Запорізька область в другій половині XVIII та на початку XIX століття
У другій половині XVIII ст. на Запоріжжі почали зароджуватись нові буржуазні відносини. У зимівниках козацької старшини використовувалась вільнонаймана робоча сила. У великому зимівнику проживало від 18 до 30 вільнонайманих робітників — захожих заробітчан, бідних козаків. Запорізька Січ широко збувала сільськогосподарську продукцію, особливо коней, велику рогату худобу, пушнину, рибу далеко за межі Запоріжжя й України, зокрема — до Росії, Західної Європи та країн Близького Сходу.
Про стан освіти на території Запорізької Січі в середині другої половини XVIII ст. свідчить одночасне існування шкіл при всіх 16 церквах, а також трьох спеціальних — казенно-платної, січової та школи вокальної музики і церковного співу. Для прожиття учням дозволялося заробляти колядуванням, щедруванням, поздоровленням козацької старшини співами у свята. Січова школа була по суті вищою. За 15 років свого існування (1754—1769 рр.) вона підготувала чимало кошових старшин, писарів та інших адміністративних осіб для праці в судах, канцеляріях тощо. Третя школа готувала читців, співаків і диригентів для церковних хорів. Крім виразного читання, тут навчали партесного (багатоголосого) хорового співу. У XVII—XVIII ст. ст. на Січі у свята влаштовувалось багато видовищ: урочисті процесії з музикою, рушничними і гарматними салютами, фейерверками, гуркотом литавр тощо. Крім колядувань і щедрувань, молодь проводила драматичні дійства, святкові інтермедії, ходила із «Зіркою», «Козою», «Меланкою», ставила народну драму «Лодка, або шлюпка», пов’язану з повстанням Степана Разіна, що свідчило про зв’язки запорізьких козаків із донськими.
Художні смаки народних мас, їх високорозвинуте художнє відчуття прекрасного на Запоріжжі в XVI—XVIII ст. ст. виявлялись у філігранній різьбі на кості (козацькі порохівниці), у різьбленні на дереві (іконостаси і речі домашнього вжитку). Яскравими орнаментами прикрашались похідні намети козаків, їх прапори, клейноди. Існувала ціла галузь художніх ремесел по виготовленню узорчастих поясів. Особливо поширеними були народні картини «Козак Мамай або козак-бандурист» з оптимістичним віршованим підписом. «Козака Мамая» малювали майже всюди: олією — на полотні і дошках, на меблях, шафах, дверях і навіть вуликах, рослинними фарбами — на стінах будинків.
Запорізька Січ і навколишні степи, Дніпро-Славутич, Великий Луг і Хортиця, життя трудящих і їх героїчна боротьба проти соціального і національного гноблення — знайшли яскраве відображення у фольклорі. Такі перлини народної поезії, як думи: «Козак Голота», «Отаман Матяш», «Федір безродний, бездольний», «Кішка Самійло», «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер» та ін., історичні пісні, легенди і перекази про Морозенка, Супруна, Гната Голого, Івана Сірка, Максима Кривоноса, Івана Богуна, Богдана Хмельницького, Семена Палія, Максима Залізняка, Устима Кармалюка та інших славетних люд .ш України, про розправу голоти над дукою-багатієм, про кріпосницькі утиски і гайдамацькі повстання, записані й поширені на Запоріжжі,— переконливе свідчення тому. У цих творах з усією широтою і глибиною виявляється гаряча симпатія і любов трудящих до своїх героїв — захисників від соціального і національного гноблення, підтримка цих героїв, та рішучий осуд експлуататорів і їх прислужників, радість з приводу розправи голоти над дуками-визискувачами. Всесвітньо відомим став знаменитий «Лист запоріжців до турецького султана», складений у другій половині XVII ст., коли кошовим отаманом на Запоріжжі був Іван Сірко. Цей лист, сповнений глибокого оптимізму, приперчений козацьким гумором, пройнятий гострою зневагою до лютих ворогів, надихнув пізніше видатного російського художника-реаліста І. Ю. Рєпіна на створення відомого монументального твору.
З другої половини XVIII ст. царський уряд почав вживати заходи до поступової колонізації козацького степу. З 1741 року особам, які втекли з Лівобережної України та Росії і переховувались у Польщі, Молдавії чи в Криму, було дозволено селитись у південних степах. Все ж заселення степової України відбувалося дуже повільно. Турки і татари своїми загарбницькими нападами руйнували українські і російські поселення, перешкоджаючи освоєнню багатих, родючих земель. Отже, щоб створити сприятливі умови для розвитку продуктивних сил у краї, треба було насамперед ліквідувати татаро-турецьку загрозу і мати вільний вихід до берегів Чорного та Азовського морів.
У 1770 році почалось спорудження т. зв. Дніпровської укріпленої лінії, що пролягла через запорізькі степи між річками Дніпром і Бердою. Система укріплень складалась з семи фортець: Петровської, Захар’ївської та Олексіївської — на річці Берді, Кирилівської — на річці Токмачці, Григорівської і Микитівської — на річці Кінській, Олександрівської — в гирлі річки Сухої Московки, на місці збудованих раніше редутів. Цей період у житті запорізького краю, поряд з дальшим зростанням продуктивних сил, відзначився посиленням соціального розшарування козаків та загостренням класових суперечностей. Січова старшина і заможне козацтво дедалі більше гнітили рядових козаків та селян, які жили на Січі. За рахунок їх визиску старшинська верхівка нагромадила великі капітали, мала багато худоби, майна і землі. Гострі соціальні суперечності виявлялися в частих стихійний повстаннях козацької сіроми, селян і міської бідноти. Запоріжжя, як і в попередні віки, відігравало величезну роль у боротьбі проти гнобителів. Навесні 1768 року запорізька козацька сірома під проводом Максима Залізняка взяла активну участь у великому антифеодальному русі на Правобережній Україні — Коліївщині, під впливом якої наприкінці грудня 1768 року в Січі вибухнуло найбільше в її історії повстання. Повсталі захопили військову артилерію, випустили ув’язнених гайдамаків, розгромили будинки старшини та багатого козацтва. Закріпившись у Січі, сірома чинила героїчний опір царським каральним військам. Але сили були нерівні, і повстання придушили.
Запоріжці активно підтримали російських братів-повстанців, які виступили проти своїх гнобителів під проводом О. Пугачова. Чимало запорізьких козаків перебувало у його війську. Після поразки в бою з царськими військами біля Чорного Яру Пугачов мав намір йти до Запорізької Січі.
Внаслідок переможної російсько-турецької війни 1768—1774 рр., за Кючук-Кайнарджійським мирним договором (липень 1774 року) Росія дістала землі між Дніпром і Бугом, а отже й вихід до Чорного моря. Після цього Січ стала внутрішньою територією. Царський уряд, який давно прагнув ліквідувати Січ як вогнище антифеодальної боротьби, вирішив її знищити. У липні 1775 року царське військо на чолі з генералом Текелієм, повертаючись з турецького фронту, несподівано напало на Січ і зруйнувало її. 3-го серпня 1775 року царським маніфестом було офіційно проголошено ліквідацію Січі. Цим реакційним актом царський уряд назавжди припинив існування славної Запорізької Січі, яка протягом століть була оплотом визвольної боротьби всього українського народу проти зовнішніх і внутрішніх ворогів.
Значна частина запоріжців залишилась у козацькому стані, за становищем, наближеним до державних селян, а землі колишньої Запорізької Січі включено до складу Катеринославського намісництва і, здебільшого, роздано дворянам.
У 1796 році сталися зміни в адміністративному устрої України. Південна Україна та Крим склали Новоросійську губернію, поділену 1802 року на три: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Ще в 1784 році утворився Мелітопольський повіт, який увійшов до складу Таврійської губернії. З 1806 року в Катеринославській губернії існував Олександрівський повіт. У 1842 році з Мелітопольського повіту Таврійської губернії виділився Бердянський повіт. Територія трьох названих повітів і становить сучасну Запорізьку область.
Царський уряд прагнув якомога швидше заселити родючі землі Приазов’я та пониззя Дніпра, роздавав землі російським і українським поміщикам, високопоставленим чиновникам, офіцерам, запроваджуючи кріпосницьку систему. Тільки в Катеринославській провінції протягом 1775—1782 рр. було роздано 4470 тис. десятин. Створювались величезні земельні володіння на десятки тисяч десятин кожне. В Олександрійському повіті 1805 року генерал-майор Балабін мав 13 тис. десятин землі, чиновник Дебальцев і надвірний радник Капніст по 18 тис., графиня Скавронська — 55 тис. Всього в повіті на цей час 126 поміщикам належало 590 тис. десятин землі та близько 14 тис. кріпаків. На початку XIX ст. у зв’язку з розвитком на півдні тонкорунного вівчарства роздача земель дворянам набула ще більшого розмаху. З 1808 по 1818 рік поміщики, які займались розведенням овець, дістали 1725 тис. десятин казенних земель. З цієї кількості поміщик Сокологорський мав 62 тис., Попов —61 тис. десятин у Мелітопольському, граф Канкрин —52 тис. десятин в Олександрівському повітах.
Українські та російські поміщики переселяли кріпаків з своїх старих маєтків у південні українські степи. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. переселенці Олександрівського та Мелітопольського повітів утворили на землях поміщика Потьомкіна села Балабине, Григорівну, Веселянку, Хитрівку, Царицин Кут; на землях Попова, по річках Кінській, Янчекраку, Карачекраку — села Василівку, Янчекрак, Карачекрак та інші. Кріпацькі села виникли і на землях поміщика Мордвинова в Бердянському повіті.
Та найбільшим землевласником лишався царський уряд. Він мав три чверті земельних угідь у Придніпров’ї та Приазов’ї, заселяв їх державними селянами добровільно та примусово. Переважну більшість казенних земель заселяли колишні запорізькі та українські козаки із слобідських полків та з полків Полтавської і Чернігівської губерній. Тікаючи від кріпацького гніту, поселялися тут і численні кріпаки з центральних губерній та Правобережної України. Царська адміністрація не виявляла особливої ретельності щодо встановлення приналежності втікачів і, як правило, не сповіщала поміщикам про місцеперебування їхніх колишніх кріпаків. Добровільні переселенці не мали майже ніяких пільг від держави, тому більшість їх потрапляла на новому місці у дуже скрутне становище.
Протягом перших двох десятиліть XIX ст. значних масштабів набуло примусове переселення сюди зрізних губерній Росії сектантів-духоборів, молокан, розкольників, які оселились на правому березі річки Молочної та вздовж річки Білозерки.
Прагнучи якомога швидше заселити степові простори Таврії та пониззя Дніпра і, водночас, не бажаючи порушити кріпосницькі «порядки», власті стримували масовий приплив селян-кріпаків. Тому царський уряд став на шлях широкого залучення сюди іноземних колоністів. Протягом перших двадцяти років XIX ст. на території сучасної Запорізької області засновано понад 50 німецьких колоній, власники яких тільки в Бердянському та Мелітопольському повітах одержали 214 тис. десятин кращої землі. Німці-колоністи користувались великими пільгами. Вони одержували по 60—65 десятин на двір, на 30 років звільнялись від будь-яких податків, військової повинності, їм надавалось право заводити промисли з припискою до них кріпосних українських та російських селян.
У Таврійських степах селилися також вихідці з Польщі, Чехії, Сербії, Греції та Албанії. 1843 року тут утворилось 7 єврейських колоній, що налічували 2 тис. родин.
Після приєднання Криму і Північної Таврії до Росії царський уряд намагався привчити до землеробства та осілого життя ногайців Єдисанської та Єдичкульської орд, які кочували в приазовських степах і вели примітивне скотарське господарство. Для них було відведено 285 тис. десятин придатної землі, що простяглася смугою понад Азовським морем від річки Берди до Утлюцького лиману. Однак умови осілого життя здалися ногайцям обтяжливими. У 1860—1861 рр. підчас переселення частини кримських татар до Туреччини слідом за ними туди подалось і 60 тис. ногайців. Внаслідок цього в Приазов’ї спустіло 96 аулів. Щоб поповнити кількість населення, уряд вживав термінові заходи. На вільні землі переселялись люди з старих населених пунктів Північної Таврії, а також колишні державні та кріпосні селяни з Київської, Чернігівської, Воронезької і Тамбовської губерній — всього понад 36 тис. чоловік. Крім того, сюди направлялись переселенці з-за кордону, зокрема з колишніх турецьких володінь на Балканах. З-за Дунаю переселилась частина українців і росіян, але найбільше — болгар. Протягом 1861—1863 рр. в межах сучасної Запорізької області утворилось 47 болгарських колоній з населенням понад 24 тис. чоловік та три невеликі колонії гагаузів з населенням близько 1 тис. чоловік.
І все ж основним населенням краю були українці та росіяни. Вони й винесли на своїх плечах весь тягар першопоселенців, перетворивши цілинний степ Приазов’я на важливу житницю країни. Та не довго лишалися вільними втікачі-поселенці таврійських степів і пониззя Дніпра. 9 листопада 1827 року вийшов царський указ, за яким селяни-втікачі Новоросії не пізніше 15 вересня 1828 року мусили приписатись до поміщицьких або казенних поселень. Порушників того указу суворо карали. Молодих чоловіків віддавали в рекрути, а тих, хто мав більше 35 років, відправляли до арештантських рот, до Сибіру, чи повертали їхнім поміщикам. Завдяки указові багато поміщиків перетворили збіглих селян на своїх кріпаків. Так, поміщиця Толстая приписала собі багато збіглих козаків і селян, що поселилися в селі (Збиточному Бердянського повіту; 67 утікачів-солдатів, які проживали в селі Василівці Мелітопольського повіту, стали кріпаками поміщика Попова.
Внаслідок цього кількість закріпаченого населення в краї зростала. І все ж тут його було менше, ніж у цілому по Україні. Якщо напередодні реформи 1861 року із загальної кількості селян України 41,4 проц. було кріпаків, то в межах сучасної Запорізької області їх налічувалось всього 12,6 проц. Близько 80 проц. сільського населення належало до державних селян, які за користування землею платили казні великі податки: подушні, оброчні тощо. Крім того, вони виконували ряд інших повинностей: будівництво шляхів, річкових причалів, обслуговування поштових станцій тощо.