Ставне, Великоберезнянський район, Закарпатська область
Ставне (в 1939—1944 рр.— Феньвешвелдь) — село, центр сільської Ради. Розташоване на річці Ужі, за 20 км від районного центру, за 15 км від Ужоцького перевалу. Залізнична станція на лінії Ужгород — Львів. Через село проходить автомагістраль. Населення — 1722 чоловіки.
Вперше Ставне згадується в документі 1549 року, коли, за розпорядженням угорського короля, воно було передано графам Другетам. В кінці XVII століття село відійшло до володінь графа Верчені. В той час Ставне було невеличким поселенням, де жило лише 17 сімей, переважно бідняків. Тільки 2 солтиси мали по телеку землі, 8 кріпаків користувалися 1/8, 4 кріпаки — 1/4 наділу, 2 сім’ї були желярами. Основним заняттям населення було тваринництво. Розводили велику рогату худобу, овець і свиней, а також вирощували овес і жито.
Під час визвольної війни угорського народу 1703—1711 рр. кілька жителів Ставного були в загонах, що діяли на території Ужанського комітату.
З 1711 року село входило до складу Ужгородської камеральної домінії.
У першій половині XVIII століття панщина становила 3 дні на тиждень. Селяни віддавали дев’ятину від урожаю і десятину від худоби, 12 курей, 12 яєць, 2 каплуни, 2 нетелі. Двічі на рік кріпаки сплачували ще й грошовий податок — на Юр’їв день 2 флорини і на Михайлів день — 1 флорин від наділу та «суху корчму» — 15 флоринів на рік від села.
В 1750 році у Ставному налічувалося 25 господарств, а всього дорослого населення 80 чоловік. Були в селі і лихварі, про яких говорили, що вони за борг «от 3-х флоринів за один рок одне ягня отбирают». В другій половині XVIII століття кріпаки Ставного давали дев’ятину від пряжі, або 3 снопи конопель, дев’ятину від польового урожаю або 4 флорини на рік від наділу, та відробляли по 104 дні панщини кожного року. Крім цього, вони були зобов’язані вивозити з лісів домінії деревину, виготовляти дранку, а також взимку утримувати казенні вівці. Якщо вівця гинула, що було частим явищем, селянин повинен був платити за неї 1 флорин 59 крейцерів. Наприкінці століття замість зимівлі овець кріпаки мусили відробляти по 6 днів панщини або давати відповідну кількість сіна чи грошей. Опріч податків на користь казенної домінії, селяни також сплачували коблину та відбували роковину.
Жорстока експлуатація не могла не викликати різкого незадоволення селян. В 1791 році жителі села скаржилися австрійському імператору Леопольду II на своє важке становище.
На початку XIX століття мешканці Ставного, де вже налічувалося 30 дворів, користувалися 11 наділами малопридатної для обробітку землі, яка не могла прогодувати селянина і півроку. їм належало 10 волів, 12 корів, 12 телят, 1 кінь, 1 лоша і 9 свиней. Через нестачу тягла грунти оброблялися погано, виснажувалися. Домінія примушувала кріпаків щорічно відробляти по 1007,5 дня з тяглом, або 2015 днів без тягла, здавати дев’ятину від урожаю (або відпрацювати додатково 465 днів), 20 іц топленого масла, 38 каплунів і стільки ж курок, 232 яєць, нарубати 20 сажнів дров та сплатити 29 форинтів податку. Рік у рік панщина збільшувалась. Уже в 1829 році кріпаки відробили 5247 днів. У зв’язку з тим, що біля Ставного не було орних земель, селян примушували заготовляти ліс, займатися виробництвом дранки, поташу тощо. Іноді їх виганяли на різні роботи до Ужгорода або Великого Березного, не забезпечуючи ні транспортом, ні харчами. Але найбільше використовувалася праця селян Ставного на виробництві поташу. Тільки за 1823—1831 рр. кріпаки випалили його 3270 цнт, за що домінія одержала тисячі форинтів чистого доходу.
Під час війн Австрії з Наполеоном визиск селян збільшився, оскільки вони поставляли до війська не тільки рекрутів, а також коней, продукти харчування, фураж тощо. В 1811 році, наприклад, крім грошового податку, жителі Ставного здали військовим властям 165 хлібин, 67 цнт вівса і 75 возів сіна.
Внаслідок неврожаю, що стався у 1847 році, господарства, які налічували 534 жителі, зібрали лише 119,3 коблика вівса, а 9 селянських дворів, де проживало 82 чоловіки, залишились зовсім без хліба, що й привело їх до захворювань, жебрацтва, а багатьох і до смерті.
У матеріалах медичного обстеження першої половини XIX століття 18 верховинських сіл, в т. ч. і Ставного, зазначено, що в кожній оселі є хворі, бо населення мало вживає доброякісних продуктів, харчується вівсом та картоплею, а тому надзвичайно виснажене й голодне, і ліки йому вже не допоможуть.
Після відміни кріпосного права в 1848 році економічне становище селян Ставного не поліпшилося. При розмежуванні від них не тільки відібрали кращі орні землі, а й позбавили права користуватися угіддями, які раніше належали общині.
Згідно статистичних даних, у Ставному на початку 70-х років XIX століття нараховувалося 88 господарств, яким належало 57 коней, 309 голів великої рогатої худоби, 25 свиней. Із 9686 гольдів землі після комасації в 1874 році селянам було надано 1069 гольдів, тобто одну дев’яту всіх земельних угідь села. Селяни одержали найбільш непридатні землі. Ще в 1866 році жителі Ставного та інших 15 верховинських сіл Ужанської жупи просили короля створити спеціальну комісію, яка переглянула б комасацію, виходячи з місцевих умов, адже проведене розмежування землі ставить під загрозу їх існування.
Неможливість прожити з власного господарства й безземелля примушували селян шукати інших засобів існування. Багато з них працювало на лісорозробках, але не всі могли знайти застосування своїм рукам. Наприклад, у 1897 році в Ставному шукали будь-якої роботи хоч би за форинт у день 150 чоловік.
В селі діяла тільки початкова школа, заснована ще в 1814 році, яку на початку XX століття відвідувало 114 дітей. Будь-яких форм медичної допомоги в Ставному не було аж до 1918 року.
В другій половині XIX століття у Ставному збудовано лісопильний завод, власниками якого були Грюнвальд, Шіфер та інші. На заводі, поряд з працею чоловіків, широко використовувалась праця жінок і підлітків. Робітники-чоловіки переважно заготовляли ліс, працювали на пилорамах та верстатах, жінки виносили тирсу, підлітки сортували та складали дошки, бруски тощо. Робочий день починався о 6 годині ранку і продовжувався до 9 вечора. За техніку безпеки ніхто
не турбувався — травми та каліцтва були частими явищами. Робітники одержували мізерну плату. На лісопилці заробляли за день 25—30 крейцерів, а на лісорозробках — від 5 до 20 крейцерів. Часто штрафували робітників за брак в роботі, спізнення, за куріння на робочому місці та ін. Були випадки, коли робітник одержував тільки половину зароблених грошей або й зовсім не одержував їх. Ще більш тяжким було становище жінок та підлітків, які, працюючи нарівні з чоловіками, одержували лише половину плати.
Не дивлячись на те, що підприємці утримували із заробітку певну суму грошей для надання допомоги при нещасних випадках, ніхто з робітників її ніколи не діставав. Наприклад, в червні 1898 року на розробках лісу загинув робітник Сивак. Після нього сиротами залишилось 4 дітей. Вдова декілька разів зверталась по допомогу до адміністрації, але так і не одержала її.
Виступаючи проти свавілля капіталістів, робітники використовували найчастіше страйкову боротьбу. Одноденний страйк солідарності робітників Ставного з ужгородськими робітниками відбувся в 1903 році. «Коли ми дізналися про страйк 450 робітників ужгородської фабрики «Мундус»,— згадує робітник-пенсіонер Д. Луней,— ми були солідарні з ними, хоч на роботу вийшли, але жоден робітник не працював у цей день». У квітні 1904 року відбувся страйк на будівництві залізниці Великий Березний—Ужок. Разом з будівниками залізниці Ужоцький перевал— Самбір, робітниками з Галичини, що припинили роботу, добиваючись підвищення зарплати, число страйкарів досягло 7—8 тис. чол. Мешканці Ставного, що працювали тут, теж брали участь у боротьбі. Розмах страйку перелякав місцеві власті. Вони побоювалися, що робітники застосують динаміт, який використовували на будівництві в горах. Тому на придушення виступу було направлено 600 солдатів з Великого Березного, а в Ужгороді підготовлено ще роту солдат і сотню кінноти. В таких умовах страйкарі мусили припинити боротьбу. Невеликі виступи народних мас Ужанської долини у вигляді протестів, відмовлення платити податки відбулися і в 1912 році.
Становище населення Ставного особливо погіршилося в роки першої світової війни. В кінці вересня 1914 року розпочалися бої за Ужоцький перевал. Зокрема, 24 вересня російські війська зайняли с. Ужок, а 27 вересня бої розгорнулися біля Жорнави і Ставного. Нарешті 14 жовтня російські частини 8-ї армії після упертих боїв зайняли Ужоцький перевал, вступили на територію Закарпаття і дійшли до села Кострини. І хоч через деякий час їм довелося відійти, все ж росіяни справили велике враження на населення краю. Воно радісно вітало своїх братів, всіляко їм допомагало продовольством, транспортом, вказувало дорогу в горах тощо. У відповідь на це австро-угорські власті і жандармерія після відходу російських військ вчинили розправу над населенням. Більшість чоловіків із Ставного була мобілізована до армії. Солдати грабували населення, реквізували хліб, худобу, фураж тощо. По Великоберезнянському округу було пограбовано майна на 154 тис. австрійських крон. Зростали й державні податки. Тільки за один 1917 рік вони збільшилися на Ужанщині в 4,3 раза.
Боротьба трудящих Закарпаття стала ще активнішою, коли в Росії перемогла пролетарська революція. Ідеї Великої Жовтневої соціалістичної революції поширювалися на Закарпатті передовими робітниками та колишніми військовополоненими, що повернулися з Росії. Жителі Ставного Г. М. Степа, О. І. Данкулич, О. І. Лангнізер, С. Г. Фаркаш та ін. брали участь або були очевидцями революційних подій в Омську, Києві, Житомирі. Приїхавши додому в 1918 році, вони розповідали односельчанам про те, що в Росії народ взяв владу в свої руки й керує країною. Але жителям Ставного не вдалося взяти участь у встановленні Радянської влади в березні 1919 року, коли Угорщина стала Радянською Республікою, бо село ще в січні 1919 року окупували чеські війська.
Яскравим виявом революціонізуючого впливу Жовтневої революції був виступ бідноти Ставного в жовтні 1918 року. Селяни напали на лісову управу і нотарський уряд, побили вікна, двері. Вони вимагали визнання за ними тієї землі, яку селяни купили у казни ще 20 років тому, безплатного вивезення палива із казенного лісу. Місцева влада викликала збройний загін жандармів, які розігнали учасників виступу.
Не поліпшилося становище народних мас села і після того, як Закарпаття було насильно включене до складу буржуазної Чехословаччини. В 1920 році в Ставному нараховувалося 197 будинків і 1132 чол. населення. З метою наведення «порядку» чеська буржуазія поспішила створити в селі жандармський пост із 12 чоловік.
Коли на Закарпатті проводилась земельна реформа, процес обезземелення посилився. Власті не тільки не дали селянам Ставного землі, але й відібрали ту, якою вони здавна користувалися. Під приводом захисту лісових насаджень, уряд заборонив випасати худобу і в урочищах, що належали общині. Це викликало велике незадоволення селян, основним заняттям яких у цей час було тваринництво. Вони самовільно косили луки, що належали лісовій управі, а в 1922 році подали скаргу чехословацькому уряду. Жителі Ставного, описуючи своє злиденне становище, підкреслювали, що більшість з них не має землі, не має можливості випасати худобу, бо пасовиська та ліси, які колись належали їм, тепер відібрані. Буржуазний уряд відхилив клопотання і не повернув ні лісів, ні пасовиськ. На початку 30-х років до рук держави перейшло 4074 гольди земельних угідь Ставного.
Селянство несло на своїх плечах важкий тягар державних податків. В середньому один селянський двір Ставного щороку повинен був сплачувати 197 крон податку. Селянинові заробити таку велику суму грошей було прямо-таки неможливо. Тому більшість з них постійно мала недоїмки, жила в злиднях, голодувала. Деякі бідняки навіть не мали присадибної ділянки, їх діти батракували. Розорені селяни поповнювали ряди пролетаріату.
Побутові умови жителів села були теж погані. Хати вони будували невеликі, в основному дерев’яні, темні й брудні. Спали на печі або тапчані. Важке економічне становище доповнювалось політичним безправ’ям, жандармським терором та національним гнобленням. Окупаційні власті призначали старосту села з числа заможних селян, забороняли в нотарському управлінні вести діловодство на рідній мові тощо.
Захисницею інтересів трудящих виступала тільки Комуністична партія Чехословаччини. Первинна комуністична організація в Ставному була створена в 1924 році. Першим секретарем її обрали І. П. Чобаля. Комуністи провадили велику організаційно-масову роботу серед робітників, лісорубів та бідних селян. Вони розповідали про життя трудящих в СРСР, викривали запроданців трудового народу — буржуазних націоналістів, білогвардійських прихвоснів, які перебували на службі чеської буржуазії, організовували трудящих на боротьбу за свої права. Одночасно створено комсомольську організацію. Першими її членами були В. Ю. Дуб, І. І. Сурмай, Д. Ю. Сурмай та інші. Комуністи і молодь часто збиралися в хаті В. Ю. Дуба або І. П. Чобаля, де обговорювали поточні справи партії та комсомолу, читали газети, листівки, праці класиків марксизму-ленінізму, вивчали революційні пісні, а потім поширювали їх в навколишніх селах. Ряди молодіжної організації швидко зростали. Молодь допомагала комуністам організовувати демонстрації та страйки робітників лісозаводу й лісорубів у 20—30-х роках.
Економічна криза 1929—1933 рр. тяжко відбилася на становищі селян. Ціни на худобу зменшились майже в 3 рази. Оскільки селяни Ставного займались переважно тваринництвом, то вони були приречені на злидні і повне розорення. Залишились без роботи і лісоруби, робітники лісозаводу. Трудящі під керівництвом комуністів організовували демонстрації, голодні походи, вимагаючи від уряду допомоги. В 1931 році в Ставному відбулась демонстрація, в якій взяло участь понад 500 чол. Демонстранти прийшли до нотарського уряду, співаючи «Інтернаціонал». Вони вимагали припинення екзекуцій, допомоги безробітним. 27 січня 1932 року комуністи організували голодний похід безробітних і бідноти сіл Ставного, Лубні, Загорба, Стужиці до нотарського уряду. В ньому взяло участь 600 чоловік. Учасники походу заповнили приміщення нотарського уряду і вимагали: «Ми голодні, дайте нам роботу. Діти наші вмирають з голоду!» Похід проходив під лозунгом «За хліб, працю, землю й волю!». Учасники його вимагали від нотаря, щоб той викликав окружного начальника і подбав про задоволення вимог селян.
10 лютого 1932 року відбувся голодний похід сіл Ужанської долини до Великого Березного. Очолював похід член крайкому КПЧ, сенатор І. Локота. Учасник походу, житель Ставного, І. П. Чобаль розповідав: «Декілька тисяч чоловік зібралось у Великому Березному. Жандарми намагалися перегородити нам дорогу, але натиску мас не витримали і відступили. Натовп зібрався на центральній площі. Товариш Локота виліз на якусь бочку і звернувся з промовою до учасників походу, в якій він застерігав селян, щоб вони не піддалися на обман властей, щоб вибрали делегацію, яка повинна викласти їх вимоги окружному уряду. Така делегація була обрана. Очолив її тов. Локота. Делегація поставила вимоги: скасування лихварських боргів, зменшення податків, припинення екзекуцій, безземельних наділити землею, збільшити заробітну плату, безробітним дати допомогу».
Нова демонстрація, на яку вийшло близько 3000 чол., серед яких було багато жителів Ставного, відбулася 31 травня 1932 року у Великому Березному. Вимоги селян до окружного управління передали делегати, очолені І. Локотою.
З 5 по 17 березня 1936 року страйкували робітники лісопилки. 60 робітників вимагали підвищення зарплати і укладення колективного договору. Одним з організаторів страйку був комуніст Михайло Яцьків. Страйк закінчився перемогою робітників — вони домоглися підвищення зарплати на 15 процентів.
Партійна організація Ставного 8 листопада 1936 року провела таємні збори, на яких було вирішено протестувати проти призначеної властями роботи на сільській дорозі Ставне—Лубня, зокрема проти наказу, де говорилося, що кожному селянину потрібно відробити по 4 дні. Наступного дня перед нотарським управлінням зібралось близько 70 чол. Комуністи Станко Планчак та Іван Соляк поставили перед нотарським управлінням вимогу скоротити кількість днів з чотирьох до одного. Але вимоги селян не були задоволені.
В кінці 30-х років XX століття в Ставному був 1 фельдшер, що на 1500 чоловік населення абсолютно недостатньо. В цей час діяли 2 школи: державна народна (початкова) з 6 вчителями, в якій викладання проводилося українською мовою, і чеська школа з 3 вчителями, хоча чехи в селі становили тільки 1/12 частину населення. Для них же в 1927 році відкрита бібліотека і курси для молодих матерів. Понад 50 проц. дітей селян, в зв’язку з антинародною політикою буржуазних властей, залишалися неписьменними.
15 березня 1939 року Ставне було окуповане військами фашистської Угорщини. Партійна організація пішла в глибоке підпілля. 1 травня 1939 року відбулася нарада секретарів деяких сільських парторганізацій Великоберезнянського округу, на якій обговорювалося питання підпільної роботи комуністів. Вони зібралися на луці Кам’яній біля с. Жорнави. Від Ставного на нараді був присутній С. Планчак. Тоді ж на скелі було вирубано дату «I.V.1939» та серп і молот.
Визволення Галичини з-під влади панської Польщі посилило прагнення закарпатців до возз’єднання з Радянською Україною. Комуністи значно активізували свою роботу. В Ставному розклеювались революційні листівки. Комсомольці малювали на хатах герб СРСР, зірку, серп і молот. Комуніст І. Соляк розірвав угорський прапор, що висів на жандармській управі. Жителі села Ю. Моняк і Ю. Рейпаші вирізали зірку та серп і молот на стелях своїх хат. Селяни з нетерпінням чекали визволення від тяжкого іноземного поневолення. Про це вже на початку 1940 року жандарми повідомляли Ужгородську прокуратуру, називаючи прізвища «підозрілих»: Ю. Рейпаші, Г. Янковича, І. І. Сідея, І. І. Парасича, І. Ю. Соляка, заарештувати яких не наважились тільки тому, що «населення досить неспокійне і російський кордон близько».
Проте вже навесні 1940 року окупанти провели в селі масові арешти. Багато робітників і селян були загнані в концтабори, а ті, хто залишився вдома, з дня на день чекали такої ж долі. Молодь тікала в ліси і гори, а також через кордон в Радянський Союз. Із Ставного до 1941 року нелегально емігрували в СРСР 14 чоловік, зокрема В. Ю. Дуб, І. П. Чобаль, М. І. Моняк та інші8. Чимало юнаків відмовлялось відвідувати військові заняття, т. зв. левентів, а І. Рейпаші, П. Фаркаш втекли з угорської армії і ховалися в лісах біля Ставного. В зв’язку з перемогами Червоної Армії над німецько-фашистськими загарбниками в 1943 році, визвольна боротьба посилилася. В околицях Ставного почали діяти партизани. В серпні 1944 року вони розгромили фашистський пост на станції Ставне.
15 жовтня 1944 року війська 18 стрілецького корпусу 18 армії оволоділи Ужоцьким перевалом і 16 жовтня вступили в Ставне. Безмежна радість охопила всіх жителів. Вони гаряче вітали воїнів 66 гвардійської стрілецької дивізії, які визволяли село, запрошували їх до своїх осель як найбажаніших гостей.
Відступаючи фашисти зруйнували приміщення залізничної станції, багато будівель, всі мости. Не тільки дорослі, навіть діти, а також старики, добровільно виходили на відбудову шляхів, мостів, щоб прискорити успішний наступ Червоної Армії. Значна кількість молоді села вступила добровольцями в Червону Армію (Й. Феньвеші, П. Фревлик, С. Кулик, М. Васильняк, О. Ленько та інші). За героїзм, виявлений у боротьбі з ворогом, Й. Феньвеші та В. Дуб нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу.
Зразу ж після визволення в Ставному створено сільський Народний комітет. Головою його обрали селянина-бідняка О. М. Богду, а секретарем — І. П. Чобаля. Проводячи свою роботу під керівництвом партійної організації села, яку очолював тоді М. І. Хома, Народний комітет з перших же днів виконував функції органу влади трудящих. Він конфіскував поміщицькі землі і передавав їх безплатно безземельним і малоземельним селянам, скасував податки, встановлені окупантами, провів націоналізацію лісових підприємств, організував навчання дітей в школі й медичне обслуговування, з допомогою дружинників навів порядок у селі.
10 листопада 1944 року жителі Ставного обрали делегатів на І з’їзд Народних комітетів в Мукачевому — В. Ю. Дуба, Ю. М. Рейпаші, І. П. Чобаля і наказали їм від імені односельчан голосувати за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною.
Партійна організація села, до складу якої входили комуністи І. Ю. Соляк, Д. Ю. Сурмай, Ю. М. Рейпаші, О. М. Богда, В. Ю. Дуб, М. І. Хома, разом з Народним комітетом та активістами села провела велику роботу по роз’ясненню трудящим Ставного рішень І з’їзду Народних комітетів Закарпатської України. Значну увагу комуністи приділяли господарському і культурному будівництву. В 1945 році відремонтовано будинок початкової школи і відкрито в ньому семирічну школу, а також приміщення сільського кооперативу. Тоді ж у Ставному відкрито фельдшерсько-акушерський пункт, а пізніше — амбулаторію й аптеку, які провели велику санітарно-оздоровчу та профілактичну роботу серед населення. В 1945 — на початку 1946 року проведено поділ церковних та лихварських земель між безземельними селянами. 23 березня 1946 року на зборах партійної організації прийнято рішення про надання допомоги 25 сім’ям, які не мають тяглової сили. На початку 1947 року в селі було відкрито клуб і школу по ліквідації неписьменності серед дорослого населення.
Розпочалась і перебудова сільського господарства на соціалістичній основі. Вже в 1946—1947 рр. у Ставному виникло кілька супряг (об’єднання тяглової сили бідніших селян). В січні 1949 року було створено ініціативну групу для організації колгоспу, її очолив Ю. М. Рейпаші. Члени ініціативної групи усуспільнили 12 га землі, 4 пари коней, 4 плуги та 4 вози. Згодом до неї приєдналися інші селяни. 17 березня 1949 року відбулися перші колгоспні збори. Головою колгоспу обрали П. Ю. Моняка, бригадиром — М. Псяйку, ланковими — О. Рейпаші та М. Моняк. До кінця квітня в артіль об’єдналося 80 дворів з 223 працездатними.
В перший рік колгоспники виростили непоганий урожай — по 240 цнт картоплі, 13 цнт ярого жита, 9 цнт вівса з га. Ланка М. Моняк зібрала по 425 цнт картоплі з гектара. Такого врожаю не мав жоден з одноосібників. Ці успіхи стали запалюючим прикладом для селян, і вони почали масово вступати до колгоспу. На кінець 1949 року в селі була завершена суцільна колективізація.
Економіка артілі зміцнювалась з кожним роком. Після об’єднання з колгоспами сусідніх сіл Загорба і Лубні в 1951 році створилася велика сільськогосподарська артіль, якій присвоєно ім’я XXII з’їзду КПРС. Колгосп має 2418 га угідь, в т. ч. 455 га орної землі, 360 га сіножатей, 62 га садів. Землі артілі дуже порізані річкою Ужем та її притоками. Тому зернові культури тут займають лише 100 га, а технічні — 130 га, решта — під кормовими культурами та багаторічними і однорічними травами. Провідною галуззю господарства є продуктивне тваринництво. Вже на кінець 1955 року в колгоспі нараховувалося 296 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 100 корів; 800 овець, 123 коней тощо.
З року в рік зростають прибутки колгоспу від продажу тваринницької продукції, в 1967 році вони становили 42430 карбованців.
В колгоспі проведено розчищення чагарників під природні сінокоси і пасовиська на площі 645 га. Розширення і зміцнення кормової бази сприяло зростанню поголів’я тварин. На кінець 1967 року в колгоспі ім. XXII з’їзду КПРС налічувалося 398 голів великої рогатої худоби.
Все більше виробничих процесів механізується. Артіль має 4 трактори, 4 вантажні автомашини, 1 дизель, 5 інших двигунів, необхідні причіпні знаряддя та машини для переробки кормів.
В Ставному виросла і деревообробна промисловість. З 1952 року існує лісозавод. Підприємство поступово зростає і розширює виробництво. В кінці семирічки тут працювало 210 чоловік. Завод має 5 цехів з 4 вертикальними і горизонтальними пилорамами та відповідними верстатами. Він виробляє меблеві заготовки, тару, стружку, парникові рами, пиломатеріали тощо. В 1967 році вартість валової продукції становила 490,2 тис. карбованців.
Партійна і профспілкова організації заводу провадять велику організаційно-політичну роботу серед робітників, домагаючись підвищення продуктивності праці і своєчасного виконання виробничих планів. Серед робітників є багато передовиків, які систематично виконують і перевиконують виробничі завдання. Це Ілько Ісайський, Василь Ленько, Олекса Сверлович, Микола Кофель та інші. З 1962 року Ставненський лісозавод входить до складу Жорнавського лісокомбінату.
Швидко зростає житловий фонд села. Замість старих курних хат, виросли світлі і просторі будинки. Село оновилося на дві третини: зведено і перебудовано 290 будинків.
Докорінно покращав добробут трудящих. Про неухильне зростання його свідчить ріст купівельної спроможності. Тільки в 1967 році трудящі закупили в магазинах Ставненського споживчого товариства різних товарів на суму 1 млн. 327 тис. крб. На великі суми закуплено меблів, годинників, книг, радіотоварів, пральних машин, холодильників тощо. Зросла й мережа торгівлі: стали до ладу 10 магазинів. Відкрито також 2 пекарні, перукарню, шевську та кравецьку майстерні.
Тепер в селі немає бідняків. У вдови О. І. Сивак всі діти здобули освіту: дочка закінчила кооперативний технікум, син Микола — лісогосподарський, Іван працює в колгоспі електриком, Василь — механіком. Сім’я щомісячно отримує до 300 крб. зарплати. За останні роки вони збудували новий будинок, придбали телевізор, пральну машину, магнітофон, мотоцикл. Відійшли в минуле часи, коли більшість селян Ставного тремтіла від появи екзекутора, забули вони про недоїмки. В сільській ощадній касі зберігають свої заощадження понад 350 вкладників на суму 124 700 крб., 220 чол. одержують пенсії.
З 1952 року в селі функціонує лікарня на 25 ліжок, де працюють 27 медичних працівників, в т. ч. 2 лікарі. Внаслідок санітарно-оздоровчої та профілактичної роботи в Ставному зовсім ліквідовано випадки інфекційних захворювань, до мінімуму скорочено дитячу смертність.
Для дошкільнят, батьки яких зайняті на виробництві, в 1950 році відкрито дитсадок на 50 місць.
Великого розмаху набула народна освіта. В 1952 році відкрита середня школа, в якій навчаються 378 учнів, є ще й початкова та вечірня середня школи. В школах працює 32 учителі. За час існування середньої школи її закінчило 390 юнаків і дів-, чат. 10 чоловік здобули вищу освіту. 47 випускників школи навчаються в Ужгородському державному університеті та інших вищих і середніх спеціальних учбових закладах України. На 1 січня 1968 року в різних галузях економіки і культури села працювало 27 спеціалістів з вищою освітою, 62 — з середньою спеціальною і 213 чоловік з загальною середньою освітою. З’явилися спеціалісти нових професій. Крім учителів і лікарів, тут працюють інженери, зоотехніки, агрономи, ветлікарі, трактористи, машиністи та інші.
В 1963 році у Ставному споруджено Будинок культури. До послуг трудящих 2 бібліотеки, в яких нараховується 8400 книг.
Широких розмірів у селі набрала масово-політична робота, яку ведуть партійна та громадські організації. Приклад в цій роботі подає група товариства «Знання», що складається з 25 чоловік: вчителів, медпрацівників, спеціалістів сільського господарства тощо. Щороку члени товариства читають близько 100 лекцій і проводять понад 200 бесід серед населення. Лекції і бесіди проводяться не тільки в Будинку культури, а й на фермах, і в ланках колгоспу, серед робітників лісозаводу, в школі та на присілках. Авторитетними лекторами у трудящих Ставного є Г. І. Рейпаші, М. В. Дуркот, Ю. В. Пацкань, І. Ю. Катуна, Р. М. Золотарева.
При школі, лікарні, колгоспі, споживчому товаристві, залізничній станції є профспілкові організації. Вони ведуть роботу по створенню необхідних умов праці на підприємствах та в установах, організовують колективи трудящих на виконання соціалістичних зобов’язань, дбають про культурний відпочинок трудящих, організовують виступи учасників художньої самодіяльності перед трудящими, проводять екскурсії. Профспілкові організації допомагають партійним організаціям в політичному навчанні своїх членів та підвищенні ними свого фахового рівня.
Значну роботу по соціально-економічних перетвореннях виконують окремі комісії Ставненської сільської Ради депутатів трудящих. Так, за ініціативою культурно-освітньої комісії в селі споруджено Будинок культури, розширено приміщення дитячого садка, розпочато будівництво нової школи, організовуються змагання колективів художньої самодіяльності. Щорічно (починаючи з 1954 року) проводиться свято врожаю. Відживають звичаї і традиції релігійного характеру. Міцно ввійшли в звичку слова «товариш», «громадянин». За роки Радянської влади в селі виникли такі нові традиції, як проведення дня тваринника, дня трудової слави. Такі свята, як правило, проводяться на лісовій поляні, де за часів панування іноземних окупантів на Закарпатті таємно збирались комуністи села. На святі врожаю, яке проводиться восени, підводяться підсумки осінньо-польових робіт, визначаються переможці соціалістичного змагання, кращі ланки, колгоспники нагороджуються подарунками. Після урочистої частини відбуваються гуляння, виступають колективи художньої самодіяльності — місцеві та з сусідніх сіл і промислових підприємств. Доброю новою традицією в селі стало проведення в клубі комсомольських весіль — масових молодіжних гулянь.
Не забувають селяни і своїх земляків, які невтомною працею сприяли суспільному прогресові. Шанують вони, зокрема, пам’ять відомого прогресивного діяча Закарпаття І. І. Раковського, який народився у Ставному в 1815 році.
В день трудової слави, який вперше проводився 1 вересня 1963 року, трудівники прийняли девіз «Працею прославимо рідне село», і вони докладають всіх зусиль для його здійснення.
Л. М. АРИСТАРХОВ, В. І. ВАЙДАНИЧ