Бабанка, Уманський район, Черкаська область
Бабанка — село, центр сільської Ради. Розташована на обох берегах річки Ревухи, притоки Ятрані (басейн Південного Бугу), на автотрасі Умань—Кіровоград, за 25. км на схід від районного центру та залізничної станції Умань. Населення — 3639 чоловік. Сільраді підпорядковані села Аполянка і Свинарка.
Про заселення в глибоку давнину території сучасної Бабанки свідчать знахідки крем’яних виробів доби пізнього палеоліту. Археологічними розвідками тут виявлено залишки поселень трипільської культури, доби пізньої бронзи та 9 поселень черняхівської культури.
Незважаючи на давнє заселення території, час виникнення Бабанки невідомий, оскільки на протязі віків людські поселення тут не раз руйнувалися до тла. Певні відомості про село є в документах XVII ст. У списку населених пунктів Уманщини, які 1726 року перейшли від магнатів Калиновських до Потоцького, Бабанка значиться одним із найбільших. Назва села походить від річки Бабанки (нині — Ревуха).
1768 року тут налічувалися 193 кріпацькі господарства (1158 чоловік). В січні наступного року село зазнало руйнівного нападу кримської орди, а в 1770—1771 рр. багато жителів вимерло від епідемії чуми. Тому 1783 року в Бабанці було лише 140 господарств (984 чоловіки)3.
Протягом майже всього XVIII ст. селяни сплачували феодальну ренту грішми. Щоб дістати гроші для розплати з магнатом, їм доводилося за безцінь збувати продукти свого господарства і жити впроголодь. Нестерпним ставало життя на селі, коли його магнат здавав в оренду. Посесор, діставши здебільшого село на три роки, намагався за цей час витиснути з бабанців якнайбільше прибутку.
Тяжке життя змушувало селян ставати на боротьбу проти гнобителів, зокрема, гуртуватися в загони народних месників-гайдамаків. Близько 1757 року вони напали на бабанського посесора Гоголя і забрали награбоване ним добро на суму 8312 злотих. У 1768 році бабанські селяни взяли участь у народно-визвольному русі проти феодально-кріпосницького ладу і національно-релігійного гніту польської шляхти. Житель села C. Паламарчук закінчив своє страдницьке життя в Кодні: 13 липня 1769 року кат відрубав йому голову.
1793 року Правобережна Україна возз’єдналася з Росією. Цим здійснилися віковічні прагнення населення Бабанки. Однак селяни залишилися кріпаками того самого магната С. Щ. Потоцького. З 1783 року в селі існував графський фільварок, де селяни відробляли панщину. 1796 року тут діяла гуральня, на якій працювало 15 робітників-кріпаків.
На початку XIX ст. зростав вивіз хліба та інших сільськогосподарських продуктів за кордон через новозбудовані чорноморські порти. Коли 1806 року Бабанку з сусідніми селами було передано в трирічну посесію, контрактом передбачалася панщина в літні місяці (від 11 квітня до 30 жовтня) по два дні, а в решті місяців — по одному дню. Але цим не обмежувалась експлуатація. Кріпаків примушували сплачувати чинш і виконувати різні повинності: шарварки, заорки, оборки, зажинки, обжинки, подорожчизни, сторожівщину, нарубати й навозити дров до гуральні тощо. Нащадки С. Щ. Потоцького (після його смерті в 1805 році) всякими способами збільшували панщину.
1832 року село разом з іншими маєтками було конфісковане царським урядом у зв’язку з участю його власника О. Потоцького в повстанні 1830—1831 рр. Бабанка стала центром округу державних маєтків.
У 1836 році 712 кріпацьких душ Бабанки перейшло у відання військового міністерства, 1838 року село передано до складу військового поселення Київської і Подільської губерній, штаб якого розташовувався в Умані. 1842 року адміністрація військового поселення провела укрупнення населених пунктів, жителів с. Свинарки переселила до Бабанки. Село було переплановано, створено нові прямі вулиці, які назвали лініями; старі житлові будинки зруйнували й побудували нові вподовж ліній.
Військовим поселенцям жилося важко. Для них існував суворий режим, який до дрібниць регламентував все життя; на роботу доводилося ходити за військовими сигналами. Крім своїх 2450 десятин землі, поселенці повинні були обробляти й збирати урожай з 927 десятин орної землі та 489 десятин сінокосу для кавалерійської частини, розташованої в селі, а також виконувати інші повинності. Військові поселення не виправдали сподівань уряду, не стали політичною опорою царизму. Жорстока експлуатація, дикі знущання кріпосників-офіцерів викликали серед поселенців численні повстання. У зв’язку з посиленням селянського руху в умовах кризи кріпосницького ладу царський уряд змушений був з 1858 року ліквідувати ці поселення, а селян перевести на становище державних. Бабанка стала центром волості. Через чотири роки колишні жителі Свинарки переселилися на свої старі садиби, утворивши окреме село. За Всеросійським переписом селян, проведеним 7 жовтня 1858 року, в Бабанці налічувалося 927 чоловіків і 920 жінок.
Медичне обслуговування поселенців було незадовільним. Для лікування хворих усієї волості в селі створено приймальну палату, де працював один фельдшер. Але через півтора десятка років і вона припинила своє існування.
За часів військового поселення в Бабанці існувала школа кантоністів, де навчалися військової муштри і початкової грамоти 750 підлітків. Цю школу тоді називали «палочною академією». Вона ніякого сліду в культурному розвитку села не залишила. Після ліквідації військового поселення в 1859 році відкрито Бабанську волосну початкову школу, розраховану на 20 хлопчиків. Містилася вона в жалюгідному приміщенні, дітей навчав священик.
В пореформений період у Бабанці земля знаходилася в общинному користуванні і періодично перерозподілялася за кількістю душ. Проте розвиток капіталістичних відносин у Росії зумовив наростання класової диференціації серед селян. Поступово виділялася заможна верхівка, яка багатіла за рахунок зубожіння значної частини селянських господарств.
1900 року в селі налічувалося 305 селянських господарств і 3266 жителів. Проти 1858 року населення зросло більше як у 2,5 раза. Значна частина бідноти в пошуках засобів до існування змушена була найматися на сезонні роботи в навколишніх поміщицьких економіях. Здебільшого біднота йшла працювати на Херсонщину.
Великим тягарем для селян стала російсько-японська війна 1904—1905 рр. Багато бабанців мобілізували на фронт, окремі жителі служили на кораблях Чорноморського флоту.
Тяжкий економічний стан селян, їх політичне безправ’я створювали сприятливий грунт для революційної пропаганди, яку проводила в селах повіту Уманська організація РСДРП. 1905 року в Бабанці вона створила свою групу. Її члени розповсюджували одержані з Умані революційні листівки й літературу, таємно збиралися на сходки. Місцевий піп, що натрапив на слід групи, видав її поліції. В 1907 році групу бабанців за участь у «Бойовій дружині», до якої входили селяни Уманського і Липовецького повітів, вислано на два роки до Вологодської губернії.
Революційна пропаганда дала свої наслідки. Селяни не були байдужими до політичного життя країни. Вони бойкотували чорносотенний «Союз руського народу», відділення якого було в Бабанці. Селяни розуміли, що поліпшити своє тяжке становище можна тільки в боротьбі з поміщиками та капіталістами. Особливо гострого характеру набула боротьба в роки столипінської аграрної реформи, якою царизм мав на меті запобігти нову революцію, створивши в особі куркульства міцну соціальну опору на селі. В 1909 році бабанські куркулі і частина середняків за пропозицією Уманської повітової землеустрійної комісії зажадали вийти з общини на відрубне господарювання. До села прибули землеміри, які виготовили плани відрубів і чекали закінчення жнив, щоб здійснити їх. Однак більша частина селян, що складалася з маломіцних середняків і бідноти’ виступила проти скасування общинного землеволодіння. На чолі селян-общинників виступили бідняки. Щоб не допустити землемірів відводити відруби, вони намовили селян зразу ж після жнив виорати свої поля і засіяти їх. Село поділилося на два ворожих табори, між якими доходило до сутичок. Коли сільський староста — запеклий ворог громади, посадив двох бідняків у холодну, тієї ж ночі общинники визволили їх. Суперечності між біднотою і багатіями загострювалися. Тоді поліція, яка часто появлялася в селі, знову заарештувала їх. Лише після цього було нарізано відруби.
З ліквідацією общини процес розшарування серед селян прискорився. Становище бідноти гіршало з кожним роком. їх землю за безцінь скуповували багатії. 1912 року з 802 господарств 40 — зовсім не мали землі, 381 господарство, що становило 47,5 проц. загальної їх кількості, володіло 867 десятинами (28,5 проц.), а в руках 32 — було 410 десятин (13,6 проц.)1 2. Крім куркулів, землю селян ще з кінця XIX ст. скуповував якийсь Рубінштейн. Через кілька років він став власником 660 десятин орної землі й лісу, утворивши ферму під назвою «Товста Дубина».
У дореволюційний час селяни Бабанки могли дістати медичну допомогу лише в повітовій земській лікарні або в дільничній лікарні, що містилася за 10 км у населеному пункті Дубовій.
На початку XX ст. в селі існувала тільки однокласна церковнопарафіяльна школа з 3-річним строком навчання і одним учителем. Понад 87 проц. жителів були неписьменними. Мало що змінилося на краще в освіті і в наступні роки. 1908 року в Бабанці, як волосному центрі, збудували приміщення для т. зв. двокласної народної школи з п’ятирічним строком навчання. Але в 1912 році з 399 дітей віком 8— 11 років у двох школах навчалося лише 292. Отже, понад 25 проц. дітей залишилися поза школою.
Перша світова імперіалістична війна призвела до дальшого розорення бідняцьких господарств, вирвала майже з кожної сім’ї годувальника. Зменшилася посівна площа, знизилася врожайність. З фронту надходили невтішні вісті. Війна затягувалася, несучи голод, холод, злидні. Наростала ненависть до царського режиму.
Не полегшила економічного становища селян і Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року. Від Тимчасового уряду селянам годі було сподіватися на поліпшення своєї долі, одержання землі.
З радістю зустріло трудове селянство Бабанки звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. В середині лютого 1918 року після встановлення влади Рад біднота села розподілила поміщицьке майно. Частина бідняків нарубала в панському лісі матеріалу для будівництва хат.
Але вже в перших числах березня 1918 року до Бабанки вдерлися австро-німецькі окупанти. У травні до села вступив каральний загін гетьманців. Селянам наказали повернути все панське майно. Ще й досі пам’ятають старожили цю страшну екзекуцію. Дев’ять місяців окупанти грабували село, вивозили до Німеччини хліб, худобу тощо.
Підпільна група більшовиків, що діяла в Умані, з початку вересня 1918 року розпочала підготовку до організації збройного повстання в повіті. В листопаді Уманський ревком направив до Бабанки більшовиків 1. Гладуна (Красного) та С. Ковгана. У створену ними групу ввійшли бідняки Т. X. Безпаленко, Г. С. Кучережко, С. С. Кучережко, П. М. Пічкур, Г. В. Шевчук й інші. Також підготовка до повстання проводилася і в сусідніх селах — Аполянці, Свинарці, Оксаниній, Вишнополі. В ніч на 22 листопада над селом пролунав закличний дзвін. Захопивши приміщення волосної управи, повстанці організували тут штаб. Але куркулі відрядили свого посланця до Умані. На другий день у село прибув каральний загін гетьманців, який придушив повстання. Одна з причин його поразки була та, що час для нього «був вибраний невдало, без урахування загальної обстановки на Україні».
На початку березня 1919 року частини Червоної Армії визволили Бабанку від петлюрівців, у селі відновилася Радянська влада. У квітні створено комітет бідноти та проведено волосний з’їзд сільських Рад і комбідів. З’їзд вжив заходів, щоб засіяти вчасно землю, подбав про боротьбу з спекуляцією, про встановлення твердих цін на продукти.
Однак внутрішня контрреволюція не давала змоги налагоджувати життя і господарство. На Бабанку, як волосний центр, часто нападали різні куркульсько-націоналістичні банди, які грабували жителів, забирали коней, продукти. На початку серпня 1919 року з наступом денікінців та активізацією петлюрівців частини Червоної Армії змушені були залишити Уманщину і відійти на північ. До лав червоноармійців вступило тоді кілька жителів Бабанки. З другої половини вересня і до кінця грудня в селі лютували денікінці. Лише в середині січня 1920 року остаточно відновилася влада Рад у Бабанці.
Мирній праці селян і в 1920 році багато шкоди завдавали різні куркульські банди. В травні нависла загроза окупації армією панської Польщі. Але легендарна Перша Кінна армія, частини якої проходили через Бабанку на Умань, перепинила шлях польським окупантам, прорвавши в червні їх фронт у районі Білої Церкви— Житомира.
1920 року в селі організовано комітет незаможних селян, який очолив бідняк С. М. Мовчан. Сільська Рада та комнезам здійснювали радянські закони про наділення землею безземельних і малоземельних селян, дбали про своєчасне виконання хлібної розкладки, проти якої виступали бабанські куркулі, підтримувані різними бандами. Діяльністю Ради й комнезаму керував сільський партосередок в складі 6 комуністів, організований наприкінці 1921 року. Осередок був підпорядкований безпосередньо повітовому партійному комітетові. 15 березня 1923 року для керівництва сільськими партосередками організовано волосний осередок. На чолі його» став житель с. Свинарки, член партії з 1918 року А. О. Кулик.
У зв’язку з новим адміністративним поділом України з квітня 1923 року Ба-банка стала центром району. Було створено районну партійну організацію, що налічувала 13 чоловік. Бойовими помічниками комуністів стали комсомольці, осередок яких організувався 1924 року. Комсомольці оволодівали основами політичної грамоти, брали участь у політичних і господарських заходах, що проводилися-на селі.
З 1921 до 1923 року під керівництвом партійного осередку та за участю комітету незаможних селян проведено землевпорядкування. Землі поміщика та куркульські надлишки розподілено між безземельними і малоземельними селянами. Бабанці дружно взялися за обробіток землі і вже першої післявоєнної весни сівбу ранніх культур закінчили до 16 квітня. Нова економічна політика допомогла піднесенню, бідняцьких господарств. Проте загальний стан сільського господарства потребував радикального поліпшення. За роки імперіалістичної і громадянської воєн урожайність дуже впала. Якщо в 1917 році десятина давала 74 пуди пшениці, то в 1922-му— 29. Відповідно: жита — 64 і 31, ячменю — 68 і 42, проса — 89 і 38 пудів. Комуністи села посилювали боротьбу за культуру хліборобства, за піднесення урожайності і колективне господарювання.
Уже з 1920 року в селі багато уваги приділялося народній освіті. Двокласна школа була реорганізована в єдину трудову. Налагоджувалася робота шкіл і гуртків лікнепу, серед викладачів були вчителі, комсомольці, старші учні.
Сільська хата-читальня пропагувала серед населення газети, журнали, політичну літературу. 1924 року створено сельбуд, розгортали роботу драматичний і хорові гуртки.
1923 року в Бабанці створено медичний пункт, його очолив лікар. Розгортало торговельну діяльність сільське споживче товариство, створене ще 1921 року.
Після закінчення громадянської війни здійснювалися перші кроки щодо перебудови сільського господарства на соціалістичних засадах. Відгукнувшись на заклик уманської окружної комісії КНС3, 15 бідняцьких господарств села в 1924 році об’єдналися в артіль «Октябрівка», яка мала 60 га землі. Її першими членами стали комуністи С. М. Мовчан (голова артілі) і Г. С. Чернега. Через два роки в Бабанці створено ТСОЗ «Гуртова праця», його головою обрано Т. У. Діхтяренка.
1925 року в селі засновано кредитне товариство, яке придбало трактор «Фордзон». Це був перший трактор у Бабанці. Наступного року трактор придбала і сільськогосподарська артіль. Селяни дружно працювали, переконуючись у перевагах колективної праці. Бідняки й середняки 1929 року організували в Бабанці п’ять нових колгоспів: ім. В. І. Леніна, «Трудовик», ім. С. М. Будьонного, ім. Г. І. Котовського, «Пролетар». 1930 року ТСОЗ «Гуртова праця» перейшов на статут сільськогосподарської артілі з назвою «Нове життя», а два господарства — «Октябрівка» та ім. В. І. Леніна 1931 року об’єдналися в одне — «3-й вирішальний».
Перехід від одноосібного до колективного господарювання вимагав від членів-сільського партосередку та бюро райкому партії великої і напруженої масово-політичної й організаторської роботи. Колективізація відбувалася водночас із зростанням політичної активності бідняцько-середняцьких мас села. Багато активістів вступало до партії. Так, протягом березня—квітня 1931 року в районі прийнято кандидатами в члени ВКП(б) 93 чоловіки, з них 17 колгоспниць.