Мілове, Міловський район, Луганська область
Мілове — селище міського типу, адміністративний центр району. Розташоване на сході області, на кордоні з РРФСР. Найближча залізнична станція— І Чорткове Ростовської області розташована на залізничній магістралі Москва— Кавказ. Асфальтована шосейна дорога з’єднує Мілове з Біловодськом, Старобільськом і Луганськом. Населення — 4,8 тис. чоловік.
Поблизу селища археологами розкопані кургани епохи бронзи.
Мілове — порівняно молодий населений пункт в Луганській області. Перші згадки про нього в літературі стосуються кінця XIX століття. Заснування селища пов’язане з завершенням у 1872 році будівництва залізничної лінії Воронеж—Ростов-на-Дону Південно-Східної залізниці. На новій магістралі виник роз’їзд, а потім станція Чорткове. Спорудження залізниці викликало підвищений інтерес до земель, що ними вона проходила.
Ще в час проведення реформи 1861 року за селянською общиною села Марківки Старобільського повіту було закріплено великі земельні ділянки в районі майбутнього залізничного будівництва. Але поки не було роз’їзду, лише окремі сім’ї приїжджали сюди на літо з Марківки. Масове заселення цих земель відбувається у 90 рр. XIX століття. Кілька десятків родин заснували поблизу станції Чорткове хутір Міновий.
Назва хутора походить від назви невеликої річки Мінової, яка бере початок у крейдяних відкладах, що залягають досить високим пасмом.
У 1905 році хутір Міновий, який входив тоді до Марківської волості Старобільського повіту Харківської губернії, мав уже 80 селянських господарств, що володіли 1138 десятинами землі. Населення хутора становило 604 чол. Вже на той час чітко вимальовується диференціація міловської селянської общини. 29 проц. господарств мали від 7,5 до 10 десятин, 53 проц.— від 10 до 20 десятин, 18 проц.— від 20 до 50 десятин надільної і купленої землі. 17 міловських господарств мали торгово-промислові заклади.
Хоча переважна більшість міловських селян мала достатню кількість землі, значна частина її не могла обробити самостійно. Невистачало сільськогосподарського інвентаря, робочої худоби. Близько 30 проц. господарств обробляли свої землі супрягою, об’єднували наявне живе тягло і знаряддя.
Техніка обробітку землі була низькою, а це негативно позначалося на врожайності. У 1905 році було одержано в середньому з десятини ярої пшениці трохи більше 5 цнт, ячменю — близько 4,5 цнт, соняшнику — близько 7,5 цнт. У вільний від сільськогосподарських робіт час селяни перевозили вантажі з Чорткового до Біловодська.
На початку XX століття станція Чорткове відігравала все більшу роль у вивезенні сільськогосподарських продуктів, особливо хліба. Якщо наприкінці XIX століття вантажооборот станції був досить мізерним, то в 1903—1905 рр. вона вже ввійшла до першої десятки залізничних станцій Харківської губернії, які спеціалізувалися на відвантаженні зерна. У 1907 році з Чорткового відправлялось уже 858,8 тис. пудів зерна, 2,4 тис. пудів борошна, 5,8 тис. пудів висівок та інших відходів. Хліб вивозили до Ростова-на-Дону, а також на Поволжя і до Новоросійська. В 1906 році, з Чорткового було відвантажено до Петербурга, в порти Балтійського і Чорного морів, а також на прикордонні залізничні станції 35,3 тис. пудів яєць, 41,5 тис. пудів живої та битої птиці.
Все це сприяло зростанню пристанційного селища. В Міловому будувалися великі склади для засипки зерна, зберігання борошна і яєць. Споруджено млин та олійню по переробці насіння соняшнику, а також цегельний завод і дрібні приватні підприємства по вичинці шкір, виготовленню мила, пива та інших товарів і продуктів. Переважно бідняки наймалися до місцевих торговців та підприємців на поденні роботи. Наймитували в Міловому і селяни сусідніх сіл.
З розширенням вантажообороту станції хутір Міновий став відомим і як торговельний пункт. У ньому кожного дня збиралися базари. На центральній, т. зв. Комерційній вулиці розмістились численні ларки і крамниці, які торгували мануфактурою, готовим одягом, господарськими товарами, бакалією. Ближче до околиці хутора розташувались лісові та вугільні склади. Будівельний ліс, вугілля, нафтопродукти і сіль доставляли сюди залізницею.
Незважаючи на швидкий розвиток економіки Мінового в першому десятилітті XX століття, в ньому нічого не робилося для поліпшення медичного обслуговування населення. Найближчий фельдшерський пункт був у селі Великоцьку (за 7 верст), а лікарська дільниця — в селі Зориківці (за 22 версти). Лікар, два фельдшери і одна повитуха обслуговували три волості з населенням 36,5 тис. чол.. Природно, що в таких умовах жителі не мали можливості дістати кваліфіковану медичну допомогу і змушені були звертатися до місцевих знахарів, які лікували в основному замовляннями та молитвами. У Міловому щороку з’являлися віспа, кір, скарлатина, коклюш, дифтерит, короста та інші хвороби. Найбільший процент захворювань припадав на епідемічні хвороби. Особливо лютувала у червні 1910 року холера. З 177 дворів хутора хвороба зачепила 35, а з 58 хворих померло 38 чоловік.
Не кращою була справа і з народною освітою. У 1905 році з 604 чоловік, що населяли хутір, письменних було 95 (82 чоловіки і 13 жінок). З 95 хлопчиків і дівчаток шкільного віку вчилося тільки 5 хлопчиків. Навчалися вони у так званому «філіалі» Великоцької земської школи, який був організований при міловському постоялому дворі наприкінці 90-х років. Вчила дітей у тісній кімнатці місцева вчителька, а екзамени учні складали у с. Великоцьку.
У 1910 році в Міловому існувала однокласна (трирічна) земська школа. Вона містилась у старому і сирому приміщенні. Двері школи ледве тримались на завісах, підлога була дірявою, у вікнах невистачало шибок.
В доповіді Старобільської земської управи повітовим земським зборам у 1913 році згадується про існування в Міловому бібліотеки, що налічувала 600 книг і обслуговувала 90 читачів, переважно учнів місцевої земської школи, в приміщенні якої вона містилася.
Великою подією у Міловому була поява в 1912 році кінематографа, що його відкрив місцевий торговець Сметанін. Перша стрічка, яка демонструвалася, була присвячена століттю Бородінської битви.
Революційні події 1905 року минули якось стороною маленький хутір. Не внесли істотних змін у життя Мінового і події перших місяців після Лютневої революції 1917 року. Але з кожним днем місцеві наймити, селяни-бідняки, робітники-залізничники уважніше прислухаються до більшовицьких агітаторів, які приїжджали на станцію. Бувало, що після їхніх гарячих промов у селищі спалахували стихійні виступи проти місцевих торговців і підприємців. Так, у червні 1917 року з фронту прибув міловський селянин, колишній член полкового революційного комітету А. А. Кашуба, який привіз з собою революційні більшовицькі листівки. Під впливом його розповідей бідняки, обурені сваволею місцевих багатіїв, що заправляли високі ціни за продукти першої потреби, зірвали замки на соляному складі.
До вересня 1917 року становище в цьому районі ускладнилось. Контрреволюційний уряд Каледіна, що був опорою реакції, розташував козачі частини на кордонах Області Війська Донського, в т. ч. у населених пунктах, які межували з Донбасом (мм. Каменськ, Міллерово, Чорткове). Лише в грудні 1917 року, коли з каледінщиною в цьому районі було покінчено, трудящі Мілового посилають своїх представників у Великоцьку Раду селянських депутатів. Та розгорнути по-справжньому діяльність органів Радянської влади не вдалося. Наприкінці квітня 1918 року війська австро-німецьких окупантів підходили до Мілового.
Радянський уряд приділяв особливу увагу захисту цього району від інтервентів. 22 квітня 1918 року Раднарком запропонував Воєнному комісаріату республіки вжити негайних заходів для оборони східного кордону Харківської губернії, особливо станції Чорткове, яку намагалися зайняти німці і гайдамаки, щоб перерізати залізничне сполучення центра республіки з Ростовом. Розпорядження про це було дане В. І. Леніним.
Далі станції Чорткове інтервенти не пішли. Захопивши Міловий, вони висадили в повітря залізничні колії, щоб утруднити рух через станцію, грабували населення, забирали продукти і майно. В листопаді 1918 року, під впливом революційних подій у Німеччині і під ударом червоних партизанів, інтервенти залишили хутір Міловий.
Відходом окупантів негайно скористались білокозачі власті, які збирали реакційні сили для нового походу на молоду Радянську республіку. Аж до середини грудня 1919 року денікінці хазяйнували у цьому районі, поки не були відкинуті навальними ударами будьоннівської кінноти. На початку грудня 1919 року війська Червоної Армії почали наступ на Донбас. Більша частина їх підрозділів рухалась через станцію Чорткове на Біловодськ і Старобільськ.
Після вигнання денікінців у Міновому обирається ревком ^головою став місцевий селянин-бідняк П. С. Федоренко, секретарем — Афіноген Грузин. Перші місяці їх роботи були дуже важкими.
В повіті діяли численні куркульські банди. Спустошливими були наскоки махновців, які громили Ради на місцях. Після того, як загони монархістів у жовтні 1920 року залишили Старобільщину, в Міновий за завданням повітового комітету партії прибув Ф. О. Ляшенко. Спираючись на місцевих комуністів, він проводив велику роботу по відновленню органів Радянської влади на місцях, по створенню Міловського волревкому (Міновий тимчасово був центром волості, що включала колишню Стрільцівську волость).
Першочерговим завданням органів Радянської влади була боротьба з бандитизмом. З цією метою з місцевих селян і робітників-залізничників був організований збройний загін. Свої бойові дії він почав із роззброєння бандитів, які ховалися в самому Міловому і в найблцжчих селах.
До третьої річниці Великого Жовтня в селах волості була налагоджена діяльність сільських ревкомів, до січня 1921 року нормально працювали всі відділи районного ревкому, що його очолив Ф. О. Ляшенко.
У грудні 1920 року в Міловому створено партійну організацію, яка складалася, з 5 комуністів. Секретарем її обрано місцевого селянина, учасника громадянської війни Ф. І. Сарміна. Його найближчими помічниками були робітник-залізничник М. І. Солоп та вже згадуваний А. А. Кашуба.
Саме в той час у районі почала активно діяти одна з великих банд, яка зупиняла і грабувала ешелони з хлібом. Для охорони продовольчих поїздів, що повинні були пройти через, Чорткове на Москву, були мобілізовані робітники-залізничники,, сільські активісти, передова молодь. Чотири рази банда намагалася прорватись на станцію і кожного разу, зустрівши дружну відсіч чопівців, відступала.
Стояв сильний мороз. Багато бійців міловського загону обморозилося, але ніхто не залишив позицій. Продовольчі поїзди благополучно йшли через Чорткове. У цьому бою з бандитами особливо відзначились заступник командира загону А. А. Кагауба, начальник міліції С. П. Воронько, секретар парторганізації Ф. І. Сармін, бійці Кувичка та Жепко (їх імена і по батькові в документі не вказані)3. Рештки банди ліквідовано в одному з хуторів. Конфіскована в бандитів худоба, сільськогосподарський інвентар і різне майно були передані міловському комітету незаможних селян (КНС), створеному влітку 1920 року.
Та боротьба з бандитизмом була не єдиним складним завданням, яке доводилось розв’язувати міловському ревкому. За допомогою активістів КНС земельна комісія ревкому провела весною 1921 року повний переділ земель за кількістю їдців. У Міловому організовано охорону, промислових підприємств і складів, які стали народною власністю. Поступово налагоджувалась робота млина та олійницького заводу.
Відновлювалось також навчання в школі. У Міловому створено дитячий будинок для дітей, які втратили батьків. На могилах загиблих бійців революції було встановлено обеліски.
З 1924 року селище Мілове стає адміністративним центром району. Увага всіх районних організацій була зосереджена на відбудові народного господарства і культури.
Багато уваги місцеві органи Радянської влади приділяли постачально-збутовій кооперації. Вже до листопада 1921 року в Міновому було створено єдине споживче товариство. В його магазинах продавались різні промислові товари. У 1925 році Міловське споживче товариство налічувало 889 пайовиків, у т. ч. 613 — в самому Міновому.
Перехід до нової економічної політики викликав деяке пожвавлення приватного підприємництва. Знову з’явились приватні торгові і промислові заклади. Найбільшим з них були майстерні по ремонту сільськогосподарського інвентаря. У 1926 році на їх базі організовано промислову артіль «Металодерево».
Вже на початку 20-х рр. у Міновому з’являються перші паростки колективної праці. Бідняцьким господарствам, які одержали від Радянської влади землю, часто-густо нічим було її обробити. Невистачало живого тягла, сільськогосподарського інвентаря. В 1921 році в Міновому організувалась комуна «Червоний орач», яку очолив Д. Г. Скиртач, комуніст з 1919 року, активний учасник громадянської війни, колишній голова Міловської хутірської Ради.
За «Червоним орачем» було закріплено близько 300 десятин землі, комунари мали трактора. Комуна відіграла позитивну роль у прищепленні селянам навичок колективної праці. Існувала вона до 1926 року.
У 1926 році в Міновому пройшла широка кампанія по організації ТСОЗів, яка була викликана економічними умовами, що склалися тоді. За даними сільськогосподарського перепису 1923 року, на 460 міловських господарств припадало всього 119 коней, близько 100 пар робочих волів, 112 плугів, 26 сівалок і 50 жаток. І хоча КНС приділяв багато уваги бідним селянським дворам, допомагаючи їм насіневими позичками, безплатним ремонтом сільськогосподарського інвентаря, люди бачили, що шлях до заможного життя йде через колективне об’єднання.
Перші ТСОЗи організовані в Міновому у 1926 році, на хуторах Брусівці і Шпотівці, що входили в межі селища. Кожний з них об’єднував по 14—15 господарств. Трохи пізніше в тому ж році організувалися ще три ТСОЗи. В 1928 році на їх базі виникають колгоспи «Великий Жовтень» і «Шлях Леніна», а в 1929 році — сільськогосподарська артіль «Перше травня».
Організація перших колгоспів проходила в умовах гострої класової боротьби. Вороги колгоспного ладу вдавались і до злобної агітації, і до відкритих погроз активістам, і до підпалів усуспільнених господарських будівель. Але керовані комуністами, міловські селяни наполегливо йшли обраним шляхом.
Неухильно зростала в 20-х рр. чисельність міловської партійної організації. Якщо у вересні 1922 року партосередок Мінового, який налічував 17 чоловік, був єдиним тут, то в 1930 році вже існувала й друга партійна організація, яка об’єднувала комуністів, що працювали в артілях і на промислових підприємствах. До партії вступали передові робітники, селяни.
Вірною опорою партійної організації був комсомольський осередок, створений у червні 1921 року. Для допомоги в його заснуванні з Бахмута приїжджала група молодих робітників на чолі з комсомольцем М. Т. Захаровим. Посланці комсомолу проводили бесіди з юнаками й дівчатами, роз’яснювали їм завдання Комуністичної Спілки молоді. В травні 1922 року в Міновому було вже 14 комсомольців. Первинні організації створювались і в сусідніх селах. Першим секретарем Міловського райкому комсомолу обрано було М. Т. Захарова. Разом з комуністами перші комсомольці селища боролись за виконання планів продрозверстки і хлібозаготівель, допомагали органам Радянської влади викривати ворожі підступи куркульства. Комсомольці були шефами Міловського дитячого будинку, в якому 1922 року виховувалось 200 дітей, працювали вожатими у піонерських загонах.
Досить плідну роботу щодо залучення селянок до активного громадського життя проводив жінвідділ.
Активно діяли також добровільні товариства МОДРу, «Червоного хреста», «Друзів дітей».
Місцеві органи Радянської влади, партійна і комсомольська організації весь час піклувались про невпинний розвиток охорони здоров’я, народної освіти, культури.
У 1924 році в Міловому створено медичну дільницю з амбулаторним прийомом. Крім лікаря, працювали фельдшер і акушерка. Наступного року тут уже працювала лікарня з стаціонаром на 20 ліжок.
Зростав рівень і народної освіти. В 1924/25 навчальному році працювали семирічна школа і кілька гуртків по ліквідації неписьменності. На утримання цих гуртків виділялись кошти, зібрані комсомольцями від аматорських вистав. У селищі ставало все більше письменних людей.
Заслужену популярність серед населення мала хата-читальня, відкрита 1925 року. При ній працювали бібліотека, гуртки художньої самодіяльності, демонструвались кінофільми.
З давніх-давен міловські селяни любили народні пісні і славились в окрузі майстерним їх виконанням. Ще із встановленням Радянської влади на хуторі створено народний хор і драматичний гурток. Ініціаторами їх організації були місцеві вчителі Ф. Ф. Назаренко, сестри Дарія та Марія Давидови, які згуртували навколо себе обдаровану сільську молодь. Підготовлені ними опери «Наталка Полтавка» і «Запорожець за Дунаєм», драма «Назар Стодоля» мали великий успіх серед глядачів.
Самодіяльні артисти влаштовували також спектаклі-огляди на гострі політичні теми. Особливо подобалась трудящим вистава «Республіка на колесах» Я. Мамонтова, що ставилась у приміщенні станційного складу. На виставу збиралось до 500 чоловік.
Захоплення народним мистецтвом, театром виявилось у деяких юнаків і дівчат настільки серйозним, що вони й далі пов’язали своє життя з професійним театром. Так, Я. Коваль працював у Харківському оперному, Ю. Данько — у Дніпропетровському драматичному театрах.
Активно велася й антирелігійна пропаганда, все менше і менше жителів відвідувало церкву. Комуністи й комсомольці впроваджували нові обряди і звичаї. 3-го листопада 1924 року до Міловського райкому партії надійшла заява від комуніста М. Й. Репитіна з проханням провести по-новому реєстрацію його новонародженого сина. Врочисто були відсвятковані в Міловому перші зорини, хлопчика назвали Володимиром на честь В. І. Леніна.
Приділялась також увага і фізичному вихованню молоді. На початку 20-х рр. в Міловому створено футбольну команду, яка на спортивні змагання виїжджала у сусідні районні центри Біловодськ і Старобільськ.
У 1930 році в селищі вже працював радіовузол.
Відбувався дальший розвиток економіки селища. В 1930 році три місцеві колгоспи зливаються в одне велике господарство «Шлях Леніна». Його першим головою був М. Т. Поляков. У 1933 році артіль розукрупнилася, міловському колгоспові дали назву «Перше травня».
Велику роль в організаційно-господарському зміцненні колгоспів району відіграла створена 1931 року Міловська МТС, яка спочатку мала 5 тракторів. Селянська молодь з великим запалом вивчала й освоювала техніку. Серед перших трактористів селища були Великоцький, С. Рожко та інші.
Долаючи різні труднощі і перешкоди, використовуючи нову сільськогосподарську техніку, міловський колгосп «Перше травня» успішно провів у 1933 році весняні польові роботи і був відзначений спеціальною премією райкому партії та райвиконкому.
Вже тоді, в 30-і рр., велика увага приділялась підвищенню культури землеробства. В селищі створювались агрономічні курси, проводились сільськогосподарські конференції. Борючись за збереження і збільшення кінського поголів’я, яке було на той час важливою тягловою силою, місцева молодь брала шефство над окремими стайнями. У 1934 році тут відкрито ветеринарну лікарню на 20 коней.
В роки другої передвоєнної п’ятирічки в усіх бригадах колгоспу «Перше травня» широко розгорталося соціалістичне змагання. У березні 1935 року в Міловому відбувся районний зліт передовиків колгоспного виробництва, який обговорив підсумки II Всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників. Не меншою подією був у жовтні 1935 року і районний зліт трактористів. На його порядку денному стояли питання дальшого зростання продуктивності праці, глибокого вивчення досвіду місцевих стахановців.
У 1936—1938 роках у Міловській МТС успішно працювала жіноча тракторна бригада, якою керувала одна з перших трактористок району Клавдія Данильченко.
B середині 30-х рр. колгосп «Перше травня» значно зміцнив свою економіку. Перехід на вирощування озимої пшениці, соняшника і проса сприяв дальшому зростанню урожайності. Коли в 1930—1935 рр. середня врожайність з гектара становила 8 цнт, то в 1935—1940 рр. вона піднялася до 12 цнт. Господарство мало молочнотоварну ферму на 150 корів, вівчарську, свинарську та дві птахівницькі ферми.
Підвищення культури землеробства, поліпшення організації праці підвищували вартість оплати трудодня. У 1937 році колгоспники одержали на трудодень в середньому по 4 кг зерна і по 1 карбованцю грішми.
У тих же 30-х рр. розвивалися далі підприємства місцевої промисловості. Успішно виконували державні завдання млин і олійницький завод. Місцева промартіль спеціалізувалась на виготовленні взуття, кожухів, рукавиць. В селищі працювали пекарня, райхарчокомбінат, що випускав овочеві консерви, фруктові води і ковбасні вироби. Кооперативна торговельна мережа була представлена 6 магазинами і 2 їдальнями.
У Міловому працювала електростанція.
Рік у рік розширявся суспільний житловий фонд. Напередодні Великої Вітчизняної війни він становив 4222 кв. метри.
У 1935 році в Міловому діяла районна лікарня із стаціонаром на 50 ліжок, у ній були хірургічйе, пологове, терапевтичне та інфекційне відділення. В 1936 році при лікарні відкрито нову поліклініку з діагностичною лабораторією, фізіотерапевтичним і рентгенівським кабінетами, а також дитячу консультацію. На початку 30-х років тут почала працювати санітарно-епідеміологічна станція.
У 1934 році в Міловому відкрито школу-десятирічку, яка через три роки дала свій перший випуск. Багато юнаків і дівчат, які закінчили школу, продовжували вчитись у вузах Луганська, Харкова та інших міст.
В районному Будинку культури інтенсивно працювали різні гуртки художньої самодіяльності. Драматичний колектив ставив «Платона Кречета» і «В степах України» О. Корнійчука, «Грозу» і «Без вини винуваті» О. Островського, «Любов Ярову» К. Треньова. Великий успіх мав у глядачів кінофільм «Ленін у Жовтні», який демонструвався в селищі на початку січня 1938 року. За тиждень його подивилося 5,6 тис. глядачів. Це майже в півтора раза перевищувало кількість населення селища.
Зростав книжковий фонд районної бібліотеки. У передвоєнні роки він становив 39 тис., томів, у т. ч. 9 тис. томів дитячої літератури. Читачів обслуговувало 11 бібліотекарів. Помітно підвищився, попит і на різну літературу в місцевому книжковому магазині. Зростала реалізація й інших культурно-побутових товарів, що свідчило про зростання духовних потреб населення. Міловський філіал книгокультторгу продав у 1937 році 72 патефони, 31 фотоапарат, 39 гармоній, 70 репродукторів і радіоприймачів.
Багато уваги приділяли місцеві партійні організації інтернаціональному вихованню трудящих. 20 вересня 1936 року в районній газеті було надруковано листа, з яким міловські жінки звернулися до своїх сестер у героїчній Іспанії. «Трудящі жінки Іспанії,— говорилось у листі,— є наші рідні сестри, які мужньо захищають Іспанську демократичну республіку від озвірілих фашистських заколотників». За короткий строк колгоспниці артілі «Перше травня» зібрали у фонд допомоги жінкам і дітям Іспанії 169 карбованців. їхній приклад наслідували й інші колгоспники і колгоспниці району.
Газета «Під прапором Леніна», перший номер якої вийшов 13 лютого 1932 року, виступала ініціатором й інших цікавих справ, подавала велику допомогу місцевим партійним організаціям у комуністичному вихованні трудящих, у пропаганді передового досвіду. Змістовною газету робив тісний і живий зв’язок з робсількорівським активом. 21 січня 1935 року в Міловому відбувся зліт робсількорів, який обговорив хід виконання постанови ЦК КП(,б)У від 1 червня 1934 року «Про керівництво робсількорівським рухом». Проведення таких зльотів було тут традицією.
Великі зміни, що відбулися в Міловому у передвоєнні роки, знайшли своє відображення в зміні адміністративного положення селища. Указом Президії Верховної Ради УРСР у жовтні 1939 року колишній хутір, а потім селище було перейменовано в селище міського типу. За даними перепису 1939 року, в ньому проживало 4768 чоловік.
Почалася Велика Вітчизняна війна. На фронт пішло багато трудівників селища. Місцеві підприємства і колгосп виконували замовлення фронту. На початку липня 1942 року лінія оборони наблизилася до Мілового. Гітлерівці жорстоко бомбардували станцію і селище. Під час одного з нальотів був підпалений санітарний ешелон. Поранені, які залишилися живими, були розташовані в палатах районної лікарні. Сюди ж прибували поранені і з передової. 10 липня 1942 року фашисти прорвали фронт. 11 липня вони захопили Мілове.
Евакуювати госпіталь не вдалося. Але група радянських медиків на чолі з лікарем В. В. Йозефі залишилась вірною своєму патріотичному обов’язку. В складних умовах окупації медичні сестри 3. Ф, Кулаковська, Г. П. Гармаш, В. Ф. Данцева і К. П. Радченко, санітарка М. К. Окочикова, кухар А. В. Кремньова продовжували надавати допомогу радянським солдатам і офіцерам. З великими труднощами і риском вони діставали медикаменти і продукти для поранених, з допомогою місцевих жителів переховували у сусідніх селах тих, хто видужував, допомагали їм пробиратися до лінії фронту.
Сотні радянських людей були врятовані завдяки старанням патріотів. Душею групи був уже немолодий лікар В. В. Йозефі. Про те, як багато зробив він для врятування поранених, свідчать численні листи:
«Ви, Володимире Володимировичу,— справжній патріот, який віддає усю свою енергію і старання врятуванню людини» (гвардії лейтенант Іваненко).
«Не можу передати словами всіх почуттів подяки, які я відчуваю до Вас. До самісінької глибини душі я вдячний Вам за врятування не тільки мого життя, але й багатьох таких, як я» (в. о. директора рудоуправління, колишній офіцер-танкіст П. С. Точицький).
«Я весь час згадую Вас, розповідаю дружині і дітям про те, як Ви врятували мені життя не тільки медичною допомогою, але й високою людяністю» (працівник суконної фабрики І. М. Рохлін).
Серед врятованих міловськими патріотами був також депутат Верховної Ради РРФСР В. В. Бриксін.
За час окупації гітлерівці перетворили Мілове на великий укріплений район. У селищі був розташований гарнізон, що налічував до 7 тис. солдатів і офіцерів. Майже всі кам’яні будинки були обладнані під вогневі точки. На перехрестях вулиць були встановлені кулемети, у дворах стояли замасковані танки і самохідні гармати.
2 січня 1943 року, коли на Волзі йшли бої по знищенню оточеного угруповання Паулюса, частини 57-ї гвардійської стрілецької дивізії, переслідуючи ворога, що відступав, вийшли на рубіж за 12 км від Мілового. Так почалося визволення української землі.
3 січня передові загони 172-ї і 174-ї гвардійських стрілецьких полків у взаємодії з частинами 41-ї і 35-ї гвардійських дивізій блокували селище Мілове і ст. Чорткове. Противнику було запропоновано скласти зброю. Гітлерівці не прийняли цю пропозицію. 7 січня 1943 року почався штурм селища.
Бої йшли жорстокі. Намагаючись вирватися з оточення, фашисти не раз переходили в контратаки. В одному з запеклих боїв загинув смертю хоробрих, кинувшись з низкою гранат під гусениці німецького танка, Герой Радянського Союзу гвардії капітан Ф. Чечеров. Його ім’я було потім присвоєно одній з площ Мілового.
Все тісніше стискалось кільце оточення. Плече в плече билися з ворогом воїни різних національностей. Коли фашистські танки атакували взвод М. М. Лисакова, командир першим кинув низку гранат. Приклад його наслідували сержант Хамат Шамсієв, солдати Федір Сурін та Микола Смирнов. Десять з чотирнадцяти гвардійців, які обороняли рубіж, загинули. Але ворог не пройшов.
Безсмертний подвиг здійснив у небі над Міловим командир ескадрильї капітан І. Утюскін, який спрямував свою машину на скупчення ворожих зеніток. Разом з ним загинув штурман полку капітан С. Рябиков. 16 січня 1943 року селище було повністю визволене від ворога.
Гітлерівці завдали Міловому великих збитків, які обчислюються в 56,6 млн. крб. (у старому обчисленні). Були зруйновані млин, будівлі колгоспу, МТС, Будинок культури, друкарня, бібліотека, дитячі ясла, школа. Зруйновано і спалено половину житлового фонду селища.
Вже в другій половині січня комуністи Мілового почали відбудову зруйнованого господарства. Трудівники селища брали активну участь у ремонті шляхів, у навантаженні і відправленні трофейної техніки. З 19 січня по 10 лютого на цих роботах було зайнято 1893 чол. У селищі було сформовано батальйон, який брав участь у визволенні району.
На початку лютого 1943 року в Міловському районі побували керівники партії і уряду республіки, а також секретар Луганського обкому КП України А. Г. Гайовий. Вони провели нараду радянсько-партійного активу, присвячену невідкладним завданням відбудови народного господарства району.
У першій половині лютого 1943 року в селищі відновили роботу олійниця, млин, пекарня, які постачали продукцію військам Південно-Західного фронту, згодом — шкіряний і миловарний цехи місцевої кооперації.
Сотні трудівників Мілового брали участь у відбудові станції, рідного селища. 15 лютого 1943 року почались заняття в середній школі, відкрила прийом хворих поліклініка. Почав працювати пологовий будинок. Було організовано дитячий будинок на 100 дітей віком від 5 до 8 років. Відновила свою роботу редакція газети «Під прапором Леніна».
Міловські колгоспники активно включались у підготовку до весняної сівби. Труднощі були величезні. Треба було очищати поля від мін і трофейної техніки, засипати на них окопи і численні воронки, привчати корів до ярма, збирати і готувати до висіву насіння. Та незважаючи ні на що, план весняних польових робіт був виконаний на 120 проц. До кінця року колгосп законтрактував близько 50 телиць. Так було покладено початок молочнотоварній фермі.
Весь тягар у колгоспі лягав на плечі жінок, стариків, підлітків, інвалідів. Невтомно працювали на ланах бригадир Є. М. Горох, рядові колгоспники К. Г. Сушкіна, Т. П. Бавило та багато інших.
Та коли прийшов радісний День Перемоги, все більше колишніх фронтовиків поверталось до рідних країв. Майже півтори тисячі учасників Великої Вітчизняної війни з Мілового приступили до мирної праці. Серед них робітник-залізничник Г. А. Морозов, бойовий шлях якого почався в перші дні війни і закінчився у травні 1945 року під Берліном. Орден Червоного Прапора, і два ордени Червоної Зірки, медалі «За взяття Берліна» і «За визволення Варшави» прикрасили груди відважного воїна. Слюсар С. Г. Тимакін брав участь в обороні Сталінграда, штурмував Берлін і визволяв чехословацьку столицю. Був нагороджений трьома орденами Червоної Зірки і орденом Вітчизняної війни II ступеня. У трьох великих битвах Великої Вітчизняної війни — в Орловсько-Курській, Корсунь-Шевченківській та Яссо-Кишинівській брав участь працівник Міловської контори «Заготхудоба» колишній офіцер-гвардієць М. М. Шокалов.
З руїн піднімались у селищі вулиці імені Леніна, Чкалова, Калініна, Шевченка, Рання Зоря та інші, якими проходив раніше передній край фронту. Сотні людей виходили на суботники по озелененню селища. Так, в одному з них, що відбувся в квітні 1948 року, взяло участь близько 500 чоловік. Силами громадськості у 1946 році відбудовано Будинок культури, а в дні святкування 30-річчя Жовтня в Міловому урочисто відкрито пам’ятник В. І. Леніну.
1948 рік був переломним у розвиткові колгоспу. Господарство настільки зміцніло, що виробило і здало державі більше зерна, ніж у довоєнному 1940 році. Відбудовувались тваринницькі ферми, які згоріли під час окупації. Поблизу селища створено державний лісорозсадник, в якому під наглядом досвідчених спеціалістів почали вирощувати саджанці плодових дерев, а також лісоматеріал для закладки полезахисних смуг.
На олійницькому заводі здійснювалась механізація трудомістких процесів, розгорталось соціалістичне змагання за звання бригад відмінної якості продукції.
Відновила свою роботу електростанція.
На території колгоспу збудовано цегельний завод, який випускав також черепицю для дахів, виробляв глиняний посуд.
У 1952 році міловський колгосп «Перше травня» укрупнився за рахунок сусідніх менших артілей і був перейменований у колгосп «Шлях Леніна». Виконуючи рішення лютневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС, комуністи колгоспу, його правління, актив багато зробили для підвищення культури землеробства і продуктивності тваринництва, для дальшого піднесення матеріального добробуту трудящих.
У господарстві впроваджувались прогресивні сівозміни, які сприяли одержанню в 1958 році з гектара в середньому по 21 цнт зернових, 26 цнт кукурудзи в зерні, 26 цнт озимої пшениці. Багато сил і творчої енергії віддала розвитку рідного колгоспу агроном О. М. Полякова, депутат Верховної Ради УРСР, нагороджена орденом Леніна.
Восени 1958 року колгосп зібрав понад 22 тис. цнт зерна. Він мав уже 824 голови великої рогатої худоби, в т. ч. 312 корів. Середній надій на фуражну корову досяг 2700 кг. Понад 3 тис. літрів на фуражну корову надоїли від своїх груп доярки К. І. Глобенко, Г. Т. Мацай та інші. Доходи колгоспу становили в 1958 році 334 тис. крб. (у новому обчисленні).
За роки семирічки колгосп «Перше травня», який вдруге повернув собі цю назву після розукрупнення, перетворюється у велике багатогалузеве господарство. В 1967 році за ним було закріплено 4259 га землі, в т. ч. 3355 га ріллі. На 1 січня 1967 року колгосп мав 1348 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 488 корів; 1298 голів свиней, 942 вівці, 3764 голови птиці. Колгоспна техніка представлена 17 тракторами і 11 комбайнами. Якщо в 1958 році господарство одержало на 100 га сільськогосподарських угідь 166,3 цнт молока і 25,6 цнт м’яса, то в 1966 році виробництво цих продуктів піднялось відповідно до 210,6 і 40,3 центнера.
Збільшення валового доходу до 572 тис. крб. у 1966 році дало можливість господарству вести в роки семирічки велике виробниче і культурне будівництво. За семиріччя стали до ладу: 4 корівники, 3 свинарники, курятник, омшаник, 3 кормокухні, механізовано корівник на 200 голів.
За рахунок культурного фонду колгосп спорудив бригадний клуб із залом для глядачів на 200 місць, бібліотеку.
Зростала за ці роки і оплата праці колгоспників. У 1966 році вона становила в середньому 3 крб. 14 коп. за людинодень.
За час, що пройшов після жовтневого (1964 р.) Пленуму ЦК КПРС, в колгоспі багато зроблено для дальшого підвищення культури землеробства, підвищення продуктивності тваринництва. Полеводські бригади борються за звання колективів високої культури землеробства. Кращі передовики відзначені урядом. Орденами «Знак пошани» нагороджені механізатор І. М. Лисенко і доярка Г. В. Тарановська.
Великі зміни відбулися на міловському олійницькому заводі. Реконструйовано основні виробничі цехи і складське господарство. Це дало можливість збільшити випуск товарної продукції в 3,8 раза. 94 проц. олії вироблялося в 1966 році першим сортом. Продукція заводу споживається не тільки в нашій країні, але й експортується в НДР, Австрію, Данію, Голландію, Швецію, Норвегію, Бельгію, Францію, на Кубу. На заводі успішно освоєно виробництво кормових фосфатидів — цінного корму, який знайшов застосування у тваринництві.
На підприємстві працює чимало справжніх майстрів своєї справи — ударників комуністичної праці. Імена кращих трудівників, які працювали на заводі понад 25 років, заносяться до книги «Золотого фонду» підприємства, а імена тих, що працювали понад 20 років,— до книги «Срібного фонду». Серед кращих виробничників — кочегари К. Н. Бур’янова, П. М. Величко, лаборантка Г. Я. Колган, головний інженер І. П. Горох.
У 1957 році в Міловому створено районну організацію «Міжколгоспбуд». Сільські будівельники споруджують в районі не тільки виробничі, а й культурно-побутові об’єкти. В 1966 році загальний обсяг виконаних «Міжколгоспбудом» будівельно-монтажних робіт становив 626 тис. крб. У розпорядженні цієї будівельної організації є цегельний завод з річною продуктивністю 1 млн. штук цеглин, літній полігон для складання залізобетонних конструкцій.
Створення постійної будівельної бази сприяло дальшому зростанню і упорядкуванню селища. Його загальний житловий фонд становив у 1967 році 75 тис. кв. м, в т. ч. державний житловий фонд — 3 тис. кв. м. Лише за роки семирічки в Міловому споруджено близько 12 тис. кв. м житла. Селище повністю електрифіковане завдяки підключенню його до державної енергомережі.
Комунальне господарство представлене тут лазнею, перукарнею і готелем. Довжина водопровідної мережі 15 км. Працює районний побуткомбінат, який має швейну, годинникову і шевську майстерні, валяльний цех, майстерню по ремонту побутових приладів, приймальний пункт хімчистки і художню майстерню.
Помітно розширилась у післявоєнні роки торговельна мережа. Лише за семирічку відкрито чотири продовольчі магазини і два спеціалізовані — меблево-господарський і м’ясо-молочний, а також кафе-ресторан. У 1967 році покупців обслуговувало 10 магазинів. Якщо в 1963 році їх товарооборот становив 4176,3 тис. крб., то в 1966 — 4379,5 тис. крб. Продаж холодильників зріс майже в 6 разів, телевізорів у 2,5 раза, радіотоварів — у 2 рази.
Поліпшується медичне обслуговування населення. В 1967 році стаціонар Міловської районної лікарні збільшився до 110 ліжок. Відкрита при лікарні поліклініка може приймати за добу близько 350 хворих. Діють рентгенівський і фізіотерапевтичний кабінети. В районній лікарні працювало в 1967 році 11 лікарів, 6 фельдшерів, 58 медичних сестер та 38 санітарок. Серед них немало спеціалістів, які користуються заслуженою повагою населення. Це, насамперед, хірург, заслужений лікар УРСР Г. М. Сидоренко, учасник громадянської і Великої Вітчизняної воєн, лікарі Е. С. Скрипник, М. К. Златкіна.
Невпізнанною стала середня школа. У 1953 році для неї було споруджено нове приміщення з інтернатом на 100 учнів. У новій школі розташувались фізичний, хімічний і біологічний кабінети, майстерні, радіовузол і фізкультурний зал.
У 1966/67 навчальному році в школі навчалось 644 учні, працювало 50 вчителів і вихователів. Справжніми майстрами педагогічної справи є тут вчителі: І. М. Іванов, М. І. Бережний, О. С. Трофимова, відзначені значком «Відмінник народної освіти». В селищі працює також вечірня школа, в якій у 1966/67 навчальному році навчалось 153 чоловіки.
Міловська середня школа відома на весь район хорошою роботою загонів «червоних слідопитів» Піонери старанно вивчають бойовий шлях 57-ї гвардійської дивізії, яка визволила їх селище від німецько-фашистських загарбників. Піонери і комсомольці вже пройшли місцями колишніх боїв від станиці Вєшенської до Мілового, побували у Волгограді, активно листуються з колишніми воїнами дивізії та її командиром генералом А. П. Карновим.
У 1964 році в Міловому з’явився перший середній спеціальний учбовий заклад. Сюди було переведено Старобільський ветеринарний технікум. У 1966/67 навчальному році в ньому навчалось 585 учнів і працювало понад 20 викладачів. Випускниками технікуму задоволені в колгоспах і радгоспах Донбасу. Викладачі технікуму допомагають спеціалістам місцевих колгоспів і радгоспів удосконалювати свою професійну майстерність, впроваджувати досягнення науки у виробництво.
У селищі кожний третій вчиться: в школі, технікумі чи у вузі. Багато заочників навчаються в інститутах Луганська, Харкова, Волгограда, Ростова, Москви.
Велика наукова робота провадиться в державному заповіднику «Стрілецький степ». Заповідником цей район степу був оголошений у 1948 році. Площа його — 525 га. У 1961 році «Стрілецький степ» став філіалом Українського державного степового заповідника. Тут зберігається багата степова рослинність і близько 200 видів різних тварин і птахів. Найрідкіснішим з них є байбак європейський. Трапляються також степовий тхір, лисиця, заєць, ласка, ховрах, хом’як. Різноманітний і світ пернатих, що налічує понад 150 видів. По-домашньому відчувають себе у заповіднику сірі куріпки, перепели, сови, вівсянки, шуліка, лані степові, орли, дрохви. Взимку тут гостюють пуночки, рогаті жайворони та інші мешканці Заполяр’я. Багатий також світ рослинний. Тут є цінні кормові, декоративні і лікарські рослини. В Стрілецькому степу постійно працюють наукові співробітники Інституту ботаніки АН УРСР, його відвідує чимало ботанічних і зоологічних експедицій, тут проходять практику студенти біологічних факультетів багатьох вузів країни.
У Міловому дуже люблять художню самодіяльність. Її колективи створено у ветеринарному технікумі, середній школі, при районній лікарні, на олійниці. В районному Будинку культури працюють хоровий, драматичний, танцювальний, естрадний та інші гуртки. Великою популярністю користується агіткультбригада. Часті гості в Міловому і професійні театральні колективи з Луганська, Полтави, Дніпропетровська, Ростова, Новочеркаська, естрадні колективи з Києва, Мінська, Ленінграда. Щороку в Міловому дивляться кінофільми 60 тис. глядачів.
Майже кожний третій мешканець селища є читачем районної бібліотеки для дорослих. Її книжковий фонд налічував у 1967 році 26 тис. томів, це вдвоє більше, ніж у 1957 році. Працівники бібліотеки часті гості в сім’ях читачів, особливо — пенсіонерів. На фермах і польових станах працюють бібліотеки-пересувки. Кількість читачів бібліотеки зросла з 1957 по 1967 рік у півтора раза.
Пропагуючи кращі твори класичної і радянської літератури, міловські бібліотекарі та їх помічники-активісти проводять читацькі конференції, бібліографічні огляди, літературні вечори, усні журнали. Цікавими були обговорення книги лауреата Ленінської премії Василя Пескова «Кроки по росі», літературні вечори — «Партія — наш рульовий», «Великий і простий», присвячені В. І. Леніну.
Багато старання докладають у роботі з дітьми та юнацтвом співробітники дитячої бібліотеки, створеної у 1949 році. Її книжковий фонд становить 30 тис. томів. У перші дні роботи бібліотеки на її полицях стояло всього 2 тис. книг. З дітьми проводяться обговорення їх улюблених творів. Для них організуються бесіди про славне революційне минуле нашої Батьківщини, про життя їх ровесників за рубежем. Працівники бібліотеки разом з юними читачами оформляють виставки, стенди, альбоми.
Значну роботу щодо пропаганди наукових знань і комуністичного виховання трудящих проводить тут відділення товариства «Знання», яке об’єднує 213 членів.
У 1966 році вони прочитали для трудящих району 1745 лекцій. При товаристві працюють секції: громадсько-політична, сільськогосподарська, медична, юридична, воєнно-політична і молодіжна.
Близько 300 трудівників селища відвідували в 1967 році гуртки і теоретичні семінари в системі партійної освіти.
Селище має стадіон і спортивний зал. Колективи фізичної культури і спорту створено у ветеринарному технікумі та на олійницькому заводі. Регулярно працюють секції волейболу, важкої атлетики, боротьби, боксу, кульової стрільби, настільного тенісу, шахів, велосипеду і легкої атлетики. Щороку проходять тут районні спартакіади, змагання з окремих видів спорту. Дитячі футбольні команди беруть участь у змаганнях на приз клубу «Шкіряний м’яч», а юні волейболісти — в традиційному розиграші призу «Волейбольна надія». Міловські спортсмени не раз виходили переможцями в районних і обласних змаганнях, а збірна футбольна команда селища 1961 року завоювала кубок обласної ради ДССТ «Колгоспник».
Урочисто відзначаються в Міновому роковини визволення селища від німецько-фашистських загарбників. Щороку 16 січня сюди з’їжджаються колишні учасники боїв. Перед початком святкування вулицями селища проходять ветерани війни, передовики виробництва, колони комсомольців і піонерів. Перед могилою загиблих воїнів молодь промовляє клятву вірності справі, за яку їх батьки і діди віддали життя. Відбувається традиційний мітинг, на якому виступають колишні воїни, що відзначились при визволенні Мінового. Потім починається масове гуляння: катання на трійках, танці, виступи учасників художньої самодіяльності.
Весело і цікаво проходить свято, присвячене возз’єднанню України з Росією. Делегації трудівників українського Мінового і сусіднього російського Чорткового зустрічаються на мосту, що з’єднує обидва селища, підносять одна одній хліб і сіль.
Стали традиційними веселі проводи зими, вшанування героїв праці, урочисті напутні побажання молодим воїнам, свята пісні, огляди художньої самодіяльності, в яких беруть участь сотні виконавців.
У Міновому 22 партійні організації, що об’єднують 353 комуністів. Вони йдуть у перших лавах ударників комуністичної праці, виступають ініціаторами боротьби за успішне виконання завдань нової п’ятирічки. Серед них немало раціоналізаторів, трудівників, що борються за високу культуру виробництва, за одержання продукції високої якості. Вони проводять велику ідейно-виховну роботу серед населення.
Значна роль у вихованні підростаючого покоління належить дванадцяти комсомольським організаціям, які об’єднують у своїх лавах близько 600 чол. За відмінне навчання і активну громадську роботу Людмила Грицаєва — учениця ветеринарного технікуму — була обрана делегатом XV з’їзду ВЛКСМ.
Великі зміни відбудуться в Міловому за роки п’ятирічки. У селищі споруджуються новий Палац культури із залом для глядачів на 400 місць і спортивним залом, будинки для райкому КП України і райвиконкому. Буде збудовано середню і музичну школи, дитячі ясла, кінотеатр, вечірнє кафе, ресторан, нові магазини,
а також автоматичну телефонну станцію та ін. Продовжуються роботи йо впорядкуванню вулиць,, озелененню території пляжу, благоустрою парку.
Волею Комуністичної партії, патріотичною працею трудящих колишній степовий хутір перетворюється на один з найкрасивіших, благоустроєних районних центрів області.
Л. АЛЕКСЄЄВА