Рожище, Рожищенський район, Волинська область
Рожище — селище міського типу, центр району. Розташоване на березі річки Стиру, за 24 км на захід від Луцька. Однойменна залізнична станція на магістралі Київ—Брест, за 5 км від шосейного шляху Ковель—Луцьк. Околиці селища Вовнянка, Жалобове і Юридика, які в минулому були окремими населеними пунктами, злилися з ним. Населення — 8,6 тис. чоловік.
Перша писемна згадка про Рожище належить до 1377 року, коли литовський князь Любарт Гедімінович подарував його соборній церкві Іоанна Богослова, що містилася у Луцькому замку. Відтоді воно понад три століття було власністю Луцької єпіскопії, яка примушувала селян відробляти панщину й виконувати різні феодальні повинності. Рожище не раз зазнавало спустошень під час нападів татар на Волинь. Але, зважаючи на вигідне розташування, завжди відбудовувалося. У 1567 році польський король Сигізмунд Август надав йому права містечка.
Після Люблінської унії 1569 року Рожище було загарбано шляхетською Польщею. В адміністративному відношенні воно увійшло до складу Волинського воєводства. Луцька єпіскопія часто здавала містечко в оренду різним шляхтичам і лихварям, які у гонитві за великими прибутками самовільно збільшували панщину, грошову і натуральну ренту. Обурені жорстокістю орендаря Хорковського, жителі Рожища 17 жовтня 1582 року напали на його двір і спалили, а частина з них з сім’ями утекла до інших волостей. Це був не єдиний випадок помсти рожищенців панові. Так, селяни спустошили його маєток і в сусідньому селі Кобчому. Внаслідок цього Рожище у 1583 році було передано в оренду Янові Крашевському. На той час 25 димів міщан сплачували в казну податок у розмірі 4 грошів, 30 бідняцьких халуп і 2 шевці — по 2 гроші, 1 різник — 1 гріш. У містечку жили й селяни, які володіли 21 ланом землі.
Розвиток господарства й торгівлі на Волині наприкінці XVI — на початку XVII століття прискорив зростання Рожища. В 1629 році тут налічувалося 149 димів. Але на становищі жителів містечка тяжко позначилося свавілля орендарів. Так, шляхтич А. Закревський, який орендував Рожище, жорстоко пригноблював селян і піддавав їх жорстоким катуванням. Кріпаки гнули на нього спину не тільки вдень, а й вночі. Пан примушував рожищенців працювати і в сусідніх маєтках, відбирав у них худобу і майно, прирікаючи їх на голодне існування. Селян, які чинили опір, орендар наказував заковувати в кайдани і гнати на роботу. Зловживання і насильства шляхтича Закревського набули таких огидних форм, що Луцька єпіскопія змушена була позбавити його оренди, і навесні 1648 року Рожище було передано князю Четвертинському, який здав його в суборенду шляхтичеві Загоровському.
Новий орендар так само знущався з кріпаків, як і його попередник. Не витримавши панської сваволі, вони втікали цілими сім’ями. А коли хвиля визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького докотилась до Волині, жителі Рожища взяли в ній активну участь. Польську шляхту, яка не встигла втекти, вони перебили, а самі приєдналися до козацьких загонів. Частина жителів містечка, що брала участь у боротьбі, рушила з козацьким військом на схід. Після закінчення визвольної війни Волинь, в т. ч. і Рожище, лишилися під владою шляхетської Польщі. Польська шляхта повернулася назад і посилила експлуатацію селян. Тяжке соціальне і національно-релігійне гноблення затримувало розвиток містечка.
Після третього поділу Польщі (1795 р.) Рожище у складі Західної Волині відійшло до Росії і возз’єдналося з основною частиною України. У містечку почався швидкий розвиток ремесла і торгівлі, зростала кількість населення. У 1833 році на його околиці було збудовано кілька суконних підприємств, на яких застосовувалася праця найманих робітників. Цей район дістав назву Вовнянка. Рожище будувалося без будь-якого плану. Житлові будинки зводили поблизу підприємств, що призводило до частих пожеж. Так, у 1850 і 1851 рр. під час пожеж згоріли 16 будинків, де жило 62 сім’ї, і 2 суконні фабрики. Загальні збитки, заподіяні ними, становили 9500 крб. сріблом. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років XIX століття у містечку налічувалося близько 1 тис. жителів. Тут діяли 27 напівкустарних підприємств для виробництва сукна, 2 цегельні, миловарний завод і 17 крамниць.
Скасування кріпосного права і спорудження біля Рожища залізниці Київ—Варшава сприяли розвиткові його промисловості і зростанню населення. У 1899 році в містечку проживало 3646 чоловік. Тут діяли 20 дрібних суконних фабрик, консервний, цегельний, пивоварний і винокурний заводи, фабрики гнутих меблів і залізних ліжок, кілька кравецьких майстерень. Всі ці підприємства були невеликі за розмірами, мали незначну кількість робітників. Найбільші з них — винокурний завод, де в 1907 році працювало 38 робітників, і фабрика гнутих меблів, на якій було зайнято 16 робітників.
У пореформений час в Рожищі зростала торгівля. Тут щотижня відбувалися торги, де селяни продавали продукти сільського господарства, а натомість купували серпи, сокири та інші потрібні речі. Двічі на рік влаштовувалися великі ярмарки, куди привозили свої товари купці з Луцька, Дубна, Києва та інших міст.
Внаслідок реформи 1861 року збереглося велике поміщицьке землеволодіння і посилилося майнове розшарування селян. Так, землевласник Д. Голишин мав у містечку та його околицях 8557 десятин землі; йому належали також паровий млин і винокурний завод. Поміщик фон Менк володів 8934 десятинами землі, Кемпковський — 310 десятинами. Постійні злидні гнали до них в кабалу зубожілих селян, яких вони нещадно експлуатували.
Умови праці промислових і сільськогосподарських робітників були тяжкими. Заробітна плата лишалася дуже низькою. Навіть робітники-залізничники, які постійно працювали від сходу до заходу сонця, одержували по 40—50 копійок на день. У кравецьких і шевських майстернях робочий час не регламентувався, а тісна майстерня часто правила їм і за житло. Поміщик Голишин, визискуючи робітників млина, мав щорічно 38 тис. крб. прибутку.
Царське самодержавство, поміщики й капіталісти не приділяли уваги культурному розвиткові населення. Лише у 1871 році в Рожищі було відкрито однокласне училище, в якому у 1892 році навчалося 43 хлопчики і 8 дівчат. Крім того, тут були німецька і єврейська школи. Наприкінці XIX століття в містечку відкрили невелику бібліотеку. Населення зовсім не мало медичної допомоги. Земська лікарня почала діяти тут лише перед першою світовою імперіалістичною війною.
У відповідь на нестерпні умови життя та свавілля царських чиновників тpvдящi Рожища піднялися на боротьбу проти гнобителів. Під час революції 1905 — 1907 рр. вони виступили на знак солідарності з робітничим класом Росії. У містечку відбувалися мітинги. 11 лютого 1906 року демонстранти прийшли на привокзальну площу і влаштували мітинг, на якому виступив соціал-демократ Зеленов (Міцкевич). Але того ж дня він був заарештований поліцією і згодом засуджений до 4 років тюремного ув’язнення. Під час підготовки до скликання 1-ї Державної думи в Рожищі було розповсюджено антиурядові прокламації, які закликали до її бойкоту та повалення царського уряду. Розгорталась агітаційна робота серед трудящих. Найбільш свідомі робітники об’єдналися в «Комітет робітничого союзу», який тут активно діяв в період революції 1905—1907 рр.
Під час першої світової війни населення Рожища зазнало нових бідувань. З відступом російських військ частина жителів евакуювалася на схід. У червні 1915 року містечко захопили австро-німецькі війська. Окупанти спалили суконні фабрики, пограбували населення, розібрали чимало будинків, використавши цеглу для будівництва укріплень, або спалили їх. Вони реквізували майже всю худобу і примушували чоловіків перевозити вантажі. У липні 1916 року російські війська, здійснивши Луцький прорив, визволили Рожище. Лінія фронту пройшла по р. Стоходу, за 18—20 км на захід від Рожища. До початку 1918 року тут зосереджувалася велика кількість російських військ Південно-Західного фронту.
Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції в Рожищі у червні 1917 року виникла Рада солдатських і робітничих депутатів. При ній активно працювали різні комісії, які всіляко підтримували населення. Про авторитет Ради свідчить постанова солдатського комітету 113-го обозного батальйону, розташованого в Рожищі, від 15 червня 1917 року, яка пропонувала усім транспортним батальйонам за прикладом 661-го батальйону взяти участь у діяльності Ради, обравши до її складу потрібне число делегатів. У жовтні 1917 року делегат-більшо-вик від 502-го полку, розташованого в Рожищі, доповідав Петроградській Раді робітничих і солдатських депутатів про те, що полк готовий підтримати збройне повстання і що Тимчасовий уряд має бути повалений.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Рожищі у листопаді 1917 року було встановлено Радянську владу. В грудні створили волосний революційний комітет у складі І. К. Поліщука, Г. І. Мичика, І. П. Гнатюка, М. А. Бурика та інших. Ревком спрямовував всю свою діяльність на зміцнення Радянської влади. Треба було провести облік та забезпечити охорону народного майна, для відсічі класовим ворогам готувати зброю. У лютому 1918 року Рожище знову захопили німецькі війська. Ревком пішов у підпілля, продовжуючи мобілізовувати маси на боротьбу проти німецьких окупантів та контрреволюційної Центральної ради.
Німецькі загарбники разом з українськими буржуазними націоналістами запровадили жорстокий окупаційний режим. Підпільний ревком збирав сили, щоб відновити владу Рад, готував зброю й боєприпаси. Активну роботу проводив тут К. І. Томашевич. Йому вдалося вивезти з військових складів 178 ящиків з гвинтівками і боєприпасами, які було роздано захисникам Радянської влади. Після краху німецької окупації і революції у Німеччині ворожі війська залишили Рожище, але владу в містечку захопили петлюрівці.
Навесні 1919 року Рожище окупували війська буржуазної Польщі, яких влітку 1920 року вигнала Червона Армія. Через Рожище і навколишні села в напрямку Ковеля пройшли бійці 44-ї стрілецької дивізії 12-ї армії. Багато рожищенців вступило добровольцями до Червоної Армії. Рожищенський ревком, вийшовши з підпілля, почав впроваджувати в життя ленінський декрет про землю. Поміщицькі землі були конфісковані і передані селянській бідноті. Ревком проводив запис добровольців до Червоної Армії, організовував збір продуктів та одягу для бійців.
Проте у вересні 1920 року після відступу Червоної Армії Рожище знову окупували війська панської Польщі.
Майже два десятиріччя поневірялося населення. Буржуазно-поміщицький уряд проводив політику соціального і національного гноблення. У 1921 році у селищі налічувалося 3263 жителі.
Промисловість Рожища за часів панування буржуазної Польщі лише займалася переробкою продуктів сільського господарства. Основними підприємствами тут були млини і олійниці. Діяла також майстерня для виготовлення лемешів, де вручну працювали сільські ковалі. Суконні фабрики було відбудовано, але вони перетворилися на підприємства первинної обробки вовни. Лише одна з них виготовляла грубу пряжу. У Рожищі була розвинута кравецька кустарна промисловість. Десятки кравецьких майстерень виробляли одяг, головним чином чоловічий. їх продукцію продавали не лише на рожищенських ярмарках, а й вивозили в інші населені пункти. Польські власті проводили політику захисту буржуазії і жорстокої експлуатації трудящих. Вони запровадили державну монополію на товари першої потреби (сіль, сірники, гас, мило та інші), встановивши на них високі ціни і занадто низькі на сільськогосподарську продукцію. Так, 1 кг солі коштував 12 — 14 грошів, коробку сірників не завжди можна було купити за 1 —2 яєць, а щоб придбати 1 кг цукру, селянинові треба було продати до 20 кг пшениці. Внаслідок цього значна частина населення була позбавлена конче необхідних товарів.