Торчин, Луцький район, Волинська область (продовження)
Палко вітали торчинці перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Затамувавши подих, слухали вони перші декрети Радянської влади, декрети Леніна про мир і землю. Вже 27 жовтня 1917 року в дислокованому тут 775-му Кустанайському полку за дорученням парторганізації молодий більшовик А. А. Богданов створив червоногвардійський загін, який мав заарештувати контрреволюційно настроєного полковника Чаманського разом із штабом, оголосити про перехід всієї влади до революційного комітету. Цей наказ партії був виконаний. На третій день після перемоги Жовтня в Петрограді проголосили владу Рад у Торчині. Її гаряче підтримали трудящі волості.
Головою першого ревкому одностайно обрали А. А. Богданова. До його складу ввійшли також секретар парторганізації полку В. Білий (згодом голова ревкому 126-ї дивізії), фельдфебель Склепчук, молодші унтер-офіцери Кольцов і Коркін, рядові С. Єпанчишин, Константиновський і Дзюба. Ревком насамперед уклав перемир’я на торчинській ділянці фронту. Бої припинилися. Почалася підготовка до розподілу між селянами відібраної у поміщиків землі. До складу ревкому влилися представники цивільного населення Я. А. Гарбер, П. О. Неспай та інші. Ревком став іменуватися Радою солдатських, батрацьких і селянських депутатів.
На початку листопада в червоногвардійський загін полку вступили свідома молодь містечка і наймити з сусідніх сіл. Він утримував торчинський рубіж дороги Луцьк—Торчин. Кулеметні команди поповнили новоприйнятими комуністами. Ці заходи були необхідні, щоб допомогти частинам 126-ї дивізії на чолі з більшовиком прапорщиком О. М. Дмитрієвим оволодіти Луцьком і встановити там Радянську владу. Згодом торчинський червоногвардійський загін влився у військові частини прославленого начдива В. Кіквідзе.
18 лютого 1918 року кинуті проти молодої Радянської республіки війська кайзерівської Німеччини окупували Торчин. Кількох членів Ради заарештували й розстріляли, а Богданов з червоногвардійцями після втечі з луцької тюрми пробралися до Києва, потім до Орші і незабаром знову воювали проти білогвардійців. На фронтах громадянської війни хоробро билися С. Березюк, Ф. Кондратюк та багато інших недавніх панських батраків.
За Ризьким мирним договором Польща відторгла від Радянської держави західні області України. На окупованій території польський уряд установив колоніальний режим терору й гноблення. Численні податки (поземельний, маєтковий, дворовий та інші), штрафи, різні мита, шарварки, безробіття і злидні —ось що принесли населенню загарбники. Навіть українська мова була заборонена в школах і установах. Уже в перші роки окупації з Торчина і сіл гміни десятки сімей емігрували за кордон, шукаючи роботи. Але в Канаді, Аргенгіні та інших країнах на них теж чатувало лихо. Один з них писав згодом у Торчин з Буенос-Айреса: «Доля емігранта — то доля раба, що поїхав у чужий край продавати свої робочі руки». Рабство було там. Воно було й тут. І на боротьбу з ним, на боротьбу за возз’єднання з Радянською Україною ставали трудящі окупованих, але не скорених «кресів» (окраїн). Всенародний рух за визволення очолили комуністи.
Вже в 1922—1923 рр. у Торчині, Білостоці та інших селах виникли перші партійні осередки, а наприкінці 1923 року вони влилися в Луцький окружний комітет Комуністичної партії Західної України. Осередки дедалі більше завойовували масові легальні організації «Просвіту» й «Робітничі курси», викриваючи справжню суть їх буржуазно-націоналістичного керівництва.
Одними з перших організаторів партійної роботи серед трудящих Торчинської округи були Р. 3. Верба (Рожище), В. Ф. Угринович (Білосток), Д. Я. Гарбер, М. С. Воїна, М. X. Рубінштейн, Ш. Я. Пак (Торчин) та інші. У 1924 році утворився Торчинський райком КПЗУ, який на кінець року був у числі найбільш впливових. Він об’єднував 10 осередків. Поступово зростав його актив, ширилася робота. Керована комуністами робітнича професійна організація 1926 року провела успішний страйк робітників торчинських майстерень. Слідом за цим бойкотували сплату податків селяни Торчинської та інших гмін. Під час революційних свят над містечком і в селах а’являлися червоні прапори, листівки з гаслами: «Хай живе робітничо-селянська влада!», «Геть фашистський уряд Пілсудського!» тощо. У зв’язку з підступним убивством у Варшаві радянського посла П. Л. Войкова і агресивною щодо СРСР політикою буржуазної Польщі комуністи провели в Торчині мітинг протесту.
Пілсудчики лютували. 1927 року вони кинули на 8 років за грати В. Ф. Угриновича, а 1930 року засудили до тюремного ув’язнення комуністів М. С. Воїну, С. А, Марценковського, А. П. Панасевича, А. О. Томашевича, Д. Я. Гарбера, А. П. Кревського та інших. Проте підпілля жило, діяло, зростало.
В роки світової економічної кризи становище трудящих Торчина, як і всієї Волині, різко погіршилось. Скоротилося виробництво, зросло безробіття, непосильними стали податки. Селяни терпіли від низьких цін на сільськогосподарські продукти. Буржуазія шукала виходу з кризи в посиленні експлуатації робітників і селян і в підготовці війни проти СРСР.
Справжніми захисниками інтересів трудящих були тільки комуністи. У 1934 році вони організували в Торчині велику першотравневу демонстрацію. Її підготовкою керували член Луцького окружкому КПЗУ М. В. Коновалюк, секретар Торчинського підпільного райкому партії П. Я. Онищенко та інші активісти. Комсомольці Н. С. Качина, Н. О. Лобурська, Д. О. Томашевич та їхні друзі вишили прапори, підготували листівки. На демонстрацію прийшли селяни й сільськогосподарські робітники з усіх навколишніх сіл. Людське море вилилося на головну вулицю містечка. Замайоріли червоні прапори. Але демонстрантів зустріла кінна й піша поліція, яка прибула з Луцька. Пролунали постріли. З великими труднощами поліції вдалося розігнати людей, багатьох арештували. Будинок постерунку і «холодна» були переповнені. Але того ж дня в кількох селах пройшли мітинги, було вивішено червоні прапори, розкидано листівки.
Польський уряд намагався будь-що розправитися з комуністами, та ні «пацифікація», ні чергові арешти й суд над П. Онищенком, Ф. Голумбієвським, М. Киричуком, Д. Томашевичем, М. Кравчуком та іншими комуністами —ніщо не погасило боротьби торчинців за возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною, за нове, радянське життя.
У вересні 1939 року над знедоленим краєм замайорів прапор свободи, принесений Червоною Армією. Комуністи Торчина на чолі з Ф. А. Голумбієвським ще до приходу радянських військ за допомогою створеної ними червоної міліції роззброїли понад 1,5 тис. польських солдатів і офіцерів та близько 200 поліцаїв і допомогли взяти в полон польське військове з’єднання у 10 тис. чоловік, яке переховувалось у Холопицьких лісах. Торчинці спорудили при в’їзді в селище тріумфальну арку, сюди прийшли всі трудящі містечка. Хлібом-сіллю зустрічали вони радянських воїнів.
Одразу ж після визволення в Торчині виник ревком, який очолив Ф. А. Голумбієвський. Незабаром цей ревком перетворено на тимчасове районне управління. Під його керівництвом селяни ділили поміщицьку і церковну землю. Так, селянин А. Садик до визволення мав землі лише один морг. Тепер йому наділили п’ять гектарів, засіяних пшеницею. Відміряно стільки ж гектарів і споконвічному бідняку Д. К. Воїні. Багато селян одержали реманент, зерно, тягло.
У жовтні 1939 року жителі Торчинської виборчої округи обрали своїм посланцем на Народні Збори Західної України ремісника Ш. Я. Пака. Рішення народних зборів про возз’єднання з Радянською Україною в єдиній радянській сім’ї дістало всенародне схвалення. Почалася перебудова господарства на новій, соціалістичній основі. Невеличкі підприємства, що діяли в Торчині, було націоналізовано. Замість приватних крамниць організовано державну торгівлю. Ремісничі майстерні (шевські, кравецькі та інші) об’єдналися в промислову артіль. У 1940 році створено промкомбінат і харчокомбінат.
У роки окупації Торчина буржуазно-поміщицькою Польщею тут був лише один приватний лікар, який мав невеличку лікарню. За прийом хворого він брав 5 злотих, а за одну добу перебування в лікарні або виїзд до хворого — 8 злотих. Плата за ліжко в державній лікарні дорівнювала в середньому п’ятій частині місячного заробітку кваліфікованого робітника, а в приватній лікарні — вартості Доброї корови. Не маючи грошей на лікування, трудящі фактично були позбавлені медичної допомоги. Після возз’єднання одним з першочергових завдань органів Радянської влади стала охорона здоров’я населення. В Торчині почала діяти лікарня, де хворі могли одержати безплатно медичну допомогу.
Відбулися зрушення і в галузі освіти й культури. Після визволення в селищі відкрито семирічну школу з рідною мовою навчання, а в 1940 році вона стала середньою. Крім того, було організовано школу і гуртки для ліквідації неписьменності,, цієї тяжкої спадщини капіталістичного минулого. У містечку, де книжка була не-дозволеною розкішшю для бідняків і наймитів, відкрили районну бібліотеку.
Почалися соціалістичні перетворення і в сільському господарстві. В Торчині було створено МТС. Селяни вперше побачили трактор. Весну 1940 року колишні батраки зустріли заснуванням колгоспу ім. Калініна, першим головою якого був М. Ф. Франківський. Центральну садибу господарства розмістили в колишньому панському дворі. Перша тракторна борозна стала всенародним святом. Всюди розквітало нове, радянське життя. Його назвали трудящі другим народженням.
Здійсненню величних планів перебудови господарства перешкодило вторгнення фашистських орд у межі нашої країни. Торчин, розташований недалеко від кордону, лежав у смузі наступу гітлерівських військ, тому жорстокі бої в районі селища розгорілися вже в перші дні війни. Стримуючи наступ фашистів, бійці 596-го стрілецького полку під командуванням О. Ю. Яковлева завдали їм великих втрат.
Поблизу Торчина артилеристи розгромили німецьку танкову колону. Відчутного удару завдала фашистам танкова дивізія під командуванням генерал-майора К. О. Семенченка, якому за бої під Торчином присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
25 червня Торчин був окупований. Фронт посувався на схід. А тут гітлерівці почали чинити кривавий розбій, їм догідливо допомагали українські буржуазні націоналісти. З дикою люттю недолюдки розстріляли в Торчині завезених сюди близько 6 тис. радянських громадян. У Буянівському лісі вони замордували 370 чоловік партійно-радянського активу. Близько 1000 чоловік з Торчинського району вивезли на каторжні роботи в Німеччину. Окупанти зруйнували й пограбували МТС, цегельний завод, промкомбінат. За наказом коменданта вони методично грабували населення. Збитки, що їх завдали гітлерівці селищу, становили 12 млн. карбованців.
Але фашистський терор не зломив у трудящих віри в нездоланність радянського ладу, в неминучий розгром ненависного ворога. Вже в липні 1941 року радянські патріоти створили в Торчині антифашистське підпілля, організатором і керівником якого був учитель комуніст П. Й. Каспрук. До підпільної організації входили брати Олександр, Іван і Спиридон Гнатюки, їх батько Федір Євтухович, Віра та Іван Каспруки, Надія Поліщук, Іван Куц, Михайло Голумбієвський, Петро Онищенко, Володимир і Віра Домбровські, Антоніна і Федось Чучки, Іван Савчук, Тимофій Богданов, Петро Базюк та багато інших. Підпілля було досить розгалужене. Воно охоплювало не тільки Торчинський, але частково й Рожищенський та Голобський райони. Добре налагоджені були зв’язки з підпіллям Луцька4. Бойові групи М. Соколова та інші здійснювали сміливі диверсії проти окупантів у населених пунктах, на станціях і особливо на залізницях, пускаючи під укіс ворожі ешелони, що йшли в напрямку фронту.