Слов’яногірськ, Слов’янський район, Донецька область
Слов’яногірськ (до 1964 року — Банне) — місто районного підпорядкування. Розташований по берегах ріки Сіверського Дінця, за 32 км від м. Слов’янська і за 6 км від станції Слов’яногірська Донецької залізниці. Населення — 5,1 тис. чоловік.
На території міста археологи виявили залишки стоянки раннього палеоліту, неолітичного поселення, кількох поселень доби бронзи та салтівської культури.
Крейдяні гори вперше згадуються в XVI ст. С. Герберштейном. У 1526 році він писав, що росіяни щорічно мають тут сторожі вздовж Дінця з «метою розвідки і стримування татарських нападів». До 1538—1539 рр. належить згадка про ці місця в Никонівському літопису, а в «Книге Большому чертежу» зазначається, що гори ті були «на Дінці з Кримської сторони». В «розписях» 1571 року серед донецьких сторож названо 5-у Святогірську. Місцеві станичники стежили за райбном від Валу-йок до Борисового городища і крейдяних гір та Ізюмським шляхом.
Використовуючи працю населення, що рік у рік зростало, і великі природні багатства краю, православне духівництво заснувало на Дінці Святогірський монастир. Про нього вперше згадується в 1624 році, коли цар дарував йому грамоту на володіння землею. Монастир збудували біля підніжжя гір з доступного правого боку Дінця. Він мав фортечні мури з гарматами та іншою вогнепальною зброєю. Однак в 1679 році кримські татари захопили фортецю, пограбували її та спалили всі будівлі. Пізніше фортецю і монастир відбудували.
Після азовських походів Петра І татарські напади порідшали, і Святогірська фортеця поступово втратила своє оборонне значення. Монахи привласнювали собі значні земельні і лісові угіддя. Монастир перетворився на великого феодального власника, закріпачував селян. Значні прибутки надходили до його скарбниці від рибної ловлі та перевозу через Сіверський Донець на Торські озера, де на той час були відкриті соляні промисли. Духівництво жорстоко експлуатувало місцеве населення.
В указі духовної консисторії 1728 року відзначалося, що святогірські ченці живуть розбещено, ігумен монастиря «вольготно» поводиться із скарбницею, тобто розкрадає кошти. Це підривало авторитет духівництва. Тому ігуменові запропонували «содержать монастырь и братию во всяком опасении, дабы сам и вся братия каждый день в церковь Божию ходили непременно и в своем послушании были чинно с прилежанием; нелепостно и без роптания монастырскую казну содержать по регламенту…».
У 80-х рр. XVIII ст. монастир володів 27 тис. десятин землі та 2000 кріпаками. В 1788 році внаслідок проведеної урядом секуляризації церковних володінь майно і угіддя, що належали Святогірському монастиреві, перейшли у володіння казни; обитель закрили. Власником земель, лісів та кріпаків незабаром став найбагатший тоді поміщик Росії — князь Потьомкін.
Потьомкін, зігнавши у Святогірськ кріпосних майстрів, за короткий час спорудив розкішний палац на одній з крейдяних гір, розташованих на правому березі Дінця.
Він наказав побудувати на березі мальовничого озера купальні для своїх іменитих гостей. Такі купальні в ті часи називали банями. Звідси і озеро, і село, що виникло біля нього, дістали назву «Банне». В 1797 році в селі налічувалося 159 чоловіків і 128 жінок.
З наростанням у першій половині XIX ст. революційного руху в країні царизм використовує проти нього і православну церкву, сприяє відкриттю монастирів і щедро наділяє їх лісами й орними землями. Указом Миколи І від 15 січня 1844 року Святогірський монастир відновлено.
Кріпосні селяни Банного зазнавали подвійного гніту — поміщицького і церковного. Вони тулились у глиняних хатинах або в надвірних будівлях, тоді як граф, управителі, купці та монастирська верхівка жили в палацах та дво- і триповерхових будинках. Про такий різкий контраст яскраво сказано в народній пісні, яку записав у 70-х роках XIX століття в Банному відомий український фольклорист І. І. Манжура:
А у тих же у хоромах
Побиті кілочки.
Ідуть жінки на панщину —
Нема в їх сорочки
У тяжкому економічному становищі селяни перебували і після скасування кріпосного права. За уставною грамотою з 321 кріпака, які проживали в Банному і на хуторі Тетянівці, 314 одержали за викуп 1256 десятин землі. Вартість землі належало оплатити протягом 49 років. Щорічна викупна сума за орну землю становила 7851 крб. сріблом, а повинність за садиби — 471 крб. Селянин рік у рік платив також 1,5 крб. подушного, який належало вносити за півроку наперед.
В основу викупу було покладено не фактичну вартість землі, а капіталізований оброк, що включав і плату за особисту волю. Протягом ряду років треба було щорічно відробити на поміщика в сезон хліборобських робіт по 29 чоловічих і 12 жіночих днів за кожний наділ. Вища норма такого наділу не перевищувала 4 десятин. Селяни не могли використовувати відкриті на їх землі корисні копалини. їм заборонялося полювати і ловити рибу. Навіть ярмаркова площа належала поміщикові.
В 90-і роки XIX ст. з 638 жителів Банного більшість працювали на поміщицьких землях, фермах і заводах. Про жорстоку експлуатацію їх і злидні писали М. Горький і народник С. Каронін (М. Є. Петропавловський), які побували в Банному наприкінці XIX століття. «Скрізь його (селянина) переслідують бідування, чекання голоду, суєта» — писав С. Каронін. М. Горький гнівно таврував церковних святош, які безжалісно гнобили селян Банного.
Наприкінці минулого століття землями Банного і навколишніх сіл володів нащадок Потьомкіна граф Г. Рібоп’єр. Для забезпечення «порядку» в його маєтку постійно перебували наймані козаки. Багатьом селянам довелось зазнати їхніх нагаїв. 14 серпня 1894 року в Банному сталися криваві події. Приводом до виступу селян і наймитів, які працювали на лісопильному заводі, була сваволя поміщика щодо розподілу площі для ярмарку. Кожен селянин сплатив поміщикові вартість 5 сажнів цієї площі, а насправді власник виділив по 2—3. Коли після дощу селяни зайняли більш підвищені місця площі, де не було води, то козаки почали бити їх. Тоді люди, озброївшись кілками, дали відсіч. Для придушення виступу з Чугуєва прибув козачий полк, а з Харкова — поліція. Віце-губернатор доповідав міністрові внутрішніх справ: «Натовп бунтарів пошкодив два житлових приміщення, контору і готель, що належать Рібоп’єру, та різне рухоме майно». У сутичці було вбито 5 козаків, поранено 2 поліцейських урядників і 20 селян (з них Н. Роменський незабаром помер), арештовано 70 учасників заворушення. їх засудили і заслали до Сибіру.
Рібоп’єр не тільки наживався на прибутках з своїх 20 тис. десятин землі, розташованої в Банному, Тетянівці, Студенках, Голій Долині, а й завів кінний, скипидарний і лісопильний заводи. Він володів також дачною місцевістю Святі Гори. Селянам доводилося працювати ковалями, слюсарями і мулярами у монастирських майстернях або слугами багатіїв, що відпочивали і лікувалися тут. Багато безземельних наймитів продавали свою працю на соляних шахтах Бахмута і на вугільних шахтах центрального Донбасу.
Наростало незадоволення трудящого селянства самодержавно-поміщицьким ладом. Коли в грудні 1905 року до Банного дійшла звістка про збройне повстання робітників Горлівки, тут почалося заворушення наймитів, які вимагали розподілу поміщицької землі. 21 грудня поліція заарештувала селянина Г. Д. Бандуренка за те, що він закликав своїх односельчан не коритися царським властям і розгромити маєток графа. Арешт не залякав селян. Через 6 днів хлібороби Тетянівки підпалили господарські будівлі графського маєтку. Потім вони захопили фураж для худоби в Олександрівській економії Рібоп’єра. Біднота виступала також проти надмірної орендної плати за землю і угіддя, обговорювала своє становище на сільському сході. В приговорі громади від 6 травня 1907 року говориться, що «граф Рібоп’єр, управитель і весь графський персонал нас, селян, так гнобить, що ми, селяни, далі так жити не можемо».
За медичною допомогою селяни зверталися до знахарів і монастирського фельдшера. В 1906 році було понад 1200 випадків, коли хворі не діставали лікарської допомоги. Масовими були епідемічні захворювання.
Переважна більшість селян була неписьменною. Тільки у 1894 році в Банному відкрили церковнопарафіяльну школу. У одному із звітів земської управи сказано, що через брак коштів у класі стоять парти і столи, непридатні до використання, приміщення школи не відповідає найелементарнішим вимогам гігієни. У 1912 році 112 селянських дітей навчав усього один учитель.
Соціальний і духовний гніт, злидні й неписьменність були долею цього краю, природою якого захоплювався А. П. Чехов, краю, де І. Ю. Ренін малював свою картину «Успенський монастир під Харковом», а І. О. Бунін писав оповідання «На Дінці».
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції наймити і малоземельні селяни Банного намагалися розділити поміщицькі землі, але цьому перешкодили есери. Адміністративна влада в селі перейшла до рук т. зв. дачного комітету. У центральній економії містився громадський комітет на чолі з комісаром Тимчасового уряду.
Звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції жителям Банного принесли їх земляки, які працювали на шахтах Горлівки і Макіївки. Наприкінці листопада 1917 року в селі відбувся масовий мітинг; трудящі ухвалили обрати Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. Під керівництвом Ради роззброєно і арештовано поліцейських та членів дачного комітету. В графському маєтку і монастирській економії все майно взяли на облік і запровадили контроль. Почалися заняття в школі. На 20 грудня 1917 року в сільській школі (з трирічним строком навчання) було 129 учнів.
Але перші кроки будівництва нового життя перервали каледінці, потім — австро-німецькі окупанти. 17 квітня 1918 року вони захопили село. Боротьбу з ними очолила створена в сусідньому селі Студенку більшовицька організація, куди входили й комуністи Банного. Вона мала зв’язок з партійними організаціями Харкова та Ізюма. В Теплянському лісі почав діяти партизанський загін Я. І. Іщенка (нині генерал-майор Радянської Армії).
У другій половині листопада 1918 року робітники й солдати, що повернулися з фронту, роззброїли окупантів і відновили в Банному Радянську владу. Тоді ж за дорученням Ізюмського повітового парткому тут створено партійний та комсомольський осередки. Партосередок налічував понад 10 чоловік. Організаторами його були С. С. Марченко і С. Г. Лазуренко. Першими комсомольцями стали В. Курихін, П. Бобро та П. М. Діброва.
Наприкінці грудня 1918 року Банне захопили петлюрівці, їх на початку 1919 року вигнали частини Червоної Армії за допомогою партизанських загонів Я. А. Іщенка та А. Кравцова.
Після відновлення Радянської влади в селі розгорнулися перервані весною 1918 року революційні перетворення. В роботі 2-го повітового з’їзду волосних земельних відділів, який відбувся 15—17 травня 1919 року, взяв участь і житель Банного І. І. Лазуренко, тодішній завідуючий Богородичанським волосним земвідділом. З’їзд одностайно схвалив політику більшовицької партії і послав В. І. Леніну телеграму, в якій делегати запевняли вождя, що вони докладуть усіх зусиль для забезпечення країни хлібом.
Влітку 1919 року майже всі комуністи, комсомольці, а за їх прикладом — значна частина трудового селянства Банного вступили до Червоної Армії. На початку червня 1919 року в село вдерлися денікінці. «Святі отці» монастиря активно підтримували їх. Восени 1919 року тут відбулася зустріч білогвардійського генерала Кутепова і колишнього київського митрополита Храповицького, на якій монархічна контрреволюція і реакційне духовенство погодили спільні плани боротьби проти Радянської влади.
Навальний наступ Червоної Армії зірвав ці плани. 21 грудня 1919 року частини 13-ї армії форсували Сіверський Донець. Воїни 41-ї дивізії під командуванням Ю. В. Сабліна підійшли впритул до Святогірського монастиря. Група білогвардійських офіцерів з допомогою монахів намагалася затримати червоноармійців вогнем кулеметів, встановлених на церковних будівлях.
Наприкінці грудня 1919 року Банне разом з Богородичанською волостю, до складу якої воно входило, передали з Ізюмського повіту Харківської губернії до новоствореного Слов’янського повіту Донецької губернії. В березні 1920 року у волостях і селах почались вибори до Рад. Вони проходили в умовах рішучої боротьби з бандитизмом. Куркулі тероризували й грабували населення, вбивали комуністів, членів Ради, сільських активістів.
28 серпня 1920 року банда Савонова напала на червоноармійський госпіталь, що містився в одному з корпусів Святогірського монастиря, і по-звірячому закатувала поранених бійців. Бандити пограбували госпіталь і санаторій, де лікувалися хворі діти пітерських робітників. З ініціативи комуністів для боротьби з бандитизмом у селі було створено збройний загін, куди вступили демобілізовані червоноармійці, переважно комсомольці й сільська молодь.
Для зміцнення Радянської влади на селі важливе значення мало здійснення аграрних заходів. На території Банно-Тетянівської сільради, створеної в 1920 році, тоді мешкало 3375 жителів. На кожного їдця припадало 0,55 десятини орної землі. Близько 30 проц. селянських господарств були безкінними, 23 проц.— однокінними. Повітовий земвідділ ухвалив рішення про обов’язковий землеустрій у Банному. Земельна комісія виконкому сільради здійснювала контроль за правильним розподілом землі. Активно допомагав у цій роботі створений у травні 1920 року КНС. До весни 1921 року він мав зерновий фонд для найбідніших селян.
Завдяки зусиллям селянства і допомозі держави посівні площі наприкінці відбудовного періоду зросли порівняно з 1920 роком: під зерновими культурами — на 65, технічними — на 50 проц. Значно збільшилось поголів’я худоби.
В тяжких умовах післявоєнної розрухи селяни організували в 1921 році збирання цінностей для допомоги голодуючому населенню Поволжя. Комісія на чолі з секретарем Донецького губкому КП(б)У Е. І. Квірінгом з’ясувала, що монахи Святогірського монастиря приховали від народу великі запаси харчових продуктів і цінностей. Вона ухвалила конфіскувати для потреб голодуючих золото, срібло та лишки продуктів.
Влітку 1922 року в колишньому монастирському готелі коштом Бахмутської окружної каси соціального страхування для трудівників Донбасу відкрився будинок відпочинку ім. Артема. В тому ж році тут організовано Степовий будинок відпочинку для молоді. У 1923 році сюди приїхала перша група піонерів.
В роки відбудовного періоду в авангарді трудящих Банного йшли комуністи Я. М. Курінний, А. Д. Садовник, А. М. Муровщик, А. І. Павленко та ін. Партосередок будинку відпочинку, до якого з 1922 року входили комуністи Банного, зріс на 1925 рік до 49 членів і кандидатів у члени партії. Активно працювала жіноча рада, яка в 1925 році налічувала 30 жінок. Усі вони були членами KHС.
Громадські організації дбали про зростання культури на селі. Учителі школи, що з 1926 року стала семирічною, активно включилися у похід за ліквідацію неписьменності. їм допомагали жінки й молодь: влаштовували до дитячого будинку безпритульних дітей, підтримували сім’ї, які втратили годувальників. В резолюції зборів делегаток, які обговорювали підсумки неділі, присвяченої річниці пам’яті В. І. Леніна, записано: «Кращим пам’ятником для Володимира Ілліча Леніна стане те, що в нас не буде жодної безпритульної дитини».
У 1925 році в Банному відкрито медичний пункт. Працівники будинку відпочинку й медпункту регулярно виступали перед жителями села з лекціями й доповідями, проводили профілактичну роботу. В сосновому гаю поблизу Дінця спорудили 8 одноповерхових котеджів Першого лісового будинку відпочинку. Тільки в 1925 році на їх будівництво витрачено близько 1 млн. крб. Весною 1927 року почав діяти Другий лісовий будинок відпочинку ЦК профспілки працівників вугільної промисловості, через два роки зведено ще 3 капітальні споруди будинку відпочинку профспілки працівників підприємств важкого машинобудування («Важмаш»).
У вересні 1927 року жителі Банного та численні відпочиваючі зібралися до крейдяної гори біля Дінця на відкриття пам’ятника Артемові (Ф. А. Сергееву), авторами якого були відомий скульптор І. П. Кавалерідзе та архітектор Г. В. Вербенко. Сюди прибули і члени уряду Української РСР.
1929 рік був переломним у житті бідноти Банного. Подолавши опір куркулів, трудящі селяни об’єдналися в колгосп ім. 80-ї дивізії Донбасу. Головою обрали робітника із Слов’янська, комуніста-двадцятип’ятитисячника О. І. Кругляка. В першу артільну весну колгоспники успішно засіяли наявні площі і повністю виконали план хлібоздачі. Держава одержала від них 800 пудів надпланового зерна. До квітня 1931 року в артіль вступило 460 чоловік. Вона об’єднувала 120 дворів, що мали 1150 га землі. В колгоспі створено було зрошувані овочеві плантації, фруктові сади, свино- і молочнотоварну ферми.
Колгоспники включилися в соціалістичне змагання. 23 квітня 1933 року партійні збори ухвалили взяти на буксир сусідній відстаючий колгосп «Боротьба». Внаслідок допомоги ця артіль подолала прорив. Колгосп ім. 80-ї дивізії Донбасу виконав свої зобов’язання і зайняв друге місце в районі у змаганні за дострокове проведення весняних польових робіт. У 1934 році план здачі хліба і м’яса державі виконано повністю. Тоді ж у господарстві з’явилися трактори й комбайни.
З радістю і гордістю вітали трудящі Банного Радянську Конституцію. У грудні 1936 року відбулися загальні збори, присвячені підсумкам Надзвичайного VIII з’їзду Рад СРСР. На зборах колгоспові ім. 80-ї дивізії Донбасу вручили акт на вічне користування землею.
Неухильно росло й міцніло артільне господарство. Добрих результатів домоглися колгоспники в 1940 році. Урожай зернових становив 16,5 цнт з гектара. Значно збільшилося поголів’я великої рогатої худоби: в 1941 році воно налічувало 220 корів. Було збудовано 4 нові тваринницькі приміщення. Приклад в праці подавали стахановці В. Я. Бубук, Т. Т. Сівак, Ф. К. Пальченко та інші, виконуючи зобов’язання на 150—180 проц. В сім’ї трудящих прийшов достаток. По 3 кг хліба і 2,5 крб. на трудодень одержали колгоспники в 1940 році. План надходження вкладів сільська ощадкаса виконала на 160 проц. Розширилася торговельна мережа: відкривались нові магазини, кіоски.
У 1938 році Банне віднесено до категорії селищ міського типу. Щорічно зростали асигнування на його благоустрій. В 1940 році вони становили близько 200 тис. крб. Було споруджено міст через озеро Банне, прокладено 1,2 км бруківки, посаджено З тис. дерев. Чимраз більше ставало нових будинків у колгоспників.
Зростав і курорт. Якщо в 1929 році будинки відпочинку, що містилися в Банному, могли вмістити одночасно не більше 600 чол., то в 1939 році — 1200 чоловік. У 1938 році в здравницях селища відпочивали й лікувалися близько 30 тис. трудящих. Деякі санаторії та будинки відпочинку почали функціонувати круглорічно. Поліпшилися культурно-побутові умови трудящих. Було споруджено водопровід, центральне опалення, механізовану пральню та інші підприємства побутового обслуговування. В корпусах здравниць з’явилися радіо, бібліотеки.
Великі зміни сталися і в культурному житті села. У вересні 1934 року понад 460 дітей пішли до школи. За допомогою шефів відкрили дитячу їдальню, забезпечили школу меблями і наочним приладдям. У цьому ж році для малюків побудували ясла. Через два роки семирічну школу перетворили на середню. У 1940 році тут навчалося 730 учнів, з них 78 комсомольців. 24 комсомольці налічувалося в сільській територіальній організації. Спільно з комуністами вони були організаторами культурно-масової роботи серед трудящих.
В сільському клубі діяли гуртки художньої самодіяльності. Понад 100 колгоспників і учнів брали участь в музичному, драматичному, краєзнавчому та інших гуртках. У 1940 році в клубі відбулося 18 вечорів і концертів художньої самодіяльності, 9 вистав. Регулярно демонструвалися кінофільми; в кожній хаті й квартирі були радіоточки.
В ході соціалістичного будівництва росла й міцніла партійна організація селища, що налічувала в квітні 1941 року 25 комуністів.
Війна порушила мирну працю радянських людей. Восени 1941 року, коли гітлерівці вторглися у північні райони Донбасу і в ряді місць вийшли до Сіверського Дінця, оборону в районі Банного — Студенка зайняла 34-а кавалерійська дивізія, якою командував полковник А. А. Гречко, нині маршал Радянського Союзу, міністр оборони CPСP. Тривалий час Сіверський Донець героїчно обороняли частини 9-ї армії Південного фронту під командуванням генерал-майора Ф. М. Харитонова, які прийняли на себе основний удар ворога.
Сотні жителів Банного зранку і до пізнього вечора, а то й уночі, коли припинялися нальоти фашистської авіації, споруджували переправу поблизу Міневського урочища. Багато жінок і дівчат працювали в госпіталях, розміщених у будинках відпочинку селища.
Влітку 1942 року під Харковом співвідношення сил тимчасово змінилося на користь ворога. 7 червня 1942 року гітлерівці захопили Банне. Фашисти грабували населення, вбивали радянських людей, вивозили молодь на каторжні роботи в Німеччину. Корпуси здравниць вони перетворили на місце розваг для своїх офіцерів.
Ще коли німецько-фашистські війська тільки наближалися, було сформовано партизанський загін М. І. Карнаухова. У загоні були також 26 чоловік із Банного, в т. ч. Ю. М. Матущенко з синами Костянтином, Семеном і Олександром, М. Г. Ігнатов з сином та інші. 10 січня 1942 року розвідувальна партизанська група, що вирушила із Банного, знищила в бою 9 ворожих солдатів. Через два дні загін під командуванням Г. Д. Єжова, виявивши у печерах Святогірського лісу вогневі точки противника, передав відомості про них 225-й стрілецькій дивізії, і та знищила їх.
У Святогірському, Дробишівському і Кременському лісах діяли 7 партизанських загонів. Вони зайняли позиції вздовж залізниці Яма—Красний Лиман—Святогірськ—Ізюм і громили гарнізони противника, перешкоджаючи відновити рух поїздів на магістралі.
Взимку 1943 року частини Південно-Західного фронту під командуванням генерал-полковника Р. Я. Малиновського наблизилися до Сіверського Дінця. З лютого в Банному повели бої підрозділи 230-ї стрілецької дивізії. 17 липня 1943 року село було визволено. Наші війська форсували Сіверський Донець і після запеклих боїв вийшли да крейдяних гір, вибивши фашистів з будинку відпочинку ім. Артема, крейдяної церкви та інших опорних пунктів. У розгромі фашистських військ в районі Банного брали участь також частини 50-ї стрілецької дивізії генерал-майора М. Ф. Лебеденка і 284-ї стрілецької дивізії генерал-майора М. П. Батюка.
При форсуванні Сіверського Дінця радянські солдати і офіцери виявили винятковий героїзм. Поруч з пам’ятником Артемові поховано одного з героїв цього бою генерал-майора М. П. Батюка. Тут же, в братській могилі, поховані солдати і офіцери, які загинули при визволенні села. Серед них — колишній слюсар Костянтинівського хімзаводу, парторг батальйону Герой Радянського Союзу старший лейтенант О. К. Сєчкін, Герой Радянського Союзу І. 3. Шуклін. На крейдяній горі — могила лейтенанта В. М. Камишева. В ході бою він корегував вогонь нашої артилерії і загинув як герой.
Відразу ж після визволення у селі почалися відбудовні роботи. Майже все починали заново. За час тимчасової окупації гітлерівці закатували 20 чоловік. Багато жителів Банного загинули в боях. Ворог спалив клуб, дитячі ясла, великі масиви лісу, висадив у повітря здравниці, зруйнував господарські будівлі колгоспу, в т. ч. млин, кузню, механічні майстерні. Всього було зруйновано 362 житлові й господарські будівлі, пограбовано або знищено багато худоби, зерна тощо. Загальна сума збитків перевищувала 7 млн. карбованців.
На допомогу селянству прийшла держава. В березні 1944 року колгосп ім. 80-ї дивізії Донбасу одержав насіннєву позичку. Колгоспники відремонтували 16 плугів, 2 сівалки, трактор, укомплектували рільничу й городню бригади. Відкриті партійні збори 1 квітня 1944 року відзначали, що колгосп повністю підготовлений до весняних польових робіт.
Незважаючи на величезні труднощі, нестачу робочих рук, техніки, реманенту, худоби, жителі селища під керівництвом партійної організації успішно відроджували економіку колгоспу. За рішенням партійних зборів, що відбулися 13 лютого 1945 року, розгорнулося соціалістичне змагання між ланками і бригадами колгоспу.
В 1947 році жителі Банного гаряче схвалили звернення колгоспників і робітників МТС Слов’янського району до всіх працівників сільського господарства області із закликом домогтися підвищення продуктивності сільського господарства. Комуністи й активісти селища мобілізували населення на вчасне проведення сільськогосподарських робіт. В 1947 році площі під посівами досягли довоєнного рівня, зросло поголів’я худоби. За підсумками сільськогосподарського року колгосп ім. 80-ї дивізії Донбасу посів третє місце в районі.
Успішно відбудовувалися в селищі різні виробничі й побутові об’єкти. В 1949 році закінчено будівництво птахоферми на 500 голів, відремонтовано майстерні, зерносховище, почалася електрифікація селища. Значно було розширено дитячий садок і ясла, відбудовувався клуб, при ССТ відкрито їдальню.
Повним ходом відбудовувалися здравниці. Велику допомогу в цьому подавали шахтарі, металурги й будівельники Донецька, Макіївки, Горлівки, Єнакієвого. Трудящі Красноярського краю надіслали в Банне кілька ешелонів будівельного лісу. В 1949 році було відкрито кілька приміщень Першого й Другого лісових будинків відпочинку профспілки працівників вугільної промисловості. Через рік у Першому лісовому будинку споруджено 2 нові корпуси. Повністю відбудовано лікарню, поліклініку, дитячі ясла, клуб. З 1948 року почато суцільну радіофікацію Банного.
У 1950 році землі колгоспу ім. 80-ї дивізії Донбасу передали артілі «Україна» села Сидорового. Населення Банного працює тепер здебільшого на будівництві здравниць та піонерських таборів, обслуговує заклади охорони здоров’я, трудиться в торгівлі та зв’язку.
У травні 1955 року в одному з приміщень будинку відпочинку відкрито санаторій для лікування силікозу; через два роки всі його спальні корпуси переобладнали під санаторій двох профілів — протисилікозний і загальнотерапевтичний. З 1 січня 1958 року в санаторії ім. Артема організовано лікування хворих на серцево-судинний розлад і функціональне порушення нервової системи. Санаторій працює цілорічно. Тут побудовано водолікарню з гідропатичним і ванним відділенням, є сірчановодневе і радонове відділення.
На базі будинку відпочинку «Важмаш» відкрито санаторій «Третій лісовий» (350 місць) для лікування професійних захворювань — силікозу й антракозу. У 1960 році розширено й переведено у нове приміщення лікарню. В організації трудящих на будівництво й благоустрій брали активну участь депутати селищної Ради Н. 3. Манцвєтова, В. М. Ігнатов, М. А. Тодріс, В. К. Рибальченко, К. М. Соляник.
Злиття Першого й Другого лісових будинків відпочинку в 1963 році дало змогу зосередити кошти на розвиток їх за єдиним планом. Слов’яногірськ називають донецьким Артеком. Шахти тресту «Горлівськвугілля», краматорські машинобудівні заводи та інші підприємства будують тут піонерські табори й дачі для дітей. В міру розширення курорту, Банне в 1964 році перетворено на місто й перейменовано в Слов’яногірськ. Тут проживають медичні й адміністративно-господарські працівники, обслуговуючий персонал здравниць, учителі, працівники лісництва і сфери обслуговування.
Справжнім організатором трудящих є партійна організація, чисельність якої в 1957—1969 рр. збільшилася з 116 до 154 комуністів. Спільно з депутатами міської Ради, комсомольською (227 членів ВЛКСМ) і профспілковою (1300 членів) організаціями комуністи проводять велику роботу щодо поліпшення житлово-побутових умов, медичного обслуговування і комуністичного виховання трудящих.
На розвиток курортів у 1964—1968 рр. витрачено близько 1,8 млн. крб. У будинку відпочинку «Донець», де в розпал сезону відпочиває близько 1800 чоловік, споруджено 12 будинків для сімей трудящих, 2 нові спальні корпуси сучасного архітектурного оформлення. До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна відкрито п’ятиповерховий корпус готельного типу з ліфтом і салонами на 225 місць. Створено також зразкове спортивне містечко.
Якщо в здравницях Слов’яногірська у 1958 році відпочивали й лікувалися 43 тис. чол., то в 1968 році це число зросло до 52 тис. За їх здоров’я тепер дбають 40 лікарів і 120 медсестер. Невтомно працюють тут заслужений лікар УРСР В. К. Коваленко, лікарі В. М. Леонтьев, Н. В. Полякова, М. І. Воропаева, медсестри 3. Г. Полякова, 3. В. Горбань. Понад 45 тис. дітей робітників і службовців Донбасу щорічно відпочивають у піонерських таборах.
Колектив будинку відпочинку «Донець» під керівництвом партійної організації, яку вже багато років очолює В. К. Рибальченко, на честь ленінського ювілею змагався з Щурівським будинком відпочинку Краснолиманського району за краще обслуговування трудящих. Санаторій ім. Артема в 1969 році за досягнуті успіхи нагороджено Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
За останні 10 років у місті відкрито ресторан, кафе «Хвиля» і «Левада», ряд павільйонів, де продають гарячі страви. Крім продовольчих магазинів і павільйонів, є спеціалізовані: господарський, взуття, галантерейних товарів, книжковий і культтоварів. У двох приміщеннях розміщено майстерні побутового комбінату, перукарні та фотоательє. Побудовано висоководний міст через Сіверський Донець, рятувальну та дві човнові станції, в яких налічується понад 150 човнів і катерів для прогулянок.
У 1965 році споруджено триповерхове приміщення середньої школи на 673 учні. 140 молодих трудівників навчаються у вечірній школі робітничої молоді. Є тут і санаторно-лісова школа-інтернат на 200 учнів. З усієї області сюди за путівками прибувають діти. Не перериваючи навчання, вони зміцнюють своє здоров’я. Багато вихованців слов’яногірських шкіл здобули вищу освіту і працюють інженерами, лікарями, вчителями. У вищих навчальних закладах ведуть педагогічну та науково-дослідну роботу професор Д. П. Сало, доценти Л. М. Курченко і М. М. Ільїнський.
Слов’яногірськ відвідали й оспівали багато радянських письменників. Видатний український поет В. М. Сосюра, відпочиваючи тут в 1925 і 1954 роках, написав вірші про славних людей міста і чарівну красу Дінця. Влітку 1934 і 1935 років у Слов’яно-гірську відпочивали й працювали вихованці комуни ім. Ф. Е. Дзержинського. А. С. Макаренко закінчив тут другу частину своєї «Педагогічної поеми». Багато поетичних рядків присвятив Слов’яногірськові донецький поет П. Г. Безпощадний. Тут працювали над своїми творами про робітничий клас прозаїки В. Торін, П. Чебалін, поети В. В. Соколов і В. І. Труханов. У Слов’яногірську починала свою літературну діяльність поетеса Л. Колесникова. Сцена Баннівського клубу була місцем перших самодіяльних виступів Н. X. Тимошенко, С. Я. Харківецького та І. М. Муравщика — нині заслужених артистів Української РСР.
У місті й здравницях є 5 будинків культури і клубів, 5 спортивних містечок, 8 бібліотек з фондом близько 35 тис. книг. При будинках культури й клубах працюють гуртки художньої самодіяльності. Ансамбль пісні й танцю, де художнім керівником 3. В. Куликівська, в 1967 році здобув перше місце на всесоюзному огляді художньої самодіяльності здравниць профспілок СРСР. Самодіяльні колективи підготували нові програми до ленінських днів. В клубах і будинках культури часто проводяться тематичні вечори, зустрічі з старими більшовиками, передовиками виробництва.
У комуністичному вихованні мас важливу роль відіграє періодична преса, телебачення, радіо. Трудящі міста й відпочиваючі щоденно одержують 4800 примірників газет і журналів. В будинках установлено 1800 радіоприймачів і 350 телевізорів.
Територію Слов’яногірська, його соснові ліси й гори взято під охорону держави й оголошено заповідником. Відновлюється пам’ятка архітектури — крейдяна церква, побудована в XVII столітті. З 1960 року в місті відкрито туристську базу ВЦРПС і екскурсійне бюро. Прибулі знайомляться з історичними й пам’ятними місцями краю.
Всі багатства природи й досягнення медицини поставлено на службу радянським людям. Слов’яногірськ і його здравниці стали курортною перлиною трудівників Донбасу.
І. О. БОЙКО, В. Ф. БУР НОСОВ, С. М. МЕЛЬНИК