Хорол, Хорольський район, Полтавська область
Хорол — місто, районний центр, розташоване на правому березі річки Хорол, віддалене від однойменної залізничної станції на 5 км, від Полтави по шосейній дорозі на 111 км, а по залізниці на 146 км. Через Хорол пролягає дорога від автотраси Київ—Харків на Семенівку і Глобине. На північ і захід від міста розкинувся степ, аж до заплави Сули і берегів Кременчуцького моря. Населення 11,6 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані села Глибока Долина, Куторжиха, Пристань, Радьки, Середнє, селище Нове (біля залізничної станції). Всього населення по міській Раді 13,916 чоловік.
Походження і значення назви «хорол» лінгвісти і етнографи пояснюють но-різному. Російський лінгвіст і письменник Лев Успенський стверджує, що слово «хорол» слов’янського походження і назва міста походить від назви річки, що в буквальному розумінні означає «швидкий». Є припущення що слово це тюрського походження і означає намет, табір, житло.
Перша згадка про Хорол зустрічається в духовній Володимира Мономаха (за 1083 р.), в ній написано: «Томъ же лътЬ гонихомь по половьцихъ за Хоролъ, иже Горощинъ взяша, и ходихомъ за Сулой». Отже поселення існує понад 980 років і є одним з найстаріших на Полтавщині. Стародавній Хорол містився на високих горбах правого берега тоді повноводної річки, мав оборонне значення. Друга згадка про Хорол відноситься до 1111 року. Тоді, під час походу руських князів у придніпровські степи на половців руські залишили сани в Хоролі через бездоріжжя. («Иту сани пометаша»). Хорол був свідком безперервних кривавих сутичок слов’ян з кочовими племенами. Так, 1185 року біля Хорола відбулася битва русичів з половцями хана Кончака, який сам ледве уник полону. Руські воїни перемогли і визволили Хорол. 1215 року половці дійшли до Переяслава. Князь Володимир Всеволодович з дружиною переслідував їх від Переяслава до Хорола, але під час переправи через річку зазнав поразки і потрапив у полон.
Тяжкого лиха зазнав Хорол в часи татаро-монгольського нашестя. Життя в зруйнованому Хоролі занепало і з середини XIII століття про нього в історичних документах сліди губляться.
Відродження його починається в кінці XVI століття. В «Книге большому чертежу» зазначається, що від Дніпра вверх по Пслу 50 верст, впадає річка Хорол, а від Сули на Хоролі від устя 20 верст град Хорол; на тій же річці на Хоролі Миргородок. А град Хорол від Лубен 20 верст.
У 20-х роках XVII століття Хорол, як і все Посулля, загарбали польські магнати Вишневецькі. Страждаючи від утисків шляхти, жителі Хорола у 1638 році приєдналися до селянсько-козацького повстання, очолюваного Яковом Острянином і Карпом Скиданом. Повстанці тоді захопили Кременчук, Хорол, Омельник, Говтву.
На той час Хорол вважався великим містом на Полтавщині, яке налічувало 1279 господарств. З 1648 року стає сотенним містечком Миргородського полку і залишався «сотнею» до ліквідації полкового устрою на Лівобережній Україні. Першим Хорольським сотником був Джуна Фесько.
Святково відзначили жителі міста урочистий акт возз’єднання України з Росією. Урядову делегацію в Хоролі очолювали дворянин Михайло Воєйков і піддячий Григорій Іванов. Населення міста одностайно ствердило рішення Переяславської Ради про возз’єднання України з Росією.
Хорольці по праву гордяться тим, що їх сотня, яка діяла у складі Миргородського полку, проявила мужність і відвагу у Полтавській битві 1709 року. У складі російських військ хорольські козаки у 1711 році ходили аж за Прут, беручи участь у війні з Туреччиною.
З введенням в країні нового адміністративного поділу Хорол у 1782 році став повітовим містом і входив спочатку до Київського, а потім Чернігівського намісництва. З 1796 року увійшов до складу Малоросійської губернії, а з 1802 року — Полтавської губернії.
В кінці XVIII століття Хорол одержав свій герб. Зображення цього герба і зараз можна бачити на фасаді Полтавського краєзнавчого музею: На червоному полі хрестоподібно покладені шабля і стріла гострими кінцями вниз.
В ці роки на Хорольщині зміцнюється велике землеволодіння. Цариця Катерина II щедро дарувала своїм улюбленцям землі з селянами. Її указом за князем Родзянком, виходцем з старого українського дворянського роду, було закріплено на вічне володіння 24 тис. десятин землі в Хорольському повіті. Хорольці знали цей зажерливий рід здавна. Родоначальник його — Василь Родзянко, колишній сотник виявив себе як солдафон і жорстокий сатрап.
Крім соціальних утисків, викликаних посиленням кріпацтва, трудящі Хорола терпіли ще й від стихійного лиха.
В кінці XVIII століття в Хоролі сталася велика пожежа, яка знищила майже все місто. Значна частина жителів розорилася вщент. Відбудова його проходила повільно і в менших розмірах. Населення міста на 1810 рік становило 4244 чоловік. Сезонних заробітчан прибувало сюди щороку до 15 тис. чоловік. Складалося, місто з двох кварталів і мало передмістя — урочища Зубанівку і Кирстівку. Більшість жителів становили козаки. В першій чверті XIX століття Хорол відомий вже як промислове і торгове місто. Тут було 2 цегельні, 3 солодовні, 4 пивоварні. На околицях міста працювали 2 винокурні, 24 вітряних і 3 водяних млини. Щотижня тут збиралося 2 базари, а протягом року 4 ярмарки. В місті було відкрито 24 шинки і один трактир.
Багатовіковою історією Хорола та всього краю цікавилися і збирали матеріал про життя і долю народу, його звичаї і традиції письменники і діячі культури. У 30—40 роках XIX століття Полтавщину відвідав великий український Кобзар Т. Г. Шевченко. Він був у Веселому Подолі, Вишняках, у Хоролі і зібрав чималий матеріал про Хорольщину. Про Хорол і Вишняки Шевченко згадує у своїй повісті «Близнецы». На цей час припадає творча діяльність уродженця Хорола, одного з визначних етнографів-фольклористів М. А. Цертелєва (1790—1869). Його ім’я добре відоме в українській літературі як першого видавця і дослідника українських народних дум та історичних пісень. В своїй передмові «О старинных малороссийских песнях» Цертелєв писав, що у старовинних українських піснях виявляється поетичний геній, дух, звичаї, висока моральність українського народу, що носіями цієї поезії є народні співці—кобзарі, які, подібно до древніх рапсодів, переходячи з одного місця в інше, оспівують подвиги вітчизняних героїв. Він є автор збірника «Опыт собрания старинных малороссийских песен» (1819). Цертелєв листувався з Т. Г. Шевченком.
Хоч і давня історія Хорола, але тільки через 8 століть тут виникають перші навчальні заклади. Першим з них було приватне училище, засноване у 1813 році. Через два роки виникає двокласне чоловіче училище, а ще через 20 років приходське училище. В 1850 році в Хоролі почали працювати лікарня і аптека.
Проведення реформи 1861 року супроводжувалося «звільненням селян від землі». Користуючись даними статистики, В. І. Ленін підкреслював, що в Хорольському повіті 40,8 процента селянських дворів не мали своїх посівів або мали всього до 3 десятини на двір. В повіті не вистачало свого хліба навіть у кращі високоврожайні роки.
Селянство усвідомило грабіжницький характер реформи. В донесенні Полтавського губернатора міністру внутрішніх справ говориться про заворушення в ряді повітів, в тому числі і в Хорольському. Селяни відмовлялися відбувати поміщикам повинності. Для придушення заворушень викликались військові команди. Селян зганяли на площу і сікли «головних винуватців», а нерідко і всіх жителів.
Всевладдя дворян, яких було засилля на Хорольщині, залишалося і після реформи. За стастистикою на 1885 рік в одному тільки Хоролі їх жило 294, серед них 137 потомствених. У повіті їх нараховувалось 1103. Дворяни зосереджували в своїх руках дев’ять десятих всієї площі приватновласницьких земель. П’ять найбільших з них володіли більш як по 3 тис. десятин землі. Це відомі визискувачі трудящих магнати Родзянки, Базилевські, Позени, Капністи, Гудим-Левковичі. Поміщики, користуючись дешевою робочою силою розорених селян, все більше пристосовували своє господарство до потреб капіталістичної економіки, що все більше розвивалася в країні, щороку збільшували виробництво хліба на продаж. В кінці XIX століття Хорол зв’язується залізницею з Кременчуком і Ромоданом. Це сприяло посиленню торгових зв’язків, більш швидкому проникненню капіталістичних відносин на село. Так, у 1898 році з станції Хорол лише зерна було відправлено 720 тис. пудів, а в наступному році — 630 тис. пудів. Всього за рік станція відправляла понад 1,5 млн. пудів різних вантажів. В цей же час обезземелені селяни, шукаючи засобів до існування, тисячами йшли на далекі заробітки та займалися ремісництвом. За переписом 1898 року в повіті і Хоролі нараховується близько 4,5 тис. ремісників, у т. ч. 1189 ткачів, 694 чоботарі, 620 кравців.
Страждаючи від рештків феодального гніту і нового капіталістичного, бідуючи від нестачі землі, хорольці не припиняли боротьби за землю.
Та ще більшого розмаху набрав революційний рух у 1905—1907 рр. Звістка про події 9 січня швидко поширилась по країні. Дійшла вона й до Хорола, викликавши хвилю протестів.
У місті та повіті розповсюджувалися революційні листівки, прокламації, в яких засуджувалось криваве злодіяння царизму. 24 квітня хорольський повітовий справник в своєму таємному донесенні писав, що в Хоролі виявлені прокламації злочинного змісту. 29 квітня цього ж року в Хоролі в урочищі Кобищани були розкидані по вулиці друковані прокламації під заголовком «Перше Травня». 18 червня 1905 року в рапорті пристава 4-го стану говорилось, що ведеться справа проти селянина Хорола Стрижака, який осмілився виступити «проти священої особи государя імператора». Пристав вбачав у цьому «характер політичного злочину». Уже навесні і влітку 1905 року в повіті посилились виступи селян за повернення відрізків, общинних пасовищ і лісів, за підвищення платні строковим сільськогосподарським робітникам. «Червоний півень» гуляв тоді в маєтках поміщиків Васенка і Стефановича, Капніста і Гудим-Левковича. Враховуючи все це, повітовий справник, щоб запобігти ще більшим безпорядкам в день обнародування царського маніфесту 17 жовтня 1905 року, просив вислати в Хорол хоча б один загін кінних поліцейських.
В Хоролі протягом всього 1905 року відбувалися мітинги, демонстрації. Хорольські робітники брали участь у жовтневому загальному політичному страйку.
Наприкінці 1905 року губернські власті направили в Хорол військові загони, серед яких особливою жорстокістю відзначалась сотня терських козаків. На третій день релігійного свята різдва (січень 1906 р. за н. ст.) козаки побили на площі міста 20 чоловік «бунтарів». На знак протесту наступного дня у місті відбулась стихійна демонстрація, в якій брало участь до 300 чоловік.
В місті і повіті широко розповсюджувалась нелегальна література. Як доповідав ротмістр Флоринський 3 вересня 1906 року, на ст. Хорол прийшов цілий ящик нелегальної літератури, а через місяць на вулицях міста було розкидано різних
прокламацій в кількості 46 примірників, з них 27 під заголовком «Пролетарі всіх країн, єднайтеся» та з текстом «Марсельєзи» і «Варшав’янки».
Великий революційний вплив на селян і городян мали кадрові робітники, що довгий час працювали на заводах, шахтах, на транспорті і з тих чи інших причин приїжджали в Хорол і села повіту.
У роки столипінської реакції процес класової диференціації села повіту ще більш посилився. Куркулі виходили з общини, створювали хутори і відруби. Йшли на хутори і дехто з бідних селян. Вони, як правило, швидко втрачали землю і потрапляли зразу ж у кабалу до куркулів. По кількості хуторів Хорольський повіт займав у 1910 році третє місце в губернії (після Кобеляцького і Полтавського). Багато селян, шукаючи кращої долі, переїжджало на переселення в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід.
Про матеріальний стан жителів міста у переджовтневі роки яскраво свідчить соціальний склад населення. За переписом 1910 року, в Хоролі нараховувалось 1421 господарство. З них 165 належали заможним власникам — дворянам, купцям тощо, 364 — козакам, 191 селянам. В той же час понад 46 проц. сімей не мали власних будинків. Це були переважно бідняки, ремісники, наймити, робітники. Напередодні першої світової війни Хорол, повітове місто, не мав жодного великого промислового підприємства. Тут нараховувалось 19 дрібних підприємств, серед них 4 млини, олійниця, пивоварний завод та кілька майстерень. Більшість з них по технічному оснащенню залишалися на рівні XIX століття. Працювало на кожному з них по 3—6 чоловік, а разом на всіх підприємствах працювало 104 робітники. Кількасот чоловік займалися різними ремеслами, серед них було 109 мулярів, 45 столярів, 31 тесляр, 157 шевців, 20 малярів, 45 ковалів, 34 візники тощо. Багато чоловіків і жінок йшли на далекі заробітки в інші губернії.
Економічному становищу Хорола відповідав і рівень освіти. Процент тих, хто знав грамоту, серед чоловіків дорівнював 58, а серед жінок — 34. У повіті він був ще нижчим. Чоловіків письменних нараховувалось 39 проц., а жінок — 9,6 проц. До того ж абсолютну більшість серед письменних становили вихідці із заможних верств населення. В Хоролі діяло, кілька початкових шкіл. Лише у 1908 році тут відкрито казенне реальне училище. Та за відсутністю коштів для будівництва спеціального приміщення його спочатку розмістили в приміщенні винного складу. Пізніше було відкрито і жіночу гімназію. Училище забезпечувало місцями перш за все дітей заможних. Діти селян (переважно заможних) становили близько 17 процентів. Відкриття реального училища внесло дещо свіже в похмуре життя повітового міста. Тут відзначалися такі дати, як 100-річчя з дня народження М. В. Гоголя (1909), 200-річчя з дня народження М. В. Ломоносова, 100-річчя Вітчизняної війни (1912) тощо. Таким залишався Хорол до 1917 року.
1917 рік докорінно змінив життя Хорола.
Повалення самодержавства стало сигналом до революційних виступів в Хоролі і повіті. У перших числах ‘квітни в, місті виникла Рада робітничих депутатів.
Влітку 1917 року відбувся повітовий з’їзд Рад. Більшовицькою меншістю керував тов. Васильченко, що прибув перед цим з Києва. До неї входили Яків Кологривенко, Рубахін, Андреев та інші.
Місцева буржуазія, сіючи ілюзії широкої демократії, створює в Хоролі так званий громадський комітет, який визнав правомочними повноваження поміщика С. Родзянки, призначеного повітовим комісаром Тимчасового уряду.
Незабаром у Хоролі з’явилась і так звана Національна Рада, адміністрація буржуазно-націоналістичної Центральної ради, яка теж пред’явила свої претензії на управління повітом.
Лютнева революція не розв’язала аграрного питання. Селянські виступи продовжувались. Селяни міста і повіту розбирали зерно і майно в поміщицьких маєтках і окремих куркульських господарствах, хліб, заготовлений для армії; захоплювали землю, знімали з роботи полонених і поденних робітників. Намагання властей шляхом «прийняття всіх заходів» аж до посилки каральних загонів, не стримувало селян. Про це яскраво свідчить скарга повітового комісара від 12 серпня 1917 року, в якій повідомлялось, що «всі захоплення земель відбуваються за постановою Хорольської Ради селянських депатутів і земельних комітетів, які не рахуються з циркулярами міністрів Тимчасового уряду». Не хотіли миритися трудящі з новою владою і з спробою відновити монархійний режим. Ось чому з обуренням і гнівом віднеслися хорольці до спроби контрреволюційного генерала Корнілова встановити військову диктатуру. Під впливом більшовиків Хорольська Рада спеціальною телеграмою заявила рішучий протест проти корніловської авантюри. Після розгрому корніловщини в Хорольській Раді ще більший вплив здобули більшовики.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції підняла до політичного життя всіх трудівників Хоролу і повіту. Один з найбільш активних учасників боротьби за Радянську владу на Хорольщині комуніст А. В. Дубовик живо відтворює ці незабутні історичні дні:
«Йшло засідання Хорольської Ради… на порядку денному—декрети II Всеросійського з’їзду Рад про мир і землю. Лжесоціаліст Малкін у своєму виступі, всіляко применшуючи значення Жовтневої революції, говорив, що в Росії запанувала анархія, гине культура. У Раді переважають більшовики, тому більшість не згоджується з ним. Одиноке верещання лжесоціаліста заглушається стоустим голосом істинних революціонерів і соціалістів: «Ні, навпаки, гине буржуазія, туди їй і дорога», «Хай живе вождь соціалістичної революції Ленін», «Давай Радянську владу». Бурхлива реакція всього залу закінчується урочистим співом «Інтернаціоналу». Рада прийняла резолюцію про підтримку Ради Народних Комісарів на чолі з В. І. Леніним. Виставляється і обгрунтовується вимога про встановлення Радянської влади на Хорольщині.
У місті і селах повіту проходили мітинги, демонстрації, на яких здебільшого приймались більшовицькі резолюції. В листопаді 1917 року селяни розподілили між собою майно і землю поміщика Котляревського, встановили контроль за маєтком графа Капніста.
В кінці 1917 року на кілька тижнів владу в Хоролі захопили війська Центральної ради. Та вже в першій половині січня 1918 року радянські війська звільнили Полтаву, Ромодан, Лубни і Хорол. Червоним військам допомагали хорольські червоногвардійці, а також робітники, які піднялись на боротьбу.
В Хоролі було створено військово-революційний Комітет, який взяв владу в свої руки.
Після визволення, 25 січня 1918 року, відкрився з’їзд трудівників Хорольського повіту, який на доповідь військово-революційного комітету ухвалив постанову про встановлення Радянської влади на Хорольщині. З’їзд висловив почуття братерської солідарності з революційним пролетаріатом і селянством Росії, підкреслив в своїй резолюції, що Рада Народних Комісарів відстоює інтереси трудящих, затаврував ганьбою калединщину та націоналістичну Центральну Раду. З’їзд обрав Раду селянських депутатів з представників усього повіту і виконавчий комітет, до складу якого увійшли представники всіх волостей. Від Хорольської волості увійшли — Д. Бакай і Ф. Гребінник.
Відновила свою діяльність парторганізація Хоролу, яка, за свідченням її членів, виникла ще після Лютневої революції. 19—20 квітня 1918 року Хорольська парторганізація у складі Полтавської губернської організації була представлена на Таганрозькій нараді, яка зробила перший крок до заснування КП(б)У.
Не пройшло і два місяці з часу відновлення Радянської влади як на Полтавщину вдерлися німецько-кайзерівські війська. Почався масовий терор, реквізиції, грабежі. З станції Хорол безперервно відправляли у Німеччину ешелони награбованого хліба, худоби. Відновлювались буржуазно-поміщицькі порядки. Почала діяти контрреволюційна «Українська демократична спілка власників», яка фактично перетворилась в штаб контрреволюційних сил повіту. Особливу догідливість окупантам виявляв землевласник С. Родзянко, який з часу проголошення «гетьманату» Скоропадського став повітовим старостою.
Окупанти і націоналісти переслідували радянських активістів. Вони схопили Івана Вареника, одного з активістів революційних подій влітку 1917 року в селі Єньках. Його привезли в Хорол і розстріляли. Перед смертю він вигукнув: «Хай живе Радянська влада!». 1 травня 1919 року його прах та інших жертв німецької окупації перенесли в центр міста. Над могилою встановлено обеліск.
На початку серпня 1918 року через територію повіту пройшли загони таращанців, які з боями пробивалися через Полтавщину до кордонів РРСФР. Рейд таращанців нагнав страху на німців і їх ставлеників та сприяв розвитку повстанського руху на Україні. Зокрема, на Хорольщині діяв партизанський загін на чолі з Г. Гриценком. Серед партизан багато було хорольців — Кирило Киприк, Іван Кишка, Яків Кологривенко та інші. В умовах окупації підпіллям керувала партійна організація. Активну нелегальну роботу в цей час вели Михайло Станкін, Петро Радько, Гнат Радько, Леонтій Гуляницький, Андрій Дубовик, Георгій Побідонос та інші. Хорольська парторганізація в цей час працювала під проводом Полтавського підпільного губкому, підтримувала постійний зв’язок з Кременчуцьким і Лубенським підпіллям.
У грудні 1918 року німецькі війська були вигнані. Але владу захопила на деякий час петлюрівська Директорія. Та недовго протримались і буржуазні націоналісти. Вже у січні 1919 року війська Червоної Армії при сприянні партизан визволили Хорол від петлюрівців. Знову відновилася Радянська влада. 23 лютого відбулось перше засідання Ради робітничих і солдатських депутатів. Обрано новий склад повітвиконкому. Головою став Михайло Станкін, заступником голови — т. Гончаров, делегатами на 3-й Всеукраїнський з’їзд Рад обрано тт. Станкіна і Сидоренка.
Мирна передишка була використана для запровадження в життя декретів радянського уряду, спрямованих на зміцнення влади Рад.
Повітовий з’їзд Рад, що проходив 18 березня 1919 року, прийняв ряд рішень, спрямованих на здійснення ленінського плану соціалістичного будівництва.
Організатор всіх заходів по зміцненню Радянської влади в Хоролі — партійна організація — нараховувала в цей час 20 членів партії і 40 співчуваючих. В місті почало виходити кілька газет: «Комуніст», «Вісті», «Юный труженик».
Парторганізація направляла на села інструкторів, які допомагали проводити новий землеустрій, вести боротьбу за хліб, зміцнювати владу Рад. Під її керівництвом здійснювалися заходи по забезпеченню робітників роботою, розгортанню діяльності органів народної освіти, охорони здоров’я трудящих, соціального страхування. Виникають кооперативні господарства. Першою почала працювати промартіль «Праця».
Значну роботу у вирішенні земельного питання відіграв комітет бідноти, що виник у Хоролі за ініціативи парторганізації в квітні 1919 року. Перший повітовий з’їзд комітетів бідноти, що відбувся в травні, розглянув питання про організацію комун на принципі добровільності.
Бойовими помічниками партії в боротьбі з контрреволюцією у здійсненні перших кроків соціалістичного будівництва виступали комсомольці. В Хорольській волості спілка Комуністичної молоді оформилась у липні 1919 року. Одними з перших її керівників були Козаков, Богуславський, Чернецький.
Перші кроки будівництва нового життя давалися більшовикам Хорола нелегко. В складних умовах громадянської війни цьому перешкоджали ще і різні партії і угрупування, як то українські есери, соціал-демократи інтернаціоналісти та інші.
Мирному будівництву нового життя не раз перешкоджали і різні банди.
Багато комуністів і комсомольців пішли на боротьбу з бандою Григор’єва. В запеклих боях поблизу с. Семенівки і Глобиного загинув керівник Хорольської чека Макар Михасько. З приводу розгрому банди хорольчани одержали привітання, в якому говорилось: «ЦК КП(б)У шле свій комуністичний привіт Хорольському повітвиконкому й побажання дальшої успішної роботи на трудовому славному посту. Хай живе Радянська влада!».
Та скоро насунула небезпека денікінської навали. Для організації відсічі ворогам влітку 1919 року в Хоролі створено штаб робітничої і селянської оборони, на чолі якого став Петро Радько. Штаб почав формування І Радянських добровольців. З окупацією денікінцями України проти них повсюдно піднімався партизанський рух. Він був настільки масовим і могутнім на Полтавщині, що партизани на деякий час визволили від денікінців Полтаву і Хорол. Керівники Хорольського підпілля мали постійний зв’язок з Харковом, одержували звідти інструкції і літературу. Під час однієї з таких поїздок провокатор видав Петра Радька і Михайла Станкіна. 30 жовтня денікінці по-звірячому закатували їх у Харкові. Трудящі Хорола свято зберігають пам’ять про своїх земляків. Іменами Радька і Станкіна названі вулиці міста.
Після визволення Хорола тут відновлено Радянську владу. Вже в грудні 1919 року почав діяти військово-революційний комітет Хоролу у складі: голови Вакуленка, військового комісара Рубахіна, комісара повітпродкому Максимова.
В перші місяці своєї діяльності ревкому доводилось, крім налагодження мирного життя, приділяти увагу боротьбі з куркульськими бандами. В розгромі банди Калиберди, що нараховувала кількасот чоловік, значну роль відіграв створений кінний загін під командуванням Григорія Спичака. У складі 1-ї Кінної він брав участь в розгромі білополяків та Врангеля.
З переходом до мирного будівництва партійна організація Хорола відповідно перебудувала свою роботу. Головними тепер стали питання економіки, які й обговорювались на повітовому з’їзді комуністичних осередків у квітні 1920 року. Навесні цього року відбулися вибори до місцевих Рад. Вони пройшли при великій активності трудящих і стали демонстрацією єдності бідноти, середняків і робітників та виявленням довір’я комуністичній партії. До виконкому Хорольської Ради було обрано 18 комуністів.
Дійовим помічником парторганізації і органам Радянської влади були комсомольці. В місті комсомольська організація відновила свою діяльність з січня 1920 року. В березні спілка нараховувала 52 члени, а в жовтні в місті і повіті діяло вже 9 первинних осередків, які об’єднували близько 200 членів.
Земельне питання, перевибори Рад, боротьба з бандитизмом, робота бібліотек, клубів, ліквідація неписьменності та багато інших питань — все це було в програмі діяльності комсомольської організації Хорола.
Все більше згуртовувалася і набирала сили біднота. З червня 1920 року в Хоролі і повіті створюються комітети незаможних селян. Уже в серпні такі комітети діяли в 16 волостях і 75 селах та хуторах. В кінці вересня проходив з’їзд комнезаможів. З 59 делегатів переважну більшість становили комуністи та ті, що співчували їм. Представники бідноти обговорили продовольче і земельне питання, про створення нових колективних господарств, про боротьбу з бандитизмом тощо.
З серпня 1920 року і по листопад 1922 року Хорол як повітове місто входив до складу новоствореної Кременчуцької губернії, а з розформуванням останньої його знову віднесено до складу Полтавської губернії.
Про багатогранне життя Хорола і повіту свідчать дані зведення інформаційного відділу ЦК від 30 серпня 1920 року.
Для будівництва нового життя необхідні були і нові кадри та активна участь всіх трудівників міста. З метою підготовки радянських кадрів партійний комітет відкрив з 1 травня двотижневі курси волорганізаторів. Велика робота провадилася серед жінок, які лише за радянського часу активно включилися до громадського, політичного життя. Жінвідділ в місті та в повіті взяв на облік 407 жінок—членів профспілки. На цей час 29 жінок вступили до лав Комуністичної партії.
Вже в перший рік мирного життя було багато зроблено для ліквідації тяжкої спадщини минулого — неписьменності серед населення. В місті і в селах відкривалися школи грамоти для дорослих. Активну участь в цій справі взяли вчителі, комсомольці.
Будівництву нового життя чимало шкодили класово ворожі елементи. Буржуазія міста всіляко саботувала заходи Радянської влади, куркульські банди вчиняли терористичні акти. На боротьбу з бандитизмом виступили комуністи, комсомольці, незаможники та численний актив трудового селянства і жителі міста. У бандитів конфісковувалося майно, відбиралась земля і розподілялася серед бідноти.
Нетрудові елементи притягалися до виконання різних громадських робіт.
Пам’ятним для хорольців був приїзд до них у 1920 році голови ВУЦВИКу Г. І. Петровського. З цього приводу 5 листопада відбувся надзвичайний з’їзд комнезаможів. На з’їзді тепло зустрінутий виступив Г. І. Петровський. Поздоровивши з закінченням громадянської війни, він побажав хорольцям успіхів у мирному соціалістичному будівництві, відмітив важливу роль в цій справі комнезаможів, як опори Радянської влади на селі.
Пожвавлення в громадсько-політичне життя міста внесли чергові вибори до Рад у 1921 році. У Хоролі і повіті абсолютну більшість місць в Радах одержали комуністи і співчуваючі їм.
З’їзд обрав повітвиконком у складі голови Рудича, секретаря Парнюка та членів Лазарева (раднаргосп), Сологуба (земвідділ), Матуса (охорони здоров’я), Гомона (народна освіта), Лихачова (військовий комісар), Александрова (продкомісар) і інші.
Схвально зустріли трудящі Хоролу рішення партії про перехід до нової економічної політики. Вже першого року продподаток був виконаний повністю. За успішне проведення продовольчої кампанії Кременчуцький губвиконком нагородив селян Хорольщини Червоним прапором.