Житомирська область у епоху феодалізма
Наприкінці XIII і на початку XIV ст. в Східній Європі зміцніло Литовське велике князівство, яке почало завойовницькі походи на схід і південь. 1320 року литовське військо захопило Житомир, Овруч та інші міста Київського князівства, але, зазнавши поразки від руського населення, змушене було відступити. В середині XIV ст., використавши тривалі й гострі феодальні усобиці в Золотій Орді, литовські феодали поновили походи і після 1362 року добилися включення Київського князівства в склад Литовської держави.
1471 року феодальна Литва остаточно ліквідувала Київське удільне князівство й перетворила його в звичайну провінцію — Київське воєводство, яке поділялося на Київський, Житомирський, Овруцький та інші повіти. Повіти, в свою чергу, ділилися на волості. На чолі волостей стояли старости. Окремі волості перебували у володінні феодалів. Так, 1472 року Золвязька, Отенська, Утеська і Хотенська волості Житомирського повіту належали місцевим феодалам. Невелика частина території сучасних Олевського (на правобережжі Уборті), Новоград-Волинського і Баранівського (на правобережжі Случа) районів входила до Волинського воєводства.
З кінця XV ст. українським землям почала загрожувати нова небезпека — татарські набіги. Тривалий час кримські хани були союзниками литовського князя, але після того, як литовський уряд налагодив союзні відносини з ворогом Кримського ханства — Золотою Ордою, почалися напади кримських татар на українські землі, в т. ч. і на Київщину. Особливо частими стали татарські напади після спустошливого походу Менглі-Гірея 1482 року. Вони повторилися в 1489, 1497, 1502, 1503, 1511, 1515, 1527 та інших роках.
Для захисту країни в XIV—XV ст. споруджувалися замки. На території сучасної Житомирщини в XV ст. руками трудового народу були збудовані замки в Микгороді, Житомирі, Чуднові, Зв’ягелі, Олевську, Овручі та інших містах й утримувалися за рахунок жителів приписаних до цих населених пунктів. На користь замку селяни платили данину натурою і грошима (від 30 до 60 грошей та від 1 до 2 відер меду і по 2 куниці), а також виконували повинності: лагодили мости й шляхи, косили сіно, обробляли приписані до замку землі тощо.
Переважна більшість населення на території сучасної Житомирщини в XV — першій половині XVII ст. жила в селах і займалася землеробством, скотарством, ремеслами і промислами, вирощувала жито, пшеницю, ячмінь, гречку, просо, горох, рижій, коноплі, льон, капусту, огірки, буряки, цибулю, часник.
З розвитком феодальних відносин зростали земельні володіння українських магнатів (Острозьких, Глинських, Немиричів, Полозовичів та інших), які захоплювали кращі селянські землі і великокнязівськими грамотами закріплювали їх за собою в спадкове володіння. Разом з землею вони прибирали до своїх рук села, прикріплювали селян до землі і змушували їх відробляти панщину та відбувати різні повинності (давати хутро, віск, кури, яйця, хміль, прядиво, вовну, полотно, сукно, рубати й возити дрова, тіпати коноплі, льон, споруджувати греблі, містки, чистити ставки, лагодити дороги, охороняти посіви, допомагати під час полювання тощо). Так, на початку XVI ст. в Житомирському й Овруцькому повітах великі маєтності, де працювали залежні селяни, належали Полозовичам.
Багато лиха завдавали селянам чвари та усобиці феодалів, що часто переростали в справжні війни і були великим гальмом у розвитку селянського господарства. Протягом XVI ст. було видано три Литовські статути (1529, 1566, 1588), які закріплювали станові привілеї феодалів і визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Так, за Литовським статутом 1529 року за невихід на панщину або іншу роботу, за найменший непослух феодал карав селянина так, як хотів — бив, забирав майно, кидав до в’язниці, заковував у ланцюги, колоди, пік розжареним залізом — і його свавілля ніхто не обмежував. На посилення феодально-кріпосницького гніту селяни відповідали опором, який проявлявся в різних формах — поданні скарг, втечах, збройних виступах. Найпоширенішою формою боротьби селян у цей час було масове переселення їх з однієї місцевості в іншу, зокрема з північних районів у південні.
Водночас з розвитком феодально-кріпосницьких відносин поглиблювався процес відокремлення ремесла від сільського господарства. Серед ремісників на території сучасної Житомирщини найбільше було бондарів, теслярів, гончарів та рудників. Останні, як правило, осідали на берегах річок, де були поклади болотних руд, з яких вони виплавляли залізо. Ремісники ділилися на майстрів, підмайстрів та учнів. Виникали також нові міста. Поступово складалися ремісничі цехи. У XV— XVI ст. ремісничі цехи були в Чуднові, Житомирі, Зв’ягелі. 1444 року Житомиру надане магдебурзьке право. З розвитком ремесла розвивалася й торгівля продуктами місцевого сільськогосподарського виробництва (хлібом, худобою, медом, воском, шкірами) і ремісничими виробами, а також товарами, привезеними з інших країн. Незважаючи на те, що українські землі перебували під владою Литви, місцеве населення всіляко розширювало торгівлю з Росією. Цьому сприяла та обставина, що через Житомир проходив головний торговельний шлях з Росії в західноукраїнські землі. Щоб перешкодити розширенню торговельних зв’язків з Росією, литовський князь Олександр у кінці XV ст. в Житомирі та інших містах підвищив митні платежі на російські товари.
Незважаючи на розвиток ремесла й торгівлі, основним заняттям населення в багатьох містах було сільське господарство. Міщани цих міст займалися землеробством, рибальством і на додаток до цього, ремеслом і торгівлею. Міщани, які перебували у феодальній залежності, так само, як і селяни, відбували різні повинності: натуральні й грошові — «датки», а також панщинні — «тягла». Так, жителі міста Чуднова в 1471 році змушені були «всі на толоку» ходити «жито жати і сіно косити».
За Люблінською унією 1569 року, якою було оформлено об’єднання Литовського великого князівства з шляхетською Польщею у федеративну державу, територія сучасної Житомирської області в складі Правобережної України потрапила під владу Подьщі. Незабаром поряд з володіннями литовських та українських магнатів, на Житомирщині з’явилися маєтності польських магнатів.
Зосередивши в своїх руках 2/3 земельної площі, магнати стали повними господарями Київського воєводства, до складу якого входила територія Житомирщини. Феодальне землеволодіння грунтувалося на дрібному селянському господарстві з примітивним реманентом і старими традиційними методами праці. Повний земельний наділ у цей час становив один лан (понад 20 десятин). Більшість селян користувалася половиною, четвертою, восьмою і навіть шістнадцятою частиною наділу або й зовсім його не мала. З часом число безземельних різко зростає: За інвентарем 1622 року в зв’ягельських володіннях Острозького їх було 33 проц., а в селах Гад-зинцях, Станишівці, Пищевому та Вересах Житомирського повіту — близько 40 проц., в Овруцькому повіті (за даними скарбового реєстру 1638 року) — близько 30 проц. Крім того, якість грунту тут була невисокою, тому навіть півланові господарства були малорентабельними. Врожаї зернових культур збирали низькі. Як це видно з інвентаря 1622 року, в Овруцькому і Житомирському повітах урожайність пшениці не перевищувала сам=5—5,2; жита — сам=3,6—4; гороху — сам=4—7,6; ячменю — сам=4—7; вівса — сам=2,5—2,71 2. За користування земельним наділом селяни відробляли панщину і сплачували ренту натурою й грошима. Так, у зв’ягельських володіннях Острозького селяни, що мали повний земельний наділ, працювали від дворища увесь тиждень, за винятком торгового дня, а підсусідки — три дні і сплачували грошові й натуральні повинності.
Після землеробства важливе місце посідало тваринництво. У південній частині Житомирщини відгодовували волів, яких збували на ярмарках у Луцьку, Володимирі, Львові та інших містах. Подекуди селяни жили з бджільництва, а податки на бджільництво (десятина та інші побори) становили основний вид феодальної ренти.
У другій половині XVI — першій половині XVII ст. набули значного поширення поташні і залізорудні промисли. Великі поташні промисли на початку XVII ст. були в Пилипівці і Чуднові. На початку XVII ст. Києво-Печерська лавра заснувала в Радомишлі папірню «коштом немалым на подывление в том краю як речь небывалую». Як і у фільварках, на промислах використовувалася праця залежних селян, але для керування виробництвом власники змушені були наймати кваліфікованих майстрів. Отже, експлуатація селянина відбувалася на будах, млинах тощо. Селяни, що мали власні засоби виробництва й поступово організовували землеробство та скотарське господарство, давали феодалові грошову данину і продуктову ренту. Водночас у державних маетностях почала розвиватися відробіткова рента. А в приватних та посесійних володіннях вона вже поширювалася, викликаючи загострення класової боротьби.
Жителі міст займалися ремеслами, торгівлею, а також сільським господарством. Навіть у повітовому місті Житомирі питома вага сільського господарства була значною. 1622 року в Житомирі 260 міщанських будинків платили податок грошима, а 272 — натурою (житом і вівсом).
Після Люблінської унії правове становище населення сучасної Житомирщини визначалося польським державним законодавством. Поряд з ним діяв Литовський статут 1566 і 1588 років. Це законодавство позбавило селян будь-яких прав.
Польсько-шляхетський уряд проводив політику соціального та національного пригнічення. Православних змушували переходити в католицизм. Для некатоликів вводилися обмеження в торгівлі, утруднювався доступ у цехи. Використовуючи єзуїтів, польський уряд засновував католицькі монастирі, костьоли, відкривав єзуїтські школи. Всю масу українських селян і міщан — некатоликів було поставлено в безправне становище. З допомогою Брестської церковної унії, проголошеної 1596 року, польські пани й католицьке духовенство намагалися обернути православних, як стануть уніатами, на католиків, розірвати їхні зв’язки з братнім російським народом.
Посилення соціального й національно-релігійного гніту викликало загострення боротьби селян, яка проявлялася в поданні скарг та петицій королю, у відмовлянні виконувати повинності, у підпалах поміщицьких маетностей, вбивстві окремих феодалів, у втечах поодинці, групами й цілими селами і, нарешті, у збройних виступах. Так, 1587 року селяни з участю козаків розгромили в Кодні маєток польського воєводи Тишкевича. Жителі Слободищанської волості (недалеко від Бердичева) не допустили «померы земли» на волоки і перепису населення. Селяни й міська біднота Житомира, становище яких ще більше погіршилося в зв’язку з неврожаєм 1591 року, взяли активну участь у першому великому селянсько-козацькому повстанні на Правобережній Україні під керівництвом К. Косинського 1591—1593 рр. Повстанці громили маєтки магнатів і шляхти, чинили розправу над панами і їхніми прислужниками. В січні 1593 року в бою під містечком П’яткою повстанці зазнали поразки і К. Косинський з козаками відступив на Запорізьку Січ. У 1595—1596 рр. селяни та міська біднота Житомирщини були учасниками селянсько-козацького повстання, яке очолював Северин Наливайко. В той час, коли Наливайко з повстанцями перебував у Білорусії і в Пінських лісах, на Київському Поліссі (в Овруцькому й Житомирському повітах) діяло кілька озброєних загонів селян і козаків, очолюваних Лободою, який мав намір в Овручі зимувати. Відомий, зокрема, загін, яким керував овруцький міщанин О. Слуцький.
Великого розмаху селянсько-козацький рух набрав під час польсько-шляхетської інтервенції проти Російської держави 1618 року. Жителі околиці Житомира, Кодні, Ходоркова, Радомишля, Паволочі, Брусилова, Коростишева, Корнина, Троянова та інших населених пунктів «наезжали на окрестные имения шляхты». Вони виганяли і вбивали ненависних панів, оголошували себе вільними козаками і створювали загони. Для придушення повстання польський уряд кинув регулярні війська. Але селяни й міщани не скорилися. Вони продовжували боротьбу і в наступні роки. 1640 року повстали міщани Коростеня, а через три роки жителі Котельні побили місцевих шляхтичів.
Жорстока феодальна експлуатація, що доповнювалася тяжким національним гнітом і релігійними переслідуваннями українського народу з боку польської шляхти і католицької церкви, призвели на початку 1648 року до вибуху народно-визвольної війни на Україні 1648—54 рр., в якій активну участь взяли й житомиряни. Коли на Житомирщині з’явилося військо повстанців, багато жителів міст і сіл влилося в козацькі загони для боротьби проти поневолювачів. Тільки в селах Паволочі та Котельні було сформовано селянсько-козацький полк. Його очолив Іван Кучевич. З особливим завзяттям та енергією вели боротьбу повстанці, очолювані Максимом Кривоносом, проти війська магната Я. Вишневецького. Перша сутичка між ними сталася на початку липня 1648 року на Поділлі біля Махнівки. Під сильними ударами повстанців Вишневецький почав тікати на Бердичів. Кривоніс наздогнав Я. Вишневецького під П’яткою і почав оточувати його військо. Проте Вишневецький встиг перебратися за Случ. Кривоніс продовжував погоню, займаючи по дорозі міста і села. Польсько-шляхетське військо відступило за Горинь. Повстанці на чолі з М. Кривоносом визволили Чуднів, Бердичів та інші міста на території Житомирщини..
Загальнонародна боротьба за визволення з-під польсько-шляхетського гніту, за возз’єднання України з Росією завершилася рішенням Переяславської ради. Воно було могутнім волевиявленням українського народу, відображенням його одвічних прагнень і надій.