Боротьба селянства на Черкащині проти кріпосницького гніту
На кінець XVI ст. боротьба селянства проти кріпосницького й національно-релігійного гніту загострилася. Посилилися суперечності і між козацтвом та шляхтою. Наступ останньої на Наддніпрянщину і Брацлавщину загрожував самому існуванню козацтва. В цей же час пожвавилася боротьба міського населення проти феодалів. Перше велике селянсько-козацьке повстання вибухнуло в 1591 році під керівництвом гетьмана реєстрових козаків К. Косинського. У травні 1593 року двотисячне козацьке військо вирушило із Січі й обложило Черкаси, але зазнало поразки. Козацький гетьман загинув. Козаки відступили на Запоріжжя. Та селянсько-козацький рух тривав і в другій половині 1593 року. Влітку козаки знову вирушили на Наддніпров’я. Черкаський староста О. Вишневецький змушений був у серпні укласти з ними угоду, якою гарантував козакам володіння майном і вільний перехід їх з Січі до староств і назад.
1594 року селянсько-козацьке повстання спалахнуло з новою силою. Нереєстрових козаків очолив С. Наливайко. 1596 року він залишив Острог і відійшов на Брацлавщину. Його переслідувало коронне військо на чолі з Жолкевським. Заслони, виставлені Наливайком, спинили ворога, тим часом повстанці заглибилися в Уманські ліси, а звідти рушили на Білу Церкву. Селянсько-козацькі повстання під проводом Косинського і Наливайка стали прелюдією до селянсько-козацьких воєн, які, охоплюючи й Черкащину, тривали майже безперервно аж до народно-визвольної війни 1648—1654 років.
Восени 1605 року повстали жителі Корсуня, а через два роки антифеодальний рух охопив Корсунське й інші староства. Почалося масове покозачення сільського й міського населення. Не допомогли й виставлені магнатами гарнізони від Києва до самих Черкас. Наприкінці 1615 — на початку 1616 року знову спалахнуло повстання в районі Канева й Черкас. Повстанцям доводилося відбивати не лише наскоки загонів місцевих феодалів, але й королівських військ. Польський уряд кинув на Україну значні збройні сили і придушив антифеодальні виступи.
Щоб ослабити козацтво й запобігти новим повстанням, у жовтні 1625 року шляхетське військо на чолі з С. Конецпольським рушило на Канів, Корсунь, Черкаси, Чигирин — основні місця зосередження козацтва. 11 жовтня коронне військо наблизилося до Канева. Козацька рада вирішила не коритись, і 3 тисячі козаків вийшли з міста. Під Мошнами між козаками й коронним військом стався бій. Козаки відійшли до Черкас, де стояв 2-тисячний загін. Останній об’єднався з канівським загоном, і вони разом відступили в район Кременчука. В Таборищі загони приєдналися до запорожців, що прибули із Січі на чолі з гетьманом М. Жмайлом. У бою біля Курукового озера повстанці завдали ворогові значних втрат. Це змусило польське командування піти на поступки. За Куруківською угодою (1625 рік) чисельність реєстрового козацтва збільшувалася до 6 тисяч. Тоді ж, щоб посилити контроль над реєстровим військом і зосередити його поблизу південно-східних кордонів для боротьби з турецько-татарською агресією, польський уряд утворив 6 козацьких полків на Україні, в т. ч. Канівський, Корсунський, Черкаський і Чигиринський. Козацька артилерія розташувалася в Каневі.
Дальше посилення феодально-кріпосницького гніту і національно-релігійних утисків було причиною селянсько-козацького повстання 1630 року, яке очолив гетьман нереєстрових козаків Тарас Федорович (Трясило). Нереєстрові козаки, підійшовши до Корсуня, почали бій з коронним військом. Корсунські міщани підтримали повстанців. Під час бою на бік повсталих перейшла більшість реєстровців. Коронне військо змушене було відступити. Після цього бою повстання швидко поширилося на Наддніпрянщині. Особливо бурхливо воно розгорнулось на Лівобережжі. Вирішальний бій стався 22 травня 1630 року під Переяславом. Цю перемогу оспівав Т. Т. Шевченко в творі «Тарасова ніч».
1637 року район Черкас став вогнищем великого селянсько-козацького повстання під проводом гетьмана нереєстрових козаків П. Бута (Павлюка). Повстанці оволоділи Чигирином, Черкасами, Корсунем та іншими містами. Але після бою під Кумейками 16 грудня 1637 року, незважаючи на мужність і героїзм, вони змушені були відійти за Черкаси. Після капітуляції під селом Боровицею Павлюк і його товариші були страчені.
Навесні 1638 року повстання вибухнуло з новою силою. Очолив його Я. Остря -нин (Остряниця). Повстанці захопили Бужин, Чигирин та інші міста й містечка. У тяжких боях біля Жовнина і на Старці вони відбили атаки добірних загонів коронного війська. Тільки голод змусив їх припинити боротьбу.
Після поразки повстання магнати й шляхта запровадили режим нечувано жорстокого терору. Набагато зросли селянські повинності. Селянам, козакам і навіть частині козацької старшини доводилося зазнавати багато лиха і від величезної сваволі магнатів в Польській державі в цей час. Сваволя польської шляхти й магнатів щодо українського селянства, козацтва і навіть старшини не минула й Богдана Хмельницького. Чигиринський підстароста Чаплинський напав на Суботів, пограбував його і спалив. Такі випадки, як з Хмельницьким, були непоодинокими. У грудні 1647 року з групою однодумців він тікає на Запоріжжя, де й піднімає прапор повстання. В січні 1648 року повсталі козаки перебили загін польських жовнірів, що стояв у Січі, й обрали Хмельницького гетьманом.
Звістка про повстання на Запоріжжі і відозви Хмельницького сколихнули широкі народні маси. Почалася визвольна війна. 5—6 травня 1648 року біля Жовтих Вод повстанці, керовані Богданом Хмельницьким, знищили авангард польського війська. Під Корсунем 16 травня народне військо розгромило основні сили польської армії. Грім козацьких гармат біля Жовтих Вод і під Корсунем прокотився грізною луною по всій Україні і став сигналом до розгортання всенародної боротьби. Східна частина Черкащини була очищена від шляхти ще в травні 1648 року, і селяни та міщани влилися до Запорізького війська. В червні 1648 року селянське повстання під керівництвом І. Ганжі охопило Уманщину. Повстанці штурмом здобули Умань.
З Черкащиною тісно пов’язані життя й діяльність таких героїв народно-визвольної боротьби, як Богдан Хмельницький, Іван Богун, Максим Кривоніс, Нестер Морозенко, Филон Джалалій (Джеджалій) та багатьох інших.
Резиденцією гетьмана і вищої військової адміністрації, політичним центром України в 1648—1660 рр. стало місто Чигирин. Звідси здійснювався провід визвольною боротьбою, тут велися дипломатичні переговори. Після Зборівського договору 1649 року, за яким у реєстрі кількість козаків встановлювалася в 40 тис. чол. і підтверджувалися права і привілеї козацького війська, на Черкащині утворено 6 адміністративно-територіальних одиниць — полків (Канівський, Корсунський, Кропивнянський, який 1658 року поділено на Лубенський та Іркліївський, Уманський, Черкаський, Чигиринський). Протягом всієї визвольної війни територія Черкащини неодноразово була ареною напруженої боротьби народних мас проти загарбників. Так, у березні 1653 року шляхетська Польща кинула на Правобережну Україну добірне 15-тисячне військо, очолюване С. Чарнецьким. У бою під Монастирищем козацькі частини, керовані І. Богуном, завдали нападникам відчутних ударів. Узимку 1654—1655 рр. у бою під Охматовом українсько-російське військо зупинило просування польсько-татарської армії в глиб України. На землі Черкащини Б. Хмельницький виплекав мрію про возз’єднання України з Росією. Старшинська рада, що відбулася в Чигирині в січні 1653 року, ухвалила продовжувати війну і добиватися возз’єднання України з Росією.
8 січня 1654 року представники полків, міст і сіл Черкащини, разом з представниками інших міст і сіл України, що брали участь у Переяславській раді, висловилися за возз’єднання України з Росією, яке мало велике прогресивне значення для дальшого політичного, економічного й культурного розвитку двох братніх народів —українського і російського.
Та польсько-шляхетські загарбники не примирилися з втратою України. Вони намагалися будь-що відновити своє панування. Знову почалася довга й кровопролитна війна.
За Андрусівським перемир’ям 1667 року польський уряд визнав входження Лівобережної України до складу Росії. Правобережжя, в т. ч. й більша частина Черкащини, залишалося під владою Польщі. Цей поділ був підтверджений «Трактатом про вічний мир» 1686 року. Після цього сталися зміни в адміністративному поділі лівобережної частини Черкащини. До Переяславського полку були приєднані Кропивнянська й Іркліївська сотні, ліквідованого 1658 року Кропивнянського полку, Золотоніська, Піщанська й Домонтівська сотні Черкаського полку, Бубнівська, Ліплявська і Терехтемирівська сотні Канівського полку.
На початку 70-х років посилила напади на українські землі й султанська Туреччина. Турецькі й татарські війська зруйнували Умань, Черкаси та багато інших міст і сіл краю. 1674 року російсько-українське військо здійснило похід на правий берег Дніпра, в результаті якого землі 10 правобережних полків, у т. ч. Черкаського, Канівського, Корсунського та Уманського, знову возз’єдналися з Лівобережною Україною в складі Російської держави. Але турецький уряд продовжував
загарбницьку політику. Він вирішив захопити Чигирин і Київ, щоб перетворити їх на плацдарм для завоювання всієї Правобережної України. Для цього влаштував два т. зв. Чигиринські походи (1677—1678 рр.). Нападники страшенно спустошили край. Спільними героїчними зусиллями російсько-українські війська відбили навалу ворога. За Бахчисарайським мирним договором (1681 р.) Туреччина і Крим відмовлялися від зазіхань на Лівобережну Україну і Київ.
По території Черкащини проходила вузька смуга вздовж правого берега Дніпра, яка за мирними угодами і, зокрема, за т. зв. Вічним миром 1686 року, вважалася нейтральною зоною між Росією і Польщею. Сюди з багатьох міст і сіл України стікалися численні втікачі. Замість тяжкої панщини і нестерпних поборів, поселенці зобов’язані були давати певну кількість продуктів на козацьке військо, т. зв. борошно.
Відновивши на Правобережжі колишні козацькі адміністративно-територіальні полки, козаки й селяни під керівництвом Семена Палія, Захарія Ісьри, Самійла Самуся та Андрія Абазина розгорнули боротьбу проти польсько-шляхетського панування, за возз’єднання Правобережжя з Лівобережною Україною. 1691 року польський уряд почав регулярні воєнні дії проти козаків, а 1699 року, після підписання Карловицької угоди з Туреччиною, сейм ухвалив розпустити всі козацькі полки. В серпні 1702 року в Корсуні й Богуславі з’явилися старости й управителі в супроводі озброєних загонів, а також польська шляхта і магнати.
У відповідь на це Іскра й Самусь закликали населення до повстання. Самусь, як наказний гетьман, присягнув на вірність Росії і оголосив себе підвладним лівобережному гетьману. Селяни звільнялись від панської залежності. Успіхи козацьких загонів сприяли швидкому розгортанню селянського повстання. Після здобуття Білої Церкви шляхетське панування фактично було ліквідоване на всьому Правобережжі. Придушувати повстання вирушило 15-тисячне військо під командуванням магната А. Синявського, яке на початку 1703 року захопило територію Брацлавського полку, стративши понад 10 тис. чоловік мирного населення. Але карателі не наважувались виступити проти козацьких полків. Розправитися з повстанцями польській шляхті допоміг гетьман-зрадник українського народу І. Мазепа. Відновити ж владу шляхетській Польщі перешкодили наміри Росії возз’єднати Правобережну Україну.
Але невдала війна 1710—1711 рр. проти султанської Туреччини змусила Росію відмовитись від цього наміру. За Прутським миром (1711 р.) царський уряд зобов’язувався не втручатися в справи Правобережної України. Польські магнати, що втекли від народної кари, знову повернулися на Черкащину. Загарбавши силою землі у селян, вони зосередили в своїх руках величезні володіння. Щоб забезпечити свої маєтки робочими руками, феодали закликали селян на слободи, звільняючи їх від повинностей протягом 15—30 років. Завдяки цьому край швидко залюднювався. Тільки в Черкаському старостві за 10 років (з 1736 по 1746 р.) кількість господарств збільшилася від 1270 до 2252. Головна роль у сільському господарстві належала рільництву й тваринництву. Спершу майже єдиною формою феодальної експлуатації була грошова рента (чинш). Її розмір залежав від кількості худоби в селянському господарстві. Ті селяни, що не мали робочої худоби (піші), платили по 1 злотому, а ті, що мали її (тяглі) — по 8 злотих від кожного вола чи коня. Більшість селян південно-східної частини Правобережжя не мала тягла, а коли дещо й було, то не більше одного-двох волів. Це, зокрема, підтверджує той факт, що в другій половині XVIII ст. жителі майже 500 поселень платили по 4—12 злотих чиншу. 1753 року мешканці сіл Ботвинівки і Цеберманової Греблі Соколівського ключа на Уманщині платили в середньому по 12 злотих чиншу, 2 злотих осипу (данина натурою), давали по 2 курки і 6 яєць, підвозили по 2 вози дров, косили сіно по дню на рік. Грошова рента забезпечувала феодалам великі прибутки. Так, із 1736 до 1759 року, прибуток з Черкаського староства зріс від 40 655 до 61 955 злотих.