Клімат і рельєф Житомирської області. Історія заселення Житомирщини
Житомирська область розташована на правобережжі України, в центральній частині Полісся. На сході вона межує з Київською, на півдні — з Вінницькою, на заході — з Хмельницькою та Ровенською областями, а на півночі — з Білоруською РСР. Площа — 29,9 тис. кв. км, або 5,2 проц. території УРСР. Населення — 1626 тис. чоловік. Переважну більшість жителів становлять українці (85,1 проц.). Крім них, живуть росіяни (6,2 проц.), поляки (5,6 проц.), євреї (2,2 проц.) та інші. Пересічна густота населення 54,4 чоловіка на один кв. км. Міське населення становить 34 проценти.
Область утворена 22 вересня 1937 року. Вона ділиться на 22 адміністративні райони. В своєму складі має 8 міст, у т. ч. 4 міста обласного підпорядкування, 39 селиш міського типу, 1688 сільських населених пунктів, підпорядкованих 35 селищним Радам і 531 сільській Раді.
Житомирська область розташована в межах двох грунтово-кліматичних зон УРСР — Полісся (північна частина області) і Лісостепу (південна частина). На півночі області підноситься Словечансько-Овруцький кряж, утворений з докембрійських кварцитів. Найвища точка його сягає 316 метрів над рівнем моря. Поверхня Поліської низини плеската, мало розчленована, в багатьох місцях заболочена. На півдні області в межах Придніпровської височини густо порізана ярами, річковими долинами, які місцями досягають глибини 50—70 метрів.
З корисних копалин промислове значення мають запаси граніту, гнейсів, динасових кварцитів, лабрадоритів, пегматитів, мармуру, вапняків, мергелів, каолінів, вогнетривких глин, кварцових пісків, залізних і титанових руд, бурого вугілля, торфу. Є радіоактивні джерела та грязі.
Клімат помірно континентальний. Зима тепла, літо нежарке. Пересічна температура січня —5,6°, липня +18,7°. Річна кількість опадів на півночі 604 мм, на півдні — 515 мм.
Річки Житомирської області належать до басейну Дніпра — Тетерів з Гнилоп’яттю та Іршою, Ірпінь (верхня течія), притоки Прип’яті — Уборть, Уж з Жеревом, Случ — притока Горині та інші.
У південній, лісостеповій частині області переважають родючі чорноземні та сірі лісостепові грунти, у північній, лісовій — грунти переважно дерново-підзолисті, болотні та сірі лісові.
Ліси займають 1,04 млн. га, або 31,6 проц. території області. Завдяки сприятливим грунтово-кліматичним умовам тут росте понад сто різних порід дерев і чагарників. Найпоширенішими є сосна і дуб. У Тригірському і Корабельному лісництвах, що біля Житомира, є старезні 300—500-річні велетні-дуби, які охороняються як пам’ятки природи. Господарське значення мають також ялина, граб, ясен, осика, клен, тополя. Культивуються сосна кримська, сосна банська, модрина, дуб червоний, акація біла, бархат амурський тощо. В Олевському, Луганському, Городницькому, Ємільчинському, Білокоровинецькому і частково Овруцькому лісництвах росте релікт третинної флори України поліська лісова красуня — азалія понтійська2.
Окремі лісові урочища мають велику наукову цінність. До них належить Корабельний ліс, розташований за 8—24 км на захід від Житомира, відома унікальна заповідна посадка модрини поліської в Дзержинському лісництві Городницького лісгоспзагу. У віці 140 років вона сягає заввишки 50 м, в діаметрі — 70 см. Запас деревини на одному гектарі становить 1200 куб. метрів, що вдвічі-втричі перевищує запаси деревини в кращих соснових і дубових насадженнях.
Привертають до себе увагу вчених-ботаніків, лісівників дендропарки в Денешах, Новій Чорториї, Верхівні, Суховіллі, Володарську-Волинському, Малині, Городниці, Коростишеві.
Для охорони та вивчення незайманого рослинного і тваринного світу постановою Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 року на території понад 20 тис. га Олевського та Овруцького районів створено Поліський заповідник; Ушомирський, Березівський та Омелянівський заповідники організовані для відтворення й збагачення фауни області.
Різноманітний тваринний світ Житомирщини. В лісах живуть лосі, олені, дикі свині, кози, лисиці, зайці, білки, куниці, бобри, з птахів — дикі качки, куріпки, тетеруки, рябчики, фазани і глухарі. У водоймах області водяться щуки, окуні, соми, карасі тощо.
Територія, яку займає область, з давніх-давен заселена людиною, що засвідчують численні археологічні пам’ятки палеоліту. На горбі лівого берега річки Свинолужки поблизу Городища Черняхівського району виявлено залишки ранньопалеолітичної Житомирської стоянки (понад 100 тис. років тому). На ній зібрано понад 2 тис. знарядь з кременю. Люди тоді займалися мисливством. Грунтовно дослідженою пам’яткою пізнього палеоліту є Радомишльське поселення (30 тис. років тому). Тут, зокрема, виявлено шість невеликих наземних наметоподібних жител первісних мисливців, а біля них — скупчення кісток мамонта, північного оленя і дикого коня та розщеплених кременів. Пізньопалеолітичні поселення (близько 15 тис. років тому) були поблизу Довгиничів та Клинців Овруцького і Колодяжного Дзержинського районів. У басейні річки Тетерева, на берегах Ужа, Уборті й Случі 12—8 тис. років тому з’являються короткочасові поселення мисливців, які вже володіли луком і займалися рибальством. Такі поселення були поблизу Коростеня, Слободища Бердичівського району, а також у Володарсько-Волинському, Коростенському та Овруцькому районах.
У добу неоліту (VI—III тис. до н. е.) відбувався поступовий перехід від збиральництва, полювання, рибальства до скотарства й мотичного землеробства, з’являється прядіння. В побут входить глиняний посуд. На території Житомирщини відомо понад 40 неолітичних поселень у Бердичівському, Ємільчинському, Житомирському, Коростенському, Луганському, Малин Народицькому, Овруцькому та Олевському районах. Одним ранніших є поселення поблизу села Тетерівки Житомирського району та біля села Каленського Коростенського району існували в V тисячолітті до н. е. Територію сучасної Житомирської області в добу міді заселяли різноетнічні племена початок II тис. до н. е.), південну частину області землеробсько-скотарські племена пізньої трипільської культури, їхні поселення складалися з глинобитних будівель, розташовані по колу на важкодоступних місцях понад річками (Трояні відомих досліджувалися поселення в Городському Коростишівського, Паволочі Попільнянського, Райках Бердичів, Троянові Житомирського районів, а також у Житомирі. На північ від племен трипільської культури на лівобережних притоках Тетерева в середині III — на початку II тис. до н. е. жили скотарські племена, які частково займалися і землеробством. Своїх покійників вони ховали в кам’яних гробницях. Такі гробниці виявлено в 20 місцях області (Баранівському, Дзержинському, Коро-стишівському, Народицькому, Новоград-Волинському, Овруцькому та Радомишльському районах). Долини річок Ужа, Тетерева та Случі в II тис. до н. е., тобто в добу бронзи, заселяли землеробсько-скотарські племена тшинецької культури. Залишки їхніх поселень виявлено в Бердичівському, Житомирському, Любарському, Народицькому та Овруцькому районах. Наприкінці II — на початку І тис. до н. е. їхні нащадки — землеробські племена праслов’янської білогрудівської культури жили лише на півдні області. Зокрема, відомі поселення білогрудівських племен поблизу, сіл Райків, Швайківки Бердичівського і Троянова Житомирського районів.
Скарб бронзових прикрас, знайдений біля Ігнатполя Овруцького району, та кам’яні знаряддя праці доби бронзи на околиці Стрижівки Коростишівського району свідчать, що в цей час уже з’являються перші початки майнової нерівності.
Процес майнової диференціації поглиблювався в зв’язку з появою на середньому Придніпров’ї десь у VIII ст. до н. е. заліза. Виготовлення знарядь із заліза, що мали перевагу над бронзовими, кам’яними та крем’яними, сприяло підвищенню продуктивності праці й створенню лишків, які концентрувалися в руках родової верхівки. Поширення заліза в Подніпров’ї збіглося з появою тут у VII ст. до н. е. кочових племен скіфів. Територія Житомирщини була північно-західною околицею скіфського об’єднання. В Андрушівському, Бердичівському, Житомирському та Любарському районах виявлено до 15 городищ, поселень та могильників скіфського часу. Розкопані поблизу Попільні кургани підтверджують, що в VII — III ст. до н. е. тут проживало місцеве землеробське населення, відоме під назвою скіфів-орачів.
V північній частині Житомирської області в цей час жили землеробсько-скотарські племена, незалежні від скіфів, які продовжували користуватися кам’яними знаряддями. Вважають, що саме їх у V ст. до н. е. згадував Геродот під назвою неврів, які були найбільш ранніми слов’янами.
На початку нашої ери слов’янські племена вже заселяли всю територію Житомирської області. На землях сучасних Андрушівського, Бердичівського, Дзержинського, Любарського, Попільнянського та Житомирського районів у II — VI ст. жили ранньослов’янські племена, що входили до Антського племінного об’єднання східних слов’ян. Близько 100 виявлених на Житомирщині поселень займали надзаплавні схили берегів у верхів’ї Тетерева та його правобережних притоків Гнилоп’яті і Гуйви. Окремі поселення трапляються й на півночі області — в Новоград-Волинському та Олевському районах.
На північ від Тетерева в басейні річок Ужа та Случа в IV—VII ст. жила та група слов’янських племен, що була безпосереднім предком відомого з літописів племені древлян. Близько 50-ти ранньослов’янських поселень та курганних могильників виявлено в Коростишівському, Народицькому, Овруцькому, Олевському і на півночі Житомирського районів. Трапляються вони і в Бердичівському та Дзержинському районах. У господарстві ранніх слов’ян певну роль відігравало скотарство, але його основу становило землеробство. В лісостеповій частині воно було плужним. У перших століттях нашої ери слов’яни вже запровадили сівозміни.
Розвиток гончарного, ювелірного, косторізного ремесел, продукція яких ішла на продаж, сприяв дальшому розширенню внутрішньої торгівлі. Знайдені скарби римських монет (понад 10) в Андрушівському, Житомирському, Новоград-Волинському та Ружинському районах стверджують поглиблення майнової диференціації в східних слов’ян у той час. Згодом родоплемінна верхівка перетворилася на клас експлуататорів-феодалів. Разом з складанням класового феодального суспільства, як і в інших східнослов’янських племен, наприкінці VIII—IX ст. у древлян, що займали територію нинішньої області, виникло князівство на чолі з феодальною аристократією— нащадками колишньої родової знаті. Виростали міста, що стали центрами ремесла й торгівлі, а також місцями проживання феодальної верхівки.
Найдавнішим містом і водночас резиденцією князів у древлянській землі був згаданий під 946 роком Іскоростень. Міцною фортецею, що в середині XII ст. відігравала помітну роль, було місто Котельнич (1143). Відомі з літописів також міста Неятин (1071), Мичеськ, Колодяжин (1240), Деревич (1241), Городськ (1257). Виявлені на території області близько 60 городищ є залишками інших міст, назви яких невідомі. Одне з них на околиці села Райок Бердичівського району ще в 30-х роках нинішнього століття досліджене археологами: знайдені тут та на Городському й Колодяжинському городищах залишки залізоплавильних горнів, численні землеробські та ремісничі знаряддя праці, зокрема залізодобувного і залізообробного ремесел, а також їхня різноманітна продукція, в т. ч. величезна кількість побутових речей, предмети військового спорядження, засвідчують високий рівень розвитку господарства, культури та військової справи на придніпрянських землях у X — XIII ст. Ці матеріали допомогли вченим встановити існування феодальних відносин у Давній Русі.
Крім залізодобувного і залізообробного, існували й інші ремесла. Підтвердженням того, що в древлянській землі було розвинутим ювелірне ремесло, є залишки ювелірних майстерень, де збереглися тиглі й кам’яні формочки для відливання прикрас, виявлених на Райковецькому та Колодяжинському городищах, а також скарби срібних прикрас XI—XII і XII—XIII ст., знайдені поблизу сіл Збранки, Великої Хайчи Овруцького району, Кам’яного Броду Коростишівського району та Мирополя. На Райковецькому та Колодяжинському городищах знайдено майстерню скляних браслетів та залишки косторізного ремесла. Вручій славився виготовленням прясел з шиферу, які користувалися великим попитом. Крім Вручія, залишки майстерень, де прясла обточували на токарному станку, виявлено на території сіл Колтівщини, Нагоряй, Норинська, Каменя, Черевків, Хлуплян, Нових Велидників Овруцького району та поблизу Михайлівни Коростишівського району.
З утворенням феодальної держави Київської Русі древлянська земля однією з перших увійшла до її складу. Київський князь Олег підкорив та обклав даниною древлян 883 року, а в 907 році вони вже брали участь у переможному поході на Візантію. Під проводом своїх князів древляни вперто боролися за незалежність від київських князів. 913 року, після смерті Олега, вони відмовилися платити данину його наступнику Ігорю. В 914 році Ігор знову підкорив їх. Але древляни продовжували боротьбу проти сваволі Ігоря та його ставлеників і пізніше. В 945 році вона закінчилася смертю Ігоря і знищенням його війська. Повстання 945 року було першим і одним із найбільших антифеодальних повстань у Київській Русі. Княгиня Ольга, дружина Ігоря, жорстоко розправилася з повстанцями. Водночас вона змушена була провести адміністративну реформу, якою регламентувалися повинності з феодально залежного населення.
Після зруйнування Іскоростеня центром древлянської землі стало одне з найдавніших міст, міцна фортеця і важливий ремісничий центр — Вручій (Овруч). За оволодіння Овручем і древлянською землею точилася боротьба між синами князя Святослава — Ярополком та Олегом. Ярополк тоді був київським князем, а Олег володів древлянською землею, яку одержав ще за життя батька. В ході цієї боротьби Олег у 977 році загинув і був похований «у Вручего». З цього часу древлянські землі остаточно ввійшли до складу великокнязівських володінь. Овруч був резиденцією одного з князів — Рюрика Ростиславовича, який з 1170 до 1210 (з деякими перервами) займав великокнязівський стіл. Під безпосереднім контролем київського великого князя з середини XII ст. перебувало місто Котельнич, на той час міцна фортеця, важливий стратегічний пункт у системі оборони давньоруських земель. За володіння містом з київським великим князем Ізяславом Мстиславовичем в 1146 та 1148 роках боролися князі Святослав Всеволодович та син Юрія Долгорукого Ростислав Юрієвич, якому допомагав батько. Боротьбу за древлянські землі в середині XIII ст. вели також галицько-волинські князі Данило Галицький та його син Шварн Данилович.
У південній частині Житомирської області збереглися залишки міцних сторожових фортець періоду Київської Русі, що відігравали роль форпостів у боротьбі з степовими кочовиками, зокрема з половцями. Найвизначнішими з них, крім Котельнича, були Колодяжин, Дверень та інші міста.
До наших днів збереглася в реконструйованому вигляді дуже цікава пам’ятка кам’яної архітектури XII ст.— Василівська церква, збудована князем Рюриком Ростиславичем в Овручі.
На території сучасної Житомирщини археологами було знайдено коштовне намисто, діадеми, браслети, персні, наручні, золотий і срібний посуд, зброю, збрую. Так, з великою майстерністю і смаком виконані золоті колти, знайдені у містечку Мирополі, золоті гривни з емалевим зображенням з Кам’яного Броду тощо.
Одним з найбільших досягнень епохи Київської Русі — колиски трьох братніх народів — російського, українського і білоруського, став билинний героїчний епос, творцем якого був народ. Видатним явищем в оригінальній історичній і художній літературі Київської Русі є літописи, в яких відбито історичні події на території сучасної Житомирщини. Так, в Іпатіївському літопису яскраво змальовано повстання древлян 945 року.
Багато лиха завдала руським землям монголо-татарська навала. 1240 року слідом за Києвом міста Микгород, Колодяжин та інші зазнали страшних руйнувань від монголо-татарів. Місцеве населення мужньо боролося проти ворога. В результаті монголо-татарської навали Давня Русь (а в її складі й територія сучасної Житомирщини) потрапила в залежність від Золотої Орди. На населення накладалися різні платежі та повинності — тамга (мито), поплужне (поземельний податок від плуга), ям (повинність возити своїми кіньми татарських урядовців), корм (повинність годувати їх), війна і полювання (повинність висилати свої війська в ханський воєнний похід або на полювання) та інші. Данину збирали баскаки сріблом і хутрами, а з населення, що жило по річці Случ, — пшеницею і просом. Весь тягар данини лягав на народні маси. В разі несплати данини людей забирали в полон.