Кобилецька Поляна, Рахівський район, Закарпатська область
Кобилецька Поляна — село, центр Кобилецько-Полянської сільської Ради. Розташована в місці злиття річок Крайньої і Шопурки, за 36 км від райцентру за 12 км від автомагістралі Ужгород—Ясиня. З селищем Великий Бичків сполучена шосейним шляхом і вузькоколійкою. З усіх боків село оточене горами. Одна з них має назву Кобила (1680 м). В селі 745 господарств, населення — 2369 чоловік з них: українців — 83,5 проц., угорців — 16 проц., інших — 0,5 процента.
Перші письмові згадки про Кобилецьку Поляну відносяться до XV століття. Назва села на протязі його історії декілька разів змінювалась. Після возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною село повернуло собі свою давню назву.
В XVI столітті село належало до Великобичківської казенної домінії, а потім перейшло до рук трансільванських князів. Закріпачені селяни виконували різні феодальні повинності і відбували панщину. В XVII столітті’в східній Мармарощині, куди входила і Кобилецька Поляна, селяни сплачували державі, зокрема Ронаській соляній коморі, щорічно десятину від овець, 4 шкурки від куниць тисячу стругів (форелів). За випас овець на полонинах платили 1 пенязь. На початку XVIII століття село знову стало власністю держави.
В зв’язку з тим, що землі, придатної для землеробства, було дуже мало, жителі села займалися лісовими роботами. Для розробки лісів необхідні були залізні знаряддя (пили, сокири тощо). Виникла необхідність у заснуванні металургійного підприємства. Однак тільки в 1774 році в селі було побудовано металообробне підприємство і розпочато видобуток руди, а ще через тринадцять років зведено доменну піч. Згодом сюди перевезено і металообробне підприємство з села Дубового і об’єднано в один металургійний і металообробний завод. Попит на продукцію зростав настільки швидко, що місцева шахта не забезпечувала підприємство сировиною. Руду почали завозити сюди з Шопурки, Бедевлі, Косівської Поляни, Менчулу та інших місць г. На початку XIX століття на видобуванні руди працювали переважно-місцеві сезонні робітники, а на заводі — німці-колоністи.
Напередодні 1848 року в Кобилецькій Поляні проживало 858 жителів, з них 489 українців 1 2. Основна частина жителів була кріпаками, належала державі. Більшість населення займалося землеробством, скотарством і садівництвом. Частина була зайнята на виробництві. На металообробному заводі в цей час діяли доменна піч, плавильна піч, 2 цехи по виробництву цвяхів тощо.
В першій половині XIX століття недалеко від села було виявлено сірчані мінеральні джерела, на базі яких тоді ж відкрито лікувальні купелі.
На початку 50-х років XIX століття відбулася реконструкція металургійного і металообробного заводів, удосконалено технологію плавки металу та розширено процес виробництва, побудовано нові плавильні печі, встановлено нові верстати. Одна шоста частина залізних виробів використовувалася на Солотвинських державних соляних копалинах, в лісовій промисловості жупи, а решта вивозилась за межі Закарпаття. Вироби заводу в 1873 році експонувалися на промисловій виставці у Відні.
З скасуванням кріпацтва після революції 1848—1849 рр. збільшується кількість дешевих робочих рук за рахунок обезземеленого і розореного селянства. Зростає кількість робітників і на підприємстві села. На початку 70-х років на заводі працювало 115 постійних і 30 сезонних робітників, в 1901 році — 250 робітників.
В перші роки XX століття значно змінився розподіл жителів села між сільським господарством і промисловістю. На підприємствах працювало 293 чоловіки на транспорті — 14, в торгівлі — 17, поденних було 72 робітники. Близько 100 наймитували у багатіїв села. Землеробством займалися 75 і скотарством — 140 чоловік.
Заробітки були низькі і не однакові. Робітник заводу одержував за місяць в середньому 12,5 форинта, а в день до 5 крейцерів.
Тяжкі умови праці та політичне безправ’я пробуджували у робітників прагнення до єдності і спільної боротьби. Вже на початку 70-х років XIX століття на металообробному заводі Кобилецької Поляни була створена робітнича каса взаємодопомоги. Фонд каси складався з що місячних внесків робітників.
Соціальні і побутові умови трудящих Кобилецької Поляни були важкими. Робочий день на заводі тривав 12 годин, а на лісорозробках — 15—16 годин і більше. Наглядачі і майстри намагалися вижати з робітника все можливе, карали штрафами тих, хто не виконував задану норму. Заробітна плата залишалася низькою і майже не зростала, а навпаки, її реальна вартість знижувалася. Поряд з важким соціально-економічним гнітом трудящі зазнавали політичних і релігійних утисків.
До першої світової війни в селі не було ніяких медичних і культосвітніх закладів. Майже 70 проц. населення залишалося неписьменним, хоч церковнопарафіальна школа почала діяти з половини XIX століття, а в кінці століття було відкрито механічну школу при заводі і народну школу. Навчання в школах провадилось угорською мовою.
Ще більше погіршилось становище жителів села в роки першої світової війни. Посилились репресії з боку властей. Коли в жовтні 1914 року російські війська перейшли через Карпати, то декілька днів були і в селі Кобилецькій Поляні. Трудящі привітно зустріли російських солдатів. Та це їм дорого обійшлося. Коли повернулися австрійські війська, то вони вчинили жорстоку розправу над населенням.
Під час війни трудове населення дуже терпіло від реквізицій та численних податків. Імперіалістична війна залишила в селі багато сімей без кормильців, 20 чоловік повернулись з фронту інвалідами.
Важке соціально-економічне та політичне становище не могло не викликати серед трудящих села посилення протестів і боротьби проти експлуататорів та їх приспішників. Виступи особливо посилились після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії.
З перемогою пролетарської революції в Угорщині 22—23 березня 1919 року Радянська влада була встановлена і в Мармароській жупі. На початку квітня 1919 року створюється Рада і в Кобилецькій Поляні, до якої увійшли найбільш авторитетні серед трудящих люди. Та Радянська влада проіснувала недовго. У кінці квітня 1919 року Кобилецьку Поляну окупували війська боярської Румунії. Трудящі не раз протестували проти окупації. Про це вони заявили і на зборах у жовтні 1919 року. Жителі Кобилецької Поляни вимагали звільнення села від військ окупантів, проведення земельної реформи, допомоги голодуючим тощо.
Після включення Закарпатської України до складу буржуазної Чехословаччини становище трудящих Кобилецької Поляни не покращало. Земля і далі залишалася в руках держави та невеликої купки сільських багатіїв. В 1920 році в селі, де числилось 1566 жителів, 4 власники мали по 10 гольдів землі кожний, 6 — від 10 до 15 і один — 40 гольдів землі. Основна ж маса селян мала від 1 до 2 гольдів. На все населення села припадало 242 голови великої рогатої худоби, 17 коней, 303 вівці, 23 кози, 6 свиней. Більшість худоби належала багатіям.
Не кращим було становище і робітників. Економічна криза, якою був охоплений капіталістичний світ після першої світової війни, вдарила і по життєвих інтересах трудящих Кобилецької Поляни. На початку квітня 1922 року на металообробному заводі було звільнено 49 робітників.
Один з буржуазних вчених, побувавши в Кобилецькій Поляні, писав, що це село бідне, населення в боргах. З установ є сільська управа, жандармська станція, пошта, державна лісова управа, потім греко-католицька і римо-католицька фари. Ніяких видатних місць немає. Однак він нічого не сказав про стан освіти та медичну допомогу, про злидні і класову боротьбу. І зовсім неправду писав, коли зазначав, що тут «люди живуть тихим, скромним життям без будь-якого інтересу до зовнішнього світу».
Населення Кобилецької Поляни не мирилося з важким становищем і постійно піднімалося на захист своїх життєвих прав. Вже в червні 1920 року трудящі Кобилецької Поляни взяли активну участь у політичному страйку, який охопив все Закарпаття. Страйкарі вимагали негайного припинення інтервенції проти Радянської Росії, скасування режиму військової диктатури на Закарпатті та надання політичних прав трудящим, підвищення заробітної плати не менше як на 15 проц. та протестували проти призначення губернатором краю прислужника імперіалістів Жатковича. Страйки і демонстрації чергувалися один за одним. Селяни за підтримкою робітників 12 жовтня 1920 року влаштували демонстрацію перед лісовою управою. Вони вимагали передачі їм лісів, мотивуючи це тим, що «ліси народні і лише народ може ними користуватися». В лютому 1921 року проти визискувачів виступили робітники заводу. Вони вимагали підвищення заробітної плати та поліпшення умов праці. Начальник Великобичківського окружного цивільного управління просив вищі інстанції посилити поліцейський нагляд за робітниками і селянами і надати йому допомогу поліцейськими загонами для «наведення порядку».
Класові виступи трудящих села очолювали комуністи. В середині 1921 року в Кобилецькій Поляні була утворена комуністична організація. Її засновником став робітник І. І. Вайзенов — колишній солдат австро-угорської армії, потім військовополонений і свідок пролетарської революції, учасник громадянської війни в Росії. Він поширював серед односельчан ідеї Великого Жовтня, закликав до боротьби проти капіталістичної експлуатації.
Під проводом комуністів робітники Кобилецької Поляни та всієї Рахівщини об’єдналися в Професійну спілку робітників хімічної, будівельної і цегельної промисловості. Червона профспілка не раз керувала їх боротьбою за поліпшення життєвих умов. Поряд з економічними вимогами трудящі села дедалі активніше включались до політичної боротьби. В 1922 році робітники і селяни Кобилецької Поляни взяли активну участь у першотравневій демонстрації.
Комуністична організація села ставала дедалі авторитетнішою політичною силою і весь час зростала. На 30 жовтня 1927 року комуністична організація Кобилецької Поляни нараховувала 60 членів. Очолюючи визвольний рух, комуністи залучали на боротьбу і трудове селянство.
У післявоєнні роки деякий час помічався частковий розвиток промислових підприємств села. Поряд з металообробним заводом і сталеварними печами було побудовано лісопилку з 4 паровими рамовими пилами та прокладено вузькоколійку, що зв’язувала Кобилецьку Поляну з Великобичківським лісохімічним заводом і з залізницею Великий Бичків —Тересва. Під залізничну колію відійшло багато селянської землі, за яку капіталісти обіцяли селянам винагороду. Однак їм так і не виплатили обіцяної суми.
Умови праці на будівництві залізниці були надто важкими. Під керівництвом Червоної профспілки робітники з сіл Кобилецької Поляни та Великого Бичкова в травні і липні 1929 року застрайкували, вимагаючи збільшення заробітної плати. Одним з організаторів страйку був комуніст Микола Сидоряк. Власники фірми «Бескид» змушені були піти на часткові поступки.
Нові страждання чекали трудящих села в зв’язку з початком світової економічної кризи капіталізму. Велика частина робітників Кобилецько-Полянського ливарного заводу була звільнена з роботи.
Організаторами боротьби трудящих проти жахливого їх становища в роки економічної кризи виступали комуністи. Жандарми доносили, що комуністичні агітатори використовують закриття підприємства на свою користь і проводять агітацію в селі Кобилецькій Поляні. Місцеве управління просило допомогу від уряду для придушення «комуністичних безпорядків».
Під керівництвом комуністичної організації по-бойовому відзначили трудящі Кобилецької Поляни 1 Травня 1934 року. Демонстранти несли гасла, в яких вимагали роботи і хліба. З червоними прапорами і лозунгами вони прийшли у Великий Бичків, де приєдналися до демонстрантів — робітників хімічного заводу. Жандарми не змогли перешкодити трудящим двох сіл проявити свою єдність і організованість.
Про діяльність комуністичної організації і про її вплив на маси яскраво свідчать наслідки виборів до районного представництва в травні 1935 року. З 799-ти поданих у селі голосів, комуністи одержали 442 голоси. Під їх керівництвом трудящі Кобилецької Поляни включилися в активну боротьбу за звільнення з тюрми відомого керівника Закарпатської крайової організації КПЧ Івана Локоти. Рішучий голос протесту трудящих примусив уряд звільнити ув’язнених комуністів.
Новий страйк на лісопильному заводі в Кобилецькій Поляні розпочався в лютому 1936 року. Керували ним комуністи. Головою страйкового комітету було обрано Й. Чіліка. Страйкарів підтримали робітники ливарного заводу. Робітникам вдалося домогтися лише часткової уступки, зокрема примусили підприємців підписати колективний договір про підвищення зарплати на 10 процентів Ч Згодом найбільш активних страйкарів було звільнено з роботи, серед них 5 комуністів: Л. Шнайдер, Й. Чілік, М. Чілік. І. Айбен, Н. Генріх. Страйки на заводі мали місце і в наступні роки. 20 квітня 1937 року страйкували робітники ливарного заводу Кобилецької Поляни, які вимагали підвищення заробітної плати та поліпшення умов праці.
Класові виступи робітників Кобилецької Поляни свідчать про їх непримиримість до тяжкого становища, в якому вони тоді знаходилися. Нелегше жилося і хліборобам села. З даних чехословацької буржуазної статистики видно, що в 1930 році в селі було 416 хат і 2218 мешканців. Проте тільки 20 сімей жили саме з обробітку землі і то більша частина їх була в боргах.
З перших років свого панування чеська буржуазія повела політику денаціоналізації і чехізації місцевого населення, яка здійснювалась багатьма засобами. Досить сказати, що в 1921 році на 1551 чоловік населення, у т. ч. 1116 українців, 274 угорці, 62 євреї, 37 німців і 12 чехів, в селі працювали дві школи: одна з українською мовою навчання на 150 учнів, а друга з чеською мовою навчання на 190 учнів.
В селі була відсутня будь-яка медична допомога, «лікуванням» займалися знахарі. Жителів Кобилецької Поляни обслуговував лікар, який приїздив один раз у 14 днів на кілька годин.
Особливо тяжке становище склалося в селі з 15 березня 1939 року, коли його окупували хортистсько-фашистські загарбники. Жертвами фашистського терору стали 52 робітники, вивезені окупантами в концентраційні табори.
Робітники та трудове селянство прислухалося в цей грізний час до голосу комуністів. Одною з форм антифашистської боротьби в роки окупації була втеча закарпатців до СРСР. З Кобилецької Поляни, ризикуючи життям, втекло 6 чоловік. Згодом вони ввійшли до Чехословацького армійського корпусу. Підпільники села слухали радянське радіо про події на фронтах Великої Вітчизняної війни, розповсюджували ці інформації серед населення, закликали його до боротьби. Багато робітників, лісорубів з усіх сіл, у т. ч. і Кобилецької Поляни, йшли до партизанських загонів, щоб із зброєю в руках завоювати собі щастя.
17 жовтня 1944 року навіки залишилося в пам’яті трудящих Кобилецької Поляни. В той день Червона Армія визволила село. В селі відбулося велике свято. На вулиці вийшли всі — старі і малі, один одного вітали з визволенням. Вже в перші дні після визволення в ряди Червоної Армії добровільно вступило 70 жителів Кобилецької Поляни. 32 жителі села віддали своє життя за Радянську владу, за те, щоб над Карпатами, над їхнім рідним селом завжди сяяло сонце свободи. За участь у боях на фронтах Великої Вітчизняної війни 19 чоловік села нагороджено орденами і медалями.
10 листопада 1944 року на зборах було обрано сільський Народний комітет в складі 5 чоловік. Очолив його І. М. Кілічук. Для вирішення майбутньої долі Закарпаття на з’їзд Народних комітетів Закарпаття трудящі села послали комуніста І. М. Кілічука. Повернувшись, він доповів односельчанам, що з’їзд ухвалив навіки возз’єднати Закарпаття з Радянською Україною. В грудні 1944 року відбулися загальні збори селян та робітників заводу і вузькоколійки, які з радістю схвалили Маніфест про возз’єднання. Виступаючі на зборах висловили подяку Червоній Армії за визволення з-під іноземного панування.
Почалося нове життя в Кобилецькій Поляні. Сільське господарство на той час було у занепаді. Значна кількість господарств не мала ні землі, ні худоби. Промислові підприємства не працювали, були розорені.
Сільський Народний комітет з перших днів свого існування почав проводити економічні й політичні заходи, які були спрямовані на перебудову життя трудящих села. Він прийняв рішення про поділ 100 гольдів церковної та іншої землі між безземельними і малоземельними селянами.
За проведеним обліком на початку 1945 року в селі налічувалося 323 господарства, в яких проживало 1746 чоловік. 170 господарств зовсім не мали землі, 60 володіли від 1 до 3 кадастральними гольдами. На всі господарства припадало 194 корови, 40 нетелів, 10 биків, 13 коней, 393 вівці, 89 кіз, 6 голів свиней. Обмаль робочої худоби був прямим наслідком війни.
Поряд з роботою по піднесенню сільського господарства партійна організація та Народний комітет вживали заходів по відновленню роботи ливарного заводу, вузькоколійної залізниці і лісового господарства. В березні 1945 року ці підприємства були націоналізовані. Налагоджувати виробництво доводилось в складних умовах класової боротьби і навіть відкритого терору з боку озброєних куркульсько-націоналістичних банд, які вчиняли напади на установи та магазини.
Відбудові і дальшому розвитку економіки села постійну увагу приділяла партійна організація. Рахівська окружна партійна конференція ухвалила рішення про початок робіт на лісорозробках та на ливарному заводі в Кобилецькій Поляні, який мав виробляти знаряддя, необхідні для сільськогосподарських і лісових робіт. Лісопильний завод було приєднано як цех до ливарного заводу, проведено інвентаризацію майна, розроблено і затверджено ціни на виготовлену продукцію. Бюро окружкому партії подало допомогу комуністам села у посиленні організаційно-політичної роботи на підприємстві.
Партійна організація села провела велику роботу по залученню молоді до участі в суспільно-політичному житті і в ряди Комуністичної Спілки молоді. Уже на початку вересня 1945 року в комсомольській організації нараховувалось 25 юнаків і дівчат. Перші комсомольці взяли активну участь у відбудові мостів, шляхів та інших господарських і громадських міроприємствах.
Вже в роки першої післявоєнної п’ятирічки трудящі Кобилецької /Поляни досягли значних успіхів в усіх галузях народного господарства. Ливарний завод, що став називатися «Інтернаціонал», одержав від держави значну допомогу устаткуванням, фінансами. На завод прийшли інженери, техніки і кваліфіковані робітники. Річний план було виконано на 116,5 проц. Впровадження нових технологічних процесів дало заводу 288 тис. крб. річної економії.
Разючі зміни сталися у світогляді людей, у їх ставленні до праці. Кожний робітник відчував себе господарем. Про це яскраво свідчить хоча б той факт, що вже на 1 жовтня 1948 року близько 100 робітників виконали річний план, 28 робітників виконали трирічний план, 25 — чотирирічний, а 43 робітники — п’ятирічний план. Першу п’ятирічку колектив заводу виконав на 104,5 проц. За цей час комсомолець Й. Шімон виконав 7 річних норм, А. Задранський — 10 річних норм. Такого трудового ентузіазму на Закарпатті ще не знали.
Вільна праця породжувала творчу думку серед робітників та інженерно-технічних працівників. На підприємстві зародився рух раціоналізаторства і винахідництва. На кінець першої п’ятирічки тут нараховувалось близько 20 раціоналізаторів. Лише від 16 впроваджених пропозицій виробництво одержало економії понад 82 тис. крб. Рух весь час зростав. На початок семирічки товариство раціоналізаторів нараховувало близько 50 членів. Річний економічний ефект від раціоналізаторських застосувань становив у 1960 році вже 168 тис. карбованців.
За роки Радянської влади завод «Інтернаціонал» докорінно реконструйовано, обладнано новою, сучасною технікою. З 1964 року він носить назву — Закарпатський арматурний завод. За останні роки значно розширився асортимент його виробів. Освоюються нові види продукції. Завод перейшов на випуск кранів для газової і нафтової промисловості та продукції для водопроводів. З 1960 по 1967 рік його продукція зросла майже на 700 тис. крб., а за 20 років зросла майже у 3,5 раза.
Зросли і зміцніли партійна і комсомольська організації села: комуністів є 51 чоловік і комсомольців — 175. Під їхнім керівництвом і за їх участю на заводі широко розгорнуто змагання за звання ударника і колективу комуністичної праці. У боротьбу за одержання цього високого звання включились всі бригади і цехи заводу та 232 робітники. Першими переможцями в змаганні вийшла бригада механічного цеху (бригадир І. І. Токар, 27 чоловік), якій в 1960 році присвоєно звання комуністичної, а в 1962 році звання комуністичної присвоєно бригаді формувальників (18 чоловік, бригадир О. В. Варцаба). В 1967 році вже понад 470 робітників заводу було охоплено рухом за комуністичну працю. Трьом бригадам присвоєно звання бригади комуністичної праці.
Найкращих виробничих показників добилися раціоналізатори і передовики заводу Г. В. Тітов, О. В. Варцаба, Й. І. Барановський, А. Ю. Копіляк, А. А. Задранський, О. С. Ватаман та багато інших. За самовіддану працю А. А. Задранський, В. В. Глодян, В. Ю. Товстий нагороджені орденами і медалями, а О. О. Бораті — значком відмінника соціалістичної праці.
Корінним чином змінилось життя, умови праці і дозвілля лісорубів. Про важкі умови праці, що були колись на лісорозробках, вони розповідають тепер своїм дітям і внукам. В дорадянський час їхніми постійними супутниками були хвороби, тяжка праця, курна колиба, в якій доводилось спати на голій землі. На зміну ручній пилі лісоруби Кобилецько-Полянського механічного лісопункту в своєму розпорядженні мають трактори, паро- та автокрани, підвісні дороги з лебідками, бензоелектропили, пересувні електростанції, вантажні автомобілі. Цю техніку використовують висококваліфіковані механізатори, майстри своєї справи. Першою серед лісорубів, якій присвоєно звання комуністичної, стала бригада О. П. Бережанського. Вона систематично перевиконує плани розробок лісу. Високими виробничими показниками відзначилися також бригади В. В. Ватамана та В. В. Петрюка. За сумлінну працю майстер лісопункту І. І. Лета нагороджений орденом «Знак Пошани».
Великі зміни сталися і в житті кобилецькополянських хліборобів. Після поділу між селянами землі стало ясно, що індивідуальний обробіток, при нестачі тягла і насіння мало в чому змінить їх становище. Тому вже в липні 1948 року на загальних зборах сільської бідноти було вирішено об’єднатися в колгосп.
Спочатку до нього вступило 12 родин.
Свою артіль вони назвали «Перемога».
Першим головою колгоспу було обрано І. М. Кілічука. Господарство тоді мало 25 га орної землі, 50 га сіножатей, 83 га пасовиська і 2 га саду. Потяг до колгоспу швидко зростав. Вже навесні 1949 року в колгоспі було 55 дворів. Згодом артіль об’єдналася з Великобичківським колгоспом ім. 30-річчя Жовтня. Нині в Кобилецькій Поляні бригада цього колгоспу вирощує картоплю та овочі. Тут розміщено і одну з тваринницьких ферм. Трудівники колгоспу одержують високі врожаї картоплі, по 130 і більше цнт з гектара. За вирощування високих врожаїв картоплі Г. Д. Кондрат в 1958 році був удостоєний високої урядової нагороди — ордена Трудового Червоного Прапора. Значних успіхів в колгоспному виробництві домоглися колгоспники Й. Г. Кондрат, Ф. Ф. Юращук, М. М. Юращук та інші.
Незрівнянно з минулим зріс добробут трудящих села за роки Радянської влади. В селі виросли сотні нових добротних будинків, побудованих робітниками підприємств, лісорубами, колгоспниками. До послуг населення відкрито промтоварні, продуктові магазини, їдальню, збудовано лазню та інші побутові заклади. Більше половини житлового фонду села, понад 300 будинків зведено за радянські роки. Замість дерев’яних, низьких, темних і курних хат нині виростають в селі світлі, просторі будинки міського типу. Велику роль в житловому будівництві відіграють державні кредити і допомога будівельними матеріалами. Лише в 1967 році 10 мешканців села одержали від держави кредит на будівництво.
Про поліпшення добробуту жителів свідчить зростаючий попит на промислові товари та купівельна спроможність трудящих. Сільське споживче товариство продало населенню товарів у 1965 році у три рази більше ніж у 1950 році. А меблів за цей же час населення придбало майже на 6 тис. крб.— в десять разів більше ніж у 1950 році. Свої трудові заощадження трудящі села зберігають в ощадкасі. Кількість вкладників становить понад 400 чоловік.
Одним з великих соціальних завоювань трудящих Кобилецької Поляни за роки Радянської влади є розвиток медичного обслуговування населення. Вже в лютому 1946 року в селі було відкрито амбулаторію, аптечний пункт х. Головним в роботі медичних робітників села була боротьба з інфекційними хворобами, поширеними в минулому. Зараз в селі працює амбулаторія, дільнична лікарня на 15 ліжок, аптека. Трудящих обслуговують 11 медичних працівників з вищою і середньою спеціальною освітою. Результатом своєчасних профілактичних заходів є те, що за останні 10 років в селі не було жодного випадку смерті дітей. Для малят відкрито двоє дитячих садків. За бездоганну роботу вихователька дитсадка № 2 Я. М. Ткачук нагороджена медаллю.
За роки Радянської влади незрівнянно підвищився культурний рівень трудівників села. На час встановлення Радянської влади серед дорослого населення налічувалося 200 чоловік неписьменних. Вже з перших років нового життя, в гуртках ліквідації неписьменності, в початкових класах вечірньої школи йшов процес подолання залишків минулого — неписьменності.
В серпні 1945 року в селі відкрито семирічну школу, в якій навчається близько 400 дітей трудящих. 85 робітників, колгоспників, службовців здобувають освіту без відриву від виробництва у вечірній середній школі. В селі, де в минулому з мешканців ніхто не мав повної середньої освіти, не кажучи про вищу, за радянські роки неповну середню освіту здобули 490 юнаків і дівчат, атестати зрілості за середню освіту вечірньої школи сільської і робітничої молоді отримали 72 чоловіка, а ще 48 — закінчили Великобичківську середню школу. У вищих і середніх спеціальних учбових закладах навчаються 26 молодих громадян Кобилецької Поляни. Нині у різних галузях господарства села працює 16 спеціалістів з вищою освітою і 40 з середньою спеціальною освітою.
Великим другом і порадником трудящих села стала книга. В трьох бібліотеках 1 села книжковий фонд дорівнює 16 тис. книжок.
Багато громадян мають свої власні бібліотеки.
Дозвілля трудящі проводять в кінотеатрі, сільському та заводському клубах, відкритих в роки першої післявоєнної п’ятирічки. В клубах працюють гуртки художньої самодіяльності, учасники яких виступають з концертами перед односельчанами та трудящими інших сіл. В кінотеатрі щоденно демонструються кінофільми. Кінотеатр став улюбленим місцем відпочинку.
За допомогою радіо трудівники села слухають голос рідної Москви і столиці України — Києва.
Понад 200 сімей мають свої радіоприймачі та телевізори. Листоноша — шановний гість у кожній хаті. Близько 2 тис. примірників газет і журналів передплачують трудівники.
Жителі села пишаються своїми відомими земляками. В Кобилецькій Поляні народився Й. Й. Бокшай, народний художник СРСР, член-кореспондент Академії мистецтв СРСР. Все своє життя він присвятив рідному краю. Природа і люди Закарпаття — такий зміст його творчості.
Кобилецька Поляна може бути прикладом інтернаціональної дружби. Сім’ю робітників арматурного заводу, вузькоколійної залізниці, лісорубів, землеробів складають представники різних національностей — українці, росіяни, угорці, євреї, які своєю працею прославляють радянську дійсність.
За короткий період Радянської влади, трудящі Кобилецької Поляни перетворили своє село в чарівний куточок Закарпатської області, який вабить до себе любителів туризму і відпочиваючих.
За п’ять років існування філіалу Рахівської турбази тут побувало понад 30 тис. чоловік. В наступних роках вона буде розширена. Вже будується житловий корпус на 60 місць і нова їдальня. Недалеко від турбази б’є фонтаном цілюща мінеральна вода.
Трудівники села під керівництвом партійної організації і радянських органів докладають всіх зусиль, щоб зробити рідне село ще кращим і привабливішим. Споруджено алею Слави на честь воїнів односельчан, які полягли в боях з німецько-фашистськими загарбниками. Скоро в селі виростуть нові будівлі культурно-торговельного центру, нові житлові будинки, приміщення нової школи на 20 класних кімнат.
Трудящі села Кобилецької Поляни, натхнені рішеннями XXIII з’їзду КПРС, докладають всіх зусиль, щоб внести свою частку в справу прискорення побудови світлого майбутнього — комунізму.
В. В. ПАЛЬОК