Теофіполь, Теофіпольський район, Хмельницька область
Теофіполь (до 1740 року — Камінь, Човганський Камінь, Човган) — селище міського типу, центр однойменного району і селищної Ради. Розташований на лівому березі річки Полкви (притока Горині), на північній частині Подільського плато. Відстань до Хмельницького — 131 км, до найближчої залізничної станції Суховоля — 30 км. Через селище проходять дві автодороги — республіканського і обласного значення. Населення — 4566 чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Дмитрівка й Кунча.
Теофіполь — центр району, площа якого 0,72 тис. кв. км, населення 41 тис. чоловік (у т. ч. сільського — 33,9 тис., міського — 7,1 тис. чоловік). У районі 56 населених пунктів, підпорядкованих 2 селищним і 14 сільським Радам депутатів трудящих; 20 колгоспів, за якими закріплено 57 тис. га орної землі; 10 промислових підприємств, 4 будівельні організації; 6 лікарень, поліклініка, 39 фельдшерсько-акушерських пунктів, 54 школи, 31 бібліотека, 55 будинків культури і клубів.
Територію сучасного Теофіполя в стародавні часи заселяло слов’янське плем’я — волиняни. У IX—X ст. вона входила до складу Київської Русі, а з 1199 року — до складу Галицько-Волинського князівства. В XIII ст. цю місцевість захопили і спустошили монголо-татари. В другій половині XIV ст. її загарбало Литовське князівство.
Теофіполь під назвою Камінь, як одна з фортець — опорних пунктів литовських феодалів на півдні Волині, вперше згадується 1420 року в дарчому акті великого князя литовського Вітовта. Назва Камінь, очевидно, пов’язана з поселенням, що виникло як камінне оборонне укріплення. З трьох сторін його захищали озеро та річки Полква і Норець.
У XV і в першій чверті XVI ст. Каменем володіли волинські магнати Човганські. Містечко стали називати Човганським Каменем, щоб відрізнити його від містечок і сіл з такою ж назвою, яких на Волині було багато. Пізніше в народі закріпилась назва Човган. Багаті землі Човганського Каменя і його околиць приваблювали волинських магнатів. Цей маєток був предметом постійних суперечок і боротьби між феодалами Синютами та Острозькими. В 1624 році поміщик К. Синюта купив Човганський Камінь, але фактично ним володіли багатші і впливовіші магнати князі Острозькі.
В середині XVI ст. у Човганському Камені певного розвитку набули промисли, зокрема горілчаний, борошномельний, деревообробний. У містечку було дві гуральні, два водяні млини, працювало кілька десятків ремісників. Тяжко жилося кріпакам. Панщина сягала 4—5 днів на тиждень. В 1569 році Човганський Камінь загарбала шляхетська Польща, його було включено до Кременецького повіту Волинського воєводства. Кріпосницький гніт посилився національними і релігійними утисками. Населення чинило цьому впертий опір. У 1594—1596 рр. жителі Човганського Каменя брали активну участь в антифеодальному повстанні, яке очолив Северин Наливайко.
Поблизу Човганського Каменя проходив Чорний шлях, по якому татари набігали на українські землі. Особливо великого спустошення містечко зазнало в 1593 і 1618 роках.
Населення містечка та його околиць брало активну участь у визвольній війні 1648—1654 рр. Польсько-шляхетське військо безжалісно грабувало жителів, вбивало жінок, дітей, садило непокірних на палі. Селяни відмовлялися збирати урожай на панських ланах, виконувати інші повинності, їхні загони виступали проти шляхетських військ і поміщиків. У серпні 1648 року польські комісари (командуючі військами) в своїх посланнях скаржилися польському урядові, що в районі Човганського Каменя вони зустрічають великий опір повсталих селян. 28 і 29 серпня 1648 року Богдан Хмельницький надіслав у Човганський Камінь командуванню ворожих військ два листи з вимогою припинити варварські знущання над українським населенням, з яким особливо жорстоко розправлялося військо, очолюване князем Я. Вишневецьким.
Перед Пилявецькою битвою (вересень 1648 р.) Я. Вишневецький у листі, відправленому з Човганського Каменя, просив свій уряд, щоб туди спорядили нові військові сили «для знищення домашнього ворога» — українського війська і повсталих селян, а польський комісар Адам Кисіль у свою чергу писав звідси: «Вже й тут довкола оточили нас полки Хмельницького».
Після розгрому під Пилявцями рештки шляхетських військ тікали через Човганський Камінь. Добивати їх допомагали місцеві повсталі селяни.
Селяни продовжували боротьбу і в наступні роки. 21 червня 1649 року до Човганського Каменя прибув Богдан Хмельницький. Тут він чекав підходу своїх полків, після чого вирушив на Збараж, де укріпились польські війська. До військ Хмельницького приєдналось все доросле чоловіче населення містечка і навколишніх сіл. 9 липня біля Човганського Каменя українська армія розгромила головні сили польських військ. Запеклі бої проти польсько-шляхетських військ вели козаки і повсталі селяни в районі Човганського Каменя і в 1653 році.
В середині і другій половині XVII ст. містечко не раз зазнавало нападів кримських татар. У серпні 1649 року татари спустошили Човганський Камінь і навколишні села.
Після закінчення визвольної війни польська шляхта посилила соціальний, національний і релігійний гніт українського народу. Тяжких знущань зазнали трудящі Човгана, які разом з українськими військами активно діяли проти польських панів. В 1664—1665 рр. човганці брали активну участь в антифеодальному повстанні на Поділлі в загоні, яким керував С. Височан, а в 1702—1704 рр.— в повстанні під проводом Семена Палія. 1709 року у містечку знову спалахнуло повстання, під час якого селяни вбили поміщика — орендаря Б. Вільгу.
В 1681 році поміщик К. Синюта продав Човган разом з селянами за 75 тис. злотих польському магнатові гетьману краківському С. Я. Яблоновському, якому належало 18 міст і 150 сіл. З 1723 року Човганом стала володіти княгиня Теофілія Яблоновська. З метою поширення католицької віри поміщиця побудувала у Човгані костьол і двоповерховий монастир тринітарів. В 1740 році вона перейменувала Човган на Теофіполь. З 1761 року Теофіполем володів князь Сапєга. В палаці поміщика в окремих покоях утримувалось багато собак, а також папуг та інших птахів. У Сапєги ломилися скрині від діамантів, коралів, хутра і всякого добра. В палаці часто влаштовувалися пишні бали, на які князь витрачав великі кошти. В той же час містечкова біднота йшла в злиднях, щодня шукаючи шматка хліба. За даними ревізького перепису в 1794 році у Теофіполі 65 селянських сімей не мали не тільки землі, коней, корів, а навіть примітивного житла.
Обдирали трудящих і церковники, які нічим не гребували. Так, на кошти населення в 1764 році у Теофіполі побудували Покровську церкву, а пізніше ще два храми.
Теофіполь знаходився на великому торговельному шляху із Західної України в Росію. Це сприяло розвиткові торгівлі. З містечка вивозили хліб, худобу, сало, м’ясо, горілку, а ввозили сільськогосподарський інвентар, залізні вироби, тканини. У XVIII ст. Теофіполь був осередком поміщицького гуральництва. З 1797 року містечко стало центром Теофіпольської волості Старокостянтинівського повіту Волинської губернії.
Наприкінці XVIII і в першій половині XIX ст. у містечку певного розвитку набуло промислове й ремісниче виробництво. У 1795 році тут жило 144 ремісничі родини. У 1845 році в Теофіполі вже діяли три шкіряні, цегельний і вапняковий заводи. Вони були дрібні, напівкустарні, переважала тут виснажлива ручна праця, а робочий день тривав по 12—14 годин.
Після польського визвольного повстання 1830—1831 рр., в якому взяли участь служителі тринітарського монастиря, вчителі повітової школи і поміщик князь Л. Сапєга, царські власті закрили у Теофіполі школу, монастир, конфіскували маєток Сапєгів, а селян перевели в розряд державних. У 1850 році 56 безземельних селянських сімей примусово виселено в державний маєток до с. Малого Лазучина, бо, як зазначалося в акті про виселення, у Теофіполі не було для них вільної землі.
У XVIII—XIX ст. певного розвитку набули в Теофіполі освіта й культура. При тринітарському монастирі в 1773 році збудували і відкрили парафіяльну чотирикласну школу, в якій навчалося 60 учнів з числа багатших католиків та працювали чотири учителі. 1783 року відкрилася повітова народна школа, спочатку трикласна, а з 1822 року — шестикласна, в ній навчалося 183 учні, працювало 10 учителів, три з них закінчили Вільнюський університет. У 1826 році школу перетворили в чотирикласну, при ній була бібліотека, в якій налічувалось 14 тис. книжок. У Теофіпольській повітовій народній школі навчався майбутній декабрист-селянин П. X. Дунцов-Вигодовський. Коли закрили польську тринітарну школу, у 1835 році відкрилась дворянська повітова чотирикласна російська школа, в якій працювало 7 учителів. 1853 року розпочала роботу однокласна міська народна школа.
Конфіскований державою теофіпольський маєток у 1864 році купив генерал Ліпранді. Після реформи він залишив собі понад 2 тис. десятин кращої землі. Чимало землі було у церковників, церкви й куркулів. Селянські ж земельні наділи не перевищували 4 десятин, багато селян лишилось зовсім без землі, 60 проц. не мали коней. Не стихала класова боротьба і після реформи. 15 червня 1869 року селяни, зібравшись біля волосного правління, побили місцевого куркуля-лихваря Юхимовича. 1898 року серед селян поширилися чутки про царський указ, за яким їх нібито мають переселяти до Сибіру на казенні землі й за казенний рахунок. На початку березня біднота Теофіполя разом з селянами навколишніх сіл прийшли до мирового посередника, вимагаючи показати їм царський указ. Учасники виступу розійшлися лише після втручання властей.
В 70-х роках XIX ст. у містечку виникли пивоварний і поташний заводи, а в 90-х роках — миловарний. Всього в Теофіполі було 9 заводів, млин, маслобойня, крупорушка. Пізніше почала працювати друкарня. Теофіполь став значним торговельним центром. На початку XX ст. тут налічувалося кілька десятків крамниць, три трактири, п’ять лісоторгових складів, 3 склади землеробських знарядь і чотири аптекарські магазини. У Теофіполі відбувалося 6 ярмарків на рік і два рази на тиждень базари. Відкрили банк, працювала пошта, з 1898 року — телеграф.
Внаслідок розвитку місцевої промисловості й торгівлі до містечка стала припливати робоча сила, населення Теофіполя у 1870—1896 рр. зросло з 2718 до 5-ти тисяч жителів.
Тяжка ручна праця на підприємствах, 12—14-годинний робочий день, низька заробітна плата породжували незадоволення серед робітників. У відповідь на посилення експлуатації активізувався робітничий рух.
На початку XX ст. Теофіполь став одним з важливих пунктів пересилання ленінської газети «Искра» та іншої марксистської літератури з-за кордону в Росію. За дорученням керованої В. І. Леніним редакції в 1901 році сюди прибув агент «Искры» Й. Б. Басовський. Він налагодив транспортування іскрівської літератури через кордон у Київ. З серпня 1901 року по лютий 1902 через Львів—Теофіполь було доставлено на Україну близько 40 пудів цієї літератури. Транспортний маршрут Львів—Теофіполь—Київ називався «дементьєвським» за партійною кличкою Й. Б. Басовського. Шлях мав загальноросійське значення. В. І. Ленін і Н. К. Крупська писали Басовському, що на газету «на півночі попит величезний і він повинен турбуватися про всю Росію». Після арешту Й. Б. Басовського на початку 1902 року транспортуванням нелегальних видань займався Б. С. Мальцман. У нього на квартирі був склад іскрівських видань, які через залізничні станції Шепетівку і Війтівці транспортувались у Київ. 22 квітня 1902 року було заарештовано Б. С. Мальцмана разом з дружиною і М. О. Сільвіним, постійним агентом «Искры». Жандарми доставили їх у Київ і кинули в Лук’янівську тюрму, куди ув’язнювали всіх іскрівців, щоб влаштувати над ними судовий процес.
Через Теофіполь перевозили не тільки марксистську літературу. Цей шлях редакція «Искры» використовувала і для переправлення своїх агентів у Росію та за кордон. У липні 1903 року цим шляхом переходили кордон делегати II з’їзду РСДРП.
Через Теофіполь марксистська література надходила у Росію і в період першої російської революції 1905—1907 рр. Так, 19 квітня 1905 року у Теофіполь було відправлено 8 пудів марксистської літератури. Закордонний шпигун повідомив про це начальника Щаснівського загону прикордонної варти, і транспорт затримали.
На початку XX ст. частина дрібних заводів, не витримавши конкуренції, закрилася. Багато робітників містечка переключились на промисли, зокрема столярний, ковальський, ткацький, кравецький і шевський.
Відсталим було сільське господарство. 1438 десятинами землі володіли поміщик Стаховський, церква й піп. А кілька сот теофіпольських селян мали лише 978 десятин. Оброблялась земля здебільшого дерев’яними сохами. Врожайність зернових культур не перевищувала 6—7 цнт з десятини. У селян, навіть у тих, що мали польові наділи, не вистачало хліба до нового врожаю. Голод, недоїдання, злидні були постійними супутниками селянської бідноти у дореволюційному Теофіполі.
У 1913 році в містечку діяли фельдшерський пункт і невеличка лікарня. Лікували жителів містечка і навколишніх сіл два фельдшери й лікар. Але в бідняків «лікарями» були баби-шептухи.
У 1913 році в містечку працювала міська двокласна народна школа (відкрита 1908 р.), однокласна жіноча школа і церковнопарафіяльна школа грамоти. В них навчалося 259 дітей, викладало 9 учителів. Діяла тільки одна приватна бібліотека, за користування якою власник брав гроші.
Міські низи тулилися в жалюгідних глинобитних хатинах під солом’яною стріхою. Вулиці містечка були грунтові, занедбані, навесні й восени, під час дощів, тут важко було пройти, вони не освітлювались.
Теофіполь у роки першої світової війни став прифронтовою зоною. Тут перебували частини російської армії. В 1917 році у містечку розквартирувалась 3-я фінляндська стрілецька дивізія. Під час війни закрилася більшість заводів, занепало сільське господарство.
Після перемоги Жовтневого збройного повстання у Петрограді в містечку розгорнулася боротьба за встановлення Радянської влади. В грудні 1917 року тут заснували Теофіпольський більшовицький революційний комітет, який очолив боротьбу трудящих містечка за владу Рад. На початку січня 1918 року у Теофіполі утверджується Радянська влада. Але наприкінці лютого його окупували австро-німецькі війська. До містечка знову повернулися ненависні поміщики й капіталісти. Інтервенти відбирали у населення худобу, хліб, м’ясо, сало, птицю, поміщик знову став власником землі.
Теофіпольський ревком, перейшовши на підпільне становище, підняв трудящих містечка на боротьбу проти інтервентів. Восени 1918 року партизани Теофіполя і навколишніх сіл зі зброєю в руках напали на німецький полк, що перебував на станції Лепесівка, і роззброїли його. В кінці листопада 1918 року німецькі інтервенти залишили Теофіполь. Але містечко захопили петлюрівці. У перших числах квітня 1919 року підрозділи 2-ї Української радянської дивізії визволили Теофіполь і від петлюрівців.
Одержавши підкріплення від Антанти, петлюрівські війська 31 травня 1919 року перейшли в наступ у районі Ямполя і Теофіполя. Наступаючим петлюрівцям подавала допомогу контрреволюційна банда Шишка, яка діяла в Теофіпольській і Святецькій волостях. Петлюрівці завдали містечку великої шкоди, воно було напівзруйноване. В середині червня 1919 року 1-й Таращанський полк розбив петлюрівців і банду Шишка; таращанці розгромили маєток поміщика Стаховського — головну опору місцевої контрреволюції. Теофіполь знову став вільним. Але в жовтні 1919 року його окупували польські інтервенти, які вогнем і мечем насаджували старі порядки. Кати розстріляли мирних жителів містечка К. Архиповича, Ф. Сончика та Т. Біложицького за те, що патріоти допомагали пораненим червоноармійцям. Окупанти відібрали у селян землю, пограбували майно; офіціальною мовою оголосили польську.
Підпільний ревком розгорнув роботу щодо мобілізації населення на боротьбу проти окупантів. Була створена партизанська група, яка входила до складу партизанського загону Старокостянтинівського повіту.
9 липня 1920 року кавалерійська група М. О. Осадчого визволила Теофіполь від польських інтервентів і буржуазно-націоналістичних банд. Наприкінці вересня 1920 року петлюрівці знову захопили містечко. 22 листопада 1920 року кавалерійська бригада Котовського і 8-а кавалерійська дивізія червоного козацтва у Волочиську розбили останні банди Петлюри. Теофіполь був остаточно визволений від ворогів.
Теофіполь став прикордонним містечком, тут розмістився військовий гарнізон — спочатку Таращанський, а в 1921—1922 рр.— Богунський полки.
За роки іноземної інтервенції і громадянської війни господарство містечка занепало, торгівля завмерла, багато житлових, торговельних і виробничих приміщень було зруйновано.
В листопаді 1920 року у Теофіполі створено волосний партійний осередок, який налічував 13 комуністів. Секретарем його був обраний С. О. Дубенюк. Почали свою діяльність волосний виконавчий комітет, комнезам і сільська Рада. Під керівництвом волосного партійного комітету, волвиконкому і сільради трудящі містечка приступили до мирного будівництва й відбудови зруйнованого господарства. Близько 2 тис. гектарів поміщицької, церковної і куркульської землі було розподілено між безземельними і малоземельними селянами. Відібрану частину зерна, реманенту у куркулів передали бідним селянам. Комуністи, комнезамівці і червоноармійці Богунського полку допомагали біднякам у весняній сівбі. У Теофіполі створили комітет взаємодопомоги, який у 1921—1923 рр. видав селянам для засіву наділеної землі 10,2 тис. пудів зерна.
Підприємства місцевої промисловості (водяний млин, цегельні заводи) були націоналізовані і тимчасово здані в оренду. В містечку працювали шевські і швейні майстерні, налагоджувалася торгівля. Відкрилися три кооперативні магазини споживчого товариства і 71 приватний магазин.
Волвиконком і сільська Рада дбали про житлово-побутові умови трудящих містечка. Власністю держави стали 85 будинків місцевих багатіїв, у яких поселились трудящі. Для кращого благоустрою містечка з ініціативи комуністів і комсомольців проведено кілька комуністичних суботників. На центральних вулицях вимостили з цегли і виклали з дощок тротуари, посадили дерева.
Радянська влада виявляла велику турботу про освіту й охорону здоров’я жителів містечка. Почав працювати фельдшерський пункт. 1921 року у Теофіполі відкрилася початкова школа, в якій безплатно навчалися діти трудящих.
У серпні 1921 року в Теофіполі було чотири партійні організації (дві військові), вони об’єднували 65 комуністів. 28 серпня партійні організації Теофіпольської і Святецької волостей, місцевого військового гарнізону і окремого пункту № 3 утворили Теофіпольську зональну районну партійну організацію, секретарем її став С. О. Дубенюк. Райпартком спрямовував зусилля сільських і армійських комуністів на відбудову господарства, на боротьбу з куркулями й бандитизмом. Трудящі Теофіполя подали посильну допомогу голодуючому населенню Поволжя, вони зібрали 612 пудів зерна та близько мільйона карбованців грошей. У містечку відкрили будинок для голодуючих і безпритульних дітей. До громадсько-політичного життя залучалися жінки-селянки.
Урочисто й радісно проходили перші маївки на вільній землі Теофіполя. Першого травня 1922 року в містечку відбулися багатолюдний мітинг, парад червоноармійців Богунського полку, а ввечері — урочисті збори трудящих і концерт.
В березні 1923 року Теофіполь став центром новоутвореного району. 12 травня тут проходила перша районна партійна конференція, на яку запросили комсомольський актив району. Конференція сприяла дальшому зміцненню партійних і комсомольських осередків, сільських Рад і комнезамів, посиленню партійно-політичної роботи на селі. У листопаді 1923 року в Теофіполі відбувся 1-й районний з’їзд Рад, в якому разом з делегатами взяло участь близько 500 чоловік — комнезамівців, комсомольців, активістів профспілки. З’їзд обговорив заходи, спрямовані на дальший розвиток сільського господарства, поліпшення культурно-освітньої роботи на селі. Головою райвиконкому з’їзд обрав В. Л. Артемчука.
Велику роль у перебудові сільського господарства, переході його на рейки колективного господарювання відіграли комнезами. Районний комітет незаможних селян очолив селянин-бідняк, член партії з 1914 року С. П. Сторожук. У ході боротьби за відродження господарства та будівництво нового життя зростала й міцніла комсомольська організація, в лавах якої в 1923 році налічувалось 60 комсомольців, об’єднаних у 6 осередків. У Теофіполі діяло дві профспілкові організації.
Утворення району позитивно вплинуло на розвиток господарства і культури містечка. Завдяки великим зусиллям партійних і радянських організацій, трудовому ентузіазму трудящих господарство містечка в 1921—1925 рр. було відбудовано. Стали до ладу три цегельні заводи, крупорушка, олійня, два харчові підприємства. Зросла кооперативна торгівля. Населення стало краще забезпечуватись промисловими товарами. Перші успіхи відбудови дали можливість піднести життєвий рівень трудящих.
За Радянської влади селяни добились певного підвищення врожайності, збільшення поголів’я худоби, але праця на невеликих клаптиках землі, черезсмужжя стали перешкодою для дальшого піднесення сільського господарства. Дбаючи про розвиток індивідуальних господарств, партійна організація та КНС водночас розгорнули велику агітаційно-масову роботу, щоб прискорити перехід до колективних форм господарювання. У травні 1924 року в містечку організували ТСОЗ «Відродження», який незабаром став одним з кращих у районі. Очолив його С. П. Сторожук. Селяни на власному досвіді переконувалися в перевагах колективного господарювання над одноосібним, адже вже в перші роки діяльності сільськогосподарських об’єднань їх члени збирали врожаї зернових на кілька центнерів більше, ніж в індивідуальних господарствах.
Партійні і радянські органи, КНС приділяли багато уваги розвиткові охорони здоров’я, народної освіти та культури трудящих. 1923 року в Теофіполі відкрили поліклініку та районну лікарню, де спочатку працював 1 лікар і 2 фельдшери. Того ж року в містечку розгорнула роботу семирічна школа, в якій навчалося понад 300 учнів, працювало 8 учителів. Багато зусиль докладалось до того, щоб ліквідувати неписьменність. В районі діяли політичні та сільськогосподарські курси. Важливою подією в житті містечка було відкриття 1923 року райсельбуду, при якому працював народний театр. Тут розгорнули роботу політичний, атеїстичний, музичний, хоровий, драматичний, літературний гуртки, бібліотека. При райкомі партії та семирічній школі теж були створені бібліотеки.
Держава подавала велику допомогу селянам у проведенні колективізації.