Боротьба за встановлення радянської влади на Полтавщині
Після перших звісток про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді робітники і селяни губернії палко вітали Раду Народних Комісарів на чолі з В. І. Леніним, декрети II Всеросійського з’їзду Рад про мир та землю. Гарнізонні збори солдатів Полтави, Кременчука, Миргорода, Лубен, Хорола та інших міст теж заявили про визнання ними влади Рад і зобов’язалися захищати її із зброєю в руках.
І все ж влада Рад була встановлена у всій губернії лише через два місяці. 28 жовтня в Полтаві було створено т. зв. Раду революції, до складу якої входили не тільки більшовики та робітники, які йшли за ними, але й представники різних т. зв. «соціалістичних» партій, організацій та установ, які були проти встановлення диктатури пролетаріату. Цим скористалися українські буржуазно-націоналістичні партії. Силою зброї Українська Центральна рада встановила в середині грудня на Полтавщині свою владу. Проведена в листопаді 1917 року губернська партійна нарада схвалила план боротьби проти Центральної ради, визнала за необхідне скликати всеукраїнський партійний з’їзд і звернулась до Київського обласного комітету РСДРП(б) з пропозицією взяти на себе ініціативу в цій справах. Авторитет комуністів серед пролетаріату і сільської бідноти зростав. Це, зокрема, видно з результатів виборів до Всеросійських (у листопаді) та Українських (у грудні) Установчих зборів. В листопаді за більшовицьких кандидатів було подано 5,6 проц. голосів, а в грудні — уже 31,5 процента.
Готуючись придушити революційні сили, Центральна рада в середині грудня перекинула з Києва в Полтаву націоналістичний полк ім. Б. Хмельницького і ешелон т. зв. «вільного козацтва».
Полтавська Рада робітничих і солдатських депутатів, не маючи достатніх сил для розгрому збройних загонів Центральної ради, звернулась по допомогу до Українського Радянського уряду.
В цей час Народний Секретаріат і командування радянських військ готували сили, щоб завдати через Полтаву основного удару військам Центральної ради, зосередженим у Києві. На об’єднаному засіданні ЦВК Рад України, штабу по боротьбі з контрреволюцією на півдні Росії і Центрального харківського міського штабу Червоної гвардії наступ на Полтаву було вирішено почати 4 січня 1918 року. Першими виступили загін харківських червоногвардійців (500 чол.) і дві сотні Червоного козацтва під командуванням В. М. Примакова. З Лозової на Полтаву йшли загони петроградських, московських та ясинівських червоногвардійців під командуванням П. В. Єгорова та Д. П. Жлоби. На правому фланзі з боку Сум наступав загін харківських червоногвардійців і революційних солдатів під командуванням М. О. Руднєва. 19(6) січня революційні війська, до яких приєдналися і полтавські червоногвардійці, вступили в Полтаву; буржуазно-націоналістичні війська відступили в напрямі Києва. Протягом кількох наступних днів націоналістичні банди були вигнані з території всієї губернії.
Під керівництвом комуністів почалися перевибори Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. З 6(19) по 11(24) лютого 1918 відбувався губернський з’їзд Рад. На з’їзд прибуло близько 800 делегатів, з них більшовиків було 235. Незважаючи на кількісну перевагу есерів, з’їзд ухвалив більшовицькі резолюції в питанні про сучасний момент, про війну і мир, продовольчу та земельну справу. До складу губвиконкому з’їзд обрав 45 чоловік, 15 з них були більшовиками. Здійснювались ленінські декрети про націоналізацію банків та промислових підприємств. На основі Декрету про землю селянам передавали поміщицькі, церковні та монастирські землі. В цей же час на Полтавщині виникли перші соціалістичні форми господарювання на селі — 14 сільськогосподарських артілей та товариств спільного обробітку землі х.
Однак соціалістичне будівництво було зірване навалою імперіалістичних загарбників і внутрішньої контрреволюції. В лютому 1918 року на Україну, за угодою з контрреволюційною Центральною радою, почали наступати німецькі війська.
На заклик більшовицької партії трудящі Полтавщини стали на захист Батьківщини. 24 лютого Полтавський губернський з’їзд Рад закликав «усіх товаришів робітників і селян йти в ряди революційних батальйонів і стати на захист революції, на захист Радянської влади, землі і волі».
З усіх повітів губернії направлялися загони добровольців до Полтави, куди 27 лютого переїхав з Києва уряд Радянської У країни — Народний Секретаріат та ЦВК. Трудящі Полтавщини подавали всіляку допомогу червоногвардійським загонам, які після загарбання 1 березня німецько-австрійськими військами та українськими буржуазними націоналістами Києва відступали до Полтави.
Пліч-о-пліч з революційними загонами стримували наступ окупантів загони Червоного козацтва, створені в ці дні на Полтавщині.
Щоб централізувати керівництво окремими революційними загонами, 7 березня 1918 року головнокомандуючий військами України В. О. Антонов-Овсієнко видав наказ про створення Полтавського, Бахмацького та Знам’янського фронтів. Командуючим Полтавським фронтом став В. І. Кіквідзе, а підпорядковані йому загони були об’єднані в 4-у армію і зайняли оборону поблизу Полтави. 14 березня, згідно з постановою Народного Секретаріату, Полтавська губернія перейшла на воєнне становище. У всіх містах та селах Полтавщини запроваджувалася військова і трудова повинність.
Запеклі бої точилися з 18 по 22 березня в районі Лубен і Ромодана, де наступ окупаційних військ стримували загони під командуванням В. М. Примакова. Впертий опір ворогові чинили і на інших ділянках фронту.
Однак під тиском переважаючих сил радянські війська змушені були відступити. 21 березня німецькі окупанти захопили Лохвицю та Хорол і почали просуватися на Полтаву. Окупувавши 29 березня місто, вони незабаром встановили у всіх населених пунктах губернії режим колоніального і буржуазно-поміщицького гноблення. Спекулюючи на фальшивих лозунгах «самостійності України», гетьманський уряд, створений під захистом німецьких багнетів контрреволюційною поміщицькою організацією «Союзу хліборобів», проводив політику відкритого терору проти робітників і селян. У всі волості губернії направлялися численні «експедиції» для стягування контрибуцій. Поміщики та капіталісти, що повернулися в обозі австро-німецької армії, вимагали відшкодування всіх збитків. їх всіляко підтримував гетьманський уряд.
Проте населення Полтавщини ухилялося виконувати накази та розпорядження окупаційних і гетьманських властей. Приєднавшись до організованого і керованого більшовиками Всеукраїнського страйку залізничників, 20 липня оголосили страйк робітники і службовці Полтавського вузла. Слідом за ними — залізничники Кременчуцького вузла та робітники Крюківських залізничних майстерень. Посилювався страйковий рух робітників інших галузей. Наростав повстанський рух. У Полтаві та навколишніх селах повстанські загони створювалися під керівництвом члена Полтавського губповстанкому Г. П. Кондратка, М. М. Лістрового та інших.
У Кременчуцькому повіті успішно боровся з окупантами загін під керівництвом більшовика Ф. В. Попова. Створений у Кобеляцькому повіті загін, яким командував Я. Р. Огій, діяв і на території Полтавського та суміжних повітів. Організовувались повстанські загони також у Зіньківському, Миргородському, Лубенському, Хорольському та інших повітах.
Для організації боротьби проти німецьких окупантів та гетьманців скрізь у партизанські загони направляли більшовиків. На Полтавщині працювали в підпіллі 511 комуністів. Усією боротьбою проти окупантів і гетьманського уряду керував Полтавський губернський підпільний комітет більшовиків. Виконуючи рішення І з’їзду КП(б)У (5—12 липня 1918 року), більшовики Полтавщини розгорнули велику роботу по організації військово-революційних комітетів та революційно-повстанських осередків. Багато допомогав їм Ю. М. Коцюбинський — член Центрального військово-революційного комітету та член ЦК КП(б)У, направлений на Полтавщину після І з’їзду КП(б)У. Начальником штабу повстанських загонів Чернігівської та північної частини Полтавської губернії був призначений М. Г. Кропив’янський.
На час II з’їзду КП(б)У (17—22 жовтня 1918 року) в 11 повітах Полтавської губернії діяли підпільні партійні організації. Ще в середині серпня 1918 року під керівництвом підпільного губкому відбувся губернський з’їзд повстанських комітетів, що прийняв рішення готуватися до загального повстання.
Активізації повстанського руху на Полтавщині в цей період значною мірою сприяли також учасники Таращанського повстання, які на початку серпня, прорвавши вороже кільце, переправилися недалеко від Канева через Дніпро, щоб пробитись до кордонів РРФСР, у т. зв. «нейтральну зону». На території Лубенського, Хорольського, Кременчуцького та Полтавського повітів повстанські загони мали збройні сутички з регулярними австро-німецькими та гетьманськими військами.
Разом з тим більшовики Полтавщини розгорнули широку агітаційно-пропагандистську роботу в окупаційних частинах, що сприяло революціонізуванню німецьких солдатів. 13 листопада 1918 року губернський староста з тривогою повідомляв гетьманський уряд, що «представник німецьких солдатів Полтавського гарнізону обіцяє свою підтримку місцевим більшовикам». І дійсно Рада солдатських депутатів німецького гарнізону подала допомогу партизанським загонам, які 27 листопада захопили Полтаву і утримували її протягом двох днів, відновивши Радянську владу.
Під керівництвом комуністів розгорталась повстанська боротьба і проти Директорії, яка, вдаючись до соціальної та національної демагогії і спираючись на підтримку німецького командування, в грудні поширила свою владу на Полтавщину. Активно боролися проти петлюрівців повстанці села Путового Полтавського повіту. Розгортався повстанський рух у Хорольському, Миргородському та інших повітах. Боротьба трудящих в тилу Директорії сприяла швидкому просуванню радянських військ в напрямі до Полтави. Партизани подали відчутну допомогу частинам 2-ї Української Радянської дивізії, які 18 січня розгорнули бої за місто. Після визволення Полтави 19 січня частини 2-ї дивізії і повстанські загони продовжували громити петлюрівців, відтісняючи їх до Дніпра. Таким чином, протягом січня 2-а Українська Радянська дивізія і повстанські загони визволили всю Полтавщину.
В ході визволення населених пунктів губернії від націоналістичного вояцтва почали створюватись надзвичайні органи Радянської влади на місцях — революційні комітети.
Волосні і сільські ревкоми створювалися під керівництвом представників повітових ревкомів та місцевих партійних організацій. Часто в селах ревкоми організовувалися з ініціативи політичних комісарів військових частин, як це було, наприклад, у багатьох населених пунктах Полтавського повіту.
Подекуди з приходом радянських військ відразу створювались Ради, а іноді функції органів влади виконували комітети бідноти.
Вже в січні 1919 року, за наказом Полтавського ревкому, було розпущено міську думу, губернські і повітові земські збори, у лютому — ліквідовано старі продовольчі установи — губернський продовольчий комітет, губернське хлібне бюро, комісії постачання.
На кінець лютого ревкоми передали владу Радам. Здійснюючи рішення VIII з’їзду РКП(б) та III з’їзду КП(б)У, партійні і радянські органи приділяли величезну увагу зміцненню союзу робітничого класу з трудящим селянством. Питання організації та зміцнення Радянської влади на місцях стояли в центрі уваги губернського з’їзду Рад, що відбувся 15—17 квітня 1919 року. З’їзд визначив також конкретні заходи по здійсненню продовольчої та земельної політики Радянської влади. До складу губернського виконавчого комітету з’їзд обрав 25 чоловік, 23 з них були комуністами.
На червень 1919 року в губернії було 1479 комуністів та 1356 співчуваючих, які виступали активними провідниками політики Комуністичної партії.
Кращі свої сили губернська партійна організація направляла на продовольчу роботу. Величезного значення надавала вона здійсненню аграрних законів Радянської влади.
Вірним помічником партійної організації була Полтавська Спілка Робітничої Молоді, яка оформилась у січні 1919 року. Багато сил докладали партійна та комсомольська організації губернії, щоб придушити опір контрреволюційного куркульства, яке особливо активізувалося навесні 1919 року. Тільки у квітні на Полтавщині, за даними Народного Комісаріату внутрішніх справ УРСР, було зареєстровано 17 куркульських виступів. Організаторами куркульських заколотів були буржуазно-націоналістичні партії. У Полтаві петлюрівські агенти створили головний штаб усіх буржуазно-націоналістичних змовників, що діяли на Лівобережній Україні. В Миргороді був їх оперативний пункт. Пліч-о-пліч з трудящими Полтавщини проти куркульсько-націоналістичних заколотів на території губернії боролися бійці 1-го Полтавського інтернаціонального полку, сформованого в Полтаві в лютому 1919 року.
12 травня 1919 року, у зв’язку з небезпекою наступу банд Григор’єва, губернський виконавчий комітет створив військово-революційний штаб Полтавської групи, до якого тимчасово перейшла влада в губернії. Трудящі Полтавщини рішуче виступили на боротьбу проти григор’євців. Зокрема, в розпорядження революційного штабу Полтавської групи було передано бойовий загін (75 чол.), створений з членів Полтавської партійної організації та співчуваючих, загін з 70 чоловік, організований Пирятинським повітовим партійним комітетом. В бою під Кобеляками поряд з бійцями Червоної Армії проти григор’євців взяв участь загін, створений комуністами Кременчука.
Влітку 1919 року робітники і селяни губернії палко відгукнулися на заклик ЦК РКП(б) і В. І. Леніна «Всі на боротьбу з Денікіним!». На фронт вирушали загони добровольців. Губернський комітет оборони, створений у червні 1919 року згідно з настановами ЦК РКП (б) та ЦК КП(б)У, забезпечував успішне формування їх та постачання загонам усього необхідного.
У 2-й половині липня добірні дивізії денікінської «Добровольчої армії» розгорнули навальний наступ на Київ через Полтаву з району Костянтинограда, Охтирки та Лебедина.
На Полтавській ділянці фронту денікінцям протистояли бійці 46-ї стрілецької дивізії та червоні козаки під командуванням В. М. Примакова, які стійко стримували навальний натиск переважаючих сил ворога, забезпечуючи тим самим планомірний відступ радянських військ та евакуацію військового спорядження.
В. М. Примаков — командир червоних козаків, писав пізніше, що вимушений відступ з Полтавщини не ослабив, а посилив їх ряди. «З кожного села з нами відходив актив сільради, відходив партійний осередок, відходили комсомольці… Одночасно наші ряди поповнювались дрібними місцевими загонами кіннотників і кінної міліції».
Наприкінці липня — на початку серпня 1919 року денікінці захопили всю Полтавщину. Встановивши режим кривавої диктатури поміщиків та капіталістів, вони нещадно розправлялися з робітниками. Повернувшись у свої маєтки, поміщики примушували селян працювати на них безплатно, а в разі непокори викликали каральні загони. Так, у Кременчуцькому повіті поміщики накладали на селян сіл Миколаївки (нині Фрунзівка), Майжелії і хутора Кармазинського (тепер Глобинського району) контрибуцію в сумі 800 тисяч карбованців.
Організаторами боротьби трудящих за відновлення Радянської влади були більшовики. Зафронтове бюро ЦК КП(б)У направило для підпільної роботи на Полтавщині 9 чоловік — у Полтаву, Пирятин, Лубни, Лохвицю, Хорол. Майже у всіх повітах Полтавщини діяли підпільні більшовицькі організації, які вели велику роз’яснювальну роботу серед населення та формували партизанські загони.
Полтавський підпільний губернський комітет партії, як і Полтавський губернський революційний комітет, з метою кращої конспірації, було створено в Кременчуці. Губернський комітет керував роботою партійних організацій губернії, координував дії партизанських загонів, видавав листівки, відозви, підпільну газету «Дело революции», яка закликала трудящих до активної партизанської боротьби проти денікінців.
Активну допомогу підпільному губкому партії подавали комсомольські організації. У Кременчуці і Полтаві скликалися делегатські наради комсомольських осередків. На одній із таких нарад у Кременчуці було намічено склад губкому комсомолу Полтавщини. Комсомольці поширювали серед населення нелегальну літературу, виконували обов’язки зв’язківців та інші доручення.
Партизанський рух на території губернії особливого розмаху досяг у жовтні — листопаді 1919 року. Тут діяли великі партизанські з’єднання, військово-оперативне керівництво якими здійснювали реввійськрада та штаб повстанських військ Лівобережної і південно-східної частини Правобережної України. Тільки Полтавська бригада, якою командував Я. 3. Покус, уродженець села Сомівки Костянтиноградського повіту (тепер Харківської області) налічувала 4000 бійців.
Загони партизанів двічі наступали на Полтаву, 4 жовтня вони зайняли місто і утримували його протягом 5 годин, завдавши великих втрат білогвардійцям. Розгортаючи наступ, Червона Армія діяла разом з партизанськими загонами.
З Харкова в напрямі Полтави наступав правофланговий полк 41-ї дивізії 14-ї армії. 10 грудня він підійшов до станції Полтава—Південна. Слідом за ним з району Охтирки виступила 45-а дивізія 14-ї армії. З півночі наступала Окрема кавалерійська бригада 62-ї дивізії 12-ї армії, яку підтримувало партизанське з’єднання, що мало на озброєнні 1500 багнетів і 300 шабель, 75 кулеметів і 3 гармати. Коли радянські війська підійшли до Полтави, військово-революційний штаб Полтавщини 5 грудня дав наказ усім повстанським загонам «негайно приступити до захоплення міст і сіл, до відновлення в них влади Рад».
Перетнувши залізничну лінію Харків — Полтава, радянські війська паралізували дії денікінців, що були в Полтаві, і порушили їх зв’язок з основними силами в районі Харкова. Денікінці, не маючи змоги чинити опір, відступили в напрямі на Катеринослав і Кременчук.
Партизани ударами по тилах ворога допомогли радянським військам визволити і Кременчук (20 грудня 1919 року) та інші міста і села Полтавщини.
Під безпосереднім керівництвом Полтавського губернського комітету партії створювалися революційні комітети. Ця робота проводилася в умовах гострої боротьби проти меншовиків та інших дрібнобуржуазних і націоналістичних партій, які всіляко намагалися підірвати радянське будівництво.
Губернський та повітові партійні комітети посилали своїх представників на місця, де вони вели агітаційну роботу серед мас, роз’яснюючи їм суть і завдання Радянської влади, організовували партійні осередки та ревкоми. Велику роботу серед населення розгорнули працівники відділу по роботі на селі, створеного при Полтавському губкомі в січні 1920 року на чолі з Ю. М. Коцюбинським.
Про зростання авторитету Комуністичної партії і Радянської влади серед трудящих губернії яскраво свідчили вибори до Рад, що відбулися у березні — квітні 1920 року.
На 3-му Полтавському губернському з’їзді Рад (24—26 квітня) з 314 делегатів було 290 комуністів та співчуваючих їм. До складу губернського виконавчого комітету, якому губревком передав свої повноваження, увійшли тільки комуністи. У своїй діяльності по налагодженню господарського життя, здійсненню продрозверстки та розподілу серед селянських мас поміщицької землі революційні комітети, а потім виконкоми Рад виходили з настанов В. І. Леніна та резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні».
Величезну допомогу партійним та радянським органам Полтавщини подавали в цій роботі ЦК КП(б)У та Радянський уряд України. У травні, згідно з рішенням Політбюро ЦК КП(б)У, для партійної роботи на Полтавщину на місяць був відряджений М. О. Скрипник. У цей період Полтавський губернський комітет партії очолював В. І. Чернявський.
У жовтні, за рішенням Політбюро ЦК КП(б)У, на Полтавщину було відряджено голову ВУЦВКу Г. І. Петровського з агітпоїздом ім. В. І. Леніна.
Революційний запал і провідна роль комуністів, нове, свідоме ставлення широких мас трудящих до праці яскраво виявилися в організації численних суботників і недільників по відбудові підприємств, комунального господарства, заготівлі палива тощо. Так, 7 лютого 1920 року в Крюкові відбувся масовий суботник по відбудові міста, 22 лютого загальноміський недільник у Кременчуці, 13 березня — недільник по відбудові кременчуцької пристані, 18 вересня — масовий суботник у Полтаві. Протягом року відбулося 118 комуністичних суботників у селах Полтавщини.
Трудящі губернії взяли активну участь у всеросійському суботнику 1 травня 1920 року. Його підготовкою і проведенням керувала спеціальна комісія, створена губкомом КП(б)У. В Полтаві на першотравневий суботник вийшли 2590 комуністів і безпартійних. Успішно він пройшов також у Гадячі, Миргороді, Карлівці, Пирятині, Лубнах, в селах Абазівці, Новоселівці, Климівці, Бугаївці та інших.
Велику роль у справі зміцнення Радянської влади відіграли комітети незаможних селян (комнезами). За даними Народного Комісаріату внутрішніх справ УРСР, лише за період з 9 травня по 1 серпня на Полтавщині було створено 810, а на 10 жовтня 1920 року — 1234 комітети незаможних селян. Незаможники Полтавщини допомагали Червоній Армії громити білополяків та врангелівців. Всюди в губернії формували і відправляли на фронт ескадрони добровольців. На один тільки врангелівський фронт з Полтавщини пішло понад 1000 незаможників.
Нещадно боролися члени КНС проти куркульських банд. Восени 1920 року в багатьох повітах губернії створювалися т. зв. «зведені загони» з числа працівників повітових партійних та виконавчих комітетів, продштабів, членів КНС. Були створені також для боротьби з бандами кавалерійський і тачаночний загони.
Не залишали поза увагою партійні та радянські органи губернії і охорону здоров’я трудящих. Вже 10 травня 1920 року губернський відділ охорони здоров’я відкрив у селі Горбанівці Полтавського повіту, в колишній поміщицькій садибі, санаторій для туберкульозних. Діяла Рада захисту дітей, створена при Полтавському губвиконкомі 15 червня 1920 року. До організації дитячих закладів, їдалень, збирання для дітей одягу, взуття і продовольства залучалась широка громадськість.