Сніжне, Донецька область
Сніжне розташоване в південно-східній частині Донецької області, за 78 км від обласного центру. По території Сніжного проходять автомобільна дорога Донецьк—Ворошиловград—Ростов та залізнична лінія Безчинська — Торез. В межах населених пунктів, підпорядкованих міській Раді, розташовано 3 залізничні станції: Безчинська, Соф’їно-Бродська, Мочалинський. За 15 км від міста протікає річка Міус. У східній частині Сніжного розкинулося лісове урочище — Леонтіївський Байрак. Населення — 64,4 тис. чоловік. Сніжнянській міській Раді підпорядковано 5 селищних Рад: Андріївська, Гірницька, Заліснянська, Первомайська та Сєверна.
Заселення території теперішнього міста почалося з 1784 року, коли козачий старшина Іван Васильєв, з дозволу військового кругу Області Війська Донського, відкрив заїжджий двір біля «Сніжного місця» — у XVIII ст. поштові ямщики так називали балку Погорілу (нині центр міста Сніжного), яка взимку через снігові замети ставала непроїжджою. Територію, що прилягала до заїзду, після 1820 року заселили селяни. До 1864 року це селище називалося Василівною, пізніше за ним закріпилася назва Сніжного.
На початок 1879 року тут проживало 360 чоловік. Селище входило до Новопавлівської волості Таганрозького градоначальства Області Війська Донського. Жителі його були переважно хліборобами; вони також виробляли будівельну цеглу та випалювали деревне вугілля.
У 1900 році навколо Сніжного почали видобувати антрацит. З дозволу уряду російські й іноземні капіталісти скуповували у місцевих поміщиків та куркулів земельні ділянки для закладання шахт. Так виникли шахти цукрозаводчика Бродського, фабриканта Прохорова, купця Івоніна, підприємця Кольберга та інших.
Розробляти поклади антрациту намагалися й багаті селяни, які для цього орендували землю у своїх же односельчан. У 1900 році між Сніжнянською сільською громадою і селянами Є. К. Суховерховим та Г. Т. Кукояшним було укладено угоду, за якою громада продавала їм ділянку для відкриття шахт.
Зростання вуглевидобутку поблизу Сніжного спонукало капіталістів подбати про його транспортування. В 1903 році група власників вугільних ділянок на чолі з Бродським звернулася до начальника Південно-Східного гірничого управління за дозволом на побудову залізничної вітки, що мала йти від рудників Бродського та Безчинського до станції Чистякове. Вони доводили вигідність цього, посилаючись на багаті поклади антрациту, наявні у даному районі. Вугілля можна було транспортувати звідси в різні місця країни. Крім того, капіталісти обіцяли почати розробку місцевих лісових урочищ, щоб збувати ліс у безлісні райони Донецького басейну. Проте російсько-японська війна, що почалася у лютому 1904 року, перешкодила будівництву залізниці.
Із спорудженням шахт зростав попит на робочу силу. Жителів Сніжного для цього невистачало: населення його збільшувалося дуже повільно. В 1913 році у селищі налічувалося лише 112 дворів, де проживало 863 чоловіка. Тому шахтовласники наймали робітників-сезонників у найближчих селах. Частина зайшлих селян поступово осідала на шахтах. Навколо виростали робітничі селища з досить виразними назвами: «Собачівка», «Шанхай», «П’яний» та інші.
Умови праці й життя шахтарів були нестерпними. Середній заробіток становив 8—15 крб. на місяць. Робітникам дошкуляли штрафи, сваволя адміністрації. їх примушували купувати продукти для себе тільки в шахтних крамничках і по цінах, завищених навіть порівняно з ринковими. Робітники мешкали по 20—30 чоловік у казармах, спали на дерев’яних нарах.
Шахтар Михайло Савельев, який один час тут керував соціал-демократичним гуртком, так писав про тяжку долю гірників:
Эх ты, шахта, родная, сырая, холодная!
Скучно унылая, для хозяев лишь милая!
Им одним даешь ты барыши огромные,
А другие томятся весь век свой голодные.
Двенадцать часов день у нас рабочий:
Не мешает, товарищи, добыть нам короче.
Без обеда-завтрака прелью задыхаешься,
Пылью, газом, копотью только и питаешься.
Каждое мгновение находясь в опасности —
Не живем, а маемся, век не видим радости…
Ці вірші М. Савельева опубліковано в більшовицькій «Правде» 1 березня 1913 року.
До Жовтневої революції в селищі було всього дві школи: церковнопарафіяльна (на нинішній шахті № 9) та початкова, незадовго до лютого 1917 року перетворена на початкову школу підвищеного типу.
Медична допомога не для всіх була доступною. На ціле селище — один фельдшерський пункт, куди зрідка приїздив лікар, який жив у Чистяковому. Лише в 1915 році при шахті № 7 відкрили амбулаторію.
На боротьбу проти своїх гнобителів сніжнянські шахтарі особливо активно піднялися в роки першої російської революції. 31 жовтня 1905 року почався страйк на руднику Кольберга (нині шахта № 2), який тоді належав до Таганрозького округу Боківського гірничого району. 1 листопада разом з шахтарями навколишніх рудників страйкарі вирушили на рудник Ерделі, де службовець С. Дадика зачитав їм відозву Ростовського комітету РСДРП «До всіх робітників Боківських, Хрустальних та Нагольчицьких рудників» із закликом піднятися проти експлуататорів. Тут же робітникам роздали прокламації.
Сніжнянці припинили роботу в шахті, на поверхні, не вантажили вугілля у вагони, не відкачували воду з шахти, загасили топки. 2 листопада вони подали власникові шахти свої вимоги. Гірники домагалися не тільки збільшення заробітної плати, а й видачі їм незаконно затриманого адміністрацією заробітку минулого місяця. Страйк був організованим. Він закінчився перемогою робітників. Ряд рудників видали на-гора вугілля тільки 6 і 7 листопада, тобто після збільшення на 10 проц. заробітної плати шахтарям. Гірники рудника Кольберга страйкували до 11 листопада, коли капіталісти повністю задовольнили їхні вимоги.
Робітники сніжнянських рудників, що мешкали в селищі Дмитріївському, обурені продажею їм недоброякісних та ще й дорогих продуктів, 4 грудня 1905 року розгромили кілька крамниць та прогнали крамарів. Цей виступ придушили війська. Було вбито 2 та поранено 7 чоловік.
Після поразки першої російської революції власники шахт, як і доти, жорстоко експлуатували робітників; звільняли «неблагонадійних», а замість них вербували відсталих і темних селян з навколишніх сіл.
На початку XX ст. в Сніжному споруджено нові шахти. Цьому сприяло введення в експлуатацію місцевої залізничної вітки Чистякове—Безчинська. Вугілля почали перевозити в різні райони країни. В 1908 році заклали шахту акціонерного товариства «Сніжнянський антрацит» (тепер шахта № 1). Того ж року акціонери Прохорівської Трьохгорної мануфактури відкрили «Сніжнянський рудник» (нині шахта № 9). Через рік гірничий майстер Кащеєв, узявши у місцевого поміщика в оренду ділянку землі, заснував шахту. 1913 року закладено рудник «Ремівський антрацит»; його незабаром купив поміщик Безчинський (теперішня шахта № 4).
Потужність усіх цих копалень була незначною. На шахтах «Леонтіївська дача» Бродського добувалося близько 10 млн. пудів антрациту на рік. «Ремівський антрацит» видавав приблизно 6 млн. пудів, товариство Прохорівської Трьохгорної мануфактури — близько 8 млн. пудів палива.
Тяжкі умови життя, жорстока експлуатація, політичне безправ’я викликали дедалі гостріше невдоволення робітників. В 1912 році група робітників шахти № 4 під керівництвом М. Савельева встановила зв’язок з редакцією «Правды». 4 червня 1913 року вони просили Г. І. Петровського забезпечити більш регулярне надходження газети. В грудні 1913 року сніжнянські правдисти утворили більшовицьку організацію.
Перша світова імперіалістична війна ще більше погіршила становище робітників. В другій половині березня 1915 року почався страйк на шахтах, що належали Прохорівській Трьохгорній мануфактурі. Гірники шахт № 9 і № 10 організовано виставили свої економічні вимоги. Капіталісти змушені були поступитися. Виступи шахтарів повторилися на початку квітня та на початку травня 1915 року. На шахті Безчинського робітники зажадали звільнити управителя. Коли цю вимогу адміністрація відхилила, то вони зв’язали ненависного їм хазяйського прислужника, поклали в тачку і вивезли аж на вершину терикона, а звідти скинули донизу.
Виступи робітників, спочатку на грунті економічних утисків, дедалі більше набирали політичного характеру. Гірники сніжнянських шахт та залізничники станцій Соф’їно-Бродська й Безчинська вирішили провести маївку 1 травня 1916 року. Місцем обрали Леонтіївський ліс. Рано вранці до шахт № 15 та № 16 поодинці й групами почали пробиратися робітники. Маївка відбулася, але наприкінці поліція виявила місце сходки. Та робітники встигли вчасно розійтися.
6 березня 1917 року, коли в селищі дізналися про повалення самодержавства, вчителі й учні місцевої школи зірвали з стіни портрет царя, потягли курними вулицями, де було повно людей, і скинули в шурф шахти № 9. Ліквідувавши волосне правління та обеззброївши поліцію, робітники наприкінці квітня 1917 року створили на шахтах №№ 1, 4, 8, 9, 10 рудникові комітети та обрали делегатів до Ради робітничих депутатів Чистяківського гірничого району, у складі якого перебувало тоді Сніжне. Діяльність рудкомів спрямовувалася Чистяківською Радою. Найбільшу активність виявляли комітети шахт Прохорівської Трьохгорної мануфактури, «Ремівський антрацит», що належав Південноросійському гірничопромисловому товариству, та інших підприємств. 28 травня 1917 року рудниковий комітет «Ремівки» (нині шахта № 4) через Раду зажадав від Головного управління Південноросійського гірничопромислового товариства увільнити управителя шахти за те, що він жорстоко поводився з робітниками. Чистяківська Рада робітничих депутатів, спираючись на рудкоми, вже у вересні — жовтні 1917 року фактично здійснювала владу в усьому районі, як і у селищі Сніжному.
Сніжнянці палко вітали Великий Жовтень. Будувати нове життя їм допомагали чистяківські комуністи. А труднощі були великі. Роботі органів Радянської влади перешкоджали контрреволюційні зграї. Вони тероризували населення. Одну з таких банд зібрав за допомогою кримінальних злочинців анархіст Конопляний у другій половині листопада 1917 року. Вона отаборилася на Ерастівських копальнях (тепер селища шахт №№ 15 та 16). Для її розгрому з Чистякового послали загін міліції на чолі з Я. Коганом. Бандити зробили засідку і по-звірячому розправилися з міліціонерами.
Для боротьби з контрреволюційними силами в грудні 1917 року на шахтах Кольберга та Безчинського було створено червоногвардійські загони. На початку березня 1918 року вони уже билися проти німецьких окупантів та білокозаків.
У квітні 1918 року в Сніжне вступили кайзерівські війська та білокозаки. Разом з ними прибули жандармський офіцер Данилов та урядник Шведченко у супроводі стражників. Каральний загін осавула Рудакова нещадно розправлявся з населенням рудників і сіл.
В умовах кривавого терору робітники боролися за відновлення Радянської влади. Керував ними створений на Прохорівській шахті № 9 підпільний ревком, очолюваний І. Климановим. На допомогу робітникам прийшли регулярні частини Червоної Армії. В грудні 1918 року вони вигнали німецьких окупантів із Сніжного.
У квітні 1919 року селище захопили денікінці. Почалися арешти, обшуки, розстріли. Багато мешканців міста переховувалися у шурфах шахт. Політичну агітацію серед населення розгорнула конспіративна група, створена М. Є. Почекуєвим, якого залишив на шахті Кольберга Чистяківський повітовий партійний комітет для підпільної роботи. Озброєні робітничі загони громили гарнізони білогвардійців, не давали їм використовувати шахти. Ця боротьба особливо посилилася взимку 1919 року, коли під натиском Червоної Армії ворог почав відступати. Машиніст паровоза (ім’я його невідоме) замість того, щоб везти ешелон з білогвардійцями від станції Дебальцеве на станцію Іловайськ, спрямував його в бік залізничного тупика на станції Безчинська, де загін червоноармійців захопив денікінців.
Наприкінці грудня 1919 року бійці Першої Кінної армії під командуванням С. М. Будьонного розбили під Чистяковим війська денікінського генерала Маркова. В Сніжному було відновлено Радянську владу.
На початку 1920 року створено Сніжнянський підрайонний ревком, який підготував умови для відновлення постійних органів Радянської влади. Обраній 30 березня Сніжнянській підрайонній Раді робітничих і селянських депутатів підпорядковувалися селища Сніжне, Ремівка, Дмитрівна та рудники — Прохорівські, Ерастівські, Кольберга, Юрго-Безчинський та інші. У травні 1920 року обрано Сніжнянську та Ремівську селищні Ради.
Після вигнання денікінців перший партійний осередок у . Сніжному організував політбоєць Г. Черненко на руднику № 10. Партійні осередки створювалися і на інших шахтах.
Ради під керівництвом партійних організацій мобілізували населення на ліквідацію розрухи, спричиненої війною. З великим піднесенням приступили шахтарі до відновлення зруйнованих і затоплених шахт. Перед ними постало важке завдання: організувати відбудовні роботи, дати країні вугілля і водночас боротися з бандами. Розв’язання цих завдань утруднювалося тим, що на рудниках лишилися тільки люди похилого віку та підлітки.
На початку 1920 року за ініціативою комуністів шахти № 2 (секретар партійного, осередку М. Є. Почекуєв) було створено комсомольський осередок. Секретарем обрали Л. Шабанова. Пізніше до його складу ввійшли юнаки та дівчата, що працювали на виробництві: І. Корнієнко, В. Водолазов, В. Боженко, Г. Остапова, Г. Дацько, Т. Ананьева та інші — всього 18 чоловік.
Комсомольці, вся молодь дружно відбудовували шахти, відкачували з них воду, ремонтували залізничні колії, брали активну участь у суботниках та недільниках, в «тижні фронту». Всюди нишпорили банди. Потрібна була пильність, щоб захистити селище, шахти від нападу ворога. Часто новоприйнятим комсомольцям разом з комсомольським квитком видавали гвинтівку й патрони.
Про напружену боротьбу комуністів та комсомольців свідчить постанова Чистяківського повітового комітету КП(б)У від 19 липня 1920 року, в якій військовому комісаріатові Сніжного пропонувалося не відправляти до Луганська зброю, що була в його розпорядженні, а за розпорядженням Донгубкому залишити її для комуністичних батальйонів.
Особливо тяжко було з хлібом. Його відбирали у куркулів і часом платили за це життям. По-звірячому був закатований комсомолець Т. Потоцький. На хуторі Корінному його .вистежила банда «Корсунів загін». Бандити викололи юнакові очі, відрізали вуха, вирізали на грудях серп і молот.
Комсомолка 20-x років, нині, пенсіонерка, В. М. Шатенко-Багненко згадує: «На роботу ми ходили в червоних косинках, з піснями, незважаючи на те, що недоїдали і були майже роззуті та роздягнуті. Вечорами відвідували лікнеп, брали участь у художній самодіяльності, часто з гвинтівкою в руках відбивали напади банд».
Невпинно зростав авторитет партії в. гірницьких масах. Ставлення до неї дістало відображення також і в резолюції загальних зборів робітників шахт № 9 (колишньої Прохорівської Трьохгорної мануфактури) від 28 квітня 1920 року. «Ми, робітники Прохорівського рудника,— говорилося в ній,— підтримуємо тільки партію комуністів-більшовиків, справжню визволительку робітничого класу, яка гордо й сміливо йде вперед під прапором комунізму, змітаючи на своєму шляху всі перепони контрреволюції».
У травні 1920 року в Сніжному завершено націоналізацію шахт. Керівництво ними перейшло до Чистяківського кущового управління вугільної промисловості.
Тяжка спадщина дісталася шахтарям від старих часів. Головними знаряддями праці були обушок і лопата. Транспортували вугілля дерев’яними санчатами та вагонетками. Для освітлення користувалися каганцями. За допомогою «ширми»— своєрідної ложки з довгою дротяною ручкою — свердлили отвір у вугільному пласті; породу бурили підрубком — клином завдовжки 70 см — б’ючи по ньому молотом.
В 1920—1922 рр. шахти частково реконструювали. Замість кінного коловоррту запровадили паровий підйомник. Вугілля до залізничної станції доставляли вагонами на паровозній тязі. Дерев’яні копри замінили підйомними лебідками, для подання вугілля на-гора почали діяти самовідкатки та вентилятори. Поступово зростав видобуток вугілля. Якщо, в 1921 році на шахті № 9 добувалося 300 тонн палива на добу, то в 1923 році — вже понад 400 тонн.
Селищна Рада приділяла багато уваги поліпшенню побутових умов шахтарів. Докорінно перебудовувалося робітниче селище шахти № 9 — центр нинішнього міста. Частину т. зв. прохорівських казарм знесли, решту переобладнали під гуртожиток для робітників. Збудували також 2 нові гуртожитки, школу, дитячі ясла.
Активно працював культосвітній відділ Ради. В серпні 1920 року Рада за допомогою комуністичного осередку шахти № 9 організувала клуб.
Робітник П. Є. Керов створив при ньому драматичну групу, хор та струнний оркестр. Учителі допомогли влаштувати бібліотеку, організувати вечірні курси ліквідації неписьменності серед дорослих.
Поступово створювались кадри робітників соціалістичної вугільної промисловості. В 1924 році на шахті № 9 працювало 480 робітників. На руднику «Сніжнянський антрацит» в той час налічувалося 199 чоловік, у селищі Ремівка — близько 700 чоловік.
У 1922 році після реорганізації керівництва вугільною промисловістю Донбасу сніжнянські шахти виділили із складу Чистяківського кущового управління і передали Шварцівському рудоуправлінню, розташованому в Сніжному. Водночас було створено Сніжнянську кущову партійну організацію та відділення профспілки робітників вугільної промисловості.
У жовтні 1924 року в зв’язку із зміною адміністративного поділу створюється Сніжнянський район і відповідно — районні партійна, профспілкова та комсомольська організації.
Особливо зросли ряди сніжнянських комуністів у дні ленінського призову: їх кількість збільшилась у 2,5 раза і становила 391 чоловік. До 1 березня 1925 року районна партійна організація об’єднувала 545 комуністів. Комсомольська організація налічувала тоді 527 чоловік, тобто 60 проц. загальної кількості робітничої молоді.
Партійні організації шахт, виконуючи рішення бюро Сніжнянського кущового партійного комітету, прийняте 6 березня 1924 року, приділяли серйозну увагу питанням підвищення ідейно-теоретичного рівня комуністів і всіх трудящих. Партійні осередки організовували лекції про життя і діяльність В. І. Леніна, посилили контроль за роботою шкіл політграмоти.
На всіх шахтах працювали школи політичної грамоти та ліквідації неписьменності. Згідно з рішенням бюро Сніжнянського кущового районного комітету, в жовтні 1924 року за рахунок місцевих ресурсів побудовано школу гірничопромислового навчання для підготовки кваліфікованих шахтарів.
Партійна організація та селищна Рада мобілізували шахтарів на допомогу трудівникам села. В Ремівці, Веселій та інших селах шефи організували хати-читальні, школи ліквідації неписьменності, передплатили газети для селян.
У клубах міста діяли робкорівські, бібліотечні, природничо-наукові, хорові, драматичні та інші гуртки. Під керівництвом партійних та комсомольських організацій створювались піонерські організації. Організація юних ленінців Сніжного в 1924 році об’єднувала 278 учнів. При профспілкових організаціях для них створювали політехнічні гуртки.
В 1925 році комсомольці ухвалили побудувати літній кінотеатр на пустирі в Дубовій балці (тепер тут міський парк). Лісоматеріали одержали на шахті № 9, а цвяхів не було. На засіданні правління клубу вирішили поставити спектакль, а плату за вхід брати цвяхами: за один квиток — 15 цвяхів будь-якого розміру. В афішах до вистави писалося, що кожний забитий цвях — це удар по контрреволюції в справі розвитку культури пролетаріату. Завдяки винахідливості й ініціативі комсомольців літній кінотеатр було споруджено.
Після XIV з’їзду партії, що взяв курс на соціалістичну індустріалізацію країни, в Шварцівському рудоуправлінні, яке об’єднувало сніжнянські шахти, почали здійснювати технічну реконструкцію вугільних підприємств.
У лютому 1929 року, виконуючи постанову ЦК ВКП(б) від 17 січня 1929 року «Про завдання вугільної промисловості Донбасу», парторганізація шахти № 2 Сніжнянського рудоуправління послала комуністів і комсомольців на вирішальні ділянки вуглевидобутку. В кожній зміні, лаві був партійний організатор, який проводив агітаційну роботу серед гірників, згуртовував їх. Правильна розстановка партійно-комсомольських сил Сніжнянського рудоуправління стала прикладом для партійних організацій Донбасу.
В 1928—1929 рр. на шахти Сніжного почали надходити врубові машини, у лавах запроваджували конвейєри. Парові насоси замінили на відцентрові, що працювали на електричній енергії. В 1930 році частково здали в експлуатацію найбільшу на той час шахту № 18 («Американка»). Вона давала до 800 тонн вугілля на добу. Її закладено було в 1927 році, з проектною потужністю 1200 тис. тонн антрациту на рік. Влітку 1930 року тут побував Г. І. Петровський. Разом з шахтарями він спускався в лаву, знайомився з умовами праці. В 1931 році стали до ладу шахти № 32 «Вентиляційна» та № 32 «Підйомна». Через рік почали добувати вугілля на шахтах № 21, 22 та 27.
Початок першої п’ятирічки ознаменувався широким розвитком соціалістичного змагання. Гірники шахти № 8 стали піонерами застосування стрічкових конвейєрів для транспортування вугілля по гірничих виробках, а потім ініціаторами змагання за економію державних коштів та підвищення якості видобутого вугілля. На багатьох шахтах Донбасу застосовувався метод гірника цієї шахти О. І. Іванова, який запропонував по-новому підривати антрацитовий пласт, що збільшувало вихід крупних сортів вугілля до 40—50 процентів.
Змагання гірників за дострокове виконання плану першої п’ятирічки проходило в умовах боротьби за підвищення трудової дисципліни і політичної свідомості трудящих. У квітні 1931 року відбувся мітинг робітників та службовців Шварцівського рудоуправління. Його учасники обговорили лист тульських металістів, які закликали шахтарів Донбасу покінчити з плинністю кадрів та підвищити видобуток вугілля. На цьому мітингу гірники шахти № 9 зобов’язалися організувати свою роботу по-ударному і достроково пройти 200-метровий штрек; гірники шахти № 4 взяли зобов’язання видавати по 8000 тонн замість запланованих 7200 тонн вугілля на місяць і знизити собівартість на 10 процентів.
Зростання механізації, будівництво і введення в експлуатацію нових шахт, розвиток змагання забезпечили значні успіхи у видобутку вугілля. На шахтах Шварцівського рудоуправління за п’ятирічку він зріс більш ніж у 2 рази.
Великого поширення на сніжнянських шахтах початку 30-х років набув рух госпрозрахункових бригад. Кращих результатів серед них домоглися бригади Є. І. Баранова (шахта № 4), Д. А. Ткаченка (шахта № 19) та С. М. Частникова (шахта № 18). Вони працювали без дотацій і систематично перевиконували план. У змаганні за звання ударника та ударної бригади в 1933 році брали участь до 45 проц. робітників колишнього Шварцівського рудоуправління. Визначних успіхів досяг машиніст врубової машини шахти № 18 Ф. А. Симонов, який підрубував у середньому на місяць близько 8000 тонн антрациту проти 3000 тонн за планом. Його було занесено на Всесоюзну Червону дошку газети «Правда».
Шахтарі Сніжного одними з перших включилися в рух новаторів виробництва, що розпочався в серпні 1935 року з ініціативи О. Г. Стаханова. Так, 11 вересня врубмашиністи шахти № 18 Ф. Симонов, П. Кузьмін та М. Кисельов виконали по З і 3,5 норми за зміну.
В 1937 році гірники шахти № 18 вперше у вугільній промисловості країни застосували циклічну форму організації праці в очисних забоях. Ініціатором впровадження циклічного графіка роботи став гірничий технік І. О. Шашацький. Він домігся щодобового циклування найдовшої тоді на Донбасі лави (380 метрів). У 1938 році І. О. Шашацького нагороджено орденом Леніна. Під керівництвом партійних організацій соціалістичне змагання на сніжнянських шахтах переросло в справді масове.
З травня 1936 року селище стало центром новоствореного Сніжнянського району. Водночас організовано трест «Сніжнянантрацит», куди увійшли 15 шахт. Сніжнянська районна партійна організація того року об’єднувала 47 первинних партійних організацій та 4 кандидатські групи, в яких налічувалося 1170 комуністів. Переважна більшість їх (855 чоловік) працювали у вугільній промисловості. Комсомольці району (2583 чол.) об’єднувалися в 61 первинній організації. З 17 719 робітників і службовців району 14 357 були членами профспілки.
Технічний прогрес та широкий розвиток соціалістичного змагання зумовили зростання продуктивності праці. В 1939 році шахти тресту «Сніжнянантрацит» виконали планові завдання щодо продуктивності праці на 106 проц. Додатково було видобуто 238 тис. тонн вугілля. Того року в соціалістичному змаганні брало участь 12 302 чоловіка, 7375 шахтарів були стахановцями.
Самовіддано трудилися сніжнянські комсомольці. Один з них — М. Скорик — став ініціатором руху за подання допомоги відстаючим товаришам. Протягом кількох місяців 1938 року він навчав своїх методів праці інших, допоміг кільком бригадам подолати відставання. В своїй бригаді М. Скорик виховав трьох молодих бригадирів. У рух за подання допомоги відстаючим включилися 153 комсомольці на шахтах Сніжного. Тільки за 3 місяці вони навчили краще працювати 325 чоловік. На честь 20-річчя ВЛКСМ понад 100 комсомольців виконали річну норму за 10 місяців; 12 чоловік за цей час завершили по 2 річні норми. Комсомолець М. Т. Кретов очолив змагання врубмашиністів. У 1939 році він домігся середньомісячної продуктивності врубмашини в 20 тис. тонн вугілля, тоді як середня продуктивність її на трест у цілому становила 6103 тонни.
Радянський уряд високо оцінив трудові успіхи сніжнянців. За перевиконання плану вуглевидобутку, добру організацію роботи і високі показники циклічності в 1939 році колективи шахт № 18 та № 9 тресту «Сніжнянантрацит» нагороджено орденом Леніна, колектив шахти № 10-біс — орденом Трудового Червоного Прапора.
Рік у рік поліпшувалося матеріальне становище шахтарів. Тільки з 1937 по 1938 рік заробітна плата гірників тресту «Сніжнянантрацит» збільшилась на 20 проц. і становила в середньому 522 крб. на місяць.
Виростали житлові будинки, відкривалися школи, магазини в шахтарських селищах. Особливо багато було зроблено в селищі шахти № 18, що дістало назву Нового Донбасу. Центр його прикрасили палац культури, поліклініка, великий магазин; Леонтіївський ліс став парком. У 1938 році селища Сніжне та Новий Донбас перетворено на міста районного підпорядкування. За даними перепису 1939 року, в Сніжному мешкало 16 156 чоловік, в Новому Донбасі — 12 551.
Завдяки великим асигнуванням, що їх відпускала держава на медичне обслуговування трудящих, та енергійній діяльності місцевих Рад у шахтарських селищах створили мережу медичних закладів. У Сніжному відкрили районну лікарню. Тут були. хірургічне, терапевтичне, акушерсько-гінекологічне, інфекційне відділення, рентген-кабінет та водолікарня. В селищах шахт № 10 та № 18 обладнали поліклініку, створили на шахтах 17 медичних пунктів, 4 амбулаторії, 3 електрофізіотерапевтичні кабінети, 2 дитячі консультації та молочні кухні. При кожній шахті працювали дитячі ясла.
Шахтарські міста жили повнокровним культурним життям. Тільки у 1937 році в школах для неписьменних та малописьменних було навчено понад 2 тис. чоловік. Книжковий фонд 17 бібліотек становив 50 500 книг. До пізнього вечора не гасло електричне освітлення в палаці культури, 14 клубах та 54 червоних кутках, де 2825 молодих шахтарів в гуртках художньої самодіяльності розучували нові п’єси, пісні, танці.
У процесі соціалістичного будівництва підвищувалась громадсько-політична активність трудящих. В обстановці великого політичного і трудового піднесення відбувалися перші вибори до Верховної Ради УРСР в 1938 році. У день виборів план видобутку вугілля на сніжнянських шахтах було виконано на 113 процентів. В голосуванні взяли участь 99,5 проц. виборців. Своїм представником у вищий орган влади республіки сніжнянці послали прославленого шахтаря М. Т. Кретова.
Активну участь брали сніжнянці в роботі місцевих Рад. Після утворення Сніжнянського району в 1936 році обрано районну Раду депутатів трудящих, якій підпорядковувались Ради селищ Сніжного, Ремівки, Северного, Нового Донбасу. При Радах активно працювали понад 30 секцій та більше як 50 депутатських груп. Виконуючи накази виборців, Ради, спираючись на широкий актив, багато робили для розвитку промисловості, охорони здоров’я, чимало уваги приділяли культурному будівництву, впорядкуванню робітничих селищ.
Працівників, що виросли на низовій радянській роботі, висували на керівні посади. Тільки в 1937—1938 рр. важливими ділянками промисловості керували 13 висуванців.
У роки передвоєнних п’ятирічок головним механіком на ордена Трудового Червоного Прапора шахті № 10-біс працював О. Ф. Засядько. Після Великої Вітчизняної війни він був членом ЦК КПРС, депутатом Верховної Ради Союзу РСР 4—5-го скликань, міністром вугільної промисловості СРСР, заступником Голови Ради Міністрів СРСР.
Щире співчуття і підтримку трудівників Сніжного викликала героїчна боротьба іспанського народу проти фашизму. Перша конференція комсомольців Сніжнянського району 8 серпня 1936 року палко вітала трудову молодь Іспанії, яка мужньо захищала республіку від заколотників. Делегати конференції ухвалили відрахувати 1 проц. свого місячного заробітку в фонд допомоги іспанському народові. У 1938 році в 28 первинних організаціях МОДРу налічувалося понад 2 тис. жителів Сніжнянського району.
В умовах наростаючої загрози війни радянські люди дбали про зміцнення оборони Батьківщини. У 1939 році в 78 організаціях Тсоавіахіму брало участь 3900 чоловік. В 155 оборонних гуртках навчались військової справи 2119 чоловік, у 67 організаціях Червоного Хреста було 1172 чоловіка.