Лужани, Кіцманський район, Чернівецька область
Лужани (стара назва — Лукани) — селище міського типу з 1968 року, центр селищної Ради. Розташовані на лівобережжі Пруту та по обох берегах невеликої річки Совиці, за 8 км від райцентру. Тут проходять залізничний та автомобільний шляхи Чернівці—Львів. Населення — 3918 чоловік.
На східній околиці, в урочищі Селище, виявлено поселення черняхівської культури (III—V століття н. е.). Про його існування нагадують різні знахідки — уламки глиняного посуду, кам’яні жорна, побутові речі.
Вперше Лужани згадуються у грамоті від 7 жовтня 1453 року, де зазначено, зокрема, що поміщик Вранич продав село бояринові Федорові Вітольду за чотириста татарських злотих. В історичних джерелах сказано також, що боярин Вітольд у XV столітті спорудив кам’яний Успенський храм — найстаріший з уцілілих на Буковині. Це — тридільна споруда з гранчастою апсидою і прямокутним бабинцем, однакової ширини з нефом. Фрески, написані водночас з побудовою храму, є дорогоцінною пам’яткою буковинського малярства XV століття. Вони свідчать про високий рівень культури майстрів, їх вірність традиціям українського монументального живопису. Фреска на стіні ліворуч від входу зображує рицаря у червоній киреї, верхи на білому коні. Внизу слов’янською в’яззю — напис: «Аз пан Федір зовоми Витольда… хтитор храму сему…» («Пан Федір Вітольд … засновник храму цього).
Це поселення дістало назву від слова луки. Воно засноване в долині, де колись були великі луки.
З 1776 року село перейшло у володіння великого стольника Йордана Луку. В цей час тут проживало 84 сім’ї. У 1810 році поміщик Антонович на аукціоні купив село за 3600 гульденів.
У XVII—XVIII століттях — в період перебування Північної Буковини під владою Туреччини — в Лужанах, як і по інших селах, панщина поєднувалася з численними натуральними поборами. Селяни мусили натурою здавати поміщикові десятину врожаю: збіжжя, овочів, фруктів тощо. За користування випасами та сіножатями — продукти тваринництва: смушки, вовну, м’ясо; за полювання та вилов риби — дичину та рибу. Кріпаки також завозили в маєток паливо, матеріали, вивозили продукти на збут.
Посилення феодально-кріпосницького гноблення призводило до занепаду господарств. Селяни втікали у гірські райони Карпат, а тому кількість населення у XVIII столітті не зросла, а, навпаки, зменшилася.
В середині XIX століття, після скасування кріпацтва у Лужанах зростає виробництво сільськогосподарської продукції, виникають підприємства по її переробці. Особливо значного розвитку село набуло після того, як через нього 1866 року прокладено залізницю Львів—Чернівці. У Лужанах протягом 1895—1896 рр. чеська фірма збудувала цукроварню. Майже всі роботи тут виконувалися вручну. Буряки, паливо, всю продукцію підприємства перевозили волами. Лише 1906 року фірма придбала паровоз і проклала колію від станції до заводу.
В 1910 році недалеко від станції спорудили гуральню. Продуктивність її не перевищувала 100 декалітрів спирту на добу. Пізніше устаткували пивоварний цех та цех виробництва вуглекислоти, яку використовували на інших підприємствах харчової промисловості.
З розвитком промисловості збільшувалася чисельність населення. За переписами 1880 року, в Лужанах мешкало 2127 жителів, а 1910 року — 3363. Безземельні та малоземельні селяни, що мали до 1 га землі, становили понад 60 проц. В них не було робочої худоби, на своїх клаптиках збирали дуже мізерний урожай.
Щоб утримати сім’ю, змушені йти в кабалу до поміщика Ботушана. Він давав жати пшеницю лише за 10—12-й сніп, овес — за 8-й сніп.
Тяжке життя виснажувало селян, було причиною хвороб, особливо туберкульозу. У Лужанах мешкав приватний лікар, який обслуговував аж чотири села. Але медичну допомогу він надавав за велику плату.
Злидні гнали людей за океан. На заробітки до Канади та в інші країни Америки виїхало 300 чоловік. Емігранти поверталися в рідне село виснаженими, такими ж, як і були, злидарями. Вони привозили з собою самі лише журливі пісні. Емігрант М. В. Мощук працював у Канаді на шахті. Повернувся звідти осліплим і незабаром помер. Т. Куриша покалічило на чужині, де він згодом і загинув.
В роки першої російської революції лужанчани посилили класову боротьбу. В листопаді’ 1905 року тут відбулися демонстрація і народне віче, які зажадали загального виборчого права. В жовтні 1906 року страйкували робітники цукроварні. Вони добилися підвищення заробітної плати, деякого поліпшення умов праці. Керували виступом Ю. Тимощук, Л. Мошук і Т. Грекул.
Лужанці також були поспіль неписьменними.
В початковій школі, яку відкрито 1860 року, дітей навчалося мало. Лише в 1906 році, коли приміщення розширили, добудували 5 класних кімнат, стало шестеро вчителів, то справи трохи поліпшали. Тут учителювали українські письменники І. Бажанський та К. Малицька. Вона, зокрема, виступала на сторінках буковинських прогресивних видань під псевдонімом Віра Лебедева. їй належить і переклад революційних віршів — «Із пісень підпільної Росії», надрукованих у вашковецькому журналі «Промінь».
Чимало зробили для української культури тогочасні видатні діячі, котрі побували в селі. Добру згадку залишив тут український композитор М. В. Лисенко. Він побував у Лужанах в грудні 1903 року, коли проїжджав з Львова до Чернівців. Як згадує І. І. Карбулицький — письменник, журналіст, педагог, Миколу Віталійовича на залізничній станції зустрічали селяни, учні шкіл з Ревни (село напроти Лужан, за Прутом), Стрілецького Кута, Нових Мамаївців та інших сусідніх сіл. Його від усіх привітала школярка Садовчук: «Буковинсько-українська земля вітає вас якнайсердечніше і бажає вам, щоб ви ще многі-многі літа чарували своїми піснями серце великого українського народу! Слава вам, слава вічна!».
За першої світової війни населення зазнало масових реквізицій та пограбування. В селян грабіжники німецького 2-го баварського кінного полку відняли не тільки худобу й продовольство, а й геть усе чисто. Було зруйновано цукроварню.
Після Жовтня 1917 року селяни не раз виступали проти австро-угорської монархії. На масових мітингах висловлювали симпатії до Радянської влади. Коли австро-німецькі війська почали тікати з Буковини, то лужанська бойова дружина, до якої входили Петричек, В. Макимюк, М. Заєць, І. Мощук, М. Тищук, І. Хронюк, Г. Ковалюк, Д. Луцяк та інші, роззброїла їхній ешелон.
У листопаді 1918 року сюди прийшли румунські загарбники. Селяни вчинили їм збройний опір. Як розповідає один з учасників, робітничий загін в кількості 50 чоловік став на захист села. Кулемети ворога вели безперервний вогонь. Раптом вони замовкли. Румунські солдати з піднятими руками рушили до загону. Згодом виявилось, що В. Угринчук пробрався у тил ворога і, погрожуючи гранатою, запропонував здатися. Гадаючи, що за цим сміливцем наступає весь загін, вони скорилися. Було захоплено три кулемети, взято полонених. Лише після того, як до окупантів прибуло підкріплення, робітничий загін та повстанці відступили.
Боротьбу проти соціального і національного гніту, за возз’єднання з Радянською Україною очолювала підпільна комуністична організація, якою керував М. К. Клим. Діяльну участь в боротьбі проти окупантів брали І. Кепко, М. Гандабуряк, І. Заєць, В. Юрійчук, В. Орлецький. Вони проводили в масах організаторську роботу, розповсюджували комуністичну літературу, відозви, листівки.
1929 року в Лужанах було створено легальний осередок партії «Визволення», до якої входило 76 чоловік. На виборах до румунського парламенту 1931 року кандидат у депутати від цього осередку — комуніст В. Г. Кашул одержав значно більше голосів, ніж кандидати від всіх буржуазних партій, разом узяті.
Діяла в селі у 30-і роки і комсомольська організація. За комуністами і комсомольцями полювали агенти сигуранци. Хто потрапляв у її катівні, той зазнавав нелюдських тортур. Г. І. Заєць не зніс катувань і помер у муках, М. Клим осліп за гратами.
За окупації була одна початкова школа з румунською мовою навчання. Зате діяло 10 шинків, церква, костьол, дві синагоги. Але навіть в умовах переслідувань та утисків трудящі боролись за розвиток рідної мови і культури. Вони таємно створювали драматичні та хорові гуртки і потайки — у стодолах — влаштовували концерти та вистави п’єс І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, М. П. Старицького, М. Л. Кропивницького та інших письменників. Ініціаторами цієї справи були В. Угринчук, Г. Кошарюк, М. Олійник. Жандарми розправлялися з організаторами культурних заходів. Проте були неспроможні щось вдіяти. Селяни купували твори Т. Шевченка, І. Франка, В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Черемшини і несли в широкі маси.
У незабутньому 1940 році в селі завирувало нове життя. Лужани палко вітали визволителів. Ранком 28 червня 1940 року в центрі села замайорів червоний стяг, хоч тут були ще окупаційні війська. Прапор виготовили члени підпільного комуністичного осередку; вивісив його І. Кепко. Було створено сільську Раду, а також партійну та комсомольську організації. Володіння поміщика Ботушана конфіскували. 665 га землі передали безземельним та малоземельним селянам. На базі колишнього маєтку створили машинно-тракторну станцію. Вона допомагала тим, хто не мав свого тягла і знарядь.
Сільрада трудовлаштовувала безробітних, налагоджувала виробництво на заводах, націоналізованих державою,— цукровому, спиртовому та лісопильному.
Велику роботу проводили семирічна школа, клуб і бібліотека. При школі було запроваджено безплатне навчання усіх дітей; організовано курси по ліквідації неписьменності й малописьменності.
В перший рік існування Радянської влади у селі сталися значні зміни. Але гітлерівські загарбники перервали будівництво нового життя. Вже у перші дні війни у Лужанах відбувся багатолюдний мітинг, на якому трудящі одностайно схвалили ноту Радянського уряду на нечуване віроломство німецьких фашистів. Ворожі ескадрильї зруйнували станцію Лужани, залізничну колію, розстрілювали з кулеметів мирне населення. В липні 1941 року село окупували німецько-румунські загарбники. Сюди повернулися поміщик, колишні власники підприємств. Вони відібрали у селян землю, чинили жорстокий терор. Лише восени 300 лужанців кинули до концентраційних таборів.
Всі чоловіки стали в ряди захисників Батьківщини. Багато трудівників вели боротьбу проти фашистів у тилу ворога. Власті раз у раз доповідали управі Бірманської волості про відмову населення Лужан виконувати примусові роботи, здавати хліб, сплачувати податки тощо. Нотар Пинзору в березні 1942 року надіслав у Кіцмань список 24 селян, котрі відмовилися виконувати громадські роботи, і зажадав, щоб їх було ув’язнено до таборів.
29 березня 1944 року трудівники Лужан вдруге зустрічали бійців Червоної Армії, які визволили село від німецько-румунських окупантів. Відновили діяльність сільська Рада, партійна і комсомольська організації, що розгорнули велику політичну та організаторську роботу по відбудові промислових підприємств, налагодженню культурно-освітньої роботи. В селі працювали школа, клуб і бібліотека; вони стали центрами комуністичного виховання мас. Вчителі навчили грамоти десятки неписьменних і малописьменних селян.
За бойові заслуги в боротьбі проти фашистських загарбників нагороджено орденами і медалями 117 учасників Великої Вітчизняної війни — місцевих жителів. У травні 1965 року в сквері встановлено гранітний обеліск з написом: «Вічна пам’ять бійцям, які загинули смертю хоробрих у боях Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 рр. їх імена житимуть у віках». На мармуровій плиті викарбувано прізвища 52 лужанців, що полягли в боротьбі з фашизмом.
Після війни розпочалася реконструкція спиртового заводу, потужність якого в 1958—1960 рр. зросла до 3 тис. декалітрів на добу. На підприємстві створено цех рідких та сухих кормових дріжджів, прокладено газопровід і підведено газ до заводської котельні.
У 1967 році тут працювало 196 робітників, серед них 14 ударників комуністичної праці.
З 1966 року завод став експериментальною базою науково-дослідного інституту спиртової промисловості УРСР. Невпинно зростають виробничі потужності. Якщо у 1966 році підприємств виробило 678 тис. декалітрів спирту і 76 тонн сухих дріжджів, то у 1967 — відповідно 742 тис. та 263 тонни. Повагу серед заводського колективу здобув старий робітник — слюсар Г. О. Шелепницький, який систематично перевиконує норми виробітку, опанував кілька виробничих професій. Свої знання він охоче передає молодим. Багато наполегливості виявляє комуніст К. І. Скакун. Він невтомно працює над удосконаленням виробничих процесів, бере активну участь в роботі профспілкової організації.
Дружний, згуртований колектив очолює і мобілізує на нові трудові звершення партійна організація, що налічує 28 членів КПРС. Всі комуністи йдуть в авангарді змагання, успішно розв’язують найскладніші народногосподарські завдання. М. Д. Гатрич трудиться на заводі вже багато років. Він — слюсар 6-го розряду. За невтомну працю нагороджений орденом «Знак Пошани».