлуатували кріпаків у феодальних маєтках, що здавались в оренду. До їх числа належав і Шпиків.
1602 року Шпиків входить до Вінницького повіту Брацлавського воєводства. В ньому тоді було близько 200 димів. З 1613 року він стає власністю магнатів Замойських, які ще більше посилили гніт. Це зустріло відчайдушний опір населення. Боротьба загострилася у період визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі. Влітку 1648 року хвиля селянсько-козацьких повстань змила і шляхетських власників Шинкова.
Внаслідок возз’єднання України з Росією Шпиків позбувся польського гніту. Але незабаром, за Андрусівським перемир’ям, село знову відійшло до Польщі. Проте Річ Посполита не змогла стримати наступ Туреччини, і Шпиків опинився під її владою. У XVIII ст. він знову потрапив до рук польських феодалів. В 1793 році Шпиків, населення якого становило тоді 1850 чоловік, разом з Правобережною Україною увійшов до складу Росії.
В першій половині XIX ст. з розвитком промисловості на Україні в Шпикові виникло цукроваріння. В 1844 році споруджується цукрозавод. Він належав поміщикові Свейковському, власникові Шпикова з 700 душами селян.
Після реформи 1861 року селяни й далі терпіли через малоземелля. Вони мали тільки 1729 десятин, а тим часом поміщикові належало 8920 десятин. Малоземелля й злидні спричинялися до виступів селян проти пана. 1862 року у селі сталося заворушення. Царські власті послали сюди війська.
На початку 60-х років Шпиків стає центром волості і входить до складу Брацлавського повіту. У 60—70-х рр. значного розвитку досягло тут цукроваріння. Шпиківський цукровий завод переобладнали, встановили потужні парові двигуни. Разом з усіма службами й добудовами територія заводу становила 55 десятин. Продукція його вивозилась за кордон. Завод неодноразово брав участь у всеросійських виставках у Петербурзі, Москві, Нижнім Новгороді, де був нагороджений бронзовими та срібною медалями.
Важко жилося робітникам цукрового заводу і наймитам, які працювали в маєтку, обробляючи буряки. Робочий день на підприємстві тривав 12 годин, а в маєтку примушували працювати від сходу до заходу сонця. Сільськогосподарські робітники й поденники отримували в середньому 7 крб. на місяць. Зарплата на Шпиківському цукровому заводі становила: жінок і підлітків — 5—6, чоловіків — 8—13 крб.. Трудівники зазнавали різних утисків, з них постійно стягували штрафи. Відсутність техніки безпеки та охорони праці призводили до нещасних випадків.
Розвиток промисловості і торгівлі в другій половині XIX ст. сприяв зростанню містечка. 1888 року тут нараховувалося 499 дворів, мешкало 2982 чоловіка, серед них 158 ремісників. Працювали цукровий, цегельний, миловарний, свічковий заводи, 16 лавок. 1864 року заснували однокласне народне училище, де було 3 вчителі і 58 учнів.
Робітники виступали проти своїх поневолювачів, вимагали поліпшення умов життя та праці, підвищення заробітної плати. Вони активно включалися у страйкову боротьбу. На початку травня 1905 року застрайкували робітники цукрового заводу, до них приєднались поденники, що обробляли плантації. Цей виступ набув широкого розмаху. Губернатор дав наказ про посилку до Шпикова військової команди. Робітників не вдалося залякати, вони продовжували боротьбу. Власник підприємства змушений був задовольнити вимоги страйкарів. Також успішно пройшов тут страйк 9—10 грудня.
За прикладом робітників страйкову боротьбу вели також селяни Шпиківського маєтку. У травні 1905 року вони не вийшли на роботу, вимагаючи збільшити їм заробітну плату. Керуючий маєтком не задовольнив цю вимогу і запросив на роботу селян з навколишніх сіл, які на знак солідарності з своїми шпиківськими товаришами відхилили умови, запропоновані поміщиком. Страйк мав організований характер. Поміщик вимушений був встановити поденну плату: для чоловіків —50 коп., для жінок — 40 копійок.
Заворушення шпиківських селян не припинялись протягом 1906—1907 рр. У першій половині 1907 року було підпалено поміщицький маєток. Селянин П. X. Чубко організував бідноту на перекриття річки загатою, після чого частина поміщицьких посівів опинилася під водою. Разом з робітниками він підпалив кілька заводських приміщень.
Робітники й селяни Шпикова терпіли не тільки від злиднів, але й від політичного безправ’я, від темряви. Переважна більшість трудящих не знала грамоти. В двокласному міністерському училищі та церковнопарафіяльній школі вчилися головним чином діти сільських багатіїв та службовців. Ніхто у дореволюційному Шпикові не дбав про охорону здоров’я трудящих. Тут була тільки невеличка лікарня, в якій працювали лікар і фельдшер.
Багато лиха зазнали жителі Шпикова під час першої світової війни. 1914 року в розпалі жнив частину шпиківських селян разом з возами та кіньми забрали в царську армію і погнали на фронт. Роки війни вкрай розорили господарство. Ось чому звістка про повалення самодержавства була радісно сприйнята місцевим населенням. Незабаром селяни почали ділити поміщицьку землю, розбирати хліб з панських комор. У квітні 1917 року робітники Шпиківського цукрового заводу, незважаючи на протидію місцевих органів Тимчасового уряду, на своїх зборах прийняли рішення про встановлення 8-годинного робочого дня.
Як тільки жителі Шпикова дізнались про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, вони кинули роботу й з червоними прапорами попрямували до центру містечка, де на площі відбувся мітинг. Крім місцевих жителів, тут зібралося багато солдатів з військових частин, що проходили через Шпиків. Радянську владу в Шпикові було встановлено в лютому 1918 року. В цей час тут організували волосний ревком. Він розгорнув роботу, втілюючи в життя Декрет Радянської влади про землю.
У березні 1918 року до Шпикова навально вдерлися австро-німецькі окупанти. Вони жорстоко знущалися з населення, примушували трудящих повернути землю і майно поміщикові. Це викликало ще більшу ненависть до інтервентів та їх прислужників — буржуазних націоналістів. У серпні 1918 року партизани з допомогою місцевого населення на деякий час вигнали окупантів з містечка. Було заарештовано начальника місцевої варти.
Восени 1918 року австро-німецькі війська залишили Шпиків, але владу захопили петлюрівці. Після двотижневих безчинств вони залишили містечко пограбованим. Влітку 1919 року у Шпиків вдерлися денікінці. Білогвардійці чинили погроми, грабували і знищували мирне населення. Неодноразово зазнавав Шпиків і нападів різних банд.
На початку 1920 року містечко стало радянським. Розгорнули роботу ревком та волревком, створений 27 лютого 1920 року. Члени ревкомів у своїй повсякденній діяльності займалися широким колом питань — відбудовою господарства, боротьбою з бандитизмом, роботою шкіл, поліпшенням санітарного стану містечка й сіл. Особлива увага приділялася поданню допомоги Червоній Армії. 1920 року у Шпикові було створено КНС.
Виховну роботу серед населення проводили комуністи Шпикова та окремої кавалерійської бригади, розміщеної тут, члени ревкому й КНС. Регулярно відбувалися мітинги, під час яких висвітлювалось внутрішнє й міжнародне становище Радянської республіки. Не раз комуністи, ризикуючи власним життям, виконували різні партійні доручення. Голова волревкому С. С. Трачук неодноразово пробирався у лігво бандитів і вів серед них роз’яснювальну роботу. Внаслідок цього у травні 1921 року всі вони прийшли з каяттям в органи Радянської влади.
Шпиківський ревком з перших днів своєї діяльності приділяв велику увагу відбудові підприємств. У 1921 році став до ладу цукровий завод. Уряд Радянської України присвоїв йому найменування «Перший пролетарський цукровий завод».
1921 року у Шпикові засновано комуністичний осередок на чолі з М. С. Черняковим. Незабаром цей осередок став волосною парторганізацією. 7 серпня 1922 року виник другий комуністичний осередок на цукровому заводі. У зв’язку з тим, що 1923 року Шпиківська волость перетворилася на район, був обраний райпартком.
На цукровому заводі в 1923 році організовується комсомольський осередок, до якого приймалась і молодь містечка. До осередку входило 30 юнаків і дівчат — завзятих бійців за нове соціалістичне життя. Вони були першими на виробництві і в полі. Комсомольці активно допомагали комуністам здійснювати серед населення культурно-масові заходи. Велика увага приділялась ліквідації неписьменності. З ініціативи комсомольців було створено кілька шкіл лікнепу. Місцем проведення лекцій, мітингів, виступів самодіяльних гуртків став клуб ім. К. Маркса.
Одержавши від держави землю, селяни Шпикова поступово долали споконвічні злидні. Але одноосібні господарства лишалися слабкими, були позбавлені робочої худоби, корів. Отже, життя вимагало нових, соціалістичних форм господарювання. Починають виникати перші сільськогосподарські кооперативи з бідняцьких господарств, що об’єднувалися для спільного обробітку землі. Повсякденну роботу по залученню селян до кооперативів вели комуністи, комсомольці, члени сільради та КНС, який налічував у своїх лавах 289 чоловік3. Тоді ж створюється машинно-прокатна станція.
Трудящі Шпикова боляче переживали звістку про хворобу В. І. Леніна. У своєму зверненні в 1923 році до Ілліча вони писали: «В день Паризької комуни загальні збори робітників Шпиківського цукрового заводу і селяни волості вітають головного вождя революції, бажають швидкого одужання». За ленінським призовом 1924 року до партії вступило 12 робітників, 8 бідняків та батраків.