Закарпатська область у другій світовій війні
В 1938 році над Чехословаччиною нависла реальна загроза поневолення її з боку гітлерівської Німеччини. В цей критичний момент яскраво розкрилося політичне падіння буржуазних націоналістів Закарпаття. Вони стали на шлях прямої зради інтересів українського народу. 11 жовтня 1938 року націоналісти створили т. зв. «Перший автономний уряд Підкарпатської Русі» на чолі з А. Бродієм, який відверто висловився на підтримку претензій Угорщини на територію Закарпаття. Разом з тим угорські іредентисти допомогли Угорщині й Польщі організувати терористичні банди «Сабад чапат» (2 тис. чол.) і «Карпатський легіонер» (майже 2 тис.чол.), які з жовтня 1938 року почали систематично нападати на територію Закарпаття.
З 25 жовтня 1938 року «уряд» Підкарпатської Русі очолив А. Волошин. Зв’язавши себе грабіжницькими економічними договорами з Німеччиною, створивши унітарну профашистську організацію УНО та терористичні загони «Карпатська Січ», яких озброювали і навчали есесівці, закарпатоукраїнські буржуазні націоналісти перетворилися на слухняних маріонеток Гітлера. По команді з Берліна вони провокували різні конфлікти, піднімали дикий лемент про майбутнє створення на базі Карпатської України «великої соборної України» і всіляко допомагали фашистським агресорам розчленовувати Чехословаччину.
Підступна політика заохочень з боку Англії, Франції та США допомогли Гітлеру і Муссоліні продиктувати рішення першого Віденського арбітражу, за яким Чехословаччина втрачала землі з територією 12400 кв. км, де проживало 1 млн. 100 тис. чоловік. Від Закарпаття на користь Угорщини було відрізано 1523 кв. км (12,1 проц.) території з населенням 173 233 чоловіки, в т. ч. міста Берегове, Мукачеве та Ужгород.
Єдиною силою, яка продовжувала мужню боротьбу проти фашистської агресії, були комуністи. На другий день після Віденського арбітражу Закарпатський крайком КПЧ звернувся до Праги та «уряду» Волошина з вимогою відкинути ганебне рішення і «виступити з протестом перед цілим світом». Знаходячись з 25 жовтня 1938 року на нелегальному становищі, комуністи перейшли до безкомпромісної викривальної боротьби проти волошинців, пояснювали трудящим, що правителі Карпатської України — агенти Гітлера і прагнуть погнати маси «в братовбивчу війну» проти СРСР.
Трудящі Закарпаття, виховані комуністами в дусі пролетарського інтернаціоналізму, відверто засуджували фашистсько-націоналістичні «плани» створення «Соборної України». Коли волошинський агітатор в одному з сіл Тячівщини на зборах сенсаційно повідомив, що скоро, мовляв, німці завоюють Радянську Україну і приєднають її до «Карпатської України», до трибуни підійшов літній селянин і з неповторним народним гумором сказав: «Ви нам говорите про те, що хочете прилучити Радянську велику Україну до цієї нашої Карпаторуської. Виходить, що ви хочете сердак пришивати до гудзика. Але ми робимо якраз навпаки: гудзик пришиваємо до сердака».
Та весна 1939 року виявилась трагічною для закарпатців. Гітлерівська зграя, прагнучи до загарбання Польщі, повної анексії Чехословаччини, готуючись до війни з СPСP, дала згоду на загарбання Закарпаття хортистською Угорщиною. «Карпатська Україна» згодом стала розмінною монетою, яку фашистський фюрер охоче кинув Угорщині, щоб ще міцніше прив’язати останню до Німеччини. 15— 18 березня 1939 року, коли німецькі війська загарбали чеські землі, угорська армія окупувала все Закарпаття.
З усіх країн світу тільки Радянський Союз рішуче засудив фашистське загарбання Чехословаччини. У відповідь на повідомлення німецького посла в Москві про включення Чехії до складу Німецької імперії Міністерство закордонних справ CPGP 18 березня 1939 року виступило з нотою протесту: «Дії німецького уряду послужили сигналом до грубого вторгнення угорських військ у Карпатську Русь і до порушення елементарних прав її населення». В ноті підкреслювалось, що уряд СРСР відкидає німецькі «аргументи» і не може визнати розчленування Чехословаччини. Тверда позиція Країни Рад надихала трудящих Закарпаття на боротьбу проти фашистського поневолення, вселяла їм віру і впевненість у своє недалеке визволення.
Під час окупації Закарпаття угорськими фашистами паралізувалося політичне життя краю, настала найбільш трагічна сторінка в його багатостраждальній історії. Загарбники встановили кривавий режим, проводили жорстоку політику денаціоналізації. Всі прогресивні організації були заборонені, без суду і слідства знищено багато людей. Лише в Хусті за перший місяць окупації фашисти розстріляли понад 100 чоловік. В Кривському концтаборі томилися сотні в’язнів, звідти їх по 40—50 чоловік окупанти вивозили до берега Тиси в районі Велятинського мосту і там розстрілювали, а тіла вбитих кидали у воду.
Майже 6 років тривав розгул фашистського терору. За неповними даними Надзвичайної комісії по розслідуванню і встановленню злочинів, заподіяних німецько-угорськими загарбниками за роки окупації, було кинуто в тюрми і концтабори 183 395 чоловік, з яких 114 982 по-звірячому замучені або спалені.
Загарбники вивозили із Закарпаття все, що тільки попадалося їм під руки. Вони реквізували 78,3 тис. голів великої рогатої худоби, 22,4 тис. коней, 25,6 тис. свиней, 18,6 тис. овець, 105,8 тис. домашньої птиці, 1 млн. 128,8 тис. цнт зерна, 130 тис. цнт борошна, багато деревини, солі та інших матеріалів.
Проти фашистського засилля комуністи Закарпаття вели невтомну боротьбу. Нелегальне бюро крайкому КПЧ, до складу якого входили О. Борканюк, І. Туряниця, С. Вайс, Д. Попович та Г. Феєр, переїхало до Хуста.
Звідти члени бюро налагоджували зв’язки з активом і організовували підпільні групи у вигляді «трійок» і «п’ятірок».
Нелегальну організаційну і політичну роботу проводили в Хустському районі Михайло Можарович, Олекса Тимко, Олекса Рущак, в Тячівському районі — Іван Ваш, Олександр Перець, Юрій Куцина, Василь Лева, у Воловецькому — Іван Ледней, Дмитро Тарахонич, Михайло Чепара, в Севлюському — Іван Кормош, Юрій Онуфрій, Елек Кіш, Михайло Габор, у Великобичківському районі — Іван Локота, Микола Климпотюк, Михайло Мацканюк, Іван Желізняк, Юрій Фе-гер, Василь Нямещук, в Рахівському — Василь Йонаш, Іван Бойко, Петро Думен, Микола Ролюк, у Свалявському — Юрій Гаджега, Йосип Роман, Юрій Тацій, Василь Куруц, в Ганицькому районі — Михайло Герич, Василь Черевко, Дмитро Подольський, в Нижньоверецькому районі — Іван Гафинець, Федір Бабинець, Олексій Грига, Олексій Курах, в Перечинському районі — Іван Кедю-лич, Павло Сірко, у Великоберезнянському — Михайло Затварницький, Герман Якубович, Микола Пекар, у Ставнянському — Іван Кобаль, Станко Планчак, Михайло Яцків, Михайло Лялько, в Іршавському — Василь Фущич, Амвросій Гудь.
В обстановці найжорстокішого терору комуністи зуміли видати декілька підпільних номерів газет «Карпатська правда», «Мункаш уйшаг» (угорською мовою) та «Наш глас» (словацькою мовою), друкували численні листівки, звернення і поширювали їх серед населення. В ряді сіл були створені нелегальні організації. Але ця робота в силу обставин не була доведена до кінця.
Члени бюро крайкому О. Борканюк, І. Туряниця, С. Вайс у березні 1939 року емігрували в Радянський Союз, а Г. Феєр — в Англію. Тимчасове керівництво підпільним крайкомом було доручено Йосипу Гавелці.
Йосип Гавелка почав налагоджувати зв’язки з підпільними групами і організував у Мукачевому друкування окремих підпільних видану.
В жовтні 1939 року Й. Гавелка нелегально виїхав до Москви. Повернувся на Закарпаття для продовження підпільної роботи в 1940 році, але був схоплений і закатований жандармами.
З метою налагодження керівництва партійним підпіллям в жовтні 1939 року до Москви разом з керівником Кошіцького підпільного партійного комітету Золтаном Шенгерцом їздив колишній член Закарпатського крайкому КПЧ Петро Варга. Тут з представниками Компартій Чехословаччини і Угорщини були з’ясовані партійно-організаційні і політичні питання. Було налагоджено зв’язки з комуністами Будапешта.
Під керівництвом комуністів робітники і селяни все ширше розгортали боротьбу проти окупаційних властей. Опір загарбникам значно посилився після визволення Червоною Армією західноукраїнських земель і возз’єднання Західної України і Північної Буковини з Українською РСР. Це вселяло віру закарпатцям у неминучість недалекого здійснення і їх віковічних мрій. Народні думки і прагнення висловив поет Закарпаття Дмитро Вакаров у вірші «Вересень 1939 року»:
Я вірю: днина скоро буде,
І щезнуть рубежі,
І між братами вже не буде
На півночі межі.
Однією з форм протесту проти фашистського режиму був масовий перехід закарпатців до СРСР. У зв’язку з цим окупанти застосовували драконівські заходи: у прикордонній смузі було заборонено палити світло в хатах, патрулі одержали наказ після першого попередження стріляти в тих, хто намагається перейти кордон. У серпні 1940 року було запроваджено смертну кару за «збройне насильство проти органів влади», «організацію повстання або заклик до його здійснення» тощо.
Фашистські органи вирішили покінчити з комуністичним рухом. Весною 1940 року підпіллю було завдано важкого удару, почалися масові арешти. До судової відповідальності окупанти притягли 395 чоловік. Серед них 49 чоловік звинувачувались у керівництві комуністичним підпіллям.
Після вступу Угорщини у війну проти СРСР терор на Закарпатті ще дужче посилився. 30 червня 1941 року уряд видав спеціальний циркуляр, в якому ставилась вимога негайно інтернувати всіх, хто був засуджений військовим трибуналом «в радянській або комінтернівській справах». До тих, хто в минулому проводив комуністичну діяльність або «тепер є небезпечним для спокою держави», застосовувалися найсуворіші адміністративні заходи. Багатьох патріотів було поставлено під суворий поліцейський нагляд: їм категорично заборонялося залишати територію міста чи села без відповідного дозволу, відвідувати громадські місця, користуватися телефоном тощо. Крім того, вони щотижня повинні були з’являтися на жандармську станцію і відмічати свою присутність.
Для дальшої активізації антифашистської боротьби та розгортання партизанського руху на Закарпатті в січні 1942 року в районі Ясині був висаджений десант на чолі з колишнім секретарем крайкому КПЧ О. Борканюком. До складу групи входили М. Можарович, С. Габерман та інші. Звістка про повернення на Закарпаття О. Борканюка піднесла бойовий дух підпільників. Та незабаром хороброго патріота фашисти заарештували і після довгих катувань 3 жовтня 1942 року стратили в будапештській в’язниці Маргіт-Керут. У передсмертному листі до близьких і рідних О. Борканюк писав: «Мої дорогі, не оплакуйте мене і не горюйте по мені.
Тепер тисячі, сотні тисяч ліпших синів народу вмирають за кращу будучність людства. Війна — це найбільше нещастя для людства. Надіємося, що після цієї війни настане мир, який надовго, а може назавжди зробить це нещастя неможливим». Радянський уряд високо оцінив мужність і героїзм О. Борканюка, присвоївши йому посмертно звання Героя Радянського Союзу.
В 1942 році комуністичному підпіллю Закарпаття фашисти вдруге завдали важкий удар. У Великому Березному, Перечині, Великому Бичкові та інших селах вони заарештували 137 чоловік. З них 11 засуджено до смертної кари, 15 — до довічної каторги, а решта — на багаторічні строки ув’язнення. Із засуджених 6 підпільників було повішено, п’ятьом — смертна кара замінена довічною каторгою. Та, незважаючи на фашистське свавілля, визвольна боротьба на Закарпатті продовжувалась. 19 серпня 1943 на полонину Менчул біля села Драгового Хустського району приземлилась розвідувальна група на чолі з Ференцом Патакі. Група встановила зв’язок з підпільниками Хустщини, Виноградівщини, Мукачівщини і швидко перетворилася у розгалужену антифашистську організацію. За допомогою закарпатських підпільників десантникам Ф. Патакі та М. Дякуну вдалося перебратися до Будапешта, де активно діяли Д. Вакаров, В. Орос, Ю. Логойда, І. Вейконь, І. Логойда та інші.
Під керівництвом Ференца Патакі розвідувальну роботу проводили Василь Чижмар, Степан і Семен Лизанець, Іван Ловга. До антифашистської діяльності були залучені патріоти сіл Копашневого, Нижнього Селища, Золотаревого, Драгового, Велятина, а також Хуста. Значну допомогу розвідникам подавали підпільники Виноградова, Текового, Чорнотисова, Вилока та деяких сіл Мукачівського і Рахівського районів.
Командування Червоної Армії одержувало з тилу ворога цінні дані про розташування фашистських сил. Але в лютому 1944 року на слід розвідників-партизанів напала фашистська контррозвідка. Місце збору партизанів — хату вдови Г. Логойди оточили жандарми, і в перестрілці героїчно загинули Степан Чижмар, Семен Лизанець, Вацлав Цемпер і з ними три члени сім’ї Логойди — Олена, Юрій і їх бабуся. Після цього почалися масові арешти. Близько 300 чол. з різних районів було заарештовано і засуджено на різні строки ув’язнення, з них 31 —до розстрілу. Пізніше фашисти розстріляли 21 патріота в Хусті, Виноградові, Чорнотисові і Тековім.
Влітку 1944 року велику допомогу в розгортанні визвольної боротьби на Закарпатті надав Український штаб партизанського руху. Формувалися організаторські групи і перекидалися в тил ворога. Сміливо діяли на Закарпатті партизанські загони і з’єднання Героя Радянського Союзу О. В. Тканка, В. П. Русина, Дюли Усти — І. С. Прищепи, М. М. Перечинського, а також партизанські групи Василя Магарити, Володимира Хоменка, Василя Буянова та інші. За рахунок місцевого населення вони швидко зростали і перетворювалися в партизанські загони і з’єднання. Народні месники збирали розвідувальні дані, підривали мости і ешелони, завдавали відчутних ударів по фашистах, знищували техніку і живу силу ворога.
За липень — жовтень 1944 року партизанські загони і з’єднання Закарпаття знищили 3600 ворожих солдатів і офіцерів, 24 паровози, 218 вагонів і платформ, 25 автомашин, висадили в повітря 5 мостів, 3 склади, захопили в полон 1663 фашистів і великі трофеї зброї.
В період масового партизанського руху в тих містах і селах Закарпаття, де діяли підпільні комуністичні організації і партизанські загони, виникли підпільні Народні комітети — спочатку як органи керівництва антифашистською боротьбою, а згодом — як перші органи влади трудящих.
У другій половині вересня 1944 дюку війська 4-го Українського фронту під командуванням генерал-полковника І. КП Петрова розпочали безпосередні бої за карпатські перевали. Після запеклих боїв в умовах бездоріжжя і важкодоступної гірсько-лісистої місцевості війська 1-ї гвардійської армії генерал-полковника А. А. Гречка, війська 18 армії генерал-полковника Е. IL Журавльова і 17 гвардійського корпусу генерал-лейтенанта А. I. Гастиловича прорвали укріплення ворога і на 18 жовтня оволоділи перевалами в Карпатах, містом Раховом, селом Ясинею, десятками інших населених пунктів. Сорок з’єднань і частин, що відзначилися в боях, дістали почесне найменування «Карпатських».
В боях за Карпати безсмертною славою вкрили себе сотні радянських воїнів — представників різних національностей нашої Батьківщини. Росіянин комсомолець Лукашов повторив подвиг Олександра Матросова, українці Костенко та Погорєлий, ризикуючи життям, висадили в повітря 2 ворожі доти. Казах Саджаров лише в одному бою за гірське село знищив 12 фашистів. Мордвин сержант Синякаєв разом з своїми товаришами-кулеметниками героїчно захищав гору Кичера, знищивши 120 солдатів і офіцерів ворога.
Боями на карпатських перевалах розпочалось визволення Закарпаття. Червона Армія швидко просувалася вперед. Вже 24 жовтня вона визволила Хуст, 26 жовтня — Мукачеве, 27 жовтня — Ужгород. На відзначення цих перемог у рідній Москві двічі гриміли залпи салюту на честь воїнів 4-го Українського фронту.
З’єднання і частини, які прославили себе в боях, були названі «Мукачівськими», «Ужгородську ми» і нагороджені орденами.
Швидкий наступ Червоної Армії врятував життя і майно багатьох тисяч закарпатців. Радянські воїни розгромили 1-у угорську армію і завдали нищівної поразки 1-й німецькій танковій армії. За 2,5 місяця боїв окупанти втратили 66 240 солдатів і офіцерів вбитими, 28 000 полоненими, 1450 гармат і мінометів, 3500 кулеметів і багато іншої військової техніки.
Як своїх рідних довгожданих братів-визволителів, у святковій одежі, квітами, хлібом-сіллю зустрічали закарпатці Червону Армію. Народні комітети, що створювалися в кожному селі, організували ремонт шляхів, наведення мостів, перевозку поранених червоноармійців. Молодь вступала добровільно до лав армії-визволительки.
Свій посильний вклад у справу боротьби за визволення рідного краю внесли і закарпатці, які воювали в складі Чехословацького корпусу, сформованого на території СРСР. Багатьох з них було нагороджено вищими урядовими нагородами, а уродженцю села Дулового Тячівського району С. М. Вайді присвоєно звання Героя Радянського Союзу.