Березовичі, Володимир-Волинський район, Волинська область
Березовичі —село, центр сільської Ради, розташоване вздовж шосе Луцьк — Володимир-Волинський, на відстані 20 км від райцентру і найближчої залізничної станції Володимир-Волинський. Населення — 488 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Бегета, Бобичі, Міжлісся (колишня Владиславівка), Хворостів і Яковичі.
Вперше село Березовичі згадується в Іпатіївському літопису під 1287 роком, коли володимирський князь Володимир Василькович пожалував його монастиреві св. Апостолів, який був розташований на західній околиці м. Володимира. У грамоті зазначено, що князь купив село у феодала Федорка. В XIII і першій половині XIV століття Березовичі входили до Володимирського князівства, а потім разом з іншими західноволинськими селами їх захопили литовські феодали; з 1569 року село в складі Володимирського повіту Волинського воєводства відійшло до Польщі. У 1577 році в Березовичах налічувалося 172 чоловіка населення. Селяни виконували 4—5-денну панщину у фільварку феодала, платили грошові й натуральні чинші та податки на користь польської держави.
Становище покріпаченого селянства ще більше погіршували безперервні війни, які вела шляхетська Польща. Вони завжди супроводилися всілякими поборами і грабежами. Доведені до розпачу, селяни дедалі частіше повставали на боротьбу проти шляхти. Так, коли в 1595 році хвиля народного повстання під проводом С. Наливайка докотилася до Волині, активну участь у ньому взяли жителі Березовичів. Вони руйнували і палили маєтки феодалів, вбивали шляхту. Польські магнати придушили повстання і жорстоко розправилися з його учасниками. Ще більше посилилося соціальне і національне гноблення. Панщина досягла шести днів на тиждень з лану. Крім того, селяни повинні були в гарячу пору збирання врожаю виходити на панське поле на толоки, давати підводи, щоб возити панський хліб і дрова, а також платити численні податки.
Рятуючись від гніту і сваволі шляхти, частина жителів Березовичів втекла на землі Південно-Східної України. В 1648 році в селі налічувалось тільки 46 дворів.
Коли звістка про перемогу селянсько-козацьких військ під Корсунем і Пилявцями в 1648 році дійшла до Волині, селяни Березовичів і навколишніх сіл знову повстали проти шляхти, знову запалали панські маєтки. Багато повстанців влилося в окремі козацькі загони, які Богдан Хмельницький відряджав до різних районів Волині, щоб допомогти селянам у боротьбі проти шляхти.
Після укладення Зборівського договору 1649 року влада польських панів на Волині відновилася. Повернулася шляхта і в Березовичі. Щоб уникнути панської помсти, знущання і катувань, багато селян втекло на Лівобережну Україну. В 1650 році в селі залишилося всього 29 дворів. Власники Березовичів дедалі більше розширювали свої володіння за рахунок селянських земель. Підданих, як і раніше, примушували відробляти по 5—6 днів панщини на тиждень з волоки. Відновлені були й натуральні та грошові чинші. У селі збільшилась кількість півволочних господарств і городників. Був встановлений обов’язковий для селян помол хліба в панських млинах.
Тяжке економічне гноблення посилювалось національним і релігійним гнітом. Польська шляхта прагнула полонізувати українське населення. За допомогою католицької церкви вона насильно запроваджувала унію. Одним з виявів протесту проти полонізації українського населення була побудова православної церкви в селі в 1790 році.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Березовичі, як і вся Західна Волинь, ввійшли до складу Російської держави. В селі на той час було 28 дворів і 167 чоловік населення. В кінці XVIII і на початку XIX століття Березовичі належали відомим на Волині графам Чацьким.
Селяни після возз’єднання Волині в складі Російської держави не зазнавали вже релігійного гніту, але ненависна панщина лишилася. Інвентарна реформа 1848 року встановила панщину 3—4 дні на тиждень і визначила розмір пішого наділу. В Березо вичах він становив 5,7 десятини. Однак влада поміщика над селянином, його землею і майном, як і раніше, була необмеженою. Не минуло й трьох років після запровадження інвентарних правил, як власник Березовичів Ф. Чацький відрізав від кожного пішого наділу по 2 десятини придатної землі.
Коли було оголошено маніфест про реформу 1861 року, тимчасово зобов’язаних селян у Березовичах налічувався 81 чоловік. Вони мали викупити свої наділи в розмірах, визначених інвентарною реформою. Але при укладанні уставної грамоти в 1862 році М. Чацька вирішила ще більше обмежити селянське землеволодіння і показала в грамоті, що в користуванні селян було тільки 225 десятин землі.
Умови уставної грамоти викликали обурення серед селян. Щоб запобігти селянським виступам, у жовтні 1863 року уставну грамоту Березовичів було перевірено і визначено на викуп присадибної землі 16 десятин 1922 сажні, польової — 331 десятину 854 сажні і непридатної — 17 десятин 1708 сажнів. Всього за викупним актом, затвердженим у 1866 році, 44 селянські господарства одержали 365 десятин землі, з них 31 — по 6,5 десятини, а 13 — по 12,5 десятини. За землю селянам нараховано викупні платежі в сумі 9768 крб. Ця сума зросла майже втричі при виплаті її з процентами протягом 49 років. По суті, селяни платили не за землю, а за свою особисту свободу. Малоземелля, від якого вони задихалися, не зменшилось.
Викупні платежі та високі позичкові проценти, позбавлення сервітутних прав — усе це важким тягарем лягло на плечі селян. До того ж, вони були позбавлені будь-яких політичних прав. Майже все населення Березовичів було неписьменним. Тільки в 1890 році тут відкрито церковнопарафіяльну школу, яка не мала навіть свого приміщення — для занять довелося наймати будинок. У перший рік існування в ній навчалося 50 учнів. На утримання школи земство і сільська громада щорічно давали 299 крб., що було, звичайно, недостатньо. Діти бідняків здебільшого не ходили до школи — треба було допомагати батькам, а часто не мали в що одягтися. Так, у 1911 році навчалося тільки 36 дітей, переважно заможних сімей.
З ростом населення і виділенням нових господарств селянські наділи дробилися, і на кінець XIX — початок XX століття малоземелля стало особливо гострим. Дрібні селянські господарства, задавлені прямими і непрямими податками, обплутані поміщицькою і куркульською кабалою, розорювались, продавали за безцінь свої наділи. Одночасно зміцнювалась верхівка села. Прискорила розшарування селян столипінська реформа, коли кращі землі відійшли куркулям, які були опорою царизму на селі.
Ще більше погіршила становище селян перша світова війна. 60 проц. чоловіків віком від 21 до 45 років були мобілізовані. Для потреб армії у селян реквізували більш як половину коней і возів, поставивши тим самим селянські господарства в скрутне становище. Коли наблизився фронт, значна частина населення виїхала в східну частину України і вглиб Росії. Влітку 1915 року село зайняли німецькі війська. Під їх владою воно перебувало до кінця 1918 року. Окупанти силою забирали в селян зерно, худобу, прирікаючи їх на голод і вимирання.
Після Брестського миру в Березовичі повернулася частина демобілізованих чоловіків і багато біженців. їх розповіді про перемогу Великого Жовтня та перші декрети Радянської влади запалювали населення на боротьбу проти загарбників. Жителі села саботували заходи ворога, ховали сільськогосподарські продукти і реманент.
Наприкінці 1918 року німецькі війська відступили, але село захопили петлюрівці, а в травні 1919 року — білополяки. У 1920 році Червона Армія вигнала польських інтервентів з Волині. В серпні 1920 року було визволено і Березовичі. З червоними прапорами селяни зустрічали радянські війська. Багато з них пішли добровольцями в Червону Армію і брали участь у розгромі сил контрреволюції на фронтах громадянської війни.
У визволених Березовичах було створено революційний комітет і комітет незаможних селян, які розподілили серед трудящих поміщицьку землю і сільськогосподарський реманент. Розгорталось будівництво нового, радянського життя. Але це тривало недовго. За Ризьким договором Березовичі у складі Волині відійшли до панської Польщі. Настали тяжкі роки іноземного поневолення.
Польський уряд у 1921 році провів перепис населення. Згідно з ним, у Березо-вичах було 476 жителів, у тому числі — 351 українець, 112 поляків і 13 чоловік інших національностей.
Життя українського населення з кожним роком ставало дедалі тяжчим. Соціальне гноблення доповнювалося національним гнітом. Українська мова була заборонена. Українців не брали на роботу, якщо вони відмовлялися змінити метрику, а з нею і національність. У 20-х роках у Березовичах стала до ладу казенна гуральня, де селяни працювали за мізерну плату з ранку до ночі, бо не могли прогодуватися з невеличких ділянок по 1—2 га. Лише деякі з них мали по 3—4 га землі, причому гіршої. Ціни на сільськогосподарські продукти весь час падали. Польські власті стягували з селян непомірні податки, яких налічувалось близько 70 видів. Для того, щоб заплатити ці податки, селяни мусили відмовляти собі в найнеобхідніших продуктах. Голодна пора починалася в лютому, а то й у січні. Багато дітей не знали навіть смаку цукру. Дедалі частіше трудяще населення вимагало розподілу поміщицької землі. Щоб запобігти заворушенню селян і створити соціальну опору своїй колонізаторській політиці на селі, польський уряд у 1925 році видав закон про аграрну реформу, згідно з якою з частини поміщицької і державної землі створювався фонд для продажу її невеликими ділянками колишнім офіцерам і селянам. Ділянки, що продавались, називалися парцелами, а звідси й сама реформа дістала назву парцеляції. Призначені для парцеляції землі були здебільшого малородючі і належали до 3-ї і 4-ї категорій.
Селяни могли купити парцели розміром від 1 до 2 га, бо за кожен гектар держава брала з них по 1200 злотих і проценти за термін оплати, визначений на 20 років, та різні додаткові оплати. Тим часом ринкова ціна на найкращу землю становила 800 злотих за 1 га. Отже, від аграрної реформи виграли тільки військові осадники і куркулі, яким польський уряд продав ділянки найкращої землі розміром від 10 до 50 гектарів.
Незважаючи на явно тенденційний характер буржуазної польської статистики, офіційні дані про землеволодіння свідчать про нерівномірність розподілу землі. Так, у 1931 році в Березовичах було 71 господарство із загальною земельною площею 375 га. З них 15 господарств мали до 1 га землі, 43 — від 1 до 5 га. Ці дві групи селян (81,6 проц. загальної кількості) ледве зводили кінці з кінцями. Тільки 11 господарств (15,5 проц.) мали земельні наділи по 5—10 га. їх можна віднести до середняків. Двом господарствам належали наділи по 10 га. Це були куркульські господарства, які становили всього 2,9 проц. загальної кількості господарств.
Наведені дані свідчать про те, що переважна кількість селян жила в злиднях. Щоб врятувати сім’ю від голоду, більшість із них мусила позичати зерно або гроші в куркулів під високі проценти або відробіток у гарячу пору сівби чи жнив. Боргова залежність, система відробітків ще більше розорювали селянські господарства і сприяли збагаченню куркульської верхівки.
Недалеко від села польські власті створили колонію Березовичі, де жили селяни польської національності. Тут було 78 господарств, які мали 257 га землі, тобто навіть менше, ніж українські селяни. Але тут переважали середняцькі господарства. Так, лише 1 господарство мало до 1 га землі, 40 господарств — від 1 до 5 га, 37 господарств — від 5 до 10 га. До того ж колоністи користувалися кредитними та іншими пільгами.
Уряд буржуазно-поміщицької Польщі всіляко протидіяв освіті селян-українців. На території нинішньої Березовичівської сільської Ради існувало тільки 2 початкові школи (у Бобичах і Яковичах), в яких навчалися діти заможних селян. У школах викладання проводилося польською мовою. Ні клубу, ні бібліотеки в селі не було. Однак селяни потай збиралися і читали літературу про життя трудящих Радянської України. Незважаючи на поліцейські рогатки, революційна література проникала в Березовичі. Її привозили члени кооперативної спілки «Наша культура», що мала свою книгарню в Горохові.