Полонне, Полонський район, Хмельницька область
Полонне — місто районного підпорядкування, розташоване при впадінні річки Хоморця у Хомору. У місті є залізнична станція, що міститься на лінії Козятин—Здолбунів. Відстань до обласного центру залізницею — 151 км, шосейним шляхом — 135 км. Населення — 22,4 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковане село Ганнусине.
Полонне — центр району, площа якого 857 кв. км, населення — 63,7 тис. чоловік (в т. ч. сільського — 33,3 тис., міського — 30,4 тис.). У районі 48 населених пунктів, підпорядкованих міській, селищній та 13 сільським Радам; 19 колгоспів, 2 радгоспи, за якими закріплено 59,7 тис. га земельних угідь, у т. ч. 46,7 тис. га орної землі, 14,3 тис. га лісів, 1,2 тис. га садів, 12,4 тис. га сінокосів, понад 1 тис. га водного дзеркала. Район має 14 промислових підприємств, 4 будівельні організації; 7 лікарень, 29 медичних пунктів, 6 пологових будинків; 55 шкіл, 2 профтехучилища, 43 будинки культури і клуби, 39 бібліотек.
Поселення на території сучасного міста існували ще в давнину. Про це свідчать знайдені тут знаряддя праці доби неоліту й бронзи (IV і II тисячоліття до н. е.) та раннього заліза (VI ст. до н. е.). Збереглися також залишки курганного могильника і кількох поселень давньоруських часів (X—XIV століть).
Полонне — стародавнє місто. Існує кілька гіпотез щодо походження його назви. Найбільш імовірним є пов’язування її з словом «полонь», що на діалекті жителів Полісся означало чисте, безлісе місце, луг, сіножать, пасовище. Правдоподібність цих здогадів підтверджує і літопис, де вказується, що Полонне засновано «в лузе Хоморном». Багаті природні умови та мальовничі місця вздовж Хомори з давніх часів приваблювали сюди людей. У X ст. Долонне входило до складу Київської Русі. 996 року князь Володимир Святославович приписав його до Десятинної церкви. У літописах місто згадується під назвами: «Долонне», «Лолони», «Лолний»,«Лолоний», а в стародавніх актах: «Полонное Великое», «Полонное Новое». У другій половині XII ст. воно перейшло у власність київських князів. Для стримання частих набігів кочовиків населення Полонного споруджувало різні укріплення. В XII ст. руські князі побудували тут замок-фортецю, її залишки збереглися ще й дотепер. Та фортеця не завжди рятувала місто від ворогів. Значних руйнувань завдали йому половці. 17 днів мешканці відбивали їх напад у травні 1169 року; напади повторювалися у 1171 і 1172 роках. У ХІІІ ст. тут з’явився новий грізний ворог — монголо-татари, які 1240 року зруйнували містечко. Після кожного з таких великих нападів Полонне на деякий час занепадало, але з часом господарська діяльність у ньому відновлювалася. Цьому сприяло вигідне розташування на торговому шляху з Києва до Галицько-Волинського князівства.
Через міжусобиці Полонне протягом ХІІІ ст. переходило то до волинського, то до київського князя, згодом його приєднали до Галицько-Волинського князівства. У другій половині XIV ст. містечко у складі волинських земель відійшло до Великого князівства Литовського.
Після Люблінської унії 1569 року містечко разом з іншими землями Волині загарбала шляхетська Польща. Воно стало власністю Острозьких, а у 30-х роках XVIII ст.— Любомирських.
Щоб привернути до Полонного ремісничо-торговельний люд, у другій половині XVI ст. йому надали магдебурзьке право. Це сприяло зростанню містечка. В 1629 році в ньому налічувалося 970 житлових будинків. У Полонному була досить міцна цехова організація. 1635 року, згідно з податковими відомостями, тут працювало 42 шевці, 28 ковалів, 13 пекарів, 33 кушніри, 11 ткачів, 18 гончарів, 11 колесників тощо — всього 194 ремісники. Містечко було одним з найбільших на Волині центрів виробництва бочок. У першій половині XVII ст. ремеслом і торгівлею займалося 17 проц. жителів.
Основна частина населення містечка жила з сільського господарства, перебуваючи в тяжкій економічній залежності від феодала. Земля між селянами розподілялася дуже нерівномірно. Інвентарні відомості за 1598 рік свідчать, що лише за 2 проц. кріпацьких господарств було закріплено по дві волоки землі, за 36,2 проц.— 0,75—1 волоки, за 53,8 проц.— півволоки, 8 проц. селян зовсім не користувалися польовою землею; панщина встановлювалася по 2—3 дні на тиждень. Фактично кріпаки працювали більше, бо норми були великі. Відробляти їх селяни мусили власною худобою і реманентом. Вони виконували багато додаткових повинностей: лагодили дороги й мости; мочили і м’яли льон і коноплі; пряли, ткали полотно і сукно; збирали гриби та ягоди для панського столу.
Селяни не стояли осторонь боротьби проти соціального і національного поневолення. Жителі Полонного брали участь у селянсько-козацькому повстанні 1594—1596 рр. під проводом Северина Наливайка. Відчуваючи страх перед селянством, Любомирський у 1640 році заново відбудував фортецю. Її обнесли ровом з водою, земляними валами і високими мурами. Мости напроти трьох воріт, що вели до фортеці, на ніч піднімалися. Біля воріт були побудовані башти-бійниці, з’єднані між собою підземними ходами і виходами з фортеці. Любомирські вихвалялися, що війська тут зможуть витримати навіть трирічну облогу. Шляхта вважала містечко одним із своїх опорних пунктів для придушення повстань українського народу.
Та гнів гноблених був сильнішим від польських гармат і кам’яних стін фортеці. Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. жителі містечка брали активну участь у боротьбі з польськими поневолювачами. Селянсько-козацькі загони на чолі з Максимом Кривоносом у липні 1648 року підійшли до Долонного і після триденного бою 12 липня з допомогою місцевого населення приступом взяли фортецю, в якій захопили 80 гармат і великі запаси пороху. Ця перемога оспівана в народних думах «Перемога Корсунська», «Повстання проти польських панів», у народній пісні про Данила Нечая «Ой, з-за гори високої». Наприкінці року в Попонному по дорозі до Києва побував гетьман Богдан Хмельницький.
У другій половині XVII ст. Полонне, як і вся Правобережна Україна, знову відійшло до Польщі. Населення, становище якого у цей період ускладнювалося частими набігами татар, не мирилося з пануванням польської шляхти і далі брало участь у багатьох селянсько-козацьких виступах, зокрема у повстанні під керівництвом Семена Палія (1702—1704 роки).
Під час північної війни 1700—1721 рр., коли війська Карла XII розпочали наступ на Україну, містечко на деякий час опинилося в руках шведів. Визволило Полонне російське військо, яке перетворило його на свій опорний пункт на Волині і перебувало тут до 1711 року. В 1709 році його відвідав Петро І. Після Прутського миру 1711 року до Попонного повернулися Любомирські, які в числі інших польських магнатів втекли з Правобережної України від народних повстань. Любомирський перетворив містечко на центр своїх величезних маетностей, ще більше укріпив замок.
Полонне після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії входило до Новоград-Волинського повіту Волинської губернії.
З кінця XVIII ст. й особливо у XIX ст. у Полонному, як і по всій Україні, розвиваються капіталістичні відносини. Значного поширення набули промисли — борошномельний, шкіряний, деревообробний, а також торгівля. Мануфактура князя Радзивілла, що виробляла ворсові килими, діяла у місті з XVIII ст. У 80-і роки XIX ст. через Полонне прокладено залізничну колію, що зв’язувала Київ з Брестом. У 1875 році збудовано чавуноливарний, в 1882 — пивоварний, через п’ять років — фарфоро-фаянсовий заводи, дещо пізніше — завод вогнетривкої цегли. Працювали столярня, 2 водяні та вітряний млини, майстерні ткацька і для виготовлення возів. Все ж промисловість у місті мала напівкустарний характер.
Як і раніше, основним заняттям жителів, переважною більшістю яких і в першій половині XIX ст. були кріпаки поміщика Валевського, а згодом — Дуніна-Карвицького, лишалося сільське господарство. І сюди проникав капіталізм. Відбувалася поступова заміна відробіткової ренти на грошову. 1847 року поміщик перевів на оброк понад 150 кріпаків, 12 тяглових і 7 напівтяглових господарств.
Під час проведення реформи 1861 року кріпаки Полонного, переведені у стан тимчасовозобов’язаних, мусили протягом двох років відробляти по 20 чоловічих піших днів або ж сплачувати оброк — 3 крб. 10 коп. за десятину. Щоб викупити землі, вони мали внести 36 тис. крб., сплачуючи ще 3 річні проц. за надання розстрочки. На протязі 1862—1871 рр. колишні кріпаки сплатили 12 тис. крб., а залишилося ще 34 тис. крб. Кінця платежам не було видно. Погіршувалося становище селян ще й через епідемії холери, падіж худоби, що часто відбувалися в той час.
Доведені до відчаю, колишні кріпаки відмовлялися виконувати повинності, сплачувати викуп. У містечку відбувалися часті заворушення. Жителі Полонного і навколишніх сіл під час польського повстання 1863 року поповнили один з польських загонів під керівництвом Я. Ружицького, який, пройшовши маршем через Новоград-Волинський повіт, наприкінці квітня вступив до містечка. При вході повсталі, зайшовши до поштової контори, порвали портрет Олександра II, знищили всі книги й папери волосного правління. Наприкінці дня вони розташувалися табором в одному з передмість Долонного. Через кілька днів по тому сюди почали надходити царські війська. Повстанці залишили містечко.
Задавлені нуждою, жорстокою експлуатацією, піднімалися на боротьбу і робітники. Коли 1897 року комерційний директор фаянсового заводу хотів присвоїти їхню заробітну плату, обурені робітники не вийшли на роботу. Адміністрація змушена була повністю розрахуватися з ними. По суті, це був перший виступ робітників у цьому краї. Незадоволені низькою заробітною платою, тривалим робочим днем і свавіллям адміністрації, 31 березня 1898 року робітники цегельного заводу оточили будинок панського майстра, вимагаючи поліпшення життєвих умов. Виступ робітників підтримали селяни, які добивалися повернення їм для випасу худоби вигону, що раніше був громадським. Вони засипали рів, виритий за наказом поміщика, щоб приєднати вигін до своєї землі. Для розгляду справи приїхав сам губернатор. Зрозуміло, він підтвердив права поміщика, заявивши, що вимоги робітників і селян незаконні. Було заарештовано 60 чоловік. Нове пожвавлення боротьби трудящих відбувалося в роки першої російської революції. В містечку розповсюджувалися прокламації, нелегальна література. Селяни Полонного і сусідніх сіл 7 і 8 грудня 1905 року самовільно рубали ліс, який належав поміщику.
Революційна боротьба робітників не припинилася в роки реакції. 1908 року адміністрація фаянсового заводу знизила розцінки на 12—15 проц. У відповідь на це частина робітників заводу в квітні застрайкувала. Страйк закінчився деякими поступками робітникам. Велику роль у згуртуванні революційних сил відіграли газети «Пролетарий» и «Социал-демократ», які надходили до Полонного протягом 1908— 1909 років.
На початку XX ст. Полонне вже було досить добре розвинутим містечком на Волині. Напередодні революції 1905—1907 рр. тут діяло 30, переважно дрібних, підприємств, на яких працювало понад 300 робітників, та близько 60 майстерень з 400 ремісниками. У роки промислового піднесення проходило розширення та реконструкція старих підприємств, будівництво нових: цегельного заводу, парового млина. Наявність в околицях містечка покладів високоякісної глини сприяла налагодженню виробництва посуду та гончарних художніх виробів: півників, коників, горщиків під квіти тощо. Любов до цього промислу і знання передавалися з покоління в покоління. Саме на цій основі тут виросло виробництво художнього фарфору та кераміки. Щотижня в Полонному збиралися базари, 10 разів на рік відбувалися ярмарки, на яких торгували поряд з товарами фабричного виробництва і кустарними виробами: кожухами, чобітьми, полотном, а також продуктами землеробства. Містечко мало численні приватні крамниці, 8 заїжджих дворів, 7 харчевень.
Полонне напередодні першої світової війни — це звичайне провінціальне містечко дореволюційної Росії. У центрі його красувалися кам’яні будинки місцевої знаті — поміщика, власників підприємств, купців, духовенства. Бідняцькі маси тіснилися у невеликих приземкуватих хатах. У 1911 році тут налічувалося 1673 двори (в т. ч. 795 селянських), де проживало 13 386 чоловік. Вулиці не мали ні бруківки, ні освітлення. Забудова велася безсистемно.
Населення обслуговували 3 лікарі та 4 акушерки. Трудящим здебільшого доводилося звертатися до бабок-знахарок, які «лікували» замовляннями та підкурюванням.
Освіта і культура в Долонному розвивалися повільно. Перший навчальний заклад — однокласне училище — відкрито 1803 року. З 1865 року тут почала працювати парафіяльна школа, з 1877-го — двокласне училище. Напередодні першої світової війни відкрито вище початкове училище, залізничну школу; в усіх цих закладах навчалося близько 700 учнів, що становило менше половини дітей шкільного віку. На території міста діяло понад 10 культових установ, у т. ч. один з найбільших на Волині костьол, збудований 1607 року на високому місці, поруч з фортецею. Ця красива споруда збереглася до наших днів, оберігається законом як пам’ятка архітектури.
Після повалення царизму, в березні 1917 року в Долонному виникла Рада робітничих депутатів, у квітні — Рада селянських депутатів. Селяни добилися підвищення оплати праці в економіях, вимагали розподілу поміщицької землі. Влітку відбулося об’єднання Рад в єдину Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів, у жовтні її переобрано. Більшість у Раді здобули більшовики.
В січні 1918 року в Долонному проголошено Радянську владу. Був створений революційний комітет, очолюваний більшовиками. Першими кроками ревкому були заходи щодо відновлення роботи промислових підприємств, трудовлаштування населення.
Але в лютому 1918 року містечко окупували австро-німецькі війська. Ревком перейшов на нелегальне становище. В жовтні 1918 року в районі Долонного створено партизанський загін з 500 чоловік, який влаштовував диверсії на залізничній лінії Козятин — Долонне—Шепетівка. Для боротьби проти партизанів до Долонного прибув гайдамацький каральний загін, що мав 305 багнетів.
У листопаді 1918 року австро-німецькі окупанти залишили містечко, але у ньому почали «господарювати» петлюрівці. Вони заарештували більшість членів ревкому, у т. ч. А. І. Каца, Л. С. Антиповича (пізніше, 8 квітня 1919 року їх порубали шаблями на станції Долонне). Поповнившись новими членами, ревком продовжував діяти в підпіллі. На початку квітня, коли йшли запеклі бої радянських військ з петлюрівцями в районі Шепетівки, у Долонному розпочалося повстання трудящих проти Директорії, очолюване ревкомом. Та воно зазнало поразки. Містечко визволили наприкінці квітня частини 2-ї Української радянської дивізії. На початку серпня 1919 року його знову захопили петлюрівці, а в грудні 1919 року — окупували польські інтервенти. Вони наклали на жителів контрибуцію в розмірі 2,5 млн. злотих, вимагали продуктів — хліба, м’яса тощо. За ухилення від сплати контрибуції та податків застосовувалися жорстокі репресії — окупанти брали заложників, ув’язнювали, катували, страчували людей. Всі українські школи були закриті.
Наприкінці червня 1920 року червоноармійські частини 401-го полку 45-ї стрілецької дивізії, якою командував Й. Е. Якір, визволили Долонне від інтервентів. Населення з радістю зустріло червоних бійців. У містечку створено волосний ревком, очолюваний колишнім командиром Червоної Армії П. Макаровим.
У 1921 році Долонне стало повітовим центром, в квітні тут організувався повітвиконком, якого очолив М. Гуцало. Зростали партійні осередки, які виникли на початку року. В червні їх налічувалося п’ядь, куди входило 45 комуністів. До кінця року створено загальноміський партійний осередок з 66 членами, комітет незаможних селян. Активно працював і комсомольський осередок, створений ще 1919 року. Місцеві партійні та радянські органи виступили ініціаторами подання допомоги голодуючому населенню Поволжя. Діяльність створеної з цією метою повітової комісії знайшла широку підтримку жителів — вони зібрали понад 10 млн. крб., сотні пудів хліба та іншого продовольства.
Трудящі міста все тісніше згуртовувалися навколо комуністів, всіляко підтримували органи Радянської влади. Про це, зокрема, яскраво свідчили рішення повітового з’їзду Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, що відбувся на початку 1921 року. На той час у повіті все ще продовжували діяти бандитські загони, які чинили розправи над місцевими активістами, перешкоджали відбудовувати зруйноване господарство. В зв’язку з цим на повітовому з’їзді KHС у січні 1922 року представники комнезамів прийняли рішення посилити боротьбу з бандитизмом, широко залучаючи до цього незаможників. В травні 1922 року загін ЧОПу ліквідував банду Солодкого, яка оперувала в районі Полонного.
Комуністи й комсомольці очолювали відбудову народного господарства, залучали широкі маси трудящих до участі у цій роботі. 29 липня 1921 року в містечку відбулася повітова конференція фабрично-заводських комітетів, яка розглянула питання про хід відбудовних робіт. Близько десяти підприємств уже тоді могли почати виготовлення продукції. Вступили у дію шкіряний завод, зданий в оренду, новополонський млин, друкарня, працювала невелика електростанція. Провадилася енергійна робота щодо створення радгоспів.
В 1923 році Полонне стало районним центром і ввійшло до складу Шепетівського округу. Незабаром почали працювати районні партійні та радянські органи. Наступного року створено партійні осередки на деяких підприємствах району, в т. ч. у місті — на фаянсовому заводі. Крім цих підприємств, на кінець відбудовного періоду працювали керамічний завод, тартак, 2 млини, невеликий шкіряний завод.
Велика увага приділялася розвиткові торгівлі як засобу зміцнення зв’язку міста і села, робітничо-селянської змички. В 1925 році в Полонному було 5 державних та 14 кооперативних магазинів з річним товарооборотом відповідно 156 і 467 тис. крб. Крім того, діяли 158 дрібних крамниць приватного сектору, кількість яких весь час зменшувалася.
Питання охорони здоров’я, освіти, культури теж не випадали з поля зору партійних та радянських органів. Так, у 1925/26 господарському році міська Рада половину місцевого бюджету виділила на фінансування заходів для охорони здоров’я та розвитку народної освіти. У ті ж роки налагоджувалася робота міської поліклініки, загальноосвітніх шкіл, гуртків лікнепу. Для навчання комуністів і активу волосний комітет партії створив політшколи різних ступенів. Почали працювати педагогічні курси.
Політика партії, спрямована на зміцнення змички міста й села, забезпечила умови для соціалістичної перебудови сільського господарства. В 1922 році виник перший приміський колгосп, а наступного року — артілі «Шлях селянина» та ім. Щорса, ще через рік—колективні господарства створено у всіх приміських селах, які тепер входять в межі міста. В 1929—1932 рр. тут в основному завершено колективізацію одноосібних господарств. Важливу роль у здійсненні цього завдання відіграла організована 1931 року Полонська МТС.
Протягом першої п’ятирічки в Полонному провадилося кооперування кустарів, виникли промислові артілі «Металіст», «Деревообробник», «Харчопром», «Керамік», «Вогнепродукція», «Швейник» та інші. З кожним роком розширювалося виробництво артілі «Деревообробник», де встановлено нову пилораму, побудовано цех для виробництва паркету. Згодом на базі цієї артілі організовано меблеву фабрику; побудовано харчокомбінат. Всього в місті діяло 14 промартілей. Значна частина їхніх прибутків використовувалася на будівництво виробничих приміщень, задоволення культурно-побутових потреб робітників тощо. У роки другої п’ятирічки поряд з дальшим розвитком і зміцненням промартілей провадилися розширення і реконструкція діючих промислових підприємств. Побудовано муфельний цех фарфорового заводу та сортувальний цех фабрики «Вторсировина», ковбасний цех харчокомбінату, хлібопекарню. Працювали також маслосирзавод, млин, а на околиці — гранітні і глиняні розробки. Всі підприємства державної промисловості в 1940 році виробили продукції на 6,7 млн. крб., кооперативної — на 7,4 млн. крб. Середня річна кількість робітників на підприємствах міста становила 1454 чоловік. Розширилася торговельна мережа, передусім за рахунок будівництва закладів для збуту продукції промислових артілей. Широкого розмаху набув стахановський рух. В 1935 році 18 проц. загальної кількості робітників міста були стахановцями, в 1939-му — більше половини.