Відновлення Миколаєва після громадянської війни
У квітні 1920 року було обрано Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Відновлювала свою діяльність міська партійна організація, ряди якої поступово збільшувались. В лютому тут було понад 200 комуністів, в серпні — 500. Того ж місяця почали діяти дві районні організації — Кузнечна і Слобідська.
Розгортала роботу комсомольська організація Миколаєва, в складі якої влітку було створено Слобідську, Кузнечну та Вокзальну районні організації.
Центральне місце в роботі партійних, радянських організацій Миколаєва в 1920 році займала боротьба з господарською розрухою, яку заподіяли інтервенти і білогвардійці. За прикладом робітників Росії у місті стали проводитись комуністичні суботники і недільники. 28 березня в Миколаєві відбувся комуністичний суботник, а в травні проведено «тиждень праці», під час якого тільки робітники заводу «Наваль» відремонтували 12 паровозів та 169 вагонів. До липня 1920 року продуктивність праці тут досягла 70—100 проц. довоєнного рівня. В першу чергу на підприємствах міста виконувалися воєнні замовлення.
Трудящі Миколаєва подавали також значну допомогу селянству в ремонті сільськогосподарського інвентаря. Багато посланців міста допомагали здійснювати закон Всеукрревкому про землю, створювати комітети незаможних селян, боротися із засиллям куркульства.
Водночас з господарським будівництвом розгорталася робота щодо ліквідації неписьменності населення, відкривалися робітничі і червоноармійські клуби, червоні кутки. Як і в 1919 році, всі ці заходи доводилося здійснювати в умовах безперервної боротьби проти куркульського бандитизму. Багато свідомих робітників, комуністів, комсомольців поповнювали ряди Червоної Армії. Тільки в травні 1920 року на польський фронт пішли 185 членів партії та 85 комсомольців і багато робітників — по профспілковій мобілізації. А протягом липня на врангелівський фронт послано 100 комуністів на чолі з секретарем губкому партії В. М. Ісаковичем і 200 комсомольців.
Робітники Миколаєва споруджували оборонні укріплення Дніпровського і Чорноморського узбережжя. У червні 1920 року командуючий морськими силами Південно-Західного фронту М. Ф. Ізмайлов, оголошуючи подяку миколаївським суднобудівникам за дострокове виконання військових замовлень, підкреслив, що це «могли зробити тільки робітники, пройняті справжнім революційним духом і готовністю віддати свій труд і енергію для своєї робітничо-селянської влади». Активну участь брали всі жителі міста у проведенні масових кампаній — «тижня допомоги фронту», «тижня хворого і пораненого червоноармійця», «тижня боротьби з Врангелем», «тижня чистоти» тощо.
Велику допомогу партійним і радянським організаціям Миколаєва надавали керівні працівники ЦК РКП(б), ЦК КП(б)У, уряду РРФСР і УРСР. Так, за завданням ЦК РКП(б) в Миколаїв приїздив А. В. Луначарський, який ознайомився з ходом оборонних робіт і виступив перед трудящими з питань міжнародного і внутрішнього становища та культурного будівництва.
Після закінчення громадянської війни більшість підприємств міста не працювала. Так, на початку 1921 року на заводі «Руссуд» діяло лише 5 цехів, на «Ремсуді»— суднобудівний і підсобні, на «Темводі» — електромеханічний, інструментальний і гальванічний. Бракувало сировини, палива, робочої сили. Валова продукція промисловості міста становила лише 12 проц. довоєнної. Різко скоротився вантажооборот порту. Восени 1921 року почався голод, епідемії тифу, холери. Рятуючись від голоду, частина робітників пішла в села. Населення Миколаєва протягом 1920— 1923 рр. зменшилось із 108 до 81 тис. чоловік.
Голова ВЦВКу М. І. Калінін, який з агітпоїздом «Жовтнева революція» побував у Миколаєві, у газеті «Известия» писав, що вулиці колись жвавого міста тепер пустинні, робота порту завмерла, місто переживає страшні дні. Становище робітників скрутне, нерегулярність одержання заробітної плати, пайків, зростання дорожнечі підняли смертність. У цей важкий час до Миколаєва прибули поїзди з хлібом з Київщини і Полтавщини. Губернський комітет допомоги голодуючим відкрив у місті пункти харчування. Проводились суботники, відрахування заробітної плати і продовольчих пайків у фонд допомоги голодуючим. Робітники Миколаєва взяли на своє утримання 400 дітей.
Надзвичайна комісія по боротьбі з епідеміями за активною допомогою медичних працівників відкрила в корпусах міської лікарні протихолерні палати, багато прищеплювальних пунктів. На початок вересня 1922 року епідемія холери практично була ліквідована.
Переборюючи величезні труднощі і нестатки, трудящі Миколаєва відбудовували народне господарство. На заклик «Комуністи — до верстатів!» на підприємства пішла працювати значна кількість членів міської парторганізації. До 1 квітня 1922 року за даними партперепису в її складі налічувалось 1200 комуністів, об’єднаних в 28 партосередках. Серед них було 153 члени партії з дореволюційним партстажем, 90 — з вищою і середньою освітою.
Під керівництвом комуністів протягом двох місяців 1921 року суднобудівники відремонтували великий океанський пароплав «Батум». В 1921—1923 рр. здано в експлуатацію 4 нафтоналивні судна і криголам «Знамя социализма». Після тривалої перерви поновив роботу плавучий док вантажопідйомністю 30 тис. тонн.
У жовтні 1922 року трудящі міста урочисто вшанували кращих робітників державних заводів, яким було присвоєно почесне звання Героїв праці, а у грудні того ж року VII Всеукраїнський з’їзд Рад постановив нагородити миколаївські заводи («Наваль» і «Руссуд») орденом Трудового Червоного Прапора УРСР за їх значний вклад у відбудову суднобудівної промисловості.
Заліковували рани й інші підприємства: завод сільськогосподарських знарядь «Плуг і молот» (колишній братів Донських), кисневий, шкіряний, скляний тощо.
1923 року в основному завершено відбудовчі роботи в Миколаївському торговому порту; відновились торговельно-експортні операції, головним чином по вивозу зернових продуктів. У 1923—1924 рр. в порт заходило 2370 суден, з них 89 іноземних. Портами призначення суден з експортними вантажами були Антверпен, Гамбург, Гібралтар, Роттердам, Трієст, Марсель, що сприяло зміцненню зв’язків робітників міста з пролетаріатом капіталістичних країн.
Але гостра нестача палива, металу, електроенергії дуже гальмувала відбудову підприємств. Навіть діючі заводи працювали на 40—50 проц. своєї потужності.
Тому в квітні 1923 року заводи «Руссуд», «Ремсуд» і «Темвод» були поставлені на консервацію, а всі суднобудівні роботи зосередилися на заводі «Наваль». В зв’язку з цим 7—8 тис. чоловік залишились безробітними.
Переломним у всіх галузях життя міста став 1923—1924 господарський рік. Врожай 1923 року значно сприяв поліпшенню матеріального забезпечення робітників та селян. Завдяки великій допомозі держави збільшились капітальні вкладення в розвиток промислових підприємств. На суднобудівних заводах у 1922— 1923 роках випущено промислової продукції на 5,5 млн. крб., а в 1926—1927 році — на 16,5 млн. крб. Розширення обсягу виробництва дало змогу збільшити кількість зайнятих робітників і службовців. Якщо в 1923 році на заводі «Наваль» їх було З тис., то через рік — уже 6 тис., а на 1926 рік — 7600 чоловік. На заводі «Плуг і молот» в 1923—1924 рр. працювало 194 робітники, а наприкінці 1926 — 391 робітник. Підвищувалась продуктивність праці. На суднобудівному заводі з жовтня 1923 по березень 1925 року вона зросла на 102,8 проц. Успіхи у відбудові народного господарства позначилися також на життєвому рівні трудящих — зросла їх реальна заробітна плата, проводилося зниження цін. В 1923 році середньомісячна заробітна плата на заводі «Наваль» становила 40 крб., в 1925 — 754. Робітнича кооперація проводила велику роботу по кредитуванню і гарантійному постачанню населення усім необхідним.
Збільшувалися державні асигнування на житлове будівництво, соціальне забезпечення. Впорядковувалось комунальне господарство міста. Було пущено електростанцію, трамвай, відбудовано водопровід.
Великі зміни сталися в галузі охорони здоров’я: було збудовано нову поліклініку, відкрито два протитуберкульозні диспансери і нічний санаторій. А всього в місті в 1928 році налічувалось 26 медичних закладів.
Партійні організації і органи влади приділяли велику увагу розвитку народної освіти. Якщо в 1922 році у 24 школах навчалося 4148 учнів, то до 1926 року вже діяло 39 загальноосвітніх семирічних і початкових шкіл, в яких здобувало освіту 9727 учнів, працювали 9 шкіл фабрично-заводського учнівства, 10 профтехшкіл і технікумів. Проводилась робота щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення. В 1924—1926 рр. школи лікнепу закінчило 1850 чоловік. З 1921 року почав працювати інститут народної освіти (колишній вчительський) — перший вищий навчальний заклад міста. На базі механіко-технічного училища в 1920 році створено технікум ім. Тімірязєва, який діяв на правах вузу, в 1930 році його реорганізовано на кораблебудівний інститут. При інституті і технікумі відкрилися робітфаки. Кадри партійних і радянських працівників готувала відкрита в 1920 році радпартшкола. Серйозна увага приділялась ліквідації дитячої безпритульності. В дитячих будинках виховувалося близько 1 тис. дітей.
Широким фронтом розгорталась політико-освітня робота серед трудящих. На 1926 рік у Миколаєві працювало 12 клубів, 107 ленінських червоних кутків, З міські, 4 робітничі бібліотеки, які обслуговували тисячі читачів. При клубах і червоних кутках діяли десятки гуртків художньої самодіяльності. Злободенні виступи колективів «Синьої блузи» і театру революційної сатири (Тревсат) користувалися особливою популярністю серед трудящих.
Всі ці успіхи в господарському і культурному будівництві трудящі Миколаєва пов’язували з діяльністю Комуністичної партії та її вождя В. І. Леніна. Тяжко переживаючи його смерть, на траурних зборах і мітингах миколаївці заявляли про свою непохитну рішучість йти ленінським шляхом, виконувати його великі заповіти. В дні ленінського призову в березні 1924 року до партії вступило 1011 передових робітників міста, а в роковини смерті Ілліча в січні 1925 року — ще 300. Кількість комуністів серед робітників міста збільшилась в три рази, а серед суднобудівників — майже в чотири.
Не шкодуючи сил, боролися миколаївці за здійснення ленінського плану будівництва соціалізму в країні, найважливішою ланкою якого була соціалістична індустріалізація. Розгорнулася реконструкція діючих та будівництво нових підприємств. В галузі важкої промисловості найбільшими були суднобудівний, «Плуг і молот» та металообробний заводи. У вересні 1926 року п’ятий пленум Миколаївського окружкому поставив завдання максимально завантажити замовленнями найбільші підприємства міста. Наступного року за дорученням ЦК ВКП(б) в Миколаїв приїздили голова ВРНГ СРСР В. В. Куйбишев і нарком військово-морських справ К. Є. Ворошилов, які надали конкретну допомогу у розв’язанні цього завдання. В 1928 році почалась підготовка до розконсервації заводу «Руссуд» (з квітня 1930 року — завод ім. 61 комунара).
Миколаївські суднобудівні заводи, що давали у 1928 році близько 75 проц. валової продукції міста і близько половини всієї продукції підприємств, об’єднуваних Південним машинобудівним трестом (ПМТ), ставали основною базою торговельного суднобудування на Чорному морі. Тут також виготовлялись котли, дизелі, цистерни, залізничні і трамвайні вагони, металеві конструкції для різних будов країни. З 1926 року в Миколаєві почалось спорудження трьох великих нафтовозів водотоннажністю 10 тис. тонн кожний. Перший з них — «Красный Николаев» був спущений на воду напередодні десятиріччя Жовтня. Влітку 1930 року суднобудівники рапортували XVI з’їздові партії про спуск на воду семи великих суден — трьох нафтоналивних і чотирьох вуглевозів, а також про виготовлення 2475 вагонів, 1654 цистерн і 239 котлів.
За першу п’ятирічку в Миколаєві збудовано 16 нафтоналивних та суховантажних суден, 3,5 тис. 50-тонних цистерн тощо. З 1930 року поновилося суднобудування на заводі ім. 61 комунара, первістками якого стали танкери «Моссовет» і «Азербайджан».
В наступні роки суднобудівні заводи міста все більше спеціалізувалися на спорудженні великих нафтоналивних та суховантажних суден, а також потужних криголамів для Головпівнічморшляху. У передвоєнні роки було збудовано криголами «Отто Шмидт» і «Анастас Микоян». Миколаївські торговельні судна дали змогу значно скоротити фрахт іноземних суден і заощадити на цьому великі кошти у валюті.
Розв’язувати складні завдання соціалістичного будівництва трудівникам міста постійно допомагали Комуністична партія і Радянський уряд. Питання про розвиток промисловості Миколаєва часто розглядалося республіканськими і центральними партійними органами. В промисловість міста вкладалися великі кошти, сюди постачалася нова техніка, направлялися кваліфіковані кадри. Суднобудівні заводи виконували важливі замовлення для Дніпробуду, Магнітобуду, Біломорбуду, «Запоріжсталі», «Азовсталі», Харківського тракторного заводу, каналу Волга—Москва та ін. будов країни.
Швидко розвивався завод «Плуг і молот» (згодом «Дормашина»), що випускав важкі тракторні плуги та бурякокопачі, а з 1934 року — складні машини і механізми шляхового машинобудування — бульдозери, грейдери, скрепери. Продукція підприємства йшла в усі райони країни.
Було реконструйовано заводи «Більшовик», «Незаможник», «Сельінтерн», що виробляли і ремонтували сільськогосподарський реманент. Створювалися підприємства шкіряно-взуттєвої, трикотажної і харчової промисловості: механізований хлібозавод, кондитерська фабрика, фабрика-кухня та ін. 1930 року в місті введено в дію першу чергу ТЕЦ, 1934 — другу, 1937 — третю. їх загальна потужність становила 37 тис. квт і повністю забезпечувала енергією промисловість і комунальні підприємства міста.
Велику роль в експорті хліба і залізної руди відігравав Миколаївський порт. В 1929 році будівельники здали в експлуатацію новий елеватор місткістю 41 тис. тонн, найбільший на той час в СРСР і в Європі. Усього за роки довоєнних п’ятирічок в місті реконструйовано і збудовано понад 50 підприємств, які виробляли продукцію більше 200 найменувань. Напередодні Великої Вітчизняної війни тут діяло понад 200 підприємств союзного, республіканського та місцевого підпорядкування.
Могутнім джерелом бурхливого розвитку міста було невпинне піднесення виробничої активності робітничого класу, основну масу якого становили корабели. В 1939 році тут налічувалось понад 40 тис. робітників. Трудящі Миколаєва гаряче підхоплювали творчі починання ударних колективів країни, виступали ініціаторами передових методів праці. Серед зачинателів соціалістичного змагання були суднобудівники — котельник І. Я. Стеценко і електрозварниця Н. Зубаченко. Вони стали прототипами головних героїв одного з кращих творів української радянської драматургії — п’єси І. К. Микитенка «Диктатура». В той час автор працював чеканником в котельному цеху суднобудівного заводу. «Мені,— писав він пізніше,— бракувало живого слова, живого характеру героя-робітника. Героя треба було вихопити з сьогоднішньої дійсності. Я знайшов його в Миколаєві, в котельному цеху суднобудівного заводу». За право називатися ударними боролися бригади, цехи, цілі підприємства. В лютому цього почесного звання був удостоєний завод «Плуг і молот», колектив якого викликав на змагання Одеський завод ім. Жовтневої революції. В 1929 році суднобудівники Миколаєва уклали договори на змагання з робітниками Балтійського заводу в Ленінграді, а також з робітниками Харківського і Луганського паровозобудівних і Кіровоградського сільськогосподарського машинобудування заводів за дострокове виконання першої п’ятирічки.
Постійну увагу миколаївським заводам приділяли ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У. Не раз бували в Миколаєві і безпосередньо знайомились з роботою провідних підприємств міста секретар ЦК КП(б)У G. В. Косіор, голова Раднаркому УРСР В. Я. Чубар.
В роки другої п’ятирічки тисячі робітників Миколаєва активно включилися у рух за оволодіння новою технікою і технічне переозброєння народного господарства. Особливих успіхів у змаганні на честь XVII з’їзду ВКП(б) та XII з’їзду КП(б)У досяг колектив заводу ім. 61 комунара. Достроково, 29 грудня 1933 року, він виконав річний план випуску продукції, за що завод було занесено на Дошку пошани ім. XII з’їзду КП(б)У та XVII з’їзду ВКП(б), міської газети «Шлях індустріалізації», обласної — «Чорноморська комуна», республіканської «Комуніст» та газети «Правда».
Комуністи і комсомольці Миколаєва йшли в авангарді стахановського руху. Так, у мартенівському цеху Чорноморського суднобудівного заводу з 34 комуністів, зайнятих безпосередньо на виробництві, 28 стали стахановцями. В естампажному цеху заводу ім. 61 комунара по-стахановському працювали 80 проц. комуністів. Першими стахановцями на Чорноморському суднобудівному заводі були комуністи М. В. Фаустов, С. І. Глушко; на заводі ім. 61 комунара — Р. В. Щавинський; на заводі «Плуг і молот»— І. П. Корпусов, С. П. Константинов. Вони виконували по 4 і більше денних норм. В жовтні 1935 року на заводі «Плуг і молот» по-стахановському працювали 52, на заводі ім. 61 комунара — 163, на Чорноморському суднобудівному в листопаді цього ж року — 611 робітників. Серед комсомольців міста на початку 1936 року налічувалось 1058 стахановців. До річниці стахановського руху тільки у суднобудівній промисловості кількість його учасників досягла 9 тис. Рух стахановців сприяв підвищенню продуктивності праці, успішному виконанню намічених завдань.
Трудові досягнення миколаївських суднобудівників гідно оцінив Радянський уряд. В березні 1939 року за успішне виконання народногосподарських завдань 76 кращих суднобудівників міста нагороджені орденами і медалями СРСР, у т. ч. 9 чоловік орденом Леніна, а 23 робітникам вручено орден Трудового Червоного Прапора.
Водночас з трудовою зросла і політична активність робітничого класу. Кращі виробничники Миколаєва обирались до керівних партійних і державних органів СРСР і УРСР. Так, слюсар механічного цеху заводу «Наваль» М. Н. Загребельний, який понад 20 років працював на цьому підприємстві, ще на XIV з’їзді партії був обраний членом ЦКК ВКП(б), кадровий робітник заводу Я. І. Фомін — членом ЦВК СРСР 3-го скликання, а Г. А. Гукайкін членом ВУЦВКу.
У колективі миколаївських корабелів виросли визначні керівники суднобудівної промисловості СРСР. Багато зробили для розвитку суднобудівного заводу герой громадянської війни чех Е. Ф. Кужело та сормовський суднобудівник, член партії з 1913 року С. О. Степанов, які очолювали це підприємство.
Наркомом, а потім міністром суднобудівної промисловості CPGP був І. С. Носенко, керівниками великих підприємств суднобудування — А. Токарев, В. Ф. Коврижкін, Г. Д. Каплун.
Великим був вклад трудящих міста у перемогу та зміцнення колгоспного ладу на селі. Зразки самовідданої праці і вмілої організаторської діяльності показували посланці міста — робітники-двадцятип’ятитисячники. Миколаївські суднобудівники стали ініціаторами шефської допомоги працівникам сільського господарства, вони щороку посилали в села ремонтні бригади, допомагали колгоспам технікою, проводили в селах культурно-освітню роботу: створювали школи лікнепу, бібліотеки, читальні тощо.
Підвищився добробут жителів Миколаєва. 1930 року у місті повністю ліквідовано безробіття. Зросла заробітна плата робітників та службовців. За роки довоєнних п’ятирічок в три рази збільшився товарооборот державної і кооперативної торгівлі. Жителів Миколаєва обслуговувало 45 магазинів, 6 павільйонів, понад 100 ларків, 3 ресторани, 6 їдалень.
Поліпшувалися житлові умови трудящих. Протягом передвоєнних п’ятирічок в місті споруджено 59 багатоквартирних будинків площею в 57 тис. кв. метрів. Прокладено більше 20 км трамвайної колії, в т. ч. лінію, яка сполучала місто з селищем Новий Водопій, 104 км водопроводу і 35 км каналізації. За активною участю комсомольців насаджено два парки — ім. Г. І. Петровського та ім. 61 комунара, а також кілька скверів.
В 13 раз проти 1913 року зросли у 1937 році витрати на потреби охорони здоров’я. Відкрилися водноспортивні станції, будинки відпочинку профспілок й дитячі здравниці. Доброю базою для розвитку масового спорту стали яхт-клуб і будинок фізичної культури.
Напередодні війни в місті працювало 38 загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося близько 24 тис. учнів. Уже в 1932 році всі діти були охоплені семирічним навчанням. Дошкільнят обслуговували 54 дитячі садки і 10 ясел. У вересні 1938 року в місті відкрито чудовий палац піонерів і школярів. 9 спеціальних середніх навчальних закладів та два інститути — кораблебудівний і педагогічний, готували кадри для народного господарства, освіти, культури. Кваліфікованих робітників готували школи ФЗУ.
У Миколаєві було 16 клубів, будинків культури, парк культури і відпочинку, будинок народної творчості, 3 кінотеатри і 3 театри. Ще 1927 року на базі гуртка «Червоний галстук» Центрального клубу піонерів виник професіональний театр юного глядача (ТЮГ). З 1932 року почав свою історію робітничо-колгоспний театр, а через два роки російський драматичний, основою якого став Луганський пересувний театр «Шахтарка Донбасу», що до цього часто гастролював у Миколаєві.
Гордістю миколаївських суднобудівників був створений у 1925 році під керівництвом Г. Ф. Манілова оркестр народних інструментів. За високу майстерність виконання популярних творів музичної класики у 1931 році йому присвоєно звання «Першого Всеукраїнського оркестру робітників-металістів» (ВУОРМ). У 1925 році українська хорова капела суднобудівного заводу разом із самодіяльним симфонічним оркестром поставила оперу М. М. Аркаса «Катерина». Частими гостями миколаївських глядачів були колективи провідних театрів країни — Малого театру СРСР, театру ім. М. К. Заньковецької тощо.
Значно розширились колекції музеїв міста. Новими експонатами розкопок з Ольвії поповнився історико-археологічний музей. Художній музей експонував полотна В. Верещагіна, І. Айвазовського, М. Авілова, Р. Судковського. 1921 року в місті створено музей революції, який проіснував до Великої Вітчизняної війни, 1922 — акваріум-зоосад, один з перших на Україні. Читачів обслуговували обласна, три міські, дитяча, 39 профспілкових і шкільних бібліотек з книжковим фондом в 769 тис. томів.
Багатогранне життя трудящих Миколаєва широко висвітлювала на своїх сторінках газета «Красный Николаев». «Красный Николаев»,— писав про неї ще в травні 1924 року М. О. Скрипник,— стала твердо на ноги, завоювала собі своїх робітничих кореспондентів і свою робітничу аудиторію». З 26 квітня 1930 року газета видавалася українською мовою, а з 7 вересня цього ж року — під назвою «Шлях індустріалізації». З утворенням у вересні 1937 року Миколаївської області газета стала обласною і була перейменована на «Більшовицький шлях». З січня наступного року в Миколаєві виходила російською мовою газета «Южная правда».
У травні 1929 року на Чорноморському заводі виникло заводське літературне об’єднання «Шкив» (пізніше «Стапель»). Одним з організаторів його був відомий поет-лірик і пісняр М. С. Лисянський. В 20—30-і роки в Миколаєві розпочинали творчий шлях також письменники С. А. Крижанівський, Д. П. Надєїн, П. С. Ходченко, народний художник СРСР М. М. Божій, композитор К. Я. Домінчен.
Яскравою демонстрацією відданості справі партії і глибокого довір’я до неї з боку трудящих стали перші вибори до Верховних Рад СРСР та УРСР. Депутатами миколаївці обрали: до Верховної Ради СРСР — знатного робітника-суднобудівника М. В. Фаустова, а до Верховної Ради УРСР — інженера-суднобудівника Г. А. Михайлова.
Зростала і зміцнювалась більшовицька організація міста. 1930 року в її рядах було 4610 членів і кандидатів у члени ВКП(б), а в січні 1940—6572 чоловіка. Бойовими помічниками більшовиків були комсомольці, яких налічувалося в місті понад 10 тис. чоловік.
На широкий актив у своїй діяльності спиралася міська Рада депутатів трудящих. На виборах 1939 року до її складу було обрано 319 депутатів.
Партійні організації проводили велику роботу щодо інтернаціонального виховання жителів міста. Інтернаціональний клуб в порту підтримував зв’язок з моряками багатьох країн. Міська організація МОДРу організовувала допомогу політв’язням капіталістичних держав. В серпні 1930 року гостями миколаївців були 34 делегати V конгресу Профінтерну із зарубіжних країн. Трудящих міста на цьому конгресі представляв ударник суднобудівного заводу Г. Г. Федоров. Підтримуючи героїчну боротьбу іспанського народу проти фашистських заколотників, трудящі Миколаєва за прикладом робітниць Трьохгорної мануфактури ім. Дзержинського в Москві зібрали у фонд допомоги іспанським патріотам-республіканцям 280 тис. крб. і дали притулок десяткам їх дітей. У вересні 1936 року колектив заводу ім. 61 комунара звернувся до всіх трудящих Миколаївщини із закликом відрахувати половину денного заробітку у фонд допомоги республіканській Іспанії. Кращі представники робітничого класу міста героїчно билися з фашистами на іспанській землі у складі інтернаціональних бригад. Одному з них, колишньому суднобудівнику М. П. Єгипко в лютому 1939 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У легендарному рейсі теплоходу «Комсомол» в Іспанію брав участь нинішній лікар «швидкої допомоги» Миколаєва М. І. Павленко-Михайлов.
Велику увагу приділяли громадські організації міста оборонно-спортивній роботі, вихованню трудящих в дусі радянського патріотизму. Готуючи молодь до призову в Червону Армію, партійні та комсомольські організації практикували походи по місцях бойових операцій часів громадянської війни, проводили зустрічі з її героями, з учасниками подій на Халхин-Голі, в Іспанії тощо. Створені при партійних комітетах воєнні відділи дбали про оволодіння широкими колами населення військовими спеціальностями. Членами організації Тсоавіахіму в місті у 1934 році було 22 330 чоловік.