Національно-визвольний рух та літературний процес Закарпаття
Становище робітників наприкінці XIX — початку XX століття було надзвичайно важким. Переважна більшість їх працювала по 13—15 годин, а в гірничій та металургійній промисловості —по 16 годин на добу. їм видавали мізерну плату, якої не вистачало навіть на прохарчування сім’ї. Робітники жили в бараках, в тісноті, при повній відсутності санітарного обслуговування. Це призводило до масових захворювань сипним тифом і туберкульозом. Дошкульно ще гнітили трудящих численні штрафи. Тільки штрафи за «неслухняність», неуважність до роботи, запізнення забирали нерідко до половини заробітку. Фабриканти грабували робітників і тим, що примушували їх купувати продукти у заводських крамницях, де були завищені ціни.
Трудящих Закарпаття позбавляли будь-яких елементарних політичних прав. Переважна їх більшість не мала права голосу. Кількість виборців визначалась урядом на підставі даних про майно, про сплату податків та про грамотність людини. Не випадково із 600 працівників Мукачівської тютюнової фабрики на початку XX століття правом голосу користувалися лише директор, його заступник та наглядачі. В місті правом голосу користувалися фабриканти, торговці, службовці, домовласники та інші заможні кола населення, а на селі — поміщики, куркулі, попи. Внаслідок цих обмежень, підкупів, підпоювань, загроз та інших махінацій до комітатів і парламенту панівним класам завжди вдавалося проводити своїх кандидатів.
Ще в 1868 році угорський парламент схвалив закон Деака—Етвеша, який закріплював гегемонію угорців над іншими народами країни — українцями, словаками, сербами, хорватами, румунами. Згідно цього закону все населення країни оголошувалося єдиною неподільною угорською нацією. Державною мовою визначалася угорська мова. У школах Закарпаття було запроваджено обов’язкове викладання угорською мовою. Українські назви багатьох міст і сіл змінювалися на угорські. Це було офіційне утвердження великодержавної шовіністичної політики буржуазного уряду.
В розпалі денаціоналізації українського населення Закарпаття прогресивні діячі західноукраїнських земель на чолі з І. Я. Франком у 1896 році опублікували протест проти шовіністичного засилля. В цьому документі змальована жахлива картина політичного безправ’я закарпатських українців, їх нечуваного соціального і національного гноблення, висловлювався енергійний протест проти утиску і визиску трудящих.
Важке становище трудящих, жорстокий соціальний і національний гніт дедалі загострювали класові суперечності в містах і селах Закарпаття. Робітники й селяни все активніше виступали на боротьбу проти гнобителів. Сюди почали проникати більшовицькі ідеї, про що свідчили також знайдені в Мукачевому примірники газет «Искра» і «Правда». В 1890-х роках в Ужгороді, Береговому, Мукачевому, Солотвині створювалися місцеві соціал-демократичні групи та профспілкові організації. Вони очолили боротьбу трудящих за поліпшення життєвих умов та політичні права. На кінець XIX і початок XX століття припадають перші страйки на Закарпатті. Страйкували будівельники й меблевики Ужгорода, муляри села Паланки і передмістя Мукачевого, робітники залізниці Великий Березний— Ужоцький перевал. У 1899 році на Закарпатті було проведено першу маївку. В наступних роках у Першотравневі дні в містах проводилися мітинги робітників з участю селян навколишніх сіл.
Перша російська революція позитивно вплинула на розгортання революційного визвольного руху на Закарпатті. В 1905—1906 роках тут прокотилася хвиля політичних виступів трудящих. Страйкували ужгородські столяри, робітники фірми «Бантлін», солотвинські шахтарі. В 1906 році трудящі Ужгорода, Мукачевого та Берегового відзначали 1 Травня.
Боротьба робітників продовжувалась і далі. В 1908 році в селі Довгому відбувся страйк 400 лісорубів, які домоглися збільшення зарплати на 50 філерів. В 1910 році страйкували ужгородські друкарі, в 1911 році мукачівські бондарі, свалявські робітники, солотвинські шахтарі.
Не згасла боротьба і трудового селянства. Ще з більшим гнівом воно виступало проти ненависної комасації, відстоювало свої права на землю. За організований опір, вчинений солдатам і жандармерії в 1909 році, 219 хустських селян було заарештовано. Загострення визвольної боротьби на Закарпатті сприяло піднесенню політичної свідомості трудящих мас.
Важливою політичною формою боротьби селян під впливом робітників були виступи під час виборів до угорського парламенту, комітатських і сільських представництв. Селяни бойкотували вибори старост — ставлеників властей і в противагу їм висували своїх кандидатів. У 1906 році цей рух у Білках, Заріччі, Прикордонному та інших селах набрав такого розмаху, що на його придушення власті, крім жандармерії і поліцаїв, вимушені були широко використовувати військові загони.
В другій половині XIX століття продовжувався розвиток культури. Цей процес тут мав свій специфічний характер. В середовищі закарпатської інтелігенції намітилось дві течії. Одна з них стояла на прогресивних позиціях, виступала проти денаціоналізації, домагалась поширення народної освіти, пропагувала передову українську і російську літературу. До цієї течії належали кращі представники інтелігенції О. В. Духнович, О. І. Павлович, І. А. Сільвай, В. Ф. Кімак, І. І. Раковський та інші. Але соціальний стан — належність до духівницького чину більшості з них — у значній мірі обмежував їхню культурно-освітню діяльність. Вони стояли осторонь революційної боротьби мас, не могли пов’язати свою діяльність з корінними питаннями суспільного розвитку Закарпаття. Однак певний культурний вплив вони зробили.
До найпомітніших фігур національно-визвольного руху та літературного процесу Закарпаття XIX століття належав О. В. Духнович (1803—1865 рр.). У своїх творах він показав тяжке життя верховинського населення, висвітлив боротьбу проти шовіністичної політики австро-угорських урядових кіл, засуджував ренегатство, низькопоклонство перед властями значної частини місцевої клерикальної інтелігенції. Ці теми стали провідними і в усіх послідовників Духновича аж до кінця XIX століття. Його вірші «Я русин был, єсмь і буду» та «Подкарпатські русини», в яких знайшла чітке відображення ідея боротьби проти денаціоналізації населення Закарпаття, знаходили відгук у поезіях О. І. Павловича, Ю. І. Ставровського-Попрадова, в оповіданнях А. Ф. Кралицького, в поезіях і повістях І. А. Сільвая, Є. А. Фенцика та ін. Ці письменники у своїх творах оспівують любов до рідного краю, пишаються своєю належністю до знедоленого «руського племені», нещадно таврують зрадників, для яких нічого в світі немає святого і які народ і рідну мову ладні сто раз продати. Звертаючи свої погляди на Схід, передові літератори XIX століття пропагували ідею єднання закарпатців з усім українським і російським народами.
Духнович і його послідовники видавали альманахи, місяцеслови, календарі, шкільні підручники. До культурно-освітньої діяльності Духнович залучав не тільки творчі сили Закарпаття, але й чеських та словацьких письменників, які жили на території українських земель Східно-Словацького краю. Серед них були Б. Носак, Б.-Т. Носак-Незабудов, Я. Моравчік, Я. Седлачек, В. Снетіна, П. Томасеков та інші. Вони прихильно ставилися до українських діячів, перекладали твори Духновича на словацьку мову, були носіями братніх українсько-словацьких зв’язків. Особливо багато в цій справі зробили брати Носаки — Богуміл і Богдан-Теофіл.
Після смерті Духновича в Ужгороді заснувалося культурно-освітнє «Общество св. Василия Великого» (1866—1902 рр.). Воно почало регулярно видавати «місяцеслови», надрукувало такі підручники, як «Всемирная история» В. Кімака, «Отечественная история» М. Вальковського, «Краткий сборник для упражнения в русском языке» К. Сабова, географію і арифметику І. Раковського тощо.
В 1867 році на Закарпатті почала виходити щотижнева газета «Світ. Але уніатське духовенство, яке займало панівне становище на Закарпатті, через 4 роки заборонило її.
Значну роль у боротьбі з реакційним духовенством і світською владою відіграла сатирична газета «Сова», яку видавав журналіст В. Ф. Кімак. Після п’яти номерів і вона була заборонена, а В. Ф. Кімак зазнав переслідування і змушений був емігрувати до Росії.
Своєрідне місце у журналістиці Закарпаття XIX століття займав духовно-літературний орган «Листок», що його в 1885—1903 рр. редагував і видавав Є. Фенцик. З 1891 року Фенцик видавав також «Додаток» до «Листка», призначений не для «образованої публіки», а для «простолюдинів». На його сторінках виступали О. Митрак, І. Сільвай, Ю. Жаткович та інші.
Друга група представників буржуазної інтелігенції Закарпаття стояла на відверто реакційних позиціях. Її очолював А. І. Добрянський, який з 1848 року перебував на службі в австрійського уряду. Група Добрянського діяла в інтересах панівних класів. Її учасники були прихильниками реакційного «москвофільства», ідеології австрославізму (на Закарпатті). Вони відвертали народні маси від революційної боротьби, доводили їм, що треба покладатися на австрійського цісаря, який нібито зможе їх врятувати від капіталістичного гніту, розорення і злиднів. їхнє боягузство і плазування перед австро-угорською монархією яскраво висміяв чеський прогресивний діяч Ф. Главачек, який за порадою І. Франка та В. Гнатюка в 1896 році відвідав Закарпаття і мав нагоду зустрітися з цими апологетами буржуазного ладу.
Представники реакційної течії мали свої друковані органи. В 1871—1872 роках вони видавали газету «Новый свіїт». З 1873 року і до кінця століття виходив новий орган «Карпат» («Карпати»), який друкувався наполовину угорською, наполовину «рутенською» мовами.
Наприкінці XIX століття з’явилося ще два часописи реакційного напрямку: в Ужгороді «Наука» (з 1894 року), а в Будапешті «Неділя» (з 1898 року). Вони спеціально призначалися для Закарпаття та Галичини. Видавалися на Закарпатті і деякі газети угорською мовою: «Келет» («Схід»), «Герег-католікуш семле» («Греко-католицький огляд»), «Герег-католікуш ноптар» («Греко-католицький календар»). Всі вони були знаряддям панівних класів для мадьяризації українського населення.
У другій половині XIX століття починається систематичне збирання й публікація окремих зразків уснопоетичної творчості Закарпаття. Заспівувачем цієї діяльності був Я. Головацький, який збирав на Закарпатті народну творчість і опублікував частину фольклорних матеріалів у відомому чотиритомному збірнику «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878 р.). Перед тим фольклорист М. Нодь в 1851 році у Відні видав збірник пісень під назвою «Русский соловей». У 1890 році учитель М. Врабель надрукував збірник народних пісень «на різних угро-русских наречиях» теж під такою ж назвою «Русский соловей». Тут були вміщені і кращі твори деяких закарпатських поетів. Чимало зразків різних жанрів закарпатоукраїнської народнопоетичної творчості опублікували закарпатські діячі культури А. Кралицький, Ю. Ставровський-Попрадов, Ф. Злоцький, Є. Фенцик, Ю. Жаткович, а також М. Драгоманов і особливо І. Франко та В. Гнатюк. Великий Каменяр кілька разів побував на Закарпатті, цікавився його літературою і культурою.
На Закарпатті все частіше поширювались російські і українські видання, незважаючи на всі перешкоди з боку уряду, місцевих властей і уніатського духовенства. Багато з цих книг збереглося і є в музеях області. У Перечині, наприклад, до наших днів зберігся «Кобзар» Т. Г. Шевченка першого видання 1840 року. Нині він у фондах Закарпатського краєзнавчого музею. Для популяризації російської і української літератури чимало зробили М. Драгоманов, В. Гнатюк та інші. Драгоманов писав, що він на Закарпатті «роздавав» книги Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Тургенева, Некрасова, Шевченка, Марка Вовчка, Федьковича.
Значні культурні зв’язки українці Закарпаття мали з угорською, чеською і словацькою прогресивною культурою. Одночасно закарпатоукраїнці знайомили російський і український народи з угорською літературою і культурою. Уродженець Закарпаття А. Дешко, який закінчив Київський університет, у 1856 році видав першу угорську граматику на російській мові. А інший закарпатець — П. Феєрчак у 1870 році опублікував «Очерки мадьярской литературы», де приділив належну увагу творчості Шандора Петефі.
У свою чергу закарпатці знайомили угорську громадськість з культурним надбанням українського і російського народів. Історик Ю. Жаткович угорською мовою перекладав твори І. Франка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, М. Коцюбинського. Він же перекладав і твори І. С. Тургенева і написав історію української літератури на угорській мові. Інший закарпатець — Я. Фінціцький — перекладав українські пісні.
На Закарпатті народились і працювали відомі угорські художники Мігаль Мункачі, Імре Ревес, Шімон Холлоші.
Якщо в галузі культури загалом відбувалося певне пожвавлення, то справа з народною освітою на Закарпатті дедалі погіршувалась. В 1868 році цісарський уряд видав закон, за яким дозволялося відкривати угорські школи на територіях населених українцями та іншими національностями. А т. зв. закон графа А. Аппоні, схвалений у 1907 році, перетворив усі школи Закарпаття в знаряддя мадьяризації українського населення краю. За цим законом було встановлено урядовий контроль за всіма школами і відзначено, що цим створюється «гарантія того, що угорсько-національна і державна точка зору буде надалі неухильно здійснюватися скрізь в початковому навчанні».
В результаті політики денаціоналізації відбувалося різке зменшення шкіл з українською мовою викладання. Якщо в 1874 році на території Закарпаття було 571 церковнопарафіальна та початкова українська школа, то в 1902 році — тільки 74, а в 1917 році — 34. У зв’язку з цим 40—55 проц. українських дітей зовсім не мали змоги одержувати і ті примітивні знання, що їх давали тодішні школи. Не випадково більшість населення Закарпаття лишалася неписьменною.