Житомирська область у період промислового капіталізму (60 — 90-і роки XIX століття)
Після реформи 1861 року на Житомирщині, як і в усій країні, прискореними темпами розвивалося промислове виробництво, яке базувалося на найманій праці. Якщо у 1845—1850 рр. на території Новоград-Волинського, Житомирського й Овруцького повітів налічувалося близько 200 підприємств, на яких працювало до 4 тис. робітників, то в 1883 році число заводів і фабрик зросло до 281, а кількість робітників досягла майже 6 тис. чоловік. Одночасно з розширенням промислового виробництва йшов процес концентрації його. Дедалі більшого застосування набували парові двигуни.
Особливо швидко розвивалася цукрова, винокурна, борошномельна й фарфоро-фаянсова промисловість. Чотири цукрових заводи братів Терещенків (Андрушівський, Червонський, Коровинецький та Іванківський) 1883 року виробили 560 тис. пудів цукру-піску. Під час виробничого сезону на них працювало 3,5 тис. робітників. Найбільшим з винокурних підприємств був Червонський завод. У містечках Баранівці, Городниці, а також у селах Токарівці, Кам’яному Броді, Барашах Новоград-Волинського повіту нарощували та удосконалювали виробництво фарфорові заводи — кращі заводи цієї галузі на Правобережжі України. Борошномельна промисловість була представлена сотнями водяних, вітряних та невеликим числом парових млинів.
Протягом 30 років (з кінця XIX ст. до 1912 року) в Житомирському та Овруцькому повітах зросла кількість фабрик і заводів більше як удвоє, робітників майже вдвоє, промислової продукції по вартості — майже в чотири рази.
Розвиткові промисловості сприяло залізничне будівництво. 1870 року побудовано залізницю Київ—Одеса через Козятин, яка пройшла по території сучасних Попільнянського, Андрушівського та Ружинського районів. 1872 року стала до ладу дільниця Козятин—Бердичів—Кривин, а 1895 року — залізниця Бердичів— Житомир, 1902 року почався рух поїздів по залізниці Київ—Ковель.
Робітники, які працювали на заводах і фабриках, зазнавали жорстокої експлуатації. Особливо важкі умови праці були на підприємствах цукрової промисловості. На початку 90-х років на цих заводах за важку дванадцятигодинну працю робітники одержували по 20 копійок. Під тиском робітничого руху, що почав розгортатися, царський уряд змушений був видати 1886 року закон про штрафи, який дещо обмежував свавілля капіталістів. Але й цей закон, як відзначив В. І. Ленін, по суті нічого не давав для поліпшення становища робітників і почав діяти не зразу па всій країні. На Волинську губернію його дія була поширена лише за законом 14 березня 1894 року.
Жахливими були побутові умови життя робітників. Значна кількість їх мешкала в казармах — переважно довгих, одноповерхових будинках, схожих на хліви, з ліжками в два-три яруси.
Поряд з великою промисловістю розвивалося і кустарне виробництво. На початку XX ст. кустарними промислами займалися в Овруцькому повіті 13 проц. селянських дворів, у Житомирському — 12 проц., у Новоград-Волинському — 8 проц. Головними з кустарних промислів були: ткацький, деревообробний, ковальський, взуттєвий і гончарний. Всього в Житомирському, Новоград-Волинському та Овруцькому повітах у 1900 році налічувалося понад 25 тис. кустарів.
Після реформи 1861 року в зв’язку з бурхливим розвитком промисловості, будівництвом залізниць різко виріс попит на деревину. Цим скористалися поміщики. Вони знайшли найбільш легкий спосіб одержання коштів за рахунок продажу лісів на зруб. У цей період порубка кращих поліських лісів набрала катастрофічних розмірів. Вирубка лісу в 5 разів перевищувала їх відновлення.
Дедалі розширювалися посівні площі під цукровим буряком, картоплею, які служили сировиною для цукрової і винокурної промисловості. Розвивалося хмелярство, бджільництво, скотарство.
Вироби промисловості та ремесла, продукти сільського господарства збувалися на численних ярмарках, що відбувалися в містах і містечках. Лише на території Житомирського, Новоград-Волинського й Овруцького повітів ярмарки відбувалися в 50 населених пунктах. Найбільшими центрами ярмаркової торгівлі були Бердичів, Житомир, Кодня, Новоград-Волинський, Ємільчине, Баранівка, Городниця та Іскорость.
Розвиток капіталістичних виробничих відносин супроводжувався дальшою пролетарізацією трудящих. Але місцева промисловість не могла поглинути всі вільні робочі руки. У 1895 році лишок робочих рук на Волині становив понад 111 тис. чоловік. Як зазначав В. І. Ленін, Волинь була одним із головних районів виходу землеробських робітників.
Проявом дальшого загострення визвольної боротьби після селянської реформи була поява на Волині революційного народництва. Так, у 1876—1877 роках у Житомирі виникають народницькі терористичні гуртки, до яких входила студентська й учнівська молодь. Частина членів цих гуртків (О. Більчанський, П. Горський та ін.) після розгрому їх жандармерією страчені в Києві, а частина вислана за межі губернії під нагляд поліції.
Дореволюційна Житомирщина була одним з місць адміністративного заслання політичних діячів Російської імперії. Перебуваючи тут, вони несли в маси прогресивні ідеї. В Житомирі під наглядом поліції в кінці XIX ст. перебував Г. О. Мачтет, відомий письменник, автор слів улюбленої пісні В. І. Леніна «В неволі скатований люто». Деякі його твори публікувалися в губернській газеті «Волынь». Виїжджаючи наприкінці свого життя з України, він писав: «Покидаючи Житомир, де я працював більш чотирьох років, я несу в собі непохитну, непорушно тверду віру в людину, в торжество правди, в світле майбутнє, яке належить усім братнім народам».
Наприкінці XIX — на початку XX ст. на Житомирщині ширилися марксистсько-ленінські ідеї. В середині 90-х років деякий час у Житомирі жила відома революціонерка, одна з організаторів революційного руху в Києві В. Г. Крижанівська. Вона працювала тут домашньою вчителькою і, головне, вивчала й пропагувала «Капітал» К. Маркса. Тут же вів революційну діяльність учасник київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» токар Г. Г. Паляниця.
Розповсюдженню марксистсько-ленінської літератури на Житомирщині сприяло й те, що через Миропіль та Житомир проходив один з шляхів доставки іскрівської літератури з-за кордону. В грудні 1902 року жандарми виявили в Житомирі склад нелегальної літератури. Наступного року в заарештованих робітників жандарми знайшли ленінські брошури «Завдання російських соціал-демократів» і «Пояснення закону про штрафи». Приблизно в цей час підпільна група робітників паперової фабрики Мирополя мала бібліотеку нелегальної літератури, 208 книг і брошур, серед яких були й твори В. І. Леніна. Розповсюджувалися ленінські видання на Житомирщині і в наступні роки. Лише в Житомирському й Овруцькому повітах у 1904—1909 рр. царська охранка конфіскувала в населення кілька тисяч примірників нелегальнее літератури. В списках вилученої літератури значилися такі твори В. І. Леніна, як «Що робити?», «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції», «Перегляд аграрної програми робітничої партії».
У червні 1902 року вже існували соціал-демократичні групи в Житомирі і Бердичеві. В серпні 1903 року Бердичівська група провела в місті одноденний страйк солідарності з загальним страйком півдня Росії. В ньому взяло участь близько 1500 чоловік. Про робітничий рух у Бердичеві ленінська газета «Искра» за підписом «Ваня» надрукувала кореспонденцію слюсаря заводу «Прогрес» більшовика І. П. Козачука. Тоді ж у Бердичеві працювала підпільна друкарня, що мала загальнопартійне значення.
У роки першої буржуазно-демократичної революції 1905—1907 рр. масовий народний рух точився і на Житомирщині. Кривавий злочин царизму 9 січня 1905 року в Петербурзі викликав загальне обурення трудящих. Проходили масові страйки робітників, мітинги і демонстрації трудящих, учасники яких висували не лише економічні вимоги (встановлення 8-годинного робочого дня, конфіскації поміщицької землі), але й політичні: «Геть самодержавство!», «Хай живе демократична республіка!». Такі політичні страйки відбулися 17—18 січня 1905 року в Бердичеві, а 25—26 січня — в Житомирі. Січневі революційні виступи в цих містах були придушені лише силою зброї. Новою хвилею страйків і демонстрацій відзначили робітники Першотравневі дні 1905 року. До боротьби прилучалися все нові й нові верстви робітників, зростали ряди профспілок. На підприємствах організовувалися страйкові комітети і комісії, створювалися страйкові фонди. Разом з усім робітничим класом Росії виступили робітники під час Жовтневого всеросійського політичного страйку 1905 року. Кілька днів, починаючи з 16 жовтня 1905 року, страйкували пролетарі Житомира, 18 жовтня спалахнув загальний страйк у Радомишлі, 19 жовтня — в Новограді-Волинському.
Під час Грудневого збройного повстання в Москві знову страйкували робітники Бердичева (12—14 грудня 1905 року). Вони створювали майстерні для виготовлення зброї, організовували бойові робітничі дружини. Царська влада вчинила масові арешти. Були ув’язнені, а потім засуджені на каторгу організатори страйкової боротьби робітники шкіряного заводу міста Бердичева П. У. Зеленюк і І. В. Лобуцький. Ряд членів Житомирського соціал-демократичного комітету заслано в Архангельську губернію.
Але страйки на підприємствах виникали і в наступні роки. Причому, в ряді випадків, зокрема на Янушпільському рафінадному заводі (січень 1907 року) і на фаянсовому заводі в Кам’яному Броді (лютий 1907 року), вони мали досить гострий характер.
Слідом за робітниками на боротьбу піднімалися, селяни, становище яких на початку XX ст. було нестерпним. Якщо в 1861 році на душу припадало близько 5 десятин землі, то в 1900 році ця кількість зменшилася до 1,5—2 десятин. Тому майже половина селян не могла прогодувати себе з наділу. Голод, злидні, цілковита політична безправність, свавілля поміщиків, урядників, жандармів, поліцейських були причиною виступів селян. Так, селяни сіл Нової Чорториї, Старої Чорториї, Горопаїв, Коростків, Липного, Острополя Новоград-Волинського повіту восени 1905 року припинили роботу в поміщицьких економіях. Повітовий справник у листопаді 1905 року повідомляв київському генерал-губернаторові, що в Новочорторийській волості «одразу в кількох маєтках почалися соціалістичні безпорядки. Поміщики тікають, потрібні негайно козаки, інакше все повстане». З Житомира також сповіщали генерал-губернаторові, що Новоград-Волинський повіт охоплений заворушеннями, що селяни багатьох сіл вимагають від поміщиків землі і починають захоплювати її. У цей же час селяни Мотовилівки, Подинок і Семенівки Житомирського повіту вигнали з економій всіх, хто там працював, намагаючись примусити поміщиків піти на поступки. У 1905—1906 рр. у Бердичівському і Радомишльському повітах відбулося 79 виступів селян. Селяни відмовлялися працювати на поміщицьких ланах, захоплювали землю, рубали ліс, випасали худобу на панських посівах, палили маєтки.
За кількістю найбільше селянських виступів на Житомирщині відбулося в Житомирському повіту. Тут лише в серпні 1906 року згоріло близько 45 поміщицьких економій. У червні 1906 року аграрним рухом було охоплено багато волостей півдня Житомирщини. 6 червня 1906 року сквирський повітовий справник доносив київському губернаторові, що в Корнинській, Романівській і Лучинській волостях тривають страйки, що майже по всіх економіях залишили роботу не лише поденні робітники, але й усі наймити.
Вимоги селян досить яскраво викладені в ухвалі сходки селян села Стрижівки Коростишівської волості, що відбулася у червні 1906 року. В ухвалі, надісланій Державній думі, селяни писали, що вся земля повинна перейти без будь-якого викупу в загальнонародне користування, що чиновники повинні служити народові і звітуватися перед ним; що всі існуючі податки слід замінити прибутковим податком, що освіта повинна бути доступною для всіх. Вони вимагали також свободи совісті і відокремлення церкви від держави, свободи слова, друку, зборів, спілок і страйків. В ухвалі говорилося, що армія повинна захищати народ, а не воювати проти нього.
Після поразки першої російської революції настали чорні дні реакції. Революційна діяльність нещадно переслідувалась. У другій половині 1907 року поліція розгромила соціал-демократичну організацію Житомира. Під ударами реакційних сил по суті припинили свою діяльність профспілки, що виникли під час революції.
Але і в цих надзвичайно тяжких умовах Бердичівська група РСДРП 1908 року видала дві листівки. Як видно з листування Н. К. Крупської з М. В. Ковецьким, який переправляв більшовицьку літературу з Данії в Росію, серед місць, куди в роки реакції надсилалися газети «Пролетарий» та «Социал-демократ» і де вони розповсюджувалися, зазначається й Новоград-Волинський.
1910 року, після тривалого економічного застою, намітилося пожвавлення економічного життя, зокрема промислового виробництва. Серед галузей промисловості на Житомирщині провідну роль відігравала цукрова промисловість. В межах сучасної Житомирської області працювало тоді 12 цукрових заводів. Існувала лісова, склоробна та фарфорова промисловість.
Проте Житомирщина й далі залишалася переважно аграрним і економічно відсталим краєм. 1911 року в Житомирському, Новоград-Волинському та Овруцькому повітах налічувалося лише 593 дрібні промислові підприємства. 1913 року тут на 1266 тис. населення було всього близько 11 тис. фабрично-заводських робітників.
Монополістична стадія розвитку капіталізму супроводжувалася дальшим посиленням експлуатації трудящих. Тривалість робочого дня досягла 14—16 годин, а заробітна плата була майже в півтора раза нижча, ніж у країні. На виробництві широко застосовувалася дитяча праця. Чимало робітників трудове життя починало з 7—8-річного віку. На випадок захворювання або нещасного випадку робітник отримував мізерну допомогу, та й то не завжди.
Про жахливі умови праці й життя робітників Житомирщини газета «Правда» у 1912 році надрукувала кореспонденцію одного з робітників механічних майстерень Коростеня. В ній говорилося про те, що коростенські робітники працюють у маленьких і темних майстернях по 14,5 години на добу, що особливо важко для учнів-підлітків, які встають о 5-й годині ранку і лягають близько 12 години ночі і «не стільки вчаться, скільки мучаться, виконуючи всі чорні роботи». Не кращою була доля селян. Не маючи необхідних засобів існування, багато з них наймитувало в поміщиків і куркулів або в пошуках роботи виїжджало далеко за межі села.
Намагаючись зміцнити поміщицько-капіталістичний лад, царизм указом від 9 листопада 1906 року провів аграрну реформу. Це ще більше прискорило процес розорення основної маси селянства. За переписом 1910 року, в Житомирському, Новоград-Волинському й Овруцькому повітах 56,6 проц. селянських дворів було безорних і таких, що мали своєї орної землі до 4 десятин, 34,7 проц.— від 4 до 9,9 десятини, 8,7 проц.— по 10 і більше десятин. 1912 року в Бердичівському, Радомишльському і Сквирському повітах Київської губернії 57 проц. господарств не мали земель або мали її до 4 десятин, 34,5 проц.— від 4 до 10 десятин і 8,5 проц. — 10 і більше десятин. Перша група селян — це біднота, друга—переважно середняки і третя — куркулі.
Не краще основна маса селянства була забезпечена худобою. За подвірним переписом 1910 року, 34,8 проц. селянських господарств Волині не мали робочої худоби. До того ж з часом забезпечення селян худобою все більше погіршувалося. Так, 1888 року тут безкінних селянських дворів було 34,7 проц., а в 1912 році їх стало близько 37 проц. «Безкінний селянин — це такий, що став уже зовсім неімущим. Це — пролетар»,— писав В. І. Ленін.
Обробляли землю і збирали врожай селяни здебільшого такими примітивними знаряддями, як дерев’яні плуги, сохи, борони, коси й серпи. У 1910 році на 135 тис. описаних селянських дворів Волинської губернії було лише 84 тис. залізних плугів, 114 рядкових сівалок, 698 жаток. Кращий сільськогосподарський інвентар був головним чином у куркулів. 1917 року безінвентарних господарств налічувалося в Житомирському повіті 46 проц., у Новоград-Волинському — 39 процентів.
Багато селян, особливо з бідняків, шукаючи виходу з тяжкого становища, переселялися в Сибір.
Протягом 1906—1915 рр. із Житомирського, Новоград-Волинського та Овруцького повітів виїхало понад 15 тис. чоловік, з них 15,5 проц. повернулося назад.
Деякі селяни Житомирщини, пробували шукати кращої долі в Сполучених Штатах Америки. Лише 1910 року з Новоград-Волинського повіту виїхав на заробітки в США 671 чоловік. Витративши на дорогу й прожиток усі свої кошти, вони через один-два роки поверталися на батьківщину цілком розореними.
Жорстока капіталістична експлуатація, загострення суперечностей, важкі умови життя робітників і селян сприяли зростанню революційного руху. В роки нового революційного піднесення, яке почалося 1910 року, почастішали страйки робітників. З 4 по 7 липня 1911 року страйкували робітники фарфорового заводу Пржибільського в Коростені. Глибоке обурення трудящих Житомирщини викликала розправа царських військ 4 квітня 1912 року над страйкуючими робітниками на Ленських золоторозробках. 18 квітня 1912 року зібралося багато робітників Волинської губернської друкарні. Виступаючі на зібранні говорили про події на Ленських золоторозробках і закликали робітників до боротьби. В липні 1913 року вибухнув страйк у Житомирі. Зростав революційний рух селян. Проте боротьбі трудящих проти гнобителів бракувало організованості. Багатьох більшовиків, революційно настроєних робітників у роки реакції було заарештовано й вислано за межі губернії. Більшовицька організація діяла лише в містечку Ходоркові, яке входило тоді до Сквирського повіту Київської губернії. Вона була створена в 1912 році. Серед трудящих північної частини Житомирщини, як і інших місць українського Полісся та суміжних районів Білорусії, вів роботу Поліський комітет РСДРП. Розповсюджувалась марксистсько-ленінська література. Так, 1911 року до Житомира потрапила прокламація, підготовлена редакцією газети «Социал-демократ» на чолі з В. І. Леніним. Вона закликала робітників відзначити 1 Травня мітингами й демонстраціями під лозунгами: «Геть самодержавство!», «Хай живе демократична республіка!», «Хай живе соціальна революція!». У вересні 1912 року в Новограді-Волинському поширювалася листівка з викладом більшовицької платформи виборів до IV Державної думи.
У занедбаному стані перебувала охорона здоров’я населення. 1882 року на всю Волинську губернію було 110 лікарів і 208 фельдшерів. З часом медичний персонал кількісно збільшувався, але він не міг обслужити всіх жителів. 1903 року Коднянська лікарняна дільниця Житомирського повіту, де працювали один лікар і три фельдшери, обслуговувала 214 населених пунктів. Олевська лікарня — 106 сіл з населенням близько 52 тис. чоловік. При цьому, окремі села були розташовані від лікарні на відстані 65 верств. 1914 року на Житомирщині один лікар припадав на 15128 чоловік населення і одна лікарняна установа — на 18885 осіб. Важка праця, постійні злидні, незадовільний стан охорони здоров’я були причиною великої смертності людей.
На низькому рівні перебувала освіта, хоч після селянської реформи 1861 року, в епоху капіталізму тут також відбулися певні зміни. Поряд з церковнопарафіяльними виникають народні школи: в Любарі — 1865 року, в Житомирі і Бердичеві — 1869 року. Декілька шкіл було утворено в 1871 році, зокрема, в Ушомирі, Чуднові, Андрушівці, Трощі, Лугинах. Пізніше почали виникати двокласні та вищі початкові училища.
1914 року в Житомирському, Новоград-Волинському та Овруцькому повітах налічувалося 321 народне училище, в т. ч. 7 вищих початкових, 55 двокласних і 259 однокласних. Школою було охоплено близько третини дітей шкільного віку, насамперед заможних кіл населення. В Лугинській і Чуднівській волостях на 141 село було лише 22 початкові школи. 1914 року письменного населення в країні було 33 проц., а на Волині лише 3,6 процента. На всю Житомирщину не було жодної школи з українською мовою викладання. Не було тут і вищого навчального закладу. Дуже мізерною кількістю були представлені середні навчальні заклади, де освіту здобували в основному діти дворян, купців і чиновників. Так, 1900 року в Житомирській першій чоловічій гімназії на 670 дітей вихідців із селян налічувалося лише 28, та й то синків сільської верхівки. Лише в квітні 1866 року на Житомирщині відкрилася публічна бібліотека, а через тридцять років почала діяти безплатна читальня. З початком XX ст. на Житомирщині виник науковий осередок. 1902 року в Житомирі утворено Товариство дослідників Волині в якому були представлені різні галузі науки. Очолював товариство відомий геолог і мінеролог професор П. А. Тутковський, у радянський час академік АН УРСР. За період свого існування товариство видало 14 томів праць; 1900 року організовано краєзнавчий музей. З краєм зв’язані життя і творчість багатьох письменників. Тут народилася Леся Українка. 1902 року в Києві видано «Дитячі казки, ігри і пісні Ковельського, Луцького і Зв’ягельського повітів Волинської губернії», зібрані Лесею Українкою (Л. Косач) та К. Квіткою. На Житомирщині народилися В. Г. Короленко, в творах якого («Історія мого сучасника», «Парадокс», «В поганому товаристві») втілені враження дитинства, а також англійський письменник Джозеф Конрад (ряд його творів видано в радянський час в українських перекладах). Протягом осені 1897 — лютого 1898 року у газеті «Волынь» редактором відділу хроніки працював М. М. Коцюбинський, який написав та опублікував тут серію нарисів «Свет и тени русской жизни», статтю «Организация общественных развлечений». Тут жили і працювали український літератор і фольклорист Іван Білик (І. Я. Рудченко, брат Панаса Мирного), збирач фольклору М. Номис (М. Т. Симонов).
В другій половині XIX — на початку XX ст. на Житомирщині діяло чимало аматорських гуртків, спочатку при недільних школах, а після їх закриття 1862 року — самостійно. До Житомира приїжджали на гастролі різні приватні театральні трупи. На початку 80-х років XIX ст. тут з великим успіхом виступав український професійний театр, яким керував драматург і актор М. П. Старицький. У 1903 році незабутнє враження на житомирян справив приїзд О. М. Горького та Ф. І. Шаляпіна.
Поряд з театральним розвивалося й музичне життя. У 90-х роках на Житомирщині кілька років проживав композитор М. В. Лисенко, давав концерти й записував народні пісні. Так, у Романівці він записав пісню «Ой, ти, зіронько та вечірняя».
Пристосовуючись до потреб ринку, продовжувало розвиватись народне ужитково-прикладне мистецтво — килимарство, гончарство, гутництво тощо. Значними осередками килимарства в другій половині XIX — на початку XX ст. були Житомирський, Овруцький і Радомишльський повіти.
Широко було представлене і гончарство. Виробничим осередком художнього гончарства в нинішньому Житомирському районі було село Крошня, де виготовляли посуд та керамічну розписну скульптуру. Особливого розвитку набуло виготовлення художнього фарфору і фаянсу, який вироблявся як на старих заводах у Баранівці, Довбиші, Городниці, так і на нових, зокрема в Кам’яному Броді.
19 липня 1914 року почалася перша світова війна, розв’язана імперіалістичними країнами за переділ світу. Житомирщина стала одним з прифронтових районів, на які війна лягла особливо важким тягарем. У перші ж місяці воєнних дій тут було мобілізовано до армії половину працездатних чоловіків. Але й тих, кого не взяли до армії, постійно залучали до виконання численних робіт і повинностей. Зростали ціни. За рік, з серпня 1915 року по липень 1916 року, ціна одного пуда житнього борошна зросла в 1,5 раза, а одного пуда солі — майже в два рази.
У роки війни поміщики ще більше посилили утиски селян. Особливо посилили вони наступ на сервітутні права селян, тобто права спільного користування деякими видами угідь. Так, у селі Слободищах Житомирського повіту на вимогу місцевого пана землевпорядні органи провели розмежування, за яким з 386 десятин вигону спільного користування за селянами залишилося 14 десятин. У перші ж дні війни прокотилася хвиля антивоєнних виступів робітників і селян, яка захопила й Житомирщину. В Овручі мобілізовані розгромили будинок земської управи і закидали камінням повітового предводителя дворянства. Особливо великі заворушення відбулися в Радомишльському повіті. Тут було розгромлено й спалено 25 поміщицьких маєтків і куркульських господарств. Селяни відбирали у поміщиків майно і землю, рубали ліс, здійснювали потрави й випаси. До кінця 1914 року селянські виступи відбулися в усіх повітах Волинської губернії.