Дрогобич, Дрогобицький район, Львівська область
Дрогобич — місто обласного підпорядкування, центр Дрогобицького району. Розташований на межі Наддністрянської рівнини і Карпатського Передгір’я вздовж річки Тисменниці та її притоки Побуку (басейн Дністра). Через місто проходять залізничні та шосейні шляхи Стрий — Самбір, від яких у Дрогобичі відгалужуються вітки на Борислав і Трускавець. Сполучений зі Львовом залізницями (через Самбір і Стрий) та автомобільними шляхами (через Меденичі, Самбір і Стрий). Віддаль від Львова — 102 км. Населення 68 600 чоловік.
Дрогобич — старовинне українське місто. Археологічні пам’ятки свідчать про те, що тут існувало укріплене поселення ще в період Київської Русі. Документальні джерела про місто збереглись лише за останні десятиріччя XIV століття. У роки правління в Галицькому князівстві Володислава Опольського (1372—1379 рр.) Дрогобич уже був одним з найбільших центрів солеваріння на Підкарпатті. Це дає підстави вважати, що розвиток міста почався раніше, ще в XI—XII століттях.
Як вважають філологи, спочатку місто називалося Дорогобич від імені Дорогобит. Оскільки воно було засноване поблизу зруйнованого татаро-монгольською навалою села Бич, то під впливом народної легенди про це пізніше місто стали називати Другобичем, тобто «другим Бичем». Від форми Другобич й утворилася сучасна назва Дрогобич.
Після захоплення Галицько-Волинського князівства польськими феодалами Дрогобич скоро став центром королівських маєтків дрогобицького староства, яке передавалось у пожиттєве володіння великим феодалам-старостам.
Структура управління містом була складною. З кінця XIV століття ним управляв магістрат, який обирали заможні міщани. Йому підпорядковувалися обведена валами центральна частина міста, а також передмістя Завіжне, Задвірне, Лішнянське. Передмістя Зварицьке та Війтівська гора залишались під владою старост і призначених ними управителів. Мешканці передмістя Плебанії були підданими католицьких ксьондзів. Кожне передмістя мало свого війта, що, як правило, обирався з числа найбагатших передміщан.
Солеварні промисли в Дрогобичі притягали сюди велику кількість купців, а це сприяло розвиткові ремісничого виробництва. Так, у 1508—1536 рр. у центрі міста на ринковому майдані було 8 шевських яток, тобто майстерень, які одночасно були і крамницями. Ятки мали також пекарі, які платили за це щокварталу значний чинш міському війтові. Різники в 1508 році мали 6 яток. У наступні роки кількість різницьких яток подвоїлась: у 1530—1536 рр. їх було вже 20.
Цехи в Дрогобичі виникли в першій половині XVI століття.
В другій половині XVII століття їх було 8, а в XVIII столітті — 9. Окремі з них розвивались нерівномірно. Так, у XVI столітті було досить розвинене ткацтво, яке пізніше стало занепадати. Постійно розвивались бондарський та ковальський цехи, що обслуговували солеварний промисел. Кравецький цех виробляв селянські сіряки, які користувались великим попитом на ярмарках у навколишніх містечках. Шевський цех протягом другої половини XVII — першої половини XVIII століття збільшив кількість яток з 12 до 321.
Важливе місце в економіці міста посідало солеваріння. В перших десятиріччях XVI століття тут було запроваджено значні удосконалення. Крім невеликих сковорід («черенів»), конструкція яких зберігалась ще з часів Київської Русі, для виварювання солі використовували великі «панви» (чани), які обслуговувалися найманими солеварами (зваричами). Крім королівської жупи, в XVI столітті в Дрогобичі було 45 солеварних веж, які належали дрібним виробникам-міщанам та передміщанам. У XVII столітті кількість «черінників» зменшилась, а в першій половині XVIII століття всіх їх змусили за безцінь продати свої вежі феодалові — старості.
Мешканці міст і навколишніх сіл здавна вивозили сіль у різні частини України, а до Дрогобича приїжджали за сіллю чумаки з Наддніпрянщини, купці із Закарпаття, Волині, Холмщини, а також з Білорусії. Щороку в Дрогобичі проводились 4 великі ярмарки, а щопонеділка збирались «тижневі торги». Розвиток торгівлі сприяв зростанню кількості населення. Наприкінці XVIII століття тут було 6,5 тис. мешканців, з них близько 4 тис. українців.
Боротьба населення міста проти соціального гноблення перепліталась з виступами українського населення і проти національного гніту. В другій половині XV і в XVI століттях вся «міська громада» Дрогобича активно виступала проти спроб королівських старост поставити під свій контроль міське управління. Протягом багатьох років відбувались масові виступи українського населення, яке вимагало збільшення свого представництва в магістраті, протестувало проти національно-релігійних утисків. Зокрема, в 1578 році українці, як говориться в матеріалах розпочатої того ж року судової справи проти них, «влаштовували збори… і ухвалювали постанови, що порушують громадський спокій…, піднімаючи бунт проти жителів римської віри», тобто проти польсько-католицького патриціату та його прислужників.
Немало біднота міста терпіла і від українських багатіїв-патриціїв. Так, у другій половині XVI століття українці Онисько та Грицько Синиці, довголітній член ради міста Захарко і деякі інші разом з польськими патриціями Войтехом і Станіславом Пугачами, Войтехом Жилкою та іншими, прибравши до своїх рук управління містом, привласнили все міське господарство. У зв’язку з цим проти міської верхівки біднота вела систематичну боротьбу.
Славні сторінки вписав трудовий народ Дрогобича в літопис героїчної боротьби українського народу в часи визвольної війни 1648—1654 рр. Восени 1648 року в самому Дрогобичі та його околицях повстале населення вступило в рішучу боротьбу проти шляхти. Скориставшись тим, що в листопаді 1648 року поблизу Дрогобича проходив козацький загін, городяни запросили його до міста. 27 листопада біля 3000 повстанців спільно з козаками приступом взяли сильно укріплений костьол, який відігравав роль фортеці. В штурмі проти шляхетських військ, що засіли в костьолі, відзначилися міщани Яць Пищимуха, Василь Ратуський, Савка Римар, Панас Римар, Ярема Білас та інші.
Два тижні дрогобичани гостинно приймали козаків. Однак, після їх відходу, переважаючі сили добре озброєних шляхетських військ знову захопили місто. Побачивши, що своїми силами з ворогом не впоратися, міщани Тимофій Михайлович, Лесь Чучвара, Яцько Сідельник і Степанчук зібрали з навколишніх сіл новий загін повстанців і з їх допомогою вдруге звільнили місто. Проте сили були не рівні. Шляхетські війська знову оволоділи містом. Розпочалися нечувані грабунки і здирства. Лише протягом січня—лютого 1649 року вони награбували різного майна і продуктів більше ніж на 5000 злотих. Після пограбування місто спалили.
Пам’ять про славні подвиги козацтва довго жила серед міщан, і надихала їх на подальшу боротьбу за соціальне і національне визволення навіть в часи найбільшого засилля шляхти. «У 40-х роках XVIII століття дрогобичани гаряче співчували опришкам, які зі зброєю в руках героїчно боролися проти нестерпного гніту. Ім’я славетного народного героя Олекси Довбуша, що стало символом визвольної боротьби серед пригнічених, наводило жах на експлуататорів. Орендар маєтків Зельман Вольфович, що відзначався жорстокістю, для власної охорони викликав з Перемишля 20 кінних драгунів і 12 піших солдат. Однак, незважаючи на розправи і залякування, жителі міста продовжували чинити опір. Внаслідок боротьби проти Зельмана і його прислужників, що набрала особливо гострого характеру в 1753—1755 рр., жителі міста домоглися усунення його з посади управителя староством.
Незважаючи на довготривалий соціальний і національний гніт, якого жителі міста зазнавали від польської шляхти, українське трудове населення в упертій боротьбі відстоювало свої національні традиції, збагачувало рідну культуру і мову. Вже в XV столітті Дрогобич був значним культурним центром. Тут народився і, очевидно, одержав початкову освіту відомий вчений, педагог і письменник професор Краківського, в 1481—1482 рр. ректор Болонського університету Юрій Котер-мак. У 1483 році у Римі він видав латинською мовою книгу «Прогностична оцінка» під псевдонімом Юрій з Дрогобича. Ця книга є першим друкованим твором вітчизняного автора.
Значну роль в боротьбі проти засилля католицької церкви та за розвиток національної культури відігравали дрогобицькі братства. Перші відомості про їх діяльність відносяться до початку XVII століття.
Братствами у місті було відкрито кілька шкіл.
Ще у XVIII столітті тут діяло 3 школи, в тому числі Юріївська і Чеснохреська. Дітей навчали бакалаври (учителі) рідною мовою, користуючись книгами, надрукованими у Києві і Львові. Окремі вихованці шкіл продовжували навчатися в Києво-Могилянській академії та в університетах Західної Європи.
Після загарбання в 1772 році Галичини Австрійською монархією Габсбургів, управління містом потрапило під контроль австрійських урядовців, які стягували з населення податки за допомогою великої бюрократичної машини.
Однак, незважаючи на панування нових завойовників, між Дрогобичем і багатьма містами Східної України підтримувалися тісні економічні зв’язки. Так, в описі Дрогобича, що був складений австрійськими урядовцями в 1774 році, зазначалося:
«Положення міста дуже сприятливе для торгівлі: тижневі торги багатолюдні і відвідуються купцями з Поділля і України».
Справжнім лихом стала рекрутчина. Щороку десятки і сотні міщан мусили покидати рідний край і йти на багаторічну військову службу, найчастіше далеко від батьківщини. Важкою була доля цісарського солдата. Не дивно, що в 1831 році від рекруччини в Дрогобичі ухилилось 145 юнаків, а в 1848— 1849 рр.— 4003.
Навесні 1848 року в Австрійській імперії вибухла буржуазно-демократична революція. Революційні події охопили й Галичину. В Дрогобичі відбулись демонстрації під гаслом боротьби за демократичні перетворення, за скасування феодальних обмежень. У місті було створено комітет з представників української буржуазної ліберальної інтелігенції. Комітет, до якого увійшли також письменники Йосип Левицький і Рудольф Мох, висунув вимогу припинити політичну дискримінацію українського населення. Сили демократичних кіл в цей період були ще дуже малочисленні. Вони не мали чітко виробленої політичної програми і внаслідок цього не змогли досягти успіху. Проте правлячі кола змушені були піти на скасування панщини.
Селянська реформа 1848 року сприяла швидкому розвитку капіталістичного виробництва. На Дрогобичіні виникло кілька підприємств по видобутку нафти та озокериту, зокрема нафтовидобувне підприємство Клегера, нафтоперегінне підприємство Щрайнера і Герца. В 1863 році почав працювати великий нафтоперегінний завод Готліба і в самому Дрогобичі, на якому працювало до 200 робітників.
У зв’язку з розвитком промисловості швидко зростало населення міста. За офіційними даними 1869 року з 16880 чоловік в промисловості було зайнято 3958 робітників. Проте в культурному відношенні майже не було ніяких зрушень. Заснована в 1775 році василіянська гімназія вже в 1783 році була перетворена в німецьку «народну» школу, при якій до 1830 року діяла українська початкова школа. В 50— 60 роках у місті працювало лише 3 початкові школи та одна гімназія, заснована в 1858 році. Протягом 1864—1867 рр. в так званій «нормальній школі» монахів-василіян навчався І. Франко. Школа містилась у будинку монастиря, що зберігся до наших днів (вул. Васильєва, № 4).
З 1867 і до 1875 року І. Франко навчався в Дрогобицькій гімназії. Згадуючи про тодішнє місто, він писав: «В часи моїх гімназійних студій Дрогобич був містом дуже багатим на негативні прикмети… Не було майже нічого того, що характеризує хоч наполовину європейське місто. Не було навіть води, крім домашньої соленої, якої сторонні люди не могли пити. Більшість вулиць без тротуарів та без освітлення, а широко розкинені передмістя, особливо Задвірне, Завіжне та Війтівська гора, були собі прості села з солом’яними стріхами, огороджені плотами, з захованням зовсім сільського характеру.
У Дрогобицькій гімназії також навчалися видатні українські письменники Василь Стефаник і Лесь Мартович, а викладачем природознавства в ній був відомий український філолог, письменник і вчений природознавець Іван Верхратський.
У 1870—1880 рр. економічне життя Дрогобича дещо пожвавилось. Поштовхом до розвитку було будівництво та введення в експлуатацію 31 грудня 1872 року залізничної колії, що з’єднала місто з Бориславом і Стриєм. Споруджуються завод для переробки озокериту, парафіну та нафти, паровий млин, 4 цегельні, 2 шкіряні та інші промислові підприємства.
В пошуках заробітку обезземелене населення з навколишніх сіл почало осідати в Дрогобичі. У 1880 році тут проживало 17 600 чол. Крім того, близько 8 тис. безземельних селян приходило до міста на заробітки.
У 80-х роках XIX століття Дрогобич почав перетворюватися в центр нафтовидобувної промисловості в Західній Україні. Сюди, як за золотом у Каліфорнію, прибувало багато ділків, серед яких було немало авантюристів, що мріяли лише про те, як би швидше збагатитись за рахунок визиску місцевого населення. З’явились перші іноземні капіталісти. Так, союзу виробників Гартенберг-Гольдгамер біля Дрогобича належало 18 шахт. Капіталіст Дінглер з Моравської Острави мав 8 шахт, Роберту Домсу з Прусії належало кілька фабрик по топленню земляного воску та нафтоперегінна фабрика.
Дрогобич набував рис типового капіталістичного міста. В центрі, обабіч брукованих вулиць, з’явилися розкішні котеджі, в яких жили фінансові, промислові та торговельні ділки.
На околицях, в маленьких халупках з солом’яними стріхами, тулилися тисячі робітників та дрібних ремісників і кустарів.
У 1896 році, згідно указу австрійського цісаря, в Дрогобичі створюється міське самоуправління. Проте адміністративно-політична влада в місті, як і раніше, зосереджувалася в руках повітового старости, який був підпорядкований галицькому намісництву і відстоював інтереси панівної верхівки. У місті почали виходити буржуазні газети: «Газета Наддністрянська» польською мовою та «Тугблат» (Ранкова газета) єврейською мовою. Перед першою світовою війною стала виходити газета «Прикарпатська» та нафтові бюлетені.
З розвитком капіталістичних підприємств зростав пролетаріат. До міста прибувало все більше і більше селян, які шукали роботи. Умови праці на солеварних, цегельних, шкіряних, нафтопереробних та інших підприємствах були жахливими. Особливо важкою була праця при добуванні земляного воску. Щоб добути віск, копали вузькі ями розміром 1,5 X 2 метри, в яких робітники, з відрами та короткими джаганами-восківками в руках, повзали в темних поперечних штольнях. їх часто засипала земля, або так звана матка, тобто велика кількість воску, що раптово, ламаючи дошки, наповнювала ями. Спочатку добутий віск дівчата і діти очищали
тупими ножами від глини, а потім перетоплювали в казанах. При перетопленні виділялося багато газів, які викликали сльозотечу і отруєння.
Не кращими були умови праці робітників на нафтоочисних заводах, солеварнях та деревообробній промисловості. Взагалі за період від 1886 до 1900 рр. при добуванні воску сталось 213 смертних і 326 тяжких нещасних випадків, а при добуванні нафти відповідно 48 і 270. За тяжку і небезпечну працю робітники одержували мізерну плату, яка була значно меншою, ніж в інших містах Австро-Угорщини. Вона становила 18—24 гульденів на місяць. Поширеною системою пограбування робітників були штрафи за спізнення, неповагу до начальства, за зіпсований інструмент тощо.
Пролетаріат Дрогобича не мирився з своїм нестерпним становищем і підіймався на боротьбу проти гнобителів. Внаслідок стихійних виступів, що мали місце в 1868, 1871, 1873 роках, робітники знищували продовольчі магазини, затоплювали копальні, псували обладнання і машини на підприємствах. Разом з стихійними виступами виникали організовані страйки.
У 70-х роках XIX століття серед робітників Дрогобича утворився гурток, в якому вивчали марксистську літературу. Керував гуртком Ізбицький.
Робітники механічних майстерень, а потім нафтоперегінних заводів організували «Робітничі братства». Такі братства виникли на підприємствах «Французького акціонерного товариства», фірми «Гартенберг» та інших. Метою братств була економічна взаємодопомога робітникам під час страйків.
У кінці XIX — на початку XX століття Дрогобич і його околиці стали центром великого нафтового басейну, який майже повністю був у руках французьких і німецьких капіталістів. Тут діяло «Галицько-Карпатське акціонерне нафтове товариство», Акціонерне товариство «Східниїхя», «Ганноверсько-Карпатське акціонерне товариство», «Галіція», «Євроойлакціонгезельшафт» («ДЕА»), «Преєер» та інші. Якщо у 80-х роках XIX століття дрогобицькі і бориславські підприємства давали тільки 5 проц. всієї нафти, що видобувалась в Галичині, то в 1904 році — 66 процентів.
В кінці XIX століття в Дрогобичі, як і в інших містах Галичини, виникали нові підприємства, пожвавилась робота на солеварному заводі, у хімічній, шкіряній, харчовій та швейній промисловості. Але головну роль в господарському житті міста відігравали ремісничі та кустарні майстерні, які давали до 70 проц. всього промислового виробництва.
Промислове пожвавлення на нафтодобувних і солеварних промислах, у хімічній, шкіряній, харчовій та швейній промисловості було тимчасовим явищем. Уже наприкінці літа 1900 року всю Галичину, в тому числі і Дрогобич, охопила економічна криза. Діючих підприємств зменшилось до третини. На трьох нафтопереробних заводах і деревообробних підприємствах адміністрація звільнила більшу частину робітників. Скоротили виробництво два цегельні заводи. Близько тисячі робітників залишилось без роботи. Економічна криза тривала майже п’ять років.
Скориставшись зростанням безробіття, капіталісти ще більше посилили експлуатацію трудящих. Робочий день на підприємствах Дрогобича був довшим, ніж в будь-якому іншому місці Австрії, і становив в середньому 10—11 годин на добу. Заробітна плата була мізерного.
Нелегкою була доля тих робітників, що працювали на дрібних ремісничих підприємствах Дрогобича. Так, робочий день пекарів, шевців, кравців, слюсарів і бляхарів нерідко досягав 14—16 годин.
Ще гірше було становище найманих робітників, так званих халупників, які працювали вдома. У Дрогобичі їх було чимало. Халупники були цілком залежні від майстра-ремісника, шинкаря або дрібного гендляра, які їх нещадно експлуатували.
Все це обумовлювало зростання класової боротьби в Дрогобичі.
Величезне значення для розвитку революційної боротьби в Галичині, зокрема у нафтовому басейні, мало переміщення на початку XX століття центру світового революційного руху із Західної Європи в Росію.
В Галичину проникали ідеї марксизму-ленінізму. Серед робітників поширювалися більшовицька література і газети, в тому числі ленінська «Искра» і праці В. І. Леніна. Героїчна боротьба російського пролетаріату була прикладом для східногалицьких робітників. З червня 1902 року в Дрогобичі відбулися страйки і демонстрації. 5 червня відбувся мітинг протесту трудящих Дрогобича проти розправи над львівськими робітниками, на якому з палкою промовою виступив І. Я. Франко. 1 липня 1904 року почався страйк робітників-нафтовиків, у якому взяли участь 800 робітників. Для керівництва страйком було обрано комітет. Страйкуючі вимагали встановлення 8-годинного робочого дня та підвищення заробітної плати на 15 процентів.
Липневий страйк мав великий вплив на розгортання класової боротьби й на інших підприємствах. Так, на заводі «Галіція», лісообробному заводі Г. Рота, газопилярні «Релямеля», фірмі «Стандард-Нобель» та інших у 1903—1904 рр. стали виникати соціал-демократичні гуртки.
Великий вплив на зростання політичної свідомості і посилення класової боротьби дрогобицького пролетаріату мала російська революція 1905—1907 рр. Криваві події 9 січня 1905 року викликали обурення робітників дрогобицького нафтового басейну. На звірячу розправу вони відповіли багатолюдними мітингами та демонстраціями протесту. 19 січня та 2 лютого на демонстрацію і мітинг, який був влаштований на вулиці Міцкевича, вийшло майже все населення міста.
Масова демонстрація трудящих Дрогобича, що відбулася 1 травня 1905 року, що проходила під лозунгом боротьби за встановлення загального виборчого права. З цією вимогою 18 листопада проходив мітинг робітників, на якому промовець говорив, що російський пролетаріат, який змусив царя видати маніфест, послужить для них прикладом у боротьбі за виборчу реформу. «Ми довго стукали до брами сейму,— продовжував він,— коли тепер нам не відчинять — візьмемо силою». Під лозунгом «Загальне виборче право!» у місті почався страйк 28 листопада.
Боротьба трудящих Дрогобича в ті часи проходила в досить складних умовах. Тут у 1904—1905 рр. існувало кілька робітничих гуртків. Так в одному з них, де активно діяли В. Коцко, І. Мудрик, М. Бачинський, перебувала частина і польських робітників знаходилися під впливом Польської соціалістичної партії (ППС). Партія ППС хоч і називала себе соціалістичною, але ж насправді являла різнорідну за своїм складом реформістську організацію. Такими ж реформістськими були Українська соціал-демократична партія (УСДП) і єврейська соціал-демократична партія «Бунд». Буржуазно-націоналістичний характер названих партій заважав об’єднанню робітників в єдину революційну робітничу партію.
Проти опортуністичної і націоналістичної політики цих партій виступала ліва група соціал-демократів Галичини.
Незважаючи на ряд складних обставин, боротьба пролетаріату продовжувалася. Протягом 1906—1907 рр. велику роботу в справі організації робітників відіграв Ф. Я. Кон, який працював тоді в Дрогобичі в робітничій касі хворих. Він часто бував на зборах нафтовиків заводу «Галіція», виступав з промовами, створював соціал-демократичні гуртки на різних підприємствах міста.
Під тиском робітничого класу австрійський уряд на початку 1907 року змушений був піти на поступки і прийняти новий виборчий закон. Однак правлячі класи шляхом різних обмежень, махінацій та відвертого терору не допускали представників трудящих до органів влади. Так під час виборів до рейхсрату в 1911 році до списку виборців було занесено багато «мертвих душ», які мали «проголосувати» за урядового кандидата. Під час голосування виборців примушували проходити мимо озброєного війська і показувати бюлетені. Обурені робітники, очолені слюсарем Д. Татарським та муляром М. Кушніром, вимагали припинити це знущання і влаштували демонстрацію протесту, під час якої було вбито і поранено багато людей.
У 1910—1914 рр. серед дрогобицьких робітників посилився вплив тієї частини соціал-демократів Королівства Польського і Литви, які у своїй революційній тактиці зближались з більшовиками. Це позначилося під час проведення мітингів, демонстрацій і страйків. Незважаючи на націоналістичну і опортуністичну пропаганду буржуазних і дрібнобуржуазних партій, різнонаціональний пролетаріат Дрогобиччини в боротьбі проти капіталу став проявляти класову солідарність. Українські, польські та єврейські робітники почали спільно проводити демонстрації, мітинги і страйки.
Робітники Дрогобича все більше цікавляться революційним рухом у Росії. Протягом 1912—1914 рр. на площі Ринок у невеликій майстерні А. Бромовича була явочна конспіративна квартира Центрального комітету партії більшовиків. Представники прогресивної західноукраїнської громадськості зустрічалися тут з більшовиками.
Так, професіональний революціонер Сіцінський (псевдонім Саша), знаходячись влітку 1914 року на одній з явочних квартир Дрогобича, перевозив марксистську літературу із-за кордону в Росію. Одночасно він розповсюджував більшовицьку літературу і в Дрогобичі. Про свою роботу та перебування в Дрогобичі в листі, написаному в червні 1914 року до В. І. Леніна, він повідомляв: «Я поки сиджу в Дрогобичі, містечко маленьке і, звичайно, дуже брудне. Але робити нічого, працюю в умовах, які були ще в часи існування цехів. Такі умови не тільки тут. Такі умови у всій Галичині».
Коли почалася перша світова війна, у вересні 1914 року в Дрогобич вступили російські війська. Був створений повітовий комітет допомоги голодуючим, який видав жителям міста значну кількість борошна і проса.
У травні 1915 року місто Дрогобич знову захоплюють австро-угорські та німецькі війська. Розпочався жорстокий терор. Багатьох жителів арештовували, відправляли в концентраційний табір, що розміщався в Талергофі, або насильно вивозили вглиб Австрії на важкі роботи.
Проте боротьба трудящих Дрогобича за свої права не припинялася. Передова частина пролетаріату виступала проти братовбивчої війни, проти опортунізму соціал-демократів та зрадницької діяльності українських буржуазних націоналістів. Революційну агітацію серед робітників Дрогобича вели члени гуртка «Інтернаціоналісти — революційні соціал-демократи». Вони викривали імперіалістичний характер війни, закликали до інтернаціонального єднання й братерства усіх трудящих.
Звістка про Велику Жовтневу соціалістичну революцію сильно похитнула підвалини австро-угорської та німецької монархій. Уже в грудні 1917 та січні 1918 року почалися страйки дрогобицьких нафтовиків, які з перервами проходили протягом всього 1918 року.
Страйкуючі робітники на мітингах вимагали негайного укладення миру без анексій і контрибуцій, самовизначення та братерства рівних і незалежних народів, мирних переговорів з Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою.
Коли в кінці 1918 року розпалась австро-угорська монархія, українська контрреволюційна націоналістична буржуазія захопила владу в свої руки і проголосила так звану «Західноукраїнську народну республіку» (ЗУНР).
У Дрогобичі до керівництва повітової «Національної ради» прийшли українські капіталісти. Серед 19 членів ради не було жодного робітника. В місті зберігався старий адміністративно-поліцейський апарат. Фабрики і заводи залишилися в руках буржуазії. Іноземні капіталісти-власники нафтопереробних заводів почали ще зухваліше диктувати свою волю місцевим властям.
Одночасно, в першій половині листопада 1918 року, робітники разом з колишніми військовополоненими, що повернулися з Росії, організували в Дрогобичі міську міліцію, яка з перших днів стала на революційні позиції. Вона не визнавала влади «Національної ради», вибирала своїх комендантів. Однак, у зв’язку з розрухою та зрадницькою політикою буржуазних діячів ЗУНРу, становище трудящих все більше погіршувалось. У місті було до тисячі безробітних, а буржуазні діячі ЗУНРу нічого не робили для того, щоб налагодити роботу промисловості, транспорту, постачання міста продовольством. Члени повітової ради в Дрогобичі спекулювали нафтою та продовольчими товарами.
У доповіді І Конгресу Комінтерну «Про становище в Східній Галичині» говорилося, що в Дрогобицько-Бориславському нафтовому басейні зграя злочинців влаштувала своєрідний нафтовий комісаріат на чолі з «соціал-патріотом» Вітиком, узурпувавши на свою користь виключне право розпоряджатися величезними запасами нафти-сирцю, очищеного гасу, парафіну та озокериту, роздаючи всі ці багатства країни за хабарі здебільшого спекулянтам.
В той час, коли верховоди «Національної ради» спекулювали багатствами країни і набивали кишені асигнаціями, робітники вмирали з голоду. В одному з листів Дрогобицької повітової ради «Державному секретаріатові ЗУНР» зазначалось, що «магазини харчових управ зовсім порожні і не мають ані одного грама муки, а від півтора місяця між населення не розділяються хліба, поширюється в Дрогобичі і Бориславі в застрашаючий спосіб тиф голодовий плямистий, а цілі десятки умирають денно з голоду».
Нелегшим було життя селян. їх господарства розорювались численними реквізиціями. «Ціла Дрогобиччина являє собою дійсно застрашуючий образ: всі двори без винятку винищені до тла, зерно, приділене для посіву, зреквізовано, живий інвентар до послідньої штуки забраний на військові цілі…, а поміщицькі господарства графа Дзедушицького, князя Сангушко були переповнені продовольством і охоронялись солдатами та жандармами ЗУНРу, щоб селяни не почали ділити поміщицькі багатства».
Чаша терпіння робітників і селян переповнилася гнівом. У листопаді 1918 року революційно настроєні робітники Дрогобича створили першу комуністичну Організацію, на чолі якої стали колишні соціал-демократи — робітники В. Коцко, Г. Михаць та І. Кушнір. Під їх керівництвом боротьба пролетаріату набрала більш організованого характеру. В січні 1919 року в будинку теперішньої міської поліклініки (вул. Жовтнева, 2) з ініціативи комуністів відбулась конференція робітників-нафтовиків, учасники якої поставили вимогу розігнати контрреволюційний уряд ЗУ HP та «Національну раду» і встановити владу Рад та надіслати братерські привітання Раді робітничих, селянських і червоноармійських депутатів у Москву і Харків.
Такі ж вимоги висловила перша робітнича Рада, яка була створена в листопаді 1918 року в Стебнику під керівництвом М. Кулика, В. Коцка, П. Лавриківського та інших.
У лютому 1919 року на конференції у Станіславі відбулось об’єднання комуністичних груп у Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ), яка, незважаючи на свою організаційну недосконалість, стала провідною силою революційно-визвольної боротьби трудящих. У лютому—березні 1919 року на багатьох підприємствах Дрогобича були створені комуністичні гуртки і групи. Вони розповсюджували листівки і відозви із закликами створити Ради робітничих і селянських депутатів, готуватись до соціалістичної революції.
В середині березня 1919 року серед трудящих, мобілізованих до міліції та війська, виникла повстанська військова організація. Для керівництва створюється революційний комітет (Ревком) у складі комуністів В. Коцка, Г. Михаця, І. Кушніра, Я. Косака, А. Вольнера. Головною метою повстання було встановлення влади Рад на Західній Україні та возз’єднання її з Радянською Україною.
У другій половині дня, 14 квітня, в центрі міста відбулось народне віче, на якому ревком оголосив декларацію про повалення влади буржуазії і встановлення влади Рад.
Трудящі Західної України від усього серця вітали перемогу робітників Дрогобича. На допомогу їм прибули загони селян з Добрівлян, Уличного, Ролева.
Табір експлуататорів зі страхом зустрів звістку про повстання. Державний секретаріат ЗУНРу доклав усіх зусиль для того, щоб його негайно придушити. Вже ранком 15 квітня в Дрогобич прибули каральні загони. В ніч на 16 квітня зунрівці оволоділи містом. Повстання було придушене. У місті був встановлений режим терору, грабежу і насильства.
У травні 1919 року війська білополяків зайняли Дрогобич. Вся адміністративна влада зосередилась в руках польських націоналістів-пілсудчиків та галлерчиків. Вони ліквідували навіть ті залишки куцих свобод, якими користувалися трудящі за часів Австро-Угорщини.
Двадцятирічний період панування польської буржуазії і поміщиків негативно позначився на розвиткові економіки й культури міста. Хоч кількість населення в місті в 1939 році досягла 37 тисяч чоловік, у промисловому відношенні майже не сталося ніяких зрушень. Напередодні другої світової війни тут налічувалося 33 підприємства: 3 нафтопереробні і 3 деревообробні заводи, механічні майстерні, 5 цегельних та керамічних підприємств, паровий млин та багато дрібних майстерень, на яких працювало трохи більше 2500 робітників. Найбільшими підприємствами були нафтоперегінні заводи та механічні майстерні. В механічних майстернях фірми «Нафта» працювало 172 робітники, фірми «Петролеа» — 105, на нафтопереробних заводах «Польмін» — 593, «Галіція» — 674 робітники4. Кількість робітників, що були зайняті на відносно великих підприємствах, становила 7,6 проц. населення міста.
Соціальний та національний гніт нових поневолювачів не зламали бойового духу дрогобицького пролетаріату. Під керівництвом комуністів у грудні 1919 року розпочалися нові страйки, які охопили майже всіх дрогобицьких і стебницьких робітників. Вони не припинялися і в 1920—1921 рр.
Комуністи Дрогобича, створивши в 1921 році свій окружний комітет, стали організаторами страйкового руху влітку 1923 року в усьому нафтовому басейні.
Ще в гірше становище потрапив робітничий клас Дрогобича в час економічної кризи 1929—1934 рр., яка охопила весь капіталістичний світ. Багато робітників міста залишилися без роботи. Значно знизилася заробітна плата. Якщо в порівнянні до 1928 року в 1930 році вона становила 96 проц. і в 1931 році 83 проц., то в 1932 році — лише 50 проц. Місто було переповнене безпритульними і голодуючими. Тисячі обездолених у пошуках заробітку залишали його і їхали на чужину — у Францію, Бельгію і США. Проте й там їх чекала невтішна доля.
У ці надзвичайно важкі часи в авангарді боротьби робітничого класу за його права були комуністи. Протягом 1927—1928 рр. партійна організація Дрогобича значно виросла й налічувала в своїх рядах до 160 комуністів і 40 комсомольців. Під її впливом перебували робітники більшості підприємств міста. Страйками і демонстраціями, що відбувалися на початку 1930 року на нафтоперегінних заводах «Польмін», «Галіція» і «Нафта», за завданням ЦК КПЗУ керували члени Дрогобицького окружного комітету партії С. Дзедзиц, Ю. Мизес, А. Стецько, М. Стронський, Д. Колпецький. Активну участь у проведенні страйку робітників-нафтовиків брали В. Гомулка, який був тоді секретарем профспілки робітників хімічної промисловості, керівники Дрогобицького комсомолу Ш. Карлинер, М. Пандорфер, С. Романяк.
Польський буржуазно-поміщицький уряд намагався підірвати революційний рух масовими репресіями. Вже в перші роки польської окупації в дрогобицькій в’язниці «Бригідках» перебувало більше 500 ув’язнених комуністів, комсомольців та інших прогресивних діячів.
Проте і в тюрмі революціонери не припиняли боротьби. Комуністи жили комуною, працювала нелегальна трирічна партшкола, видавався бюлетень під назвою «Дрогобицька комуна». Комуністи-в’язні мали зв’язок з партійними організаціями, які діяли на нафтопереробних заводах у Дрогобичі.
7 листопада 1931 року ув’язнені комунари організовано вишикувались по три і з червоними стрічками на грудях вийшли на демонстрацію на подвір’ї в’язниці. (Червоні стрічки в Дрогобицькій в’язниці виготовлялись з білої тканини або білизни, вмочених у власну кров). У той же час під мури в’язниці з міста підійшла колона робітників з вигуками: «Хай живе Великий Жовтень!», «Хай живе КПЗУ!», «Звільнити політв’язнів!». їх заклики підхопили всі в’язні.
КПЗУ була організатором масових виступів безробітних взимку 1933—1934 рр., а в Дрогобичі в 1935 році, раніше ніж у інших містах Західної України, під її керівництвом був створений єдиний антифашистський фронт боротьби всіх трудящих та демократів проти реакції, за скликання робітничо-селянського конгресу.
Продемонстрували інтернаціональну єдність з польським пролетаріатом дрогобицькі нафтовики в березні 1936 року, коли польські фашисти жорстоко розправилися з мирною демонстрацією краківських робітників. Вони оголосили страйк, яким висловили обурення антинародній реакційній політиці уряду. Масові мітинги і демонстрації протесту робітників нафтоперегонних і лісообробних заводів та солеварів прокотились по місту у відповідь на звістку про криваві квітневі події 1936 року у Львові. Вони проходили під лозунгами: «Хліба і праці!», «Хай живе СРСР!», «Хай живе соціалістична Польща!», «За возз’єднання Західної України з Радянською Україною!».
Поряд з соціальним, трудящі Західної України зазнавали тяжкого національного гноблення. Українських робітників і службовців звільняли з роботи в першу чергу, на роботу брали в останню. Українські школи, освітні товариства, самодіяльні гуртки переслідувались поліцією.
Ще в 1922 році в Дрогобичі працювали 4 українські школи, а в 30-х роках залишались тільки 1 українська та 1 утраквістична, тобто двомовна, школа.
Революційні виступи трудящих Дрогобича не припинялись аж до визволення з-під гніту буржуазно-поміщицької Польщі у вересні 1939 року. Організатором і керівником усієї довголітньої революційної боротьби була КПЗУ.
В Дрогобичі працював окружний комітет КПЗУ, який організовував і проводив революційну пропаганду серед робітників. Основна увага окружкому КПЗУ була спрямована на проведення роз’яснювальної роботи серед робітників нафтової промисловості, а тому його часто називали нафтовим окружним комітетом КПЗУ. Дрогобицькому окружному комітетові підлягали районні комітети Дрогобича, Борислава, Стебника, Добрівлян. Вони мали спільну підпільну друкарню, яку очолював технік-редактор.
Підпільна друкарня Дрогобицького окружкому КПЗУ знаходилася в одному з будинків по вул. 17 вересня. Тут друкувались листівки, підпільні газети, звернення до трудящих.
У Дрогобицькому окрузі було 10 місцевих комітетів КПЗУ (в т. ч. Дрогобицький і Бориславський міськкоми), які в свою чергу складались з первинних партійних організацій (комірок). У різні періоди секретарями Дрогобицького окружкому КПЗУ обиралися Г. Михаць, В. Веклюк, Г. Іваненко (Бараба), Ю. Мізес, М. Стронський, Ю. Рапопорт, В. Митчин (Дрозд), С. Дзедзиц, Е. Пандес, С. Білавка, М. Нашковський та інші.
Вожаками Дрогобицького окружкому комсомолу в різні періоди були С. Варивода, Ш. Карлинер, С. Романяк, О. Коцко, Ю. Козар, М. Пандорфер, Я. Забавка та інші.
Велику революційну роботу в Дрогобичі вели активісти КПЗУ М. Малиновський, М. та І. Яворські, Я. Вільнер, М. Гипкало, Ю. Рапопорт, О. Ковальчик, Д. Колпецький, В. Митчин, Р. Петронюк, Я. Брикнерта інші. Деякий час тут працювали видатні діячі компартії Польщі та КПЗУ С. Круліковський, К. Цізовський, М. Завадський, Ю. Спіс, О. Длуський (Лянгер), Л. Пурман, Е. Прухняк, тепер перший секретар Польської об’єднаної робітничої партії В. Гомулка, Н. Хомин, І. Вантух, М. Павлик, М. Теслюк, Н. Штейн, С. Краєвський, В. Корбутяк та інші.
Багато славних сторінок вписав дрогобицький пролетаріат у літопис боротьби трудящих західноукраїнських земель за своє соціальне і національне визволення. Ніколи не вгасало в робітників міста гаряче прагнення до возз’єднання з Радянською Україною, ніколи не залишала їх віра в те, що довгождана допомога прийде зі Сходу.
В умовах розвалу буржуазно-поміщицької польської держави та загрози фашистського поневолення Радянський уряд дав наказ Червоній Армії перейти кордон і взяти під захист життя і майно населення Західної України.