Куйбишеве, Куйбишевський район, Запорізька область
Куйбишеве (до 1926 року — Царекостянтинівка) — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташоване у верхів’ї річки Кам’янки за 132 км на схід від м. Запоріжжя та за 5 км на північ від залізничної станції Царекостянтинівка. Населення — 6900 чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Грузьке, Дубове (колишнє Шевченко), Трудове, Червоне Озеро, Широке.
Куйбишеве — центр району, площа якого 1,9 тис. кв. км, населення — 53,4 тис. чоловік (у т. ч. міського — 15,3 тис., сільського — 38,1 тис.). В районі 85 населених пунктів, підпорядкованих 3 селищним і 18 сільським Радам; 23 колгоспи, 5 радгоспів, Розівська дослідна станція, 144 тис. га орної землі; 9 підприємств, 4 будівельні організації; 69 шкіл, 69 будинків культури і клубів.
Про заселення цієї місцевості в давні часи свідчать знайдені тут знаряддя праці доби палеоліту. Поблизу селища на т. зв. Бельмак-могилі (327 м над рівнем моря) зберігся курган Гостра могила, навколо якого є ще 7 невеликих курганів періоду бронзи.
Близько 1782 року на березі річки Кам’янки переселенці з Полтавської губернії заснували казенну слободу і за назвою річки найменували Кам’янкою. На карті Новоросійського краю, виданій у першій половині XIX ст., село позначене під назвою Бельманка (від Бельмак-могили), пізніше його перейменували на Царекостянтинівку. Населення стало швидко зростати за рахунок переселення державних селян з північних губерній України. 1795 року в селі проживало 159 чоловіків та 130 жінок. За общиною числилося 18 890 десятин землі. Переселенці займалися тваринництвом та землеробством. У 1859 році тут уже налічувалося 605 дворів, де проживало 4451 чоловік. Щільність населення пояснювалася родючістю грунтів, наявністю багатих соковитими травами пасовиськ та достатком прісної води. Притягували селян і відносні вільності, завдяки яким становище селян, хоч і переобтяжених податками, було дещо легшим, ніж покріпачених.
Селянська реформа торкнулась державних селян Царекостянтинівки через п’ять років після її проголошення. З того часу податки, включаючи поземельні, на ревізьку душу значно зросли і становили понад 13 крб.,— по 1,3 крб. з десятини надільної землі.
В селі одразу ж виділилася заможна верхівка, яка сконцентрувала в своїх руках більшу частину посівів і стала основним постачальником товарного зерна. Застосовуючи найману працю збіднілих односельчан та сезонних батраків з різних губерній Росії, куркулі з кожним роком розширювали посіви, збагачувалися і починали займатися не тільки виробництвом зерна, а й підприємницькою діяльністю. Наприкінці XIX ст. в селі налічувалося вже 10 торговельно-промислових підприємств — крамниць, гамазеїв, складів тощо.
Яскраву картину класового розшарування села дає перепис 1897 року, час, коли Царекостянтинівка вже була значним населеним пунктом, центром волості. Тут налічувалося 1188 дворів, проживало 8188 мешканців. За общиною числилося 14 050 десятин придатної для обробітку землі. Із загальної кількості приписаних до поземельної общини дворів 60 не мали землі, 143 мали по 3—5 десятин, 310 від 5 до 10 десятин і 268 господарств —- по 10—15 десятин на двір. Близько 200 цих господарств не мали робочої худоби, решта мала 1—2 коняки. До того ж три чверті бідняцьких господарств не мали інвентаря. Біднота, не маючи змоги обробити свої мізерні наділи, здавала їх в оренду сільським багатіям. До середняцької групи належало 372 господарства, але інвентар та робочу худобу мали далеко не всі, тому в більшості обробляли поля в супрязі, 130 господарств наймали худобу та інвентар. Отже, становище цієї групи селян було досить нестійким.
35 куркульських господарств мали вдосталь надільної землі, близько 1200 десятин купленої та велику кількість орендної орної, сінокісної тощо. Кожне з цих господарств мало по 6—10 коней і волів, чимало корів та іншої худоби, жниварки, сівалки, молотарки. Це були сільські глитаї, які багатіли на злиднях і горі односельчан. Вони використовували найману працю — близько 150 батраків. їм також належали парові млини й олійниці. За помел пшениці власники брали чималий мірчук.
Село мало убогий вигляд. Хати селян були розкидані понад річкою Кам’янкою та її притоками серед тернових чагарників і високих степових трав. Будували їх з глини, вкривали соломою, подекуди — очеретом.
Медичного обслуговування майже ніякого не було. Лікар, який жив у Кінських Роздорах, обслуговував 5 волостей і 2 єврейські колонії з населенням 16,5 тис. чоловік. Він, звичайно, не міг охопити кваліфікованою допомогою всіх хворих, тому населення змушене було лікуватися народними засобами.
Жителі Царекостянтинівки були поголовно неписьменні. Перше народне початкове училище відкрилось тільки 1847 року. Відвідували його близько 30 учнів.
Ще злиденнішим стало життя більшості селян Царекостянтинівки на початку XX ст. Згідно царського законодавства селяни виконували різні натуральні повинності, а саме: утримували квартири чиновників, ремонтували шляхи, перевозили державні вантажі.
Дедалі зростало невдоволення бідноти існуючим ладом. Коли 15 грудня 1905 року вслід за повсталими робітниками Олександрівська зі зброєю в руках виступили робітники й селяни Пологів та сусідньої Федорівни, їх підтримала біднота Царекостянтинівки. Але проти повсталих були послані козачі частини. Селян розігнали, а Т. І. Чуб, Ф. І. Куян, А. К. Симоненко і М. І. Самбур як організатори виступу царекостянтинівців були заслані на довічну каторгу до Сибіру.
У роки столипінської реакції становище основної маси селянства ще погіршало. В 1908 році кількість общинної надільної землі зменшилась проти 1795 року на 4,5 тис. десятин, тоді як кількість жителів зросла до 9,4 тис. чоловік. Це було наслідком впровадження столипінської реформи, під час якої багато заможних селян виділилося на хутори. Розмір наділу на чоловічу душу зменшився і становив 3,5 десятини. Десятки бідняцьких родин у пошуках кращого життя переселилися в цей час з села на Урал і до Сибіру, інші, шукаючи виходу з злиденного становища, займалися різними промислами. Так, наприкінці XIX ст. 90 селянських дворів займалися шевським, кравецьким, ковальським, чинбарним, бондарним та іншими промислами. В 1899 році в селі діяло 39 дрібних ремісничих майстерень.
Напередодні першої світової війни Царекостянтинівка була великим волосним селом, що налічувало 1253 двори, де проживало 7571 чоловік, але вигляд вона мала убогий — сотні хат і землянок були під солом’яними стріхами та земляною покрівлею, лише третина будинків — під черепицею, хоч в 1913 році тут виготовляли дешеву цементну черепицю три заводи. Та бідняки не мали змоги її придбати.
Вкрай поганим залишалось медичне обслуговування населення. Майже до кінця XIX ст. у селі не було лікаря, тут часто спалахували епідемії дифтерії, черевного тифу тощо. Протягом 1888 року хворіло 673 чоловіка, 286 з них померли. Смертність населення становила 42 проц. Вона була найвищою на Кінсько-Роздорській санітарній дільниці, до якої, крім Царекостянтинівки, входило 17 сіл і хуторів. Тільки в 1889 році земський з’їзд лікарів прийняв рішення створити Царекостянтинівську санітарну дільницю і асигнував для цього тисячу карбованців. У зв’язку з відсутністю медичних працівників, профілактичні заходи, зокрема, щеплення проти віспи у 1888 році провів місцевий селянин. 79 дітей після цього щеплення померло. Лише наприкінці XIX ст. в селі відкрито лікарню на 8 ліжок. У 1904 році тут працював лікар, три фельдшери і акушерка.
Переважна більшість селян не мала змоги вчитись. Церковнопарафіяльна школа та однокласне початкове народне училище — оце й уся шкільна «мережа» села до початку XX віку. Кожний навчальний рік починали ходити до школи 160—170 учнів з 1,2 тис. дітей шкільного віку; протягом навчального року 80 проц. учнів школу залишали. Більшість бідняцьких і середняцьких дітей закінчувала тільки 1—2 класи.
Тільки на початку XX ст. завдяки турботам земства справи з народною освітою в селі дещо поліпшились: були відкриті дві однокласні початкові земські школи, а також школа грамоти. Отже в 1914 році в селі було шість шкіл: чотири земські, церковнопарафіяльна і школа грамоти. Відповідно збільшилась і кількість учнів — близько 5003.
Певне значення для піднесення культури села мали відкриті в цей час бібліотека-читальня та поштове відділення, де можна було купувати й передплачувати газети. В 1904 році бібліотеку-читальню відвідувало 826 чоловік. Особливо читались книги з історії, географії, гігієни та медицини.
Важким тягарем лягли на плечі селян Царекостянтинівки різні повинності в роки першої світової імперіалістичної війни. Майже половину працездатного чоловічого населення погнали на фронт. Селянські господарства знекровлювалися реквізиціями хліба, коней та возів для потреб армії.
У зв’язку з цим дедалі більше зростала ненависть до існуючого ладу, зріли революційні настрої. Ось чому трудяще селянство Царекостянтинівки радо зустріло звістку про повалення царизму. На початку березня 1917 року тут були ліквідовані старі органи влади. Але селяни швидко зневірилися в обіцянках Тимчасового уряду. Тому на селянських сходках, які відбувалися після перемоги Великого Жовтня в Петрограді, біднота висловлювала всебічну підтримку пролетарській революції.
У січні 1918 року в селі було проголошено Радянську владу. Ревком, утворений тоді ж, на основі Декрету Радянського уряду про землю, відібрав надлишки землі в куркулів та великих землевласників-колоністів і розподілив між тими, хто десятки років тільки мріяв про неї.
У квітні 1918 року австро-німецькі окупанти та їхні посібники гайдамаки, захопивши село, відновили старі порядки, жорстоко переслідували радянських активістів, грабували населення, через станції Царекостянтинівка та Пологи відправляли до Німеччини хліб, худобу. Після втечі окупантів наприкінці 1918 року селяни провели вибори волосної та сільської Рад. Сільські активісти-бідняки знову приступили до вирішення земельного питання, але куркулі чинили цьому шалений опір, їм вдалося схопити активістів Є. Р. Зубка, І. С. Гузія, О. М. Самбура і вбити їх.
Незважаючи на всю складність обстановки, органи Радянської влади села сприяли народній освіті. В 1918/19 навчальному році у 5 школах розпочались заняття.
У червні 1919 року денікінці захопили село. Вони пограбували населення і оголосили мобілізацію чоловіків у свою «добровольчу» армію. Але мало кого їм вдалося мобілізувати. Селяни тікали в сусідній Кам’янський (Магедівський) ліс.
На початку січня 1920 року кінна група В. Примакова 46-ї дивізії 13-ї армії визволила село від білогвардійців. За допомогою політвідділу дивізії тут утворилися волосний і сільський ревкоми, а також комітет бідноти, який очолив колишній кіннотник П. Г. Шевченко. Ревкоми і комбід організували продовольчу допомогу частинам Червоної Армії, виконання продрозверстки і збирання хліба до фонду допомоги голодуючим робітникам Донбасу, Петрограда і Москви.
Та мирний перепочинок знову тривав недовго. Уже 4 серпня село захопили врангелівці. Тривалі кровопролитні бої з невеликими перервами точилися тут майже два місяці, і село кілька разів переходило з рук у руки. 26 жовтня того ж року Царекостянтинівку визволили від білогвардійщини частини 2-ї Донської стрілецької дивізії 13-ї Червоної армії Південного фронту.
Але й після визволення становище в цій місцевості залишалось напруженим — довкола шастали махновські банди. Для ліквідації бандитизму в окрузі тимчасово було створено Царекостянтинівський компактний район, де наприкінці листопада 1920 року розгорнула діяльність Надзвичайна районна військова нарада у складі представників Надзвичайної губернської наради, політвідділів 40-ї та 42-ї стрілецьких дивізій, що перебували в Царекостянтинівці та навколишніх селах. За допомогою політвідділу армії та працівників Надзвичайної наради в середині грудня 1920 року в селі розпочав роботу волосний військово-революційний комітет, головою якого призначили комуніста А. Гальчанського. Водночас тут виник сільський ревком, а наприкінці грудня — волосний комітет незаможних селян, головою якого став бідняк комуніст Г. І. Голдиш.
У січні 1921 року організувався перший у селі партійний осередок із 16 чоловік, секретарем якого став місцевий житель, борець за Радянську владу М. Ф. Мановицький. Протягом наступних п’яти місяців до лав партії було прийнято ще 11 чоловік. У квітні того року відбулися збори сільської молоді, на яких оформився комсомольський осередок.
Надзвичайна районна нарада разом з ревкомами, КНС, комуністами, комсомольцями села та військовими частинами вжили рішучих заходів, спрямованих на боротьбу проти бандитизму. У боях з бандитами загинули комсомольці Р. Ф. Гиренко, С. Г. Титаренко та А. Ф. Шишов.
Наприкінці січня 1921 року в селі відбулися вибори сільської та волосної Рад селянських депутатів, які очолили селяни-комуністи І. Д. Хвостик і П. Г. Шевченко. Під керівництвом партосередку органи радянської влади забезпечили успішне виконання продрозверстки. Продовольчу допомогу подали червоноармійським родинам, вдовам та незаможникам. Для дітей-сиріт влаштовано притулок, перетворений пізніше в дитячий будинок. Він був забезпечений продовольством, одягом, білизною.
Волосний посівний комітет забезпечив усіх незаможників і середняків насіннєвими позичками, проте проведення весняної сівби було пов’язане з великими труднощами, оскільки в пограбованому білогвардійцями селі лишилося тільки 5 коней та 10 корів. На допомогу селянам прийшли червоноармійці з частин 42-ї стрілецької дивізії. І все ж третина земель не була засіяна. Влітку 1921 року від посухи врожай повністю загинув. Створений для боротьби з голодом спеціальний волосний комітет відібрав лишки хліба у заможних селян, розподіливши його між голодуючими. Для бідняцьких і червоноармійських сімей, які найбільше страждали від голоду, було налагоджене одноразове харчування. В селі, крім діючої з весни лікарні, що мала 28 ліжок, відкрилася ще одна, тимчасова, на 150 ліжок.
4 березня 1922 року в Царекостянтинівці відбулася безпартійна селянська конференція, яка визначила заходи по боротьбі з голодом і по проведенню весняної сівби. Все це, а також значна продовольча допомога, подана державою і трудящими Чернігівської та Подільської губерній влітку та восени 1922 року, дали змогу подолати голод. Незважаючи на складну обстановку, викликану боротьбою з бандитизмом та голодом, сільвиконком у той час здійснив перші заходи в галузі культурного будівництва. В селі працювало 6 початкових шкіл, були відкриті перші хати-читальні, червоні кутки та школи по ліквідації неписьменності.
У березні 1923 року створено Царекостянтинівський район Бердянського округу. Це активізувало діяльність волосного партосередку, який у травні згаданого року об’єднував 9 членів і 52 кандидати у члени партії, та сільського партосередку, до якого входило 4 члени і 13 кандидатів у члени КП(б)У.
Того ж року селяни зібрали непоганий урожай, і це мало велике значення для відродження господарства села. Через рік воно досягло 75 проц. довоєнного рівня. Позитивну роль у цьому відіграло підвищення риночних роздрібних цін на сільськогосподарську продукцію і водночас зниження їх на промислові товари. Мала велике значення знижка в оподаткуванні бідняцьких і середняцьких господарств.
Багатії всіляко намагалися обходити закони Радянської влади. Вступаючи в супрягу з бідняками, у яких не було ніякого тягла і реманенту, вони фактично експлуатували бідняків, використовуючи їх як батраків. За відробітки вони засівали бідняцькі поля в останню чергу, що зумовлювало вкрай низькі врожаї па полях бідноти. Куркулі провадили ворожу агітацію, зокрема, намагалися посіяти національну ворожнечу, підбурюючи бідноту вимагати виселення всіх комуністів-росіян. Але партійний осередок за допомогою комсомольців та активістів КНС викривав ворожі дії куркулів. Ці питання ставились на обговорення сільських сходок, що теж сприяло залученню селян до активного політичного життя. Разом з усіма трудящими Радянської країни вони виявили велику політичну свідомість, вирішивши провести збирання коштів на допомогу ленінградцям, яких у 1924 році спіткало тяжке лихо — паводок, що завдав великої матеріальної шкоди.
Завдяки турботі партосередку, сільради, КНС про бідняцькі господарства — вони все більше піднімалися до рівня середняцьких. Так, у 1925 році з 991 господарства села більше половини вважалися середняцькими. Кожне з них засівало пересічно по 13,5 десятини землі. На середняцьке господарство припадало 1,2 голови робочої худоби, а 109 бідняцьких господарств не мали її зовсім. Частина бідноти не мала й інвентаря. Комнезам, який об’єднував 170 членів, узяв під контроль і посилив діяльність створених у 1921 році сільськогосподарських споживчого і кредитного товариств, через які організував державну позичку селянам посівним матеріалом та грошима. За допомогою кооперації селяни придбавали деякий сільськогосподарський інвентар та збували продукцію. На кінець відбудовного періоду в селі, крім кооперативних, діяли також дві приватні крамниці, працювали два механічні млини і 24 вітряки, п’ять олійниць, дві крупорушки, чотири кузні.
Медичну допомогу населенню подавали три лікарі та два фельдшери.
Сільська Рада, партосередок виявляли постійну турботу про розвиток освіти і культури. У 1924/25 навчальному році працювало 4 початкові школи соцвиховання та одна трудова семирічна школа, діяла бібліотека, кілька хат-читалень. На цей час у селі вже відкрився сільбуд, при якому працювали драматичний і хоровий гуртки та оркестр народних інструментів.
У січні 1926 року, йдучи назустріч побажанню населення, Царекостянтинівку перейменовано на село Першотравневе, а район — на Першотравневий.
Одноосібні селянські господарства хоч і досягли по урожайності середніх дореволюційних показників, але неспроможні були далі підвищувати їх і в достатній кількості постачати хліб державі. Дорогу з цієї безвиході вказали селянам Комуністична партія, Радянська влада. Вона полягала у колективізації селянських господарств.
Під керівництвом райкому партії, сільського партосередку, сільради і КНС наприкінці тридцятих років у селі було створено близько двох десятків товариств спільного обробітку землі — ТСОЗів, які згодом перейшли на статут сільгоспартілей. Першим прийняв статут артілі ТСОЗ «Вільне життя». Утворений на його базі колгосп дістав назву «Нове життя».
У боротьбі за колективізацію зростали й міцніли сільські територіальні партійна та комсомольська організації. Комуністи й комсомольці працювали на вирішальних ділянках колгоспного будівництва. Велику допомогу в проведенні колективізації сільському активу подавали посланці робітничого класу міст. У 1930 році в колгоспи пішла основна маса середняків. Наступний рік став завершальним для суцільної колективізації села.
Куркулі чинили шалений опір колективізації. Вони залякували активістів, палили їхні хати, труїли колгоспну худобу. Цьому було покладено край: глитайські господарства за рішенням загальних зборів колгоспників було розкуркулено, а найбільш злісні куркульські родини вислано за межі республіки.
Незважаючи на труднощі перших кроків колективізації, артілі рік у рік міцніли. Величезну допомогу в становленні та зміцненні колективних господарств подала створена 1930 року Царекостянтинівська МТС, розташована на залізничній станції. Механізований обробіток грунту остаточно переконав селянство в перевагах колгоспного ладу.
Багато допомогли місцевим партійним і радянським органам керівники партії та уряду Радянської України С. В. Косіор і В. Я. Чубар. У січні 1933 року Генеральний секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор побував у колгоспах райцентру. Він виступив на нараді партійного та радянського активу, керівників господарств з промовою, у якій намітив шляхи дальшого розвитку колгоспів. У липні 1935 року в колгоспах побував голова Раднаркому України В. Я. Чубар, який вказав на необхідність максимального використання всіх наявних ресурсів для організаційного зміцнення колгоспів.
У квітні 1935 року на вшанування пам’яті видатного діяча Комуністичної партії та Радянської держави В. В. Куйбишева село названо Куйбишевим. Відповідно перейменовано й район.
У цей час і дещо пізніше колгоспи райцентру укрупнилися в шість багатогалузевих господарств, що дістали назви: ім. Леніна, ім. Калініна, ім. 12-річчя Жовтня та ін. 1935 року більшість з них зібрала по 14—16 цнт зернових, а окремі бригади — по 23—28 цнт озимої пшениці та ячменю, що на той час було нечуваним. В артілях широко розгорнулося соціалістичне змагання. Наступного року значних успіхів досягли кукурудзоводи. Так ланки Г. А. Євенко, Г. Г. Титаренко, У. А. Нешко з колгоспу ім. Політвідділу МТС і багато інших зібрали по 60—70 цнт кукурудзи з кожного гектара посіву.
У червні 1939 року в більшості колгоспів були створені парторганізації та партійні групи. Комуністи подавали зразки ударної, стахановської праці. Тоді ж учасниками ВСГВ стали свиноферма колгоспу «Вперед», вівцеферма колгоспу ім. Калініна та десятки колгоспників і механізаторів МТС. Зокрема учасницею виставки стала свинарка Н. М. Голдиш, яка в 1938 і 1939 рр. вирощувала по 23—25 поросят від кожної свиноматки і була нагороджена малою срібною медаллю виставки. У 1940 році учасниками виставки були 12 механізаторів МТС.
У передвоєнний час колгоспи Куйбишевого стали економічно міцними господарствами. Річні грошові прибутки артілей становили близько 2 млн. карбованців. Колгоспники одержували на трудодень по 4—8 кілограмів хліба та по 2—4 крб. грішми.
За передвоєнні роки змінився на краще загальний вигляд села. Були загрейдеровані й озеленені центральні вулиці, капітально відремонтовані понад 600 хат, споруджено десятки нових та кілька громадських будинків. Радіофікована і електрифікована центральна частина села. Жителі могли придбати усе для себе необхідне в райунівермазі, чи в 7 промтоварних, продовольчих та господарському магазинах. Працювали їдальня, швейна, шевська і годинникова майстерні.
Поліпшилося й медичне обслуговування. У новоспорудженому будинку працювали лікарня на 30 ліжок, амбулаторія з кількома профілактичними та рентгенівським кабінетами, жіноча й дитяча консультації, пологовий будинок, аптека. Діяв також фельдшерсько-акушерський пункт. У 1940 році в Куйбишевому було 4 лікарі та 15 працівників з середньою медичною освітою.
Докорінно змінився світогляд, освітній і культурний рівень селянства. До 1938 року ліквідовано неписьменність серед дорослих. З 1935 року працювали середня денна та вечірня школи робітничої і сільської молоді, де напередодні війни 26 учителів навчали й виховували 700 юнаків та дівчат, а також семирічна і три початкові школи. Наприкінці 1936 року в селі відкрито піонерський клуб, а через три роки споруджено й відкрито палац піонерів.
Приваблював вогнями районний будинок культури, а також колгоспні клуби та червоні кутки, де демонструвалися художні кінофільми, читалися лекції, ставилися п’єси, проводилися літературні вечори. Відчинив двері новозбудований кінотеатр на 500 місць.
До послуг куйбишевців були районні бібліотеки для дорослих, дітей і юнацтва, колгоспні та шкільні з книжковим фондом понад 10,5 тис. томів. Майже кожний двір передплачував по 1—2 примірники газет і журналів. З 1930 року почала виходити районна газета «Соціалістична перемога» — бойовий помічник районної парторганізації в боротьбі за піднесення економіки колгоспів, культури і добробуту трудящих.
У 1940 році газета була учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
22 червня 1941 року в селі відбувся багатолюдний мітинг.
Куйбишевці поклялися віддати всі сили для розгрому ворога. Сотні чоловіків стали до лав Червоної Армії.
Колгоспники, які залишилися в селі, за 16 днів зібрали і здали хліб державі. З наближенням фронту багато жителів евакуювалося. У глибокий радянський тил колгоспники вивезли худобу та сільськогосподарську техніку.
У селі був створений винищувальний батальйон під командуванням першого секретаря Куйбишевського райкому КП України Ю. Д. Мащенка. За завданням командування Червоної Армії члени винищувального загону проводили розвідувальну роботу в тилу ворога. Частина загону влилася до складу діючої армії.
6 жовтня 1941 року гітлерівці захопили село. На території районної лікарні фашисти створили табір військовополонених. І хоч він пильно охоронявся, жінки передавали полоненим харчі, одяг, взуття, допомагали їм утікати з табору. М. П. Батечко разом з своїм малолітнім сином врятувала з табору пораненого радянського воїна Ю. С. Кольцова і тривалий час переховувала його. Солдат Кольцов, якому вони зберегли життя, бився з ворогом на фронті. М. П. Батечко нагороджена медаллю «За бойові заслуги».
Фашистам вдалося розкрити групу підпільників, членів винищувального батальйону. їх схопили 25 лютого 1942 року і після жорстоких катувань розстріляли. Десять героїв-підпільників: І. К. і К. І. Батечко, Ф. Є. Верещак, О. Є. Зубко, В. Є. Кадькало, Я. А. Костенко, П. Ф. Муха, Д. І. Самойленко, А. А. Харченко, Т. І. Харченко посмертно нагороджені медалями «За відвагу».
Окупанти схопили колишнього радянського активіста К. Ф. Комченка, його дружину та малолітнього сина і привселюдно, на острах іншим, повісили в центрі села. За підозру в антифашистській діяльності гітлерівці 17 березня 1943 року заарештували жителя села Н. Г. Шевченка і стратили його разом з односельчанином Т. М. Проскурою. За час окупації гітлерівці провели в селі три облави і відправили на каторжні роботи до Німеччини понад 300 юнаків і дівчат.
Відступаючи під ударами Червоної Армії, фашисти використали кургани, що панують над місцевістю, і створили за 5—6 км від села укріплений вузол. Місцеві жителі допомогли радянським воїнам вночі тихо пройти оборону неподалік від курганів у місці стику двох німецьких частин і ввійти у село. Червоноармійці несподівано напали на штаб і знищили його. Це дезорганізувало фашистську оборону і ворог не зміг протистояти навальному наступові радянських частин. Завдяки цьому фашисти не встигли повністю знищити селище. 15 вересня 1943 року частини 151-ї, 202-ї та інших стрілецьких механізованих, танкової і кавалерійської частин 2-ї гвардійської армії Південного фронту визволили село. В цій операції загинуло 111 бійців і офіцерів Червоної Армії. Вони поховані в братських могилах, на яких встановлено пам’ятники і обеліски.
Куйбишевці пишаються подвигами своїх земляків, які зробили гідний внесок у здобуття перемоги над фашистами. В одному з боїв при визволенні Житомирщини 5 січня 1944 року командир танка молодший лейтенант І. П. Голуб повів свою машину на артилерійську батарею і розчавив її. За один день його екіпаж знищив 2 німецькі танки, 8 гармат, 3 кулемети і понад 50 німецьких солдатів та офіцерів. За цей подвиг І. П. Голубу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Батьки І. П. Голуба живуть на вулиці, що носить ім’я сина.
Добровольцем пішла в Червону Армію 18-річна комсомолка М. П. Курочка і стала розвідницею. В ніч на 31 липня 1943 року разом з офіцером Червоної Армії І. О. Поповим, приземлившись за 25 км від Куйбишевого, розвідники дісталися до села, звідки по радіо М. Курочка повідомляла радянським частинам про рух ворожих військових ешелонів через залізничну станцію Царекостянтинівка. За мужність і відвагу, виявлені в тилу ворога, М. П. Курочка (Попова) нагороджена орденом Вітчизняної війни II ступеня.
Понад 250 куйбишевців за бойові заслуги нагороджено орденами й медалями. Проте не всі повернулися з перемогою додому, 448 односельчан загинуло в боях за Вітчизну.
Під час «господарювання» в селі гітлерівці завдали Куйбишевому великих збитків. Вони спалили 40 проц. житлових будинків, зруйнували паровий млин, олійницю, громадські будівлі, вирубали колгоспні сади, виноградники. Загальні збитки, завдані загарбниками селу та господарствам колгоспів, становили 50,5 млн. карбованців.
У перші ж дні після визволення було відновлено діяльність райкому, партії, виконкому районної Ради депутатів трудящих та інших громадських організацій і радянських установ. Відновили роботу колгоспи, MTG, школи, магазини, лікарня тощо. Колгоспники зносили на колгоспні подвір’я зерно, плуги, борони, упряж тощо. Землю копали лопатами, орали коровами, засівали вручну. У проведенні осінньої, а потім і весняної посівної кампаній брали участь усі, хто міг працювати: жінки, старики, діти. В МТС відремонтували 6 давно списаних за непридатністю чи виведених з ладу тракторів, а повесні вивели їх на поля. Колгоспи райцентру засіяли половину довоєнних посівних площ. Наприкінці жовтня 1944 року червона валка колгоспників райцентру вивезла на станцію Царекостянтинівка до фонду оборони понад 6 тис. пудів хліба. Того ж року із східних районів країни колгоспи Куйбишевого одержали понад 400 голів великої рогатої худоби, десятки кубометрів лісу та іншого будівельного матеріалу. Сільська Рада організувала ремонт будинків червоноармійських сімей та допомогу їм хлібом і паливом.
По війні до села повернулося 160 демобілізованих воїнів. Серед них було чимало механізаторів, спеціалістів сільського господарства, кваліфікованих робітників. Завдяки цьому справи в колгоспах та на підприємствах райцентру пішли на краще.
МТС, яка наприкінці 1948 року мала вже 130 тракторів, не тільки зорала запущені, зарослі бур’янами в роки окупації землі, але й розширила посівні площі. Наступного року колгоспи освоїли всі орні землі, виробництво зернових загалом досягло довоєнного рівня, а по деяких культурах і перевищило його.
В 1950 році відбулося укрупнення колгоспів, у райцентрі стало дві сільгоспартілі — ім. Леніна та ім. Калініна.
Протягом наступних років у півтора-два рази зросла врожайність зернових і технічних культур. 1958 року вона була найвищою за післявоєнні роки і становила пересічно 22 цнт з га, зокрема озимої пшениці — 27 цнт. Загальні прибутки артілей за ці роки збільшилися у 8 разів і становили 9,6 млн. карбованців. За успіхи у сільськогосподарському виробництві 1958 року 3-х чоловік нагородили орденом «Знак Пошани». 1963 року окремі колгоспи перейменували. З того часу в селищі 2 артілі — «Україна» і «Таврія», за якими закріплено понад 13 тис. га землі.
Загальновідомі недоліки в керівництві сільським господарством дещо загальмували його розвиток і в колгоспах Куйбишевого. Протягом семирічки (1959—1965 рр.) пересічна врожайність зернових в обох господарствах становила 18,4 цнт з га. Не набагато зросло й виробництво тваринницької продукції. На 100 га угідь було вироблено по 194 цнт молока і 32,5 цнт м’яса.
Рішення березневого (1965 р.) Пленуму ЦК, XXIII з’їзду КПРС і XXIII з’їзду КП України розв’язали творчу ініціативу колгоспників, дали змогу краще планувати виробництво, підвищити агрокультуру рільництва, впровадити прогресивнішу систему морального та матеріального заохочення трудівників. Це одразу позначилося на збільшенні врожайності зернових і технічних культур та піднесенні продуктивності тваринництва. На протязі чотирьох років поточної п’ятирічки обидва колгоспи збирали пересічно по 24 цнт зернових. Досягнуто чималих успіхів і у виробництві тваринницької продукції. В артілі «Таврія», яка спеціалізується на виробництві свинини, на 100 га угідь 1969 року було вироблено по 109 цнт м’яса.
В обох артілях добре плодоносять фруктові сади, які розкинулись на площі 455 га. Особливо високі прибутки від саду має колгосп «Україна». В 1969 році від продажу фруктів у колгоспну касу надійшло 150 тис. карбованців. Артіль закінчує будівництво консервного заводу потужністю 3 млн. умовних банок на рік.
Збільшення прибутків (2,9 млн. крб.) дало змогу спорудити нові механізовані корівники, свинарники, добре обладнаний свиновідгодівельний пункт на 6 тис. голів — справжню фабрику м’яса, а також інші виробничі приміщення — ремонтні майстерні, гаражі тощо.
Зміцнення колгоспної економіки забезпечило постійне зростання добробуту трудівників селища. 1969 року середньомісячний заробіток колгоспників артілі «Таврія» становив 92, а колгоспу «Україна» — 103 крб. Заробітки механізаторів і тваринників на 15 проц. вищі.
У 1969 році в обох артілях трудилися 120 комуністів, 70 проц. яких працювали на вирішальних ділянках колгоспного виробництва. Завдяки широко розгорнутому партійними організаціями соціалістичному змаганню виросло багато чудових майстрів сільськогосподарського виробництва. Трудящим області добре відоме ім’я знатного кукурудзовода з колгоспу «Україна» ланкової М. 3. Володової. Керована нею ланка однією з перших у районі виборола звання колективу комуністичної праці. На протязі багатьох років ланка вирощує понад 50 цнт зерна кукурудзи з га на 50-гектарній площі. В 1966 році М. 3. Володова удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Вона була депутатом Верховної Ради СРСР, делегатом XXII з’їзду КПРС. Орденом Леніна нагороджено ланкового механізованої ланки цього ж колгоспу Б. Л. Горбаня (він —делегат Третього Всесоюзного з’їзду колгоспників), агронома колгоспу «Таврія» Д. Г. Брайцару; орденом Трудового Червоного Прапора — тракториста колгоспу «Україна» І. Ю. Вітра, ланкову колгоспу «Таврія» К. Ф. Старикову й комбайнера М. А. Лавріненка, а також секретаря парторганізації цієї артілі Г. Є. Батечка.
Обидва колгоспи райцентру мають добру виробничу базу для подальшого збільшення виробництва сільськогосподарської продукції: 74 трактори, 25 комбайнів, 36 вантажних автомашин, на яких працює понад 150 механізаторів.
Одночасно з піднесенням колгоспного виробництва в післявоєнний час у Куйбишевому розвивалася й місцева промисловість. З 1966 року на базі промкомбінату почав працювати завод «Електроприлад», де зайнято понад 300 робітників. У його цехах виготовляються електричні плитки, металева черепиця, меблі. На північній околиці селища розташований цегельно-черепичний завод потужністю 4 млн. штук цегли на рік, де в 1969 році трудилося 70 робітників. Значним підприємством є Царекостянтинівський щебеневий завод, що з невеличкого кар’єру виріс до великого заводу союзного значення, близько 300 робітників якого видобувають і переробляють поклади граніту. Завод щороку постачає новобудовам і залізницям 200 тис. кубометрів щебеню. Поряд з заводом виросло робітниче селище Трудове. За післявоєнні роки в Куйбишевому виріс завод продовольчих товарів. Усі виробничі процеси на заводі механізовані, а хлібозавод є напівавтоматом, який випускає щороку різних виробів на 2 млн. карбованців. У 1959 році став до ладу Куйбишевський маслозавод. Через десять літ він дав на 4,3 млн. крб. річної продукції. Всього на підприємствах селища в 1969 році трудилося понад 1000 робітників та інженерно-технічних працівників.
У селищі діє 26 первинних партійних організацій, які об’єднують 538 членів і кандидатів у члени КПРС. Під керівництвом комуністів активно працюють 22 первинні комсомольські організації — справжні бойові помічники комуністів у боротьбі за піднесення економіки і культури на всіх ділянках виробництва.
Під безпосереднім керівництвом парторганізацій діють і 38 профспілкових організацій райцентру, які налічують близько 3 тис. членів. Почесне звання колективів комуністичної праці у Куйбишевому вибороли 17 змін, бригад і ланок, а 190 чоловік завоювали звання ударника комуністичної праці.
З 1957 року Куйбишеве стало селищем міського типу. За післявоєнні роки тут споруджено тисячу добротних кам’яних індивідуальних будинків, 15 багатоповерхових комунальних на 134 квартири. Введені до ладу готель та будинок піонерів, новий районний будинок культури, двоповерхове приміщення райкому партії, широкоекранний кінотеатр на 500 місць, універмаг, приміщення виконкому районної Ради депутатів трудящих. Ці та інші новобудови прикрасили районний центр. В ньому з’явилося кілька нових вулиць. В селищі прокладено 15 км водопроводу і 22 км тротуарів. Більшість вулиць покрито бруківкою, а центральні — ім. Леніна і Запорізька заасфальтовані та устатковані електролампами денного світла. Всі вулиці селища електрифіковані й радіофіковані, обсаджені декоративними деревами та кущами. В центрі селища, в оточенні зеленої зони, створено штучне озеро з пляжем. До послуг населення — 2 їдальні, майстерні пошиву та ремонту одягу, взуття, ремонту речей домашнього побуту, теле- і радіоательє, райунівермаг, книгарня та 18 інших магазинів. У 1969 році жителі селища придбали тут різних товарів у 2,7 раза більше, ніж десять років тому.
Великі суми асигнуються щороку на розвиток охорони здоров’я трудящих. В селищі виросло лікарняне містечко з 6 корпусами на 215 ліжок. Безплатну медичну допомогу трудящим подають 29 лікарів і 103 чоловіка середнього медперсоналу. Лікарня має 5 автомашин швидкої медичної допомоги. Загальну шану серед людей здобув лікар-хірург, нині — пенсіонер П. М. Євтушенко. За бездоганну багаторічну працю йому присвоєно звання заслуженого лікаря УРСР.
На небачену ступінь піднялася й народна освіта. В селищі діють середня і три початкові школи, в яких 69 вчителів навчають й виховують 1,2 тис. учнів. Працюють також середня вечірня школа робітничої молоді, заочна середня школа та початкова музична, відкрита в 1965 році. Більшість учителів — уродженці селища, 21 з них працюють у школах селища понад чверть віку, 6 — відмінники народної освіти.
За роки Радянської влади селище дало країні 159 учителів, 175 медичних працівників, 122 інженери і техніки, 81 агронома, 43 зоотехніки, 35 ветеринарів, 208 механізаторів сільського господарства, офіцерів Радянської Армії. Уродженцем селища є генерал-майор І. П. Міщенко.
У районному будинку культури працюють драматичний і танцювальний гуртки художньої самодіяльності, естрадний і духовий оркестри. Щотижня на сцені будинку культури відбуваються концерти художньої самодіяльності або вистави.
Великої популярності набули в селищі районні свята пісні і танцю, спортивні змагання, в яких беруть участь спортивні колективи колгоспів, підприємств і установ райцентру.
Культурним центром селища є районна бібліотека для дорослих, що налічує 28 тис. книг. Розміщена вона в чудовому новозбудованому будинку з великим світлим читальним залом. Колектив працівників бібліотеки систематично проводить літературні диспути, читацькі конференції, вечори, присвячені видатним діячам науки і культури, влаштовує книжкові виставки. Працюють районна бібліотека для дітей та юнацтва, колгоспні бібліотеки, а також бібліотека середньої школи. Популярним серед мешканців селища є районний історико-краєзнавчий музей, відкритий в 1969 році. В кількох просторих залах зібрано понад 10 тисяч цікавих експонатів.
Про зрослі духовні запити трудівників селища свідчить і те, що на 1970 рік вони передплатили понад 8,1 тис. примірників газет і журналів. Видається районна газета, що з березня 1963 року має назву «Прапор комунізму».
Невелике селище Куйбишеве — тисячі таких населених пунктів у нашій країні. Але історія його відбиває всю велич історичного шляху, пройденого радянським народом під проводом партії.
Л. Ю. НЕЧАЄНКО, І. М. ШТУРМА