Біла Церква, Білоцерківський район, Київська область (продовження)
На кінець 1925 року в Білій Церкві діяло вже 9 підприємств цензової промисловості (металообробних, борошномельних, поліграфічних), де працювало 507 робітників. Валова продукція їх становила близько 2,5 млн. крб. Крім того, працювало 17 нецензових підприємств (харчових, текстильних та інших) з обсягом продукції в 95 тис. крб. і 904 кустарних, які виробляли товарів на 530 тис. крб. Значна частина кустарів була об’єднана в 12 кооперативів. Вантажообіг залізничної станції досяг майже довоєнного рівня. Торговий оборот у 1924/1925 господарському році становив 7 млн. крб. На державну торгівлю припадало 27,7 проц. обороту, на кооперативну — 15,1 проц. У приватній роздрібній торгівлі було близько 700 торгових точок.
Бурхливо розвивалася соціалістична культура. Влітку 1920 року проведено реформу шкіл, розпочату ще до білопольської інтервенції. Замість багатьох видів і типів шкіл було створено 24 трудових школи 1-го (молодшого — 1—4 класи) та 2-го (старшого — 5—7 класи) концентрів (13 українських, 1 російську, 7 єврейських та 3 польських). В них навчалося 3407 учнів. На базі двох гімназій (чоловічої і жіночої) восени того ж року відкрили вищі 3-річні педагогічні курси (пізніше педтехнікум), сільськогосподарський технікум з агрономічним та механічним відділеннями (він готував агрономів та інженерів вузького профілю), промислову та кооперативно-торговельну профшколи.
Першочерговим завданням була ліквідація неписьменності. В цій справі велика увага приділялася системі лікнепів. 1925 року засновано районне відділення товариства «Геть неписьменність!», яке створило 63 групи лікнепу. В них оволодівали грамотою 2450 осіб дорослого населення міста. До числа викладачів залучалися працівники народної освіти, комсомольці, широкі кола інтелігенції. Для ліквідації безпритульності дітей у Білій Церкві відкрили шість дитячих будинків.
З кожним роком зростало число шкіл і учнів. У 1925 році в школах працювало 109 вчителів. У тому ж році запроваджено загальне початкове навчання.
У відбудовний період у місті було створено розгалужену мережу культурно-освітніх закладів. 1921 року в приміщенні театру ім. В. І. Леніна (колишній «Експрес») відкрилася міська бібліотека з безплатною читальнею. В липні розчинили двері робітничий клуб ім. Комінтерну, пролетарський театр ім. О. М. Горького.
Розвивалося театральне життя. Ще 1919 року в місті почав працювати драматичний гурток школи молодших командирів 45-ї стрілецької дивізії ім. В. І. Чапаева. Цей, значний на той час, культурно-виховний осередок здійснив постановку п’єси про Спартака, яка була показана того ж року, в день річниці дивізії. На виставі був присутній Г. І. Котовський, прославлений полководець, герой громадянської війни. 2 грудня 1920 року Київський російський театр вперше на білоцерківській сцені поставив п’єсу «Злочин і кара» (за романом Ф. М. Достоєвського). Влітку 1921 року створюється постійна українська театральна трупа. Видатною подією в театральному житті міста були виступи тут Київського драматичного театру, при якому існували студія театрального мистецтва, режисерські курси для аматорів. Організатором цієї справи був видатний український радянський режисер і актор, народний артист УРСР О. С. Курбас з групою київських акторів. 1923 року засновано філіал театру «Березіль», відомий як Третя театральна майстерня мистецького об’єднання «Березіль». У 1924 році вона перетворилася на перший у республіці Мандрівний зразковий театр для села, яким керував відомий режисер Я. Д. Бортник. Театр виїздив на гастролі за межі Білоцерківщини. В 1925 році переважно з робітничої та селянської молоді — студентів педагогічного та сільськогосподарського технікумів, а також частини учасників колишньої Третьої майстерні «Березіля», створено напівпрофесіональний театр, який мав назву «Білоцерківська округова театральна майстерня». В 1923 році організовано краєзнавчий музей.
Нові перспективи розвитку міста відкрилися в роки соціалістичної індустріалізації країни. Партійна організація міста на початку 1926 року налічувала в своїх рядах 152 комуністи, об’єднаних у 25 осередках. У березні 1927 року IX окружний з’їзд Рад затвердив основні завдання щодо дальшого розвитку промисловості, торгівлі, культури й освіти, поліпшення медичного обслуговування, розширення житлового будівництва в Білій Церкві.
В місті розгорнулися роботи по реконструкції заводу сільськогосподарських машин ім. 1 Травня, цегельних підприємств, електростанції, тютюновогільзових фабрик, друкарні, підприємств переробки сільськогосподарської продукції. У 1927— 1929 рр. збудовано механізовані цегельний та черепично-бетонний заводи, міський водогін, першу чергу каналізаційної мережі, елеватор, хлібопекарню. На базі великих покладів високоякісного граніту, каоліну та інших копалин району розгорнулося виробництво будівельних матеріалів. 31 жовтня 1927 року, напередодні X річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, на Рибачій скелі над річкою Рось в урочистій обстановці закладено фундамент нової електростанції.
Велику допомогу партійним і радянським організаціям міста надав Центральний Комітет КП(б)У та уряд Радянської України. В 1927/1928 господарському році збільшено асигнування на відбудову окружного центру, розвиток міської промисловості, будівництво комунальних підприємств, культурно-освітніх закладів.
У зв’язку з подальшими змінами адміністративно-територіального поділу республіки 1930 року було ліквідовано Білоцерківський округ, Біла Церква стала центром однойменного району, який 1932 року увійшов до складу Київської області.
Партійна організація міста, що налічувала 1930 року 452 комуністи, об’єднаних у 29 осередках, очолила боротьбу за дострокове виконання першої п’ятирічки. На заводі ім. 1 Травня ширився рух за зниження собівартості продукції та підвищення продуктивності праці й рентабельності підприємства, економію коштів. Здійсненню цих завдань сприяла механізація виробництва. Завод було оснащено новими машинами й механізмами, які набагато полегшили працю робітників. Колектив підприємства оголосив себе ударним. На той час 72 проц. робітників постійно перевиконували виробничі завдання.
Колектив першотравневців успішно справився з виконанням урядового завдання щодо освоєння й випуску складних машин і механізмів, зокрема, пневматичних бавовняно-збиральних машин. Виконуючи почесне замовлення, приклад трудового героїзму показали ветерани заводу — ковалі І. Горчинський і П. Мельниченко, ливарники М. Бойко і М. Ляшенко та інші. Від них не відставала й молодь. Комсомольці І. Рибченко, М. Брицький, Ф. Шевчук систематично виконували по 2—2,5 норми.
Білоцерківці достроково завершили перший п’ятирічний план. У місті стали до ладу друга електростанція, взуттєва фабрика, завод комбінованих кормів, консервний завод, ковбасна фабрика та інші підприємства.
Корінні зміни сталися в торгівлі. Якщо в 1926—1927 рр. на соціалістичний сектор припадало 58,4 проц. товарообороту, то в наступних роках він здобув провідне місце.
З початком масового колгоспного руху в країні для роботи в селах було відряджено 256 комуністів або 57 проц. окладу міської парторганізації і 60 проц. комсомольців міста, які допомогли створити й зміцнити колгоспи. Окружна рада профспілок також організувала в місті 30 робітничих бригад, які були надіслані в села. Зросло шефство промислових підприємств над колгоспами. 22 лютого 1931 року партійний комітет заводу ім. 1 Травня організував масовий весняний похід у с. Шкарівку. 250 робітників і членів їх сімей допомогли селянам полагодити реманент, підготувати насіння до сівби.
В роки другої п’ятирічки на заклик партії розгорнувся рух за оволодіння технікою й підвищення кваліфікації кадрів. На сторінках місцевої газети, що виходила в 1925—1935 рр. під назвою «Радянська нива», а з 1935 по 1941 рік — «Соціалістична правда», широко пропагувався цей заклик партії, соціалістичне змагання, всебічно поширювався досвід передовиків виробництва. На підприємствах Білої Церкви створювалася широка мережа технічних шкіл, курсів і гуртків, де робітники без відриву від виробництва оволодівали технікою. На заводі ім. 1 Травня лише в 1937 році пройшли підготовку і склали техмінімум понад 300 робітників. Це допомогло підвищити продуктивність праці, знизити собівартість та поліпшити якість продукції. Середньорічне виробництво валової продукції на заводі в розрахунку на одного робітника збільшилося за 1932—1937 рр. на 130 процентів.
У ті роки завершилась і технічна реконструкція підприємств Білої Церкви. План другої п’ятирічки було виконано достроково.
Важливе значення для поліпшення діяльності партійних організацій міста й зростання їх впливу на піднесення виробництва мало створення міськкому партії, який обрали на першій конференції комуністів міста в червні 1939 року. Міська партійна організація налічувала тоді майже 500 комуністів. Під її керівництвом на підприємствах широко розгорнувся рух новаторів і раціоналізаторів виробництва. В 1939—1940 рр. великого поширення набув рух багатоверстатників. Токарі заводу ім. 1 Травня Кравченко, Перепелиця, Півненко, Самозван, Степура, Чешук, Щасливий та інші, перейшовши на обслуговування двох верстатів, виконували денну норму на 300—350 проц. Раціоналізатор комуніст Я. А. Фурсов удосконалив метод заливки підшипників бабітом, що сприяло зростанню виробництва. Учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки був Г. В. Камінський, який вніс раціоналізаторську пропозицію, що дала економію 12 тис. карбованців.
За роки довоєнних п’ятирічок Біла Церква змінила своє обличчя. В 1940 році тут налічувалося 38 великих і середніх промислових підприємств, на яких було зайнято майже 4 тис. робітників і вироблялося продукції у 7 разів більше порівняно з 1913 роком. В 1938 році здано в експлуатацію третій, а в 1940 — четвертий агрегати другої електростанції, потужність якої досягла 1016 кіловат.
Досягнення в розвитку народного господарства стали основою дальшого поліпшення матеріально-побутових умов трудящих. Систематичне зростання бюджетних асигнувань забезпечило здійснення значних робіт щодо запровадження певної системи забудови і впорядкування міста. У 1928 році на площі Волі споруджено перший триповерховий, як його тоді називали, «Будинок соціалізму». В 30-і роки замість старих, убогих халуп, що лишилися в спадщину від дореволюційного часу, зводилися 2—3-поверхові будинки в різних районах міста та на території Олександрії. Розвивалось також індивідуальне будівництво. В 1940 році житловий фонд Білої Церкви становив 288 тис. кв. метрів. З’явилися нові вулиці, побудовані новий навчальний корпус, ветеринарна клініка та гуртожитки нинішнього сільськогосподарського інституту.
Велику увагу міська Рада приділяла комунальному господарству. В 1929 році став до ладу новий водопровід, довжина якого в 1937 році становила 28 км, завершено будівництво централізованої системи каналізаційної служби. В 1935 році налагоджено роботу міського та міжміського пасажирського автотранспорту. Чимало зроблено для озеленення міста. На площі 10 тис. кв. метрів розплановано 4 сади.
Трудящі міста користувалися висококваліфікованою медичною допомогою. Багато сил цій справі віддав завідуючий міським відділом охорони здоров’я лікар П. М. Вуйко, згодом професор Київського медичного інституту, Герой Радянського Союзу. В 1940 році в місті діяло 5 лікарень на 255 ліжок, дві поліклініки, пологовий будинок, електроводолікарня, два диспансери та інші медичні заклади, в яких працювало 92 лікарі та 444 працівники середнього медичного персоналу.
Значних успіхів досягнуто і в галузі народної освіти. Вже у 1931 році було здійснене загальне початкове навчання. 94 проц. дітей шкільного віку сіли за парти. В 1940 році працювали 7 середніх, 7 семирічних і дві початкові школи, вечірня школа для дорослих, музична школа і спеціальна школа для глухонімих дітей, у яких навчалося понад 7 тис. учнів. Піонери міста мали добре обладнаний Палац піонерів. Діяли також 10 дитсадків та 3 дитячих будинки. На початку другої п’ятирічки в місті повністю ліквідували неписьменність серед дорослого населення.
1931 року сільськогосподарський політехнікум, який працював на правах вищого навчального закладу, реорганізовано в зооветеринарний інститут. Продовжували готувати спеціалістів педагогічний технікум, медичне училище, робітфак, колгоспна й кооперативна школи. Було створено комбінат робітничої освіти для підготовки фахівців середньої кваліфікації, потрібних заводам, радгоспам і колгоспам.
У 1934 році переведений з Києва агро-інженерний інститут об’єднано з Білоцерківським зооветеринарним. На його базі створено сільськогосподарський вуз з 5-ма факультетами — агрономічним, зоотехнічним, ветеринарним, економічним та механізації. Інститут став значним навчальним закладом на Україні по підготовці спеціалістів сільськогосподарського виробництва й дослідницької роботи. Незабаром він знову реорганізується. Планово-економічний факультет і факультет механізації сільськогосподарського виробництва переводяться до Києва, а до зоотехнічного факультету в 1936 році було приєднано Росошанський інститут птахівництва. В інституті працювали 14 професорів і докторів наук, 23 доценти і кандидати наук. Серед них — відомі вчені — професори О. Л. Скоморохов, Н. Г. Толстова-Парійська, А. А. Іванов, І. М. Подольський, Д. Л. Похилевич, О. О. Табенцький, І. М. Толмачов
та інші. У 1936—1941 рр. інститут випустив 1173 спеціалісти вищої кваліфікації. У 1938/39 навчальному році в інституті й технікумах навчалося 2226 студентів. При інституті, технікумах і училищах працювало багато курсів і семінарів для вчителів, завідуючих хатами-читальнями, вихователів дитячих садків тощо.
Певних успіхів добилися науковці сільськогосподарських дослідницьких закладів. Ще в кінці 20-х років у місті створено філіал Українського науково-дослідного інституту цукрової промисловості, який успішно займався виведенням нових срртів цукрових буряків і підвищенням їх урожайності. На Білоцерківській селекційній станції виведено нові сорти озимої пшениці Лісостепка-74 та цукрових буряків. Колектив станції здобув право бути учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в 1939 і 1940 роках. За успіхи у виведенні нових сортів озимої пшениці та цукрових буряків і одержання високих урожаїв цих культур станція нагороджена дипломом першого ступеня. Відзначені були також її кращі науковці, кандидати сільськогосподарських наук А. А. Горлач і В. М. Шевченко.
Значна увага приділялася культурно-освітнім закладам. Ще в 1926—1927 рр. відкрились клуби заводу ім. 1 Травня, будівельників, радторгслужбовців, на залізничній станції та інших підприємствах і установах. При клубах працювали гуртки художньої самодіяльності. Особливо популярним був гурток «Синя блуза» клубу радторгслужбовців.
У 1926 році краєзнавчий музей переведено у нове приміщення на Замковій горі. Навколо музею групувалися дослідники побуту і культури місцевого краю, об’єднані в Білоцерківське краєзнавче товариство. В кінці 1931 року прийняв глядачів перший звуковий кінотеатр.
1 травня 1936 року в місті відкрито пам’ятник В. І. Леніну. Краса і гордість Білої Церкви — дендрологічний парк «Олександрія», зруйнований у роки громадянської війни, було відбудовано і як пам’ятник садово-паркового мистецтва в 1934 році оголошено державним заповідником.
У передвоєнні роки в місті діяли Обласний український драматичний театр ім. П. К. Саксаганського, створений у 1933 році, будинок культури, 8 клубів, 27 червоних кутків на підприємствах, 2 кінотеатри, 6 стаціонарних кіноустановок, 40 бібліотек, парк культури й відпочинку з літнім театром та інші культурно-освітні заклади.
З гнівом і обуренням трудящі Білої Церкви зустріли звістку про розбійницький напад фашистської Німеччини на нашу Вітчизну. По всіх підприємствах і установах міста пройшли мітинги. Робітники, службовці, студенти подавали заяви з проханням направити їх на фронт. У перші ж дні війни понад 6 тис. білоцерківців добровільно і як мобілізовані пішли в Діючу армію. Ті, хто залишався в місті, самовіддано працювали під лозунгом «Все для фронту, все для перемоги!».
З перших днів війни міський комітет партії став бойовим організатором всенародної боротьби з ворогом. Були створені винищувальні загони, народне ополчення, провадилося будівництво оборонних споруд на околицях і в самому місті. За короткий час промислові підприємства були переведені на випуск воєнної продукції. З наближенням фронту розпочалася евакуація населення, підприємств і матеріально-культурних цінностей.
Внаслідок варварських бомбардувань Білої Церкви ворожою авіацією, що почалися вночі 6 липня 1941 року, населення зазнало великих утрат, а місто — руйнувань. 16 липня фашистські полчища вдерлися у місто.
Майже три роки німецько-фашистські варвари плюндрували й руйнували Білу Церкву, катували і знищували радянських людей. У серпні 1941 року гестапівці заарештували 19 комуністів і розстріляли їх у центрі міста на площі В. І. Леніна. В 1943 році за відмову працювати на німецьких окупантів фашисти повісили жителя Ротка М. Т. Гапоненка, який перед смертю заявив: «А все ж таки на фашистів не робив і не буду робити!». Після звірячих катувань нескореними загинули члени партії О. Н. Колесникова, Н. Г. Базарницька та багато інших радянських патріотів. Фашисти розстріляли і замучили 1000 чоловік партійних і радянських працівників. А всього за неповними даними фашистські загарбники замордували в період окупації понад 5500 жителів міста та понад 20 тис. радянських військовополонених, вивезли на каторгу до Німеччини 3026 радянських громадян.
Радянські люди не скорилися ворогові. Вони відповіли на звірства гітлерівців всенародним опором. В окупованому місті комуністи створили спочатку підпільну групу. На партійних зборах, які відбулися 6 березня 1942 року, було обрано бюро райкому партії, до складу якого увійшли В. К. Супинський, В. Д. Шутенко, В. Ф. Аханов, І. В. Возбранний, А. А. Дементьев, Г. Тимошенко. Підпільний райком партії, постійним місцем перебування якого було с. Трушки, відразу ж розгорнув активну діяльність, створюючи в місті та районі підпільні організації, які невдовзі об’єднали 230 чоловік.
Почали діяти 10 диверсійних груп, зокрема активно діяла така група на заводі ім. 1 Травня. Вона налічувала 68 чоловік, мала гвинтівки, кулемети, пістолети та іншу зброю. Патріоти вели масово-роз’яснювальну роботу, здійснювали диверсії на заводі під час ремонту танків, артилерійських установок, автомашин та іншої бойової техніки. Але німцям вдалося натрапити на слід групи. Вони ув’язнили і стратили понад 20 чоловік. У числі патріотів загинув тоді організатор і керівник групи І. М. Бушуев. Незважаючи на тяжкий удар, група продовжувала свою роботу. Самовіддано діяли і інші групи. Вони рятували радянських людей від німецької каторги, викрадали зброю, бланки перепусток і довідок, передаючи все це партизанам. Однак гітлерівцям вдалося вистежити і заарештувати підпільників. Після страхітливих знущань славні патріоти-комсомольці 3. Поволоцький, К. Макаров, А. Шутенко були страчені.
У квітні 1943 року на 71 км від Білої Церкви у напрямку Києва Г. Гончаренко, який входив до диверсійної групи Ільїна, підірвав військовий ешелон гітлерівців — було знищено 40 вагонів з військовою технікою, вбито 300 солдатів і офіцерів ворога.
Активно працювали серед населення підпільники Л. Д. Дем’янов, Г. С. Волошина, В. І. Палагін, В. В. Михалець, Л. П. Крижанівська, М. О. Москалець та інші. Вони діставали зброю, одяг, документи, надавали притулок радянським військовополоненим, розповсюджували антифашистські листівки, повідомлення Радінформбюро, викривали брехливу пропаганду ворога, закликали населення саботувати заходи окупантів.
На території міста діяла підпільна патріотична група, до якої входили лікарі, медсестри, санітарки. Лікарі І. Є. Трегубов, Л. І. Саенко та інші лікували поранених радянських воїнів, постачали підпільників і партизанів медикаментами й перев’язочними матеріалами, видавали довідки, щоб допомогти населенню уникнути вигнання до фашистської Німеччини.
За рішенням підпільного райкому партії у травні 1943 року було створено партизанський загін «Сокіл», у складі якого налічувалося понад 100 чоловік. Організатором і першим командиром був комуніст, офіцер Червоної Армії І. П. Крижанівський, комісаром — І. Ю. Москаленко. Після загибелі І. П. Крижанівського загін очолив комуніст 3. Г. Шелест. З травня 1943 по січень 1944 року партизани розгромили 6 поліцейських комендатур і сільських управ, розстріляли 12 поліцаїв, знищили 11 автомашин, 46 підвід з награбованим майном, вивели з ладу 10 молотарок, 4 трактори, 36 сепараторних пунктів, 6 км телефонної лінії, звільнили понад 1000 чоловік від вивезення до німецької каторги і провели ряд інших бойових операцій.
Коли Червона Армія у вересні 1943 року розпочала форсування Дніпра, гітлерівське командування, надаючи великого значення Білій Церкві як важливому опорному пункту, стягнуло сюди великі відбірні мото-механізовані частини. В листопаді — грудні 1943 року в районі міста відбулися запеклі бої, в яких війська 1-го Українського фронту розгромили німецько-фашистські війська і створили умови для оточення та знищення ворожого угруповання в Корсунь-Шевченківській операції 1944 року.
Ранком 4 січня 1944 року Біла Церква була повністю визволена від німецько-фашистських окупантів. У боях за місто відзначилися 8-а гвардійська танкова бригада, 33-я артилерійська бригада, 3-й гвардійський гаубичний артилерійський полк, 317-й гвардійський винищувальний протитанковий полк, 1667-й винищувальний протитанковий артилерійський полк, 499-й мінометний полк, 328-й гвардійський мінометний полк, яким було присвоєно назву «Білоцерківських». Перша Чехословацька окрема бригада в СРСР під командуванням Людвіка Свободи, яка відзначилася в боях за визволення Білої Церкви, була нагороджена орденом Богдана Хмельницького 1-го ступеня. На знак глибокої пошани до світлої пам’яті радянських і чехословацьких воїнів, що полягли в боях за визволення Білої Церкви, на братських могилах встановлено пам’ятники.
Тисячі воїнів-білоцерківців відзначились у боях за Батьківщину. Серед них — прославлений снайпер 25-ї Чапаєвської дивізії — Герой Радянського Союзу Л. М. Павличенко, яка знищила понад 300 фашистів і навчила багатьох бійців, снайперської справи. Безсмертний подвиг здійснив колишній робітник заводу ім. 1 Травня комсомолець І. Т. Зінченко під час боїв на Орловсько-Курській дузі. 7 липня 1943 року вранці на позицію, яку обороняв кулеметний взвод гвардії старшого сержанта І. Т. Зінченка, ворог кинув понад 60 танків. Гвардійці мужньо билися, підпаливши чимало ворожих машин. Кілька танків усе ж прорвалися до окопів кулеметників. П’ять гранат було у І. Т. Зінченка. Комсомолець віддав життя, заступивши своїм тілом шлях ворогові. І. Т. Зінченку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу6. Високого звання Героя Радянського Союзу удостоїлися також білоцерківці М. О. Кириленко, І. К. Пасинок, В. І. Логінов, О. П. Дорофєєв, О. Є. Кривець, П. А. Цегельний.
Гітлерівські варвари завдали великих збитків місту. На руїни і попіл було перетворено 25 промислових підприємств, у т. ч. завод ім. 1 Травня, 5-й державний млин, хлібозавод, взуттєву фабрику, цегельний завод, електростанцію, міськпром-комбінат, а також вокзал і всі споруди залізничної станції. Окупанти зруйнували міське господарство, зруйнували й пограбували навчальні, культурно-освітні, медичні заклади та торговельні підприємства, значної шкоди завдали житловому фонду.
Ворог заподіяв збитків місту на суму понад 130 млн. карбованців.
Проявляючи винятковий героїзм, переборюючи величезні труднощі, зумовлені нестачею робочої сили, матеріалів, транспортних засобів, електроенергії і палива, білоцерківці приступили до відбудовних робіт. Ентузіазм трудящих спрямовував міський комітет партії, першим секретарем якого в квітні 1944 року було обрано досвідченого партійного працівника Є. Д. Яригіна. Головою виконкому міської Ради депутатів трудящих в той час був старий комуніст І. А. Малашкевич.
Відроджувати Білу Церкву допомагали всі народи нашої країни. Трудящі Москви надіслали верстати для заводу ім. 1 Травня та взуттєвої фабрики, устаткування для промартілей, електроводолікарні, автобуси для міста. Меблева фабрика одержала устаткування з Костроми та Куйбишева. Трудящі Ленінграда подбали про запасні частини для міської електростанції. Сільськогосподарський інститут одержав книги, навчальні посібники, наочне приладдя з Омська, Новосибірська та інших міст.
Завдяки самовідданій праці трудящих, братній допомозі всіх радянських народів рани, заподіяні окупантами місту, були швидко заліковані. У відбудову промисловості та житлового фонду вже у 1944 році було вкладено близько 20 млн. крб. На кінець року стали до ладу 23 промислові підприємства, відремонтовано 1125 будинків з житловою площею 122,3 тис. кв. метрів. Тоді ж було відбудовано 11 шкіл, сільськогосподарський інститут, педагогічне, медичне, ремісниче училища, музичну школу. Відкрито новий навчальний заклад — сільськогосподарський технікум. Розпочали роботу драматичний театр ім. П. К. Саксаганського, кінотеатр, клуб промкооперації, краєзнавчий музей, дві міські бібліотеки (для дорослих і дитяча). Протягом 1944—1945 рр. було відновлено 37 лікувально-профілактичних закладів, 70 торговельних підприємств. У 1945 році промислові підприємства міста дали продукції у два з лишком рази більше, ніж у 1944 році.
За активну участь у відбудові народного господарства 681 трудівника нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» Білоцерківці давали фронту не лише промислову продукцію і продовольство, а й свої трудові заощадження. В 1944 році вони внесли до фонду перемоги над німецько-фашистськими загарбниками 1,2 млн. крб. грішми і облігаціями державних позик. На кошти трудящих було збудовано Білоцерківську ескадрилью бойових літаків.
У післявоєнний період розгорнулося масове соціалістичне змагання, яке відіграло величезну роль в успішному виконанні народногосподарських завдань. На заводі ім. 1 Травня в 1946 році ним було охоплено 156 робітників. Всі вони виконували по дві—три і більше норм. Змагання підносило творчу ініціативу робітників, допомагало виявляти резерви виробництва, застосовувати нові методи організації праці, широко впроваджувати раціоналізаторські пропозиції. У 1947 році впровадження раціоналізаторських пропозицій дало заводу ім. 1 Травня 433 тис. крб., артілі «Металіст» — 395 тис. крб. економії. У 1948 році колективи підприємств міста одержали понад 10 млн. крб. надпланових нагромаджень.
Першу післявоєнну п’ятирічку трудящі міста виконали за три з половиною роки. Всі підприємства були повністю відбудовані, випуск валової продукції в 1950 році становив 177 млн. крб., що в чотири рази перевищувало довоєнний рівень. Достроково, за 4 роки і 10 місяців колективи промислових підприємств завершили п’ятий п’ятирічний план. Випуск промислової продукції за 1950—1955 рр. збільшився на 79,6 проц. За цей період збудовано і введено в дію понад 40 тис. кв. метрів виробничих площ.
За роки післявоєнних п’ятирічок зміцніла матеріально-технічна база підприємств міста. Так, розширено цехи заводу ім. 1 Травня; їх оснащено новим устаткуванням. У кілька разів зросла чисельність робітників. 1955 року тут працювало близько 1419 чоловік, проти 288 у 1945 році. Лише за роки п’ятої п’ятирічки на капітальне будівництво було витрачено 11,8 млн. крб. Випуск валової продукції на заводі за цей період збільшився у два рази, а продуктивність праці зросла на 62 проц. Великих успіхів досягнуто на швейній фабриці ім. 8 березня. З невеличкої майстерні для ремонту військового обмундирування з штатом 7 робітників у 1944 році виросло підприємство республіканського значення, оснащене сучасною технікою.
Трудящі міста гаряче відгукнулися на заклик партії допомогти в освоєнні цілинних земель: 400 юнаків та дівчат виїхали на цілину. Білоцерківці направляли загони молоді збирати цілинний урожай — 200 юнаків і дівчат у 1956 році їздили в Казахстан. За успішну роботу на цілинних землях міська комсомольська організація нагороджена Почесною грамотою Кустанайського обкому комсомолу.
1958 року в місті створюються перші бригади комуністичної праці. На заводі ім. 1 Травня таку бригаду очолив В. П. Залевський, на швейній фабриці — Т. Д. Акімова. В авангарді цього руху були комуністи. Серед них — формувальник ливарного цеху заводу ім. 1 Травня П. Д. Лобань, швачки-мотористки швейної фабрики А. П. Пересунько і 3. М. Максименкова.
В 1960 році за звання колективів комуністичної праці боролось 230 бригад і дільниць, а в наступному році 340 вже здобули право називатися комуністичними. В 1963 році учасниками цього руху стали підприємства — завод ім. 1 Травня, швейна фабрика, домобудівний комбінат, цегельний завод, міськхарчокомбінат, будівельне управління № 3, рембудуправління, залізнична станція. В кінці семирічки за звання ударників комуністичної праці боролися 16 тис. чоловік, 272 передовикам виробництва було присвоєно це почесне звання.
Широкого розмаху набрало змагання за «українську годину». Виконуючи денні норми виробітку на годину раніше, працівники промисловості випустили продукції понад семирічне завдання більш як на 17 млн. карбованців.
Протягом 1959—1965 рр. у Білій Церкві побудовано і введено в дію 14 нових підприємств, у т. ч. заводи — «Електроконденсатор» (1965 р.), енергоремонтний (1964 р.), металовиробів (1964 р.), залізобетонних виробів (1963 р.), пивоварний (1963 р.), молочний (1961 р.), круп’яний (1959 р.), цегельний (1959 р.); комплекси — по виробництву мінеральної вати (1962 р.), крупнопанельного домобудівництва (1959 р.); комбінати — м’ясний (1960 р.), домобудівний (1959 р.); вовнянопрядильну фабрику (1962 р.) та інші. Багато зроблено й щодо впровадження нової техніки та передової технології, модернізації устаткування. Завдяки цьому валова продукція в роки семирічки зросла у 2,5 раза. Семирічка була завершена протягом 6 років і 9 місяців. За цей час побудовано і введено в дію 279 тис. кв. метрів виробничих площ, освоєно виробництво багатьох нових видів продукції. На капітальне будівництво витрачено понад 80 млн. карбованців.
За сім років зведено 326,5 тис. кв. метрів житла, в т. ч. 231 відомчий, комунальний і кооперативний багатоквартирний будинки загальною площею 165 тис. кв. метрів. 2548 індивідуальних будинків споруджено населенням. 7183 сім’ї оселилося в упорядкованих квартирах.
З небувалим трудовим піднесенням зустріли трудящі ювілейний 1967 рік. Річний план промисловість міста виконала до 14 грудня, давши понад план продукції на 7 млн. карбованців.
За останні роки кількість промислових підприємств у місті зменшилась до 35 за рахунок ліквідації артілей системи промкооперації, а також укрупнення й реорганізації споріднених підприємств у порядку спеціалізації і зміцнення виробничої бази. Але чисельність працюючих на підприємствах, у будівельних, транспортних організаціях і установах невпинно зростає. Якщо в 1958 році їх було 21,5 тис., то на 1 січня 1970 року — 53,2 тис. чоловік.
З великою радістю зустріли білоцерківці рішення XXIII з’їзду КПРС про спорудження в місті шинного комбінату. Початок п’ятирічки ознаменувався також появою нової будівельної організації — тресту «Білоцерківхімбуд», який здійснює будівництво комбінату.
Натхнені рішеннями історичного XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України, трудівники Білої Церкви примножують здобуте. Колектив найбільшої будови міста — комбінату шин і гумо-азбестових виробів — взяв соціалістичні зобов’язання достроково виконати план будівельно-монтажних робіт першого року дев’ятої п’ятирічки.
Швидко зростає населення Білої Церкви. У вересні 1958 року в межі міста включені села Заріччя й Роток, які вже давно складали з ним одне ціле в економічному й культурному відношеннях. Отже, кількість жителів збільшилася на 20,3 тис. чоловік. Здійснено ряд заходів щодо розширення енергетичного господарства. В 1960 році стала до ладу високовольтна лінія електропередачі Київ—Біла Церква. Якщо в 1958 році місто спожило 18,3 млн. квт.-год., то в 1970 році вже 180 млн. квт.-годин.
Останнього часу міська Рада багато зробила для поліпшення умов праці й відпочинку трудящих, їх побуту. Вулиці і площі одяглися в асфальт. Біла Церква перетворюється в місто-сад. Створюється зелене кільце, в яке увійдуть парк «Олександрія», урочища «Товста», «Голендерня», «Кошик», «Томилівка» та інші. Бюджетні асигнування на благоустрій за період з 1957 по 1969 рік зросли з 207 тис. крб. до 591 тис. карбованців.
Про поліпшення побутового обслуговування населення Білої Церкви свідчать такі дані: якщо в 1958 році послуги на душу населення складали 3 крб. 34 коп., то в 1969 році вони зросли до 21 крб. 50 коп. Незрівнянно поліпшив побут населення природний дашавський газ. У червні 1957 року газифіковано перших 200 квартир. Зараз блакитний вогник палає в 21,1 тис. квартирах.
Зростає і поліпшується транспортне господарство міста. Реконструйовано залізничну станцію, над колією спорудили пішохідний міст. З 1967 року між Білою Церквою і Києвом курсують приміські електропоїзди. Нині білоцерківців обслуговує 122 автобуси й 49 легкових таксомоторів. У 1960 році береги Росі з’єднав одноарковий залізобетонний міст-красень.
Розширюється сітка підприємств зв’язку. Протягом 1958—1969 рр. у 2,5 раза зросла кількість абонентів міської телефонної станції; їх зараз 3567. Подвоїлася кількість радіотрансляційних точок місцевого радіомовлення; у 7 разів побільшало телевізорів (на 1 січня 1970 року їх було 22 500); у чотири рази — передплатників на газети та журнали. У 1963 році введено в дію радіорелейну лінію і новий ретранслятор. Тепер телеглядачі міста мають можливість дивитися дві програми. У 1967 році стала до ладу нова автоматична телефонна станція.
Бюджет міста за 1958—1969 рр. зріс з 3,2 до 7,8 млн. карбованців.
За Радянської влади значно розширилася мережа лікувально-профілактичних закладів. В системі охорони здоров’я працює 430 лікарів і 1044 чоловіка середнього медперсоналу. В місті є 9 аптек, аптекарський магазин, санепідемстанція, відділ профдезинфекції, аналітична лабораторія, будинок санітарної освіти, 10 лікувальних закладів, у т. ч. міська лікарня з поліклінікою та станцією швидкої допомоги, пологовий будинок з жіночою консультацією, інфекційна лікарня, дитяча лікарня з поліклінікою, психоневрологічний, онкологічний, протитуберкульозний та шкірно-венерологічний диспансери, обласна стоматологічна поліклініка, бальнеологічна лікарня. В цих закладах 1400 ліжок. Працює також 7 лікарських і 20 фельдшерських пунктів. Далеко за межами міста славляться білоцерківські радонові води. Тут щороку успішно лікуються тисячі хворих, які приїжджають з багатьох міст і сіл Радянського Союзу.
Дальшого розвитку набула й освіта. В Білій Церкві працює 18 загальноосвітніх шкіл, у т. ч. 10 середніх, 2 школи-інтернати, 6 шкіл робітничої молоді. 904 учителі навчають і виховують 15,8 тис. учнів. Педагоги В. Ф. Фоміна, А. І. Грегуль удостоєні почесного звання заслуженого вчителя УРСР, 68 учителів нагороджено значком «Відмінник народної освіти». В місті працюють музична школа-семирічка, дитяча спортивна школа, станція юних техніків, палац піонерів. У 22 дошкільних закладах виховується 4646 малюків.
Гордістю Білої Церкви є сільськогосподарський інститут. На трьох його факультетах — агрономічному, зоотехнічному і ветеринарному — навчається 3876 студентів, з них 1639 на стаціонарі. Серед 188 викладачів вузу — 19 професорів і 93 доценти та кандидати наук.
Викладачем кафедри економіки і організації сільськогосподарського виробництва працює знатний зоотехнік — Герой Соціалістичної Праці Л. І. Мямліна.
Сотні спеціалістів рік у рік готують технікум м’ясної і молочної промисловості (до 1967 року сільськогосподарський), медичне, 6 професійно-технічних, торгово-кулінарне училища, бухгалтерська і автомобільна школи.
Значних успіхів у роботі досягли науковці Білоцерківської дослідно-селекційної станції. Лауреат Державної премії А. А. Горлач вивів кілька високоврожайних сортів озимої пшениці (Лісостепка-75, Білоцерківська-198, Білоцерківська-23, Білоцерківська-37). За виведення одноросткового насіння цукрових буряків удостоєна Ленінської премії О. К. Коломієць.
Культурні запити білоцерківців задовольняє широка мережа культурно-освітніх закладів. Серед цих — обласний драматичний театр ім. П. К. Саксаганського, 4 будинки культури, 4 кінотеатри на 2236 місць, 59 інших кіноустановок, краєзнавчий музей, 7 музичних студій, парк культури і відпочинку ім. Г. І. Петровського з літнім театром, 87 бібліотек з фондом понад мільйон книг.
Яскравим підтвердженням того, що у нас мистецтво належить народові, став фестиваль самодіяльного мистецтва, присвячений 50-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції. У першому турі його брали участь близько 4 тис. чоловік з усіх основних жанрів самодіяльного мистецтва. В міському конкурсі, на який було відібрано кращих виконавців, взяло участь 2500 чоловік, у т. ч. учасники 22 хорових колективів, 54 вокальних та інструментальних ансамблів, 105 солістів-співаків та інструменталістів, 11 оркестрів, 7 драматичних колективів, 8 поетів-початківців і 6 композиторів.
Творчі зусилля, трудящих Білої Церкви спрямовує міська партійна організація, в якій налічується 6035 комуністів, об’єднаних у 151 первинній організації. Вірними помічниками комуністів виступають 12 690 членів ВЛКСМ. З 1944 року поновлено видання міської газети, яка дістала назву «Ленінський шлях». У сільськогосподарському інституті виходить багатотиражка «За ленінські кадри».
Біла Церква — батьківщина багатьох визначних політичних діячів, працівників науки, культури, мистецтва. Тут народилися Я. М. Яциневич— український радянський композитор і хоровий диригент; Л. Долинський — український художник-портретист; Б. М. Вул — радянський фізик, академік АН СРСР, Герой Соціалістичної Праці; Ю. В. Лінник — радянський математик, академік АН СРСР, лауреат Державної премії. У Білій Церкві жили й працювали Л. Варинський (1856—1899) — діяч польського революційного соціалістичного руху; К. Г. Стеценко (1882—1922) — видатний український композитор; М. С. Урицький (1873—1918) — активний учасник боротьби за владу Рад, визначний діяч більшовицької партії.
Тут вчилися й працювали український радянський письменник В. С. Кучер; український радянський педагог, професор М. М. Грищенко; український радянський мовознавець, педагог, професор В. І. Масальський; доктор історичних наук Д. О. Коваленко; працює український радянський письменник В. О. Міняйло. В 1947— 1948 рр. навчався у ремісничому училищі і працював на заводі ім. 1 Травня льотчик-космонавт Герой Радянського Союзу П. Р. Попович. Зараз тут проживають і працюють Герої Радянського Союзу Ф. Т. Дібров, О. Д. Харитонов, Народний Герой Югославії І. А. Булкін.
Свого часу в місті бували О. В. Суворов, Г. Р. Державін, О. С. Пушкін, Т. Г. Шевченко, І. С. Нечуй-Левицький.
Біла Церква у риштуванні новобудов. Зводяться корпуси великих заводів і фабрик, виростають нові житлові масиви. Ширшають, світлішають вулиці. Зусиллями працьовитих рук білоцерківців, натхненних величними перспективами комуністичного будівництва, молодіє стародавнє українське місто, яке невдовзі відзначатиме своє 1000-річчя.
В. Д. ПЕРЕКРЕСТОВ, В. Т. ТРЕМБОВЕЛЬСЬКИЙ