Тернувате, Новомиколаївський район, Запорізька область
Тернувате (до червня 1946 року — Гайчур) — селище міського типу, центр однойменної селищної Ради. Розташоване на річці Гайчур і за 30 км на північний захід від райцентру. Через Тернувате проходить залізнична лінія Чаплине— Пологи—Бердянськ. У селищі є залізнична станція Гайчур Придніпровської залізниці. Населення — 2,1 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Зарічне (колишнє Косівцеве-2), Зелений Яр, Косівцеве (колишнє Косівцеве-1), Миколаївка, Мирополь та Придорожнє.
Виникнення селища пов’язане з прокладенням наприкінці 90-х років XIX ст. залізничної колії Чаплине—Бердянськ. 1898 року почала діяти станція Гайчур. Спочатку тут оселилися будівельники станції. Збільшення кількості населення відбувалося як за рахунок природного приросту, так і за рахунок переселення сюди безземельних селян з Орловської, Тамбовської, Курської губерній.
Через станцію Гайчур вивозилася товарна пшениця на північ — у промислові центри і на південь — в азовські та чорноморські порти. Місцеву експортну пшеницю виробляли розташовані поблизу станції кілька десятків великих господарств капіталістичного типу, що належали здебільшого німцям-колоністам та кільком куркульським господарствам. Вони мали від 150 до 1400 десятин землі кожне і наймали на сезон близько 200 робітників. Що являли собою господарства місцевих багатіїв і колоністів, можна уявити хоча б з того, що володар хутора Йоганносталь мав 650 десятин землі, а на двох господарів хутора Гейна припадало 960 десятин. У них були локомобілі, молотарки, снопов’язалки, плуги, букери, багато робочої худоби. Крім цієї землі на хуторі німцеві-колоністу Гейну належали розташовані поблизу станції пивоварний і цегельний заводи та триповерховий паровий млин на самій станції. У пристанційному ж селищі 1913 року налічувалося 12 будинків, 263 жителі. Крім приміщення станції та млина, тут же були склад лісоматеріалів, приватна аптека, колодязь.
Варто вдуматися в ці дві цифри: 12 будинків і 263 жителі. 7 будинків займали родини службовців млина, складу, заводів і лікар — він же провізор. Частина залізничників, разом з сім’ями, жила в двох бараках-казармах, а більшість робітників— в землянках. Працювали робітники в тісних, задушливих приміщеннях. Всі роботи і, зокрема, на залізниці, виконувалися вручну. Виснажливий робочий день тривав по 12—14 годин, а заробіток за день становив 20—30 копійок.
Але в особливо тяжке становище потрапляли селяни, що прибували сюди в пошуках заробітку. Не знайшовши для себе роботи на станції, вони йшли в найми на сезон до навколишніх багатіїв-землевласників за кілька карбованців і харчі.
Нещадна експлуатація, тяжкі умови праці та життя викликали обурення робітників і селян. У роки першої російської революції великий революціонізуючий вплив на них мали листівки та відозви Мелітопольської, Олександрівської і Сімферопольської організацій РСДРП: «До громадян», «До рекрутів», «Про погроми», «Царський мир», що закінчувалися словами: «Геть самодержавство!». Налякані антиурядовими настроями трудящих, власті встановили військову охорону станції та підприємств, призначили урядника. За найменші провини робітників виганяли з роботи, а за будь-яке виявлення «крамоли» заарештовували. Не зважаючи на це, то в одній, то в іншій економії селяни пускали багатіям «червоного півня». Напередодні першої імперіалістичної війни Гайчур все ще залишався невеликим пристанційним селищем, де налічувалося близько 50 дворів. Тут не було вулиць, бараки й халупи тулилися до станції, поблизу якої біліли кілька цегляних будинків місцевого «начальства». В селищі не було школи, а тому майже всі робітники та їхні діти залишалися неписьменними. Зате на станції були шинок і пивна.
Перемога збройного Жовтневого повстання в Петрограді зміцнила надії робітників і селян на кращу долю. Коли в сусідньому селі Різдв’янці в січні 1918 року організувався ревком, гайчурці послали й свого представника, колишнього батрака С. А. Кочета. За рішенням ревкому в Гайчурі було націоналізовано склади, млин, майстерні, подано допомогу сім’ям фронтовиків. Але незабаром територія повіту, в т. ч. і станція Гайчур, стала ареною жорстоких боїв. У квітні 1918 року її окупували австро-німецькі війська. Вони повернули власникам їхні підприємства і запровадили режим жорстокого терору. У грудні 1918 року червоноармійські частини групи військ П. Ю. Дибенка визволили Гайчур від окупантів та гайдамаків і відновили в селищі Радянську владу. Почалося будівництво нового життя. Та нетривалим виявився мирний перепочинок. На початку літа 1919 року червоноармійські частини 14-ї армії вже вели поблизу станції запеклі бої з переважаючими силами денікінців. 12 червня червоні бійці змушені були відступити, але після контратаки їм вдалося знову відбити станцію в білогвардійців. Бої в цій місцевості тривали зі змінним успіхом. У грудні того ж року частини 46-ї стрілецької дивізії 14-ї армії, якою командував І. П. Уборевич, вибили денікінців із селища. В Гайчурі відновилася Радянська влада.
Проте з ворогами трудового народу остаточно ще не покінчили. З Криму насувалися війська чорного барона Врангеля. Протягом липня—жовтня 1920 року станція Гайчур знову кілька разів переходила з рук у руки. В липні бої проти ворога тут вела кавалерійська дивізія Д. П. Жлоби, а у вересні — 2-й кавалерійський полк 2-ї кінної армії і частини 40-ї стрілецької дивізії 13-ї армії.
Наприкінці жовтня 1920 року частини 13-ї армії назавжди визволили Гайчур від білогвардійців.
Після завершення громадянської війни в Гайчурі оселилося багато колишніх батраків з куркульських хуторів і колоністських маєтків. Свого часу вони брали участь у боротьбі з білогвардійцями та бандитами, а в перші роки Радянської влади разом з робітниками відбудовували майстерні, станцію, млин. Населення Гайчура значно збільшилося. До початку 1921 року Гайчур був підпорядкований Покровському волревкомові тієї ж волості. Наприкінці січня 1921 року місцеві жителі Гайчура обрали сільську Раду, на чолі якої став колишній наймит М. Г. Міхно. У березні село відійшло до Гуляйпільського повіту. На початку 1921 року в Гайчурі виник комітет незаможних селян. Комнезам за допомогою сільської Ради навесні того ж року наділив усіх гайчурських селян землею з розрахунку по 2 десятини на їдця. Незаможникам і родинам червоноармійців надавалась насіннєва позичка.
Одним із перших заходів Радянської влади в селі було відкриття початкової школи. Спочатку в ній навчалося 42 учні. У 1921/22 навчальному році в школі було вже 60 учнів.
Весняна сівба 1921 року пройшла успішно. Але посуха знищила посіви. Почався голод. На допомогу селянам прийшли робітники Запоріжжя. За рахунок державних фондів вони організували пункти харчування, їдальню, насамперед — для голодуючих селянських дітей. Допомога держави значно посилилася влітку 1922 року. Та й урожай був непоганий. На кінець року з голодом було покінчено. Державні позички насінням, грошима не припинялися і в наступні роки.
1923 року в Гайчурі налічувалося 56 селянських господарств, які мали 53 коней, 113 голів великої рогатої худоби. Отже, ні тягла, ні реманенту селяни майже не мали. Щоб вчасно обробити наділену Радянською владою землю, треба було об’єднати трудові зусилля, робочу худобу, реманент — на цю думку наштовхували гайчурських селян активісти. У червні 1923 року 29 бідняцьких родин об’єдналися в комуну «Червоний орач». Головою її обрали місцевого селянина-незаможника С. Д. Яриза.
Але чи не найстарішим колективом в усій Таврії стала комуна «Маяк», створена найбіднішими селянами і червоноармійцями — вихідцями з України — ще 1920 року недалеко від Кустаная. 1922 року комунари вирішили повернутися на Україну, обравши місцем проживання Гайчур. Важким був шлях комунарів у Таврію. Дорогою із 120 чоловік 40 померли від голоду. Оселившись у колишній зруйнованій економії, комунари за два роки відбудувалися, зразково повели господарство. Це був невеликий, але дружний колектив, що наочно показував навколишнім селянам приклад колективного господарювання. Протягом близько 10 років комуну «Маяк» очолював колишній наймит С. Шульга. Ще в 1925 році за зразкове ведення господарства комуну «Маяк» водночас з відомою комуною «Авангард» ВУЦВК нагородив Червоним прапором.
У 1923 році в Гайчурі організаційно оформився партійний осередок, який спочатку об’єднував 6 комуністів. До 1925 року осередок зріс на 3 чоловіка за рахунок місцевих активістів. Секретарем партосередку комуністи обрали вчительку К. І. Карасьову. Партійний осередок займався питаннями безперебійної діяльності станції та підприємств, залученням одноосібних селян до колективного господарювання. Комуністи провадили наполегливу виховну роботу серед жінок, залучали їх до активної участі в громадському і господарському житті. Багато жінок входило до складу КНС. Перша на селі вчителька В. П. Сосновська керувала жіночим відділом при сільській Раді, в двадцяті роки вона очолювала місцеву організацію Червоного Хреста.
1923 року молодь села створила комсомольський осередок, що спочатку об’єднував 12 комсомольців. Оскільки в 1923 році в Гайчурі налічувалося 223 неписьменних, що становило більшу частину дорослого населення, комуністи спрямовували енергію молоді на ліквідацію неписьменності. За допомогою вчителів комсомольці провадили заняття з дорослими в гуртках лікнепу. В одному з цегляних будинків, що належав до революції місцевому багатієві, молодь в серпні 1922 року обладнала сільбуд, організувала при ньому співочий та драматичний гуртки. Починаючи з 1925 року, в сільбуді кожного 22 квітня урочисто відзначався день народження В. І. Леніна. Організаторами цих вечорів також були комсомольці. В 1924 році вони ж створили з учнів перший загін юних піонерів-ленінців. Активна робота бібліотеки, хати-читальні, войовнича атеїстична пропаганда — все це дало добрі наслідки. Минуло всього тільки 10 років після встановлення в Гайчурі Радянської влади, а скільки відбулося тут відрадних змін!
1927 року в селі налічувалося 160 дворів і близько 600 мешканців. Існували приватні крамниці, але водночас все помітнішу роль відігравало сільське споживче товариство. Воно регулювало ціни на хліб, подавало допомогу незаможникам насінням, реманентом, займалося збутом сільськогосподарської продукції. В селі працювали три приватні млини та олійниця, але поряд з ними ударною працею відзначався колектив Гайчурського елеватора, спорудженого в 1926 році. Він безперебійно відвантажував очищене зерно для Донбасу і Поволжя.
Завдяки наполегливій і цілеспрямованій виховній роботі комуністів, селян все владніше опановувала ідея колективізації. КНС 1926 року об’єднував 2225 хліборобів Гайчура, навколишніх сіл і хуторів, що входили до Гайчурської сільради. Його очолював комуніст М. Є. Доля. Агітуючи за колгоспи, комнезамівці брали за зразок діяльність комуни «Маяк». У 1928 році гайчурці створили перше товариство спільного обробітку землі, яке очолив селянин О. М. Омельченко. Наступного року гайчурські селяни організували ще 3 ТСОЗи, один з них — тваринницько-молочного напряму.
Куркулі чинили шалений опір колективізації, всіляко відраджували селян вступати до колективних господарств, псували знаряддя, різали худобу. Щоб запобігти ворожим діям, комуністи та активісти села встановили цілодобове чергування конюхів і чабанів біля громадської худоби. За рішенням загальних зборів селян 5 куркулів і їхні родини були вислані з села. Наприкінці 1929 року всі ТСОЗи та комуна «Маяк» об’єдналися в одну сільськогосподарську артіль «Червоний путі-ловець». Крім коней та дрібного інвентаря, що були раніше в ТСОЗах і комуні, сільрада передала артілі вилучені у куркулів снопов’язалки, молотарки, локомобілі.
Проте об’єднувати в одній артілі понад 6 тис. десятин землі, не маючи ні достатнього досвіду керівництва багатьма бригадами на хуторах, ні відповідної кількості техніки, було, звичайно, помилкою. Гайчурці швидко зрозуміли це, і 1930 року велику артіль розукрупнили на 3 колгоспи. Один — ім. 111-го Інтернаціоналу розташовувався в Гайчурі, другий — ім. Будьонного — поряд, на хуторі Косівцеве-2, а «Комунар» об’єднував селян Мирополя і Миколаївки.
Могутнім важелем для піднесення колективних господарств стала техніка створеної 15 листопада 1930 року Гайчурської МТС. Вчасно і якісно оброблені тракторами лани, дружні сходи радували серця хліборобів. Колгосп побудував зерносховище, корівники, свинарники. 1934 року при МТС відкрилися курси трактористів, де навчалося кілька десятків юнаків і дівчат. 1940 року МТС мала 87 тракторів і 56 комбайнів, вона обслуговувала 28 колгоспів Новомиколаївського району. Якщо 1937 року рівень механізації польових робіт становив 65 проц., то 1940 року його було доведено до 87 проц. Завдяки великій організаторській роботі політвідділу МТС, гайчурські колгоспники, починаючи з 1932 року, кожен довоєнний рік виконували державні плани хлібоздачі.
Колгоспний лад сприяв духовному зростанню селян, розвиткові їхніх талантів і здібностей. На курсах трактористів, що відкрилися при МТС, навчалося багато колгоспників, які згодом стали хорошими трактористами, бригадирами тракторних бригад. Дехто з них був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Учасниками ВСГВ 1940 року були дільничний агроном Т. М. Аксютин, трактористи П. М. Горбань, І. К. Фрей та інші. За високоефективне використання техніки колектив Гайчурської МТС (директор М. І. Швидкий) нагородили Дипломом 2-го ступеня, грошовою премією в 5 тис. крб. та мотоциклом.
Завдяки натхненній праці колгоспників і вмілому керівництву партійної організації, яка налічувала 1939 року 10 комуністів, невпинно зростало й міцніло господарство артілі. Внаслідок піднесення культури землеробства колгоспники артілі ім. 111-го Інтернаціоналу, за якою було закріплено 2750 га землі, 1940 року з площі 1,4 тис. га зібрали 24,2 тис. цнт зернових та бобових культур. Артіль мала 5 тваринницьких ферм, 300 голів великої рогатої худоби, 350 коней.
Добре трудилися гайчурські хлібороби — добре й заробляли. У 1939—1940 рр. вони одержували на трудодень по 3 кг хліба і по 2 крб. 50 коп. грішми. У кожну селянську хату прийшов достаток. Гайчурські колгоспники купували в крамницях кооперації добротні одяг та взуття, меблі й радіоприймачі.
Ударною працею славилися колективи залізничної станції, Гайчурського елеватора, електростанції, ремонтно-механічних майстерень. Враховуючи зростаючий потік зерна, що йшов через Гайчур, тут збільшили потужність елеватора. Напередодні Великої Вітчизняної війни місткість його сховищ становила 1,7 тис. тонн.
В селі працювали поштове відділення, кілька крамниць. У передвоєнні роки жителі Гайчура за допомогою держави не тільки капітально відремонтували весь житловий фонд, а й спорудили понад 150 нових будинків. Колись невеличке пристанційне селище стало великим красивим селом з прямими вулицями, що забудовувалися за єдиним планом.
Сільрада і партійна організація піклувалися про поліпшення медичного обслуговування населення, про розвиток культури та здійснення всеобучу.
1939 року в селі відкрили фельдшерсько-акушерський пункт, 2 фельдшери та акушерка обслуговували населення.
1935 року на базі початкової школи тут розгорнула роботу семирічка, в якій навчалося 210 учнів. 1937/38 навчального року сіли за парти 325 учнів. Всі діти шкільного віку вчилися. В школі працювали 8 учителів.
Напередодні війни Гайчур став селом суцільної письменності.
У сільському будинку культури, що став центром масово-політичної роботи серед трудящих, двічі на місяць відбувалися вистави. Драмгуртківці поставили чимало п’єс українських класиків та радянських драматургів. Регулярно демонструвалися художні та документальні кінофільми. Сільська бібліотека налічувала близько 3 тис. книг, кількасот трудівників села були її активними читачами.
У перші ж дні Великої Вітчизняної війни близько 400 чоловіків з Гайчура пішли на фронт. Чітко діяла залізнична станція, пропускаючи військові ешелони. Багато допомагали жінки, підлітки, літні люди. Вони збирали врожай, допомагали червоноармійським частинам будувати укріплення, а коли наблизився фронт вантажили на платформи і відправляли на схід хліб, техніку МТС; збирали гроші до фонду оборони та посуд для госпіталів.
6 жовтня 1941 року німецько-фашистські окупанти захопили Гайчур. На станції розмістилась військова комендатура і польова жандармерія. Фашисти запровадили режим терору і насильства над мирним населенням. Окупанти по-звірячому вбили сільських активістів: голову сільської Ради Н. М. Єрмака, а також І. А. Кочета, М. В. Безкубського і комсомолку Н. П. В’ялу. Протягом 2 років вороги вивезли на каторжні роботи до Німеччини 345 чоловік, у т. ч. 106 колгоспників артілі ім. ІІІ-го Інтернаціоналу. Багато з тих, кого вивозили до німецької неволі, тікали з дороги, як наприклад, X. І. Курилова, I. С. Дегтярьов, Н. С. Шевченко. Населення саботувало накази окупантів, намагалося не виходити на сільськогосподарські роботи.
З 17 на 18 вересня 1943 року частини 126-ї стрілецької дивізії 55-го стрілецького корпусу 12-ї армії Південно-Західного фронту визволили Гайчур від гітлерівських загарбників. У боях за визволення села загинули 56 радянських воїнів. Нині в центрі селища, в парку колгоспу ім. Мічуріна на братській могилі воїнів височить величний пам’ятник. Його урочисто відкрито 9 травня 1967 року. На іншому пам’ятнику викарбовано імена 214 воїнів-односельчан, які полягли смертю хоробрих у боях за свободу і незалежність Батьківщини. Всього на фронтах Великої Вітчизняної війни билися з ворогом 506 громадян Гайчура. 320 з них за мужність і відвагу, виявлені в боях з фашистськими загарбниками, відзначені високими урядовими нагородами.
Серед імен багатьох воїнів, які особливо відзначилися на фронтах Великої Вітчизняної війни, першим стоїть ім’я Героя Радянського Союзу М. А. Плакси. Високе звання присвоєно йому за зразкове виконання бойових завдань командування при форсуванні Дніпра і виявлені при цьому відвагу і героїзм. До війни М. А. Плакса працював бухгалтером місцевого колгоспу «Комунар». 1936 року його призвали до Червоної Армії і він залишився на надстрокову службу. На фронті М. А. Плакса в званні капітана командував дивізіоном гвардійських мінометів «Катюш». Він загинув смертю хоробрих у боях за визволення Румунії. На вулиці Тернуватого, що носить ім’я М. А. Плакси, в листопаді 1967 року встановлено бюст Героя.
Жителі селища пишаються ратними подвигами й інших своїх земляків: І. Г. Фоміна, мінометника, кавалера 2 орденів Слави. Орден Слави 3-го ступеня він одержав за мужність, виявлену в боях при форсуванні р. Вісли, і орден Слави 2-го ступеня — при форсуванні Одеру; орденами Радянського Союзу нагороджено М. І. Веха — командира танкової роти, С. О. Хлібного— командира артилерійської батареї, учасника штурму рейхстагу та багатьох інших.
Відступаючи під натиском Радянських військ, фашисти спалили станцію, елеватор, складські приміщення, колгоспні споруди, клуб, школу, бібліотеку, багато житлових будинків. Сума збитків, завданих гітлерівцями колгоспу і селу, становила 83,4 млн. карбованців.
Після визволення села населення з величезним ентузіазмом взялося за відбудову зруйнованого господарства. Насамперед відновили діяльність фельдшерського пункту і школи.
У надзвичайно важких умовах відбудовувалось господарство колгоспу. Не вистачало ні робочих рук, ні техніки, ні коштів. На допомогу прийшли трудящі братніх республік. До кінця 1943 року колгосп мав 25 голів великої рогатої худоби, 7 коней, кілька плугів, сівалок. І хоч запізно, але орали, впрягши в плуги корів, засівали озимину. Щоб допомогти швидше підняти господарство, держава надала кредити для придбання худоби, реманенту. 23 жовтня відновила роботу Гайчурська МТС. Поступово відбудовувалися станція, елеватор.
Урожай у 1944—1945 рр. був невисокий — всього 5—7 цнт з га, бо позначалися недостатність техніки, відсутність сортового насіння, порушення строків польових робіт. У 1945 році повернулося чимало фронтовиків, і справи пішли на краще.
1946 року село Гайчур перейменовано на Тернувате,— відновлено стародавню народну назву села, що походила від назви, місцевої балки Тернуватої, схили якої в давнину були вкриті густими заростями дикого терну. За станцією залишилася стара назва Гайчур. В селі працювали елеватор, обозомеханічний завод, де виготовлялися брички для колгоспів. Головна увага приділялася розвиткові сільськогосподарського виробництва. В 1950 році відбулося об’єднання колгоспів ім. Будьонного, ім. 111-го Інтернаціоналу та «Комунар». За новою, укрупненою артіллю ім. Бульонного закріпили 4670 га земельних угідь. Головою обрали С. Г. Кікотя — досвідченого організатора колгоспного виробництва. Він очолював артіль протягом наступних 15 років.
Починаючи з 1955 року, коли тут зібрали на круг по 20 цнт зернових з га, колгосп ім. Будьонного за високі показники не раз був занесений на обласну Дошку пошани. Колгосп почав славитись садами і виноградниками. За методом видатного вченого-селекціонера І. В. Мічуріна тут щороку вирощувалися високоврожайні сорти плодів кісточкових, винограду, що давало артілі чималі прибутки. З 1957 року колгосп одержав назву ім. Мічуріна.
Завдяки невпинному зростанню технічної оснащенності господарства, поліпшенню агрономічної культури і невтомній праці колгоспників тут рік у рік підвищуються врожаї. Так, протягом 1955—1958 рр. врожайність зернових становила 23,8 цнт з га. Вдвічі збільшилося поголів’я худоби. Загальні валові прибутки колгоспу дорівнювали 7 млн. карбованців.
За успіхи, досягнуті в збільшенні виробництва продукції сільського господарства група трудівників артілі була удостоєна високих урядових нагород. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено голову колгоспу С. Г. Кікотя, майстрів — золоті руки: Г. А. Кагадій, ланка якої виростила і зібрала на площі 65 га по 20,5 цнт соняшнику з га; М. Ф. Авдееву і Н. М. Кучеренко, які домоглися щодобового приросту телят на 850—900 г; Д. О. Шумакову, що надоїла від кожної з закріплених за нею корів по 4200 кг молока. Орденом «Знак Пошани» нагороджено ланкових О. С. Семенюту і Ф. Ю. Онушко.
Протягом семирічки врожайність зернових у колгоспі зросла в 1,3 раза, поголів’я худоби — в 1,2 раза, набагато збільшилося виробництво тваринницької продукції. 1965 року в артілі на 100 га угідь виробили по 389 цнт молока, 56,5 цнт м’яса.
У боротьбі за перетворення в життя рішень березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС і XXIII з’їзду партії, партійна організація і правління колгоспу постійно піклуються про дальше удосконалення артільного виробництва. У роки поточної п’ятирічки переглянуто структуру посівних площ, серед яких провідне місце посіла озима пшениця; багато уваги приділяється розстановці кадрів спеціалістів. Між виробничими колективами широко розгорнулося соціалістичне змагання, розроблено чітку систему морального і матеріального заохочення. Все це дало відрадні наслідки. Досягнуто нових успіхів у всіх галузях виробництва. Зокрема, в 1969 році, незважаючи на несприятливі погодні умови, тут зібрали по 21 цнт зернових. На третину збільшилося виробництво тваринницької продукції. Загальні прибутки артілі порівняно з 1965 роком зросли в 1,2 раза.
Організатором усіх починань є партійна організація, що 1969 року налічувала 35 членів і кандидатів у члени КПРС. Комуністи спрямовують діяльність комсомольської організації, що об’єднує 20 членів ВЛКСМ. Комуністи і комсомольці працюють на важливих ділянках колгоспного виробництва. Багато з них показують зразок трудової дисципліни і громадської активності.
Комуніст І. Г. Михайлик, бригадир передової рільничої бригади, коли треба було, перейшов працювати у відстаючу садову бригаду. Щоб уміло керувати дорученою справою, він вступив на заочне відділення Мелітопольського сільськогосподарського технікуму. В бригаді зміцніла трудова дисципліна, почали впроваджуватися досягнення науки і практики. 2 роки наполегливої роботи дали позитивні наслідки. У 1968/1969 рр. тільки від саду колгосп одержав прибутку 100 тис. карбованців.
Високопродуктивно трудиться і колектив овочівницької бригади, очолюваний комуністом М. В. Василейком, і колектив птахоферми, удостоєний звання бригади комуністичної праці. Всі галузі колгоспного виробництва прибуткові.
Великі кошти колгосп вкладає в капітальне будівництво, зокрема, в спорудження тваринницьких приміщень. Це дає змогу збільшувати поголів’я худоби. У спорудженому тваринницькому містечку є 2 шестирядні корівники, 3 свинарники, З телятники, широкогабаритний пташник.
Колгосп має 3 зерносховища, холодильник для зберігання фруктів і винограду, в якому управління охолоджувальним процесом здійснюється з пульту машинного залу; майстерню для ремонту сільськогосподарських машин, теслярню, гараж, пилораму, вальцьовий млин, олійницю, 3 кукурудзосховища. Повністю електрифіковані всі виробничі ділянки господарства.
Колгосп ім. Мічуріна розширює площі під садами та виноградниками. Але провідною галуззю господарства є виробництво зерна та продукції тваринництва. 1969 року на ланах колгоспу працювало 27 тракторів, 12 комбайнів, 14 вантажних автомашин. Є тут також десятки інших машин і сільськогосподарських знарядь, 140 електродвигунів. У колгоспному виробництві зайнято 15 спеціалістів сільського господарства з вищою і середньою спеціальною освітою, 55 механізаторів.
З 1959 року колгосп перейшов на гарантовану грошову оплату праці. Витрати на заробітну плату колгоспників весь час зростають. Середньомісячний заробіток колгоспника в 1968—1969 рр. становив 90—95 карбованців.
У піднесенні колгоспної економіки велику допомогу подають робітники Запорізького управління «Південдомнаремонт». До 50-річчя Радянської влади вони допомогли спорудити зрошувальну систему на площі близько 90 га. Полита земля щедро віддячує дорідним урожаєм.
Головною рушійною силою в піднесенні колгоспного виробництва є соціалістичне змагання. Почесні звання колективів комуністичної праці присвоєно 4 механізованим ланкам та садовій бригаді, звання ударника комуністичної праці вибороли 35 колгоспників.
В економічному і культурному житті селища (з 1957 року Тернувате стало селищем міського типу) місцеві підприємства відіграють велику роль. Поступово розширювалося виробництво на обозомеханічному заводі, створеному після війни (на території колишнього млина), 1964 року завод реорганізовано на меблеву фабрику. В 1968 році колектив фабрики освоїв виробництво наборів кухонних меблів, що користуються великим попитом у населення. Передовою на фабриці є бригада механічної обробки деревини, яку очолює І. Г. Балагура, нагороджений за високі трудові показники в праці орденом «Знак Пошани».
Великим підприємством є і Гайчурський елеватор. У роки окупації гітлерівці спалили приміщення, а механізми знищили. Спорудження нового, потужнішого елеватора завершилося в 1955 році. Колектив підприємства розгорнув змагання за високопродуктивне використання всіх місткостей та механізмів. 1962 року за чітку організацію поточного обробітку зерна і підвищення продуктивності праці колектив елеватора став учасником ВДНГ і одержав диплом 1-го ступеня, а троє працівників підприємства — М. Д. Брацило, X. П. Гладкий та О. А. Рябуха — удостоєні медалей ВДНГ і цінних подарунків. У ювілейному змаганні на честь 50-річчя Великого
Жовтня колектив посів 3-є місце в республіці.
Багато технічних новин впроваджено на станції Гайчур. Замість семафорів тут встановлено світлофори, здійснено дистанційне управління, диспетчеризацію. Завдяки впровадженню нової техніки, прогресивних методів обробки вантажів, залізничники скоротили простої вагонів. Вони економлять державі сотні тисяч карбованців. Одна з бригад станції носить звання бригади комуністичної праці.
По-ударному працюють трудівники місцевого плодоовочевого перевального пункту. В змаганні споріднених підприємств області в ювілейному 1967 році цей колектив виборов першість. Хоч і небагато працює тут людей, але за сезон вони обробляють тисячі тонн плодоовочевої продукції. Цього досягнуто завдяки механізації основних виробничих процесів. Тут діє сортувальний конвейєр, виготовлений місцевими умільцями; з конвейєра в найбільшому — тарному цеху сходить щодня тисяча ящиків. Вантажно-розвантажні роботи теж механізовані. Машини виготовляють і розсоли. Механізація дала змогу підвищити продуктивність праці в 4—5 разів.
У селищі міститься відділення районного об’єднання «Сільгосптехніки», яке крім колгоспу ім. Мічуріна обслуговує ще 3 господарства. Відділення спеціалізується, головним чином, на ремонті гусеничних тракторів.
Успіхи, досягнуті колективами артілі ім. Мічуріна та підприємств селища, стали можливі, насамперед, завдяки наполегливій праці його трудівників, керованих партійними організаціями, яких у Тернуватому. 1969 року вони об’єднували 123 членів і кандидатів у члени КПРС. Спрямовувані ними 5 комсомольських організацій селища налічують 135 членів ВЛКСМ. У русі за комуністичну працю беруть участь, крім трудівників колгоспу ім. Мічуріна, десятки бригад і робітників підприємств селища. 80 передовиків підприємств завоювали почесне звання ударників комуністичної праці. Звання колективу комуністичної праці вибороли також працівники місцевого відділення зв’язку.
1969 року в селищі працювало понад 100 фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою, в т. ч. 5 інженерів, 25 техніків, 50 учителів, 30 медпрацівників, 7 агрономів і зоотехніків.
Красивим і впорядкованим стало Тернувате в післявоєнний час. Його впоряд куванням наполегливо займались селищна Рада, її депутати, постійні комісії, же до 1951 року тут були повністю відремонтовані та відбудовані зруйновані окупантами господарські і житлові приміщення; споруджено сотні нових будинків, приміщення середньої школи, лікарню з поліклінікою, нову колгоспну контору, а після воєнні роки в селищі споруджено понад 200 житлових будинків.
У 1969 році жителів села обслуговували 5 магазинів, чайна. В особистому користуванні тернуватських трудівників 14 легкових автомобілів, багато мотоциклів, телевізорів, пральних машин, холодильників.
В селищі діють поштове відділення, радіовузол, автоматична телефонна станція, ощадкаса. Побутове обслуговування населення здійснюють псарня, швейна та шевська майстерні. Тернувате повністю радіофіковане й електрифіковане.
Щасливо живуть трудівники Тернуватого. Завітаємо до родини колгоспника Я. Г. Третинка. Сам він з дружиною до похилого віку трудився в колгоспі. Нині обоє вони одержують пенсію. Син Микола працює на меблевій фабриці. Його дружина — вчителька середньої школи. Родина має два будинки: один для батьків, другий — для молодого подружжя. В будинках обладнано парове опалення в кімнатах — сучасні меблі. Є в Третинків автомобіль «Москвич-408», телевізор, пральна та швейна машини, різні електропобутові прилади. Обидві родини передплачують по кілька газет і журналів, зокрема, «Правду», «Запорізьку правду», «Радянську освіту», «Радянську жінку», районну газету «Ленінським шляхом». Молоде подружжя бере активну участь у сільській художній самодіяльності.
У селищі, де ще 1939 року був тільки фельдшерсько-акушерський пункт, діє лікарня на 50 ліжок, в якій працюють 4 лікарі та понад 20 медпрацівників з середньою освітою. У місцевій поліклініці 17 кабінетів: терапевтичний, хірургічний, рентгенівський, стоматологічний та інші, лабораторія, жіноча і дитяча консультації, обладнані сучасною апаратурою. Цілодобово працює машина пункту швидкої медичної допомоги. Є в селищі дитячий садок на 80 місць і двоє дитячих ясел на 120 місць.
В Тернуватому працюють З школи. Середня школа вважається однією з кращих у районі. В 1968/69 навчальному році тут навчалося понад 650 учнів. При школі є інтернат. Учителі беруть активну участь у роботі місцевої організації товариства «Знання», очолюваної директором середньої школи І. І. Шаховським. За 1969 рік лектори прочитали в селищі 300 лекцій про життя і діяльність В. L Леніна, міжнародне становище тощо.
Різноманітне культурне життя в Тернуватому. Крім колгоспного будинку культури, працює клуб на елеваторі. В гості до жителів селища приїздять артисти Запорізького музично-драматичного театру ім. Щорса, обласної філармонії та багатьох інших творчих колективів, що гастролюють в області. В будинку культури є кілька гуртків художньої самодіяльності, духовий оркестр. Цікаво й змістовно проходили тут тематичні вечори: до 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, «Історія нашого селища», «Хвала рукам, що пахнуть хлібом».
Великим успіхом у тернуватців користуються заняття в кінолекторії, де відбуваються лекції та демонструються фільми про великого вождя трудящих В. І. Леніна. В будинку культури є Ленінська кімната, де численні відвідувачі знайомляться з фотовиставкою «Вічно живий в пам’яті народній», альбомами, фотомонтажами, стендами, а ілюстрації і документи розповідають про здійснення Іллічевих заповітів. Тут приймають до лав піонерів юних тернуватців, а в комсомол — юнаків і дівчат.
В селищі 4 бібліотеки, на виробничих дільницях діють 6 пересувних бібліотек. Загальний книжковий фонд бібліотек налічує понад 20 тис. томів. Працівники та активісти тернуватських бібліотек і книгарні включилися в похід під девізом: «Твори В. І. Леніна — в кожну родину!».
Сотні трудівників селища наполегливо оволодівають марксистсько-ленінською наукою в гуртках і школах партійної та комсомольської політосвіти, десятки — навчаються заочно в інститутах і технікумах. Кожна родина в селищі передплачує газети і журнали.
В побут жителів селища міцно ввійшли нові обряди. Тернуватці відзначають свята весни, врожаю, Серпа і молота; урочисто проводжають юнаків до лав Радянської Армії.
Випускників місцевої школи у велике трудове життя проводжають не тільки педагоги, а й всі трудівники, громадськість. Випускникам урочисто вручають їхні перші контрольні роботи, їх вітають ветерани праці та герої війни. Під оплески присутніх директор школи вручає юнакам і дівчатам атестати зрілості, з теплим словом до них звертаються представники громадськості та батьки, а потім, за традицією, звучить «Тернуватський вальс», написаний колишнім випускником школи.
Люблять у селищі фізкультуру і спорт. Тут є стадіон, спортивний зал, де в секціях молодь займається волейболом, баскетболом, акробатикою. Провадяться змагання з різних видів спорту.
Передовики виробництва Гайчурського елеватора, Тернуватського відділення «Сільгосптехніки» меблевої фабрики, колгоспу ім. Мічуріна, споживчого товариства є членами народної дружини. Діяльністю дружини керує комуніст Д. Т. Сабодаш, в минулому — кращий працівник міліції району.
Тернувате по праву вважається селищем високої культури і зразкового громадського порядку. До ленінського сторіччя тернуватці здійснили великий обсяг робіт по дальшому благоустрою селища. Своєю невтомною працею на всіх ділянках виробництва, новими успіхами в господарському і культурному будівництві трудівники селища вносять свій гідний вклад у створення комуністичного майбуття.
С. Л. КИРИЧЕНКО, Л. Я. HATАНЗОН