Драбів, Драбівський район, Черкаська область
Драбів — селище міського типу, центр району, розташоване у верхів’ї заболоченої притоки Дніпра Золотоношки, за 75 км від м. Черкас, за 12 км від залізничної станції Драбово-Барятинська. Через Драбів проходить асфальтовий шлях. Населення — 5,7 тис. чоловік.
Перші відомості про Драбів належать до 1680 року, коли багатий козак, пізніше переяславський полковник Іван Мирович захопив над річкою Золотоношкою на вільному військовому степу землі, де вже здавна стояв невеликий хутір. Мирович звернувся до царя з проханням видати йому дозвіл на право володіння. 1691 року він одержав жалувану грамоту на хутір із ставком, лісом, випасом і сіножатями.
1707 року хутір налічував 7 хат. За народними переказами, назва його походить від Драбового лісу.
Під час Північної війни син Івана Мировича Федір разом з Мазепою перейшов на бік шведських загарбників. За указом Петра І 1718 року всі маєтності зрадників Мировичів, у т. ч. хутір Драбів, були відписані князю Кантакузену, який вважав селян своєю повною власністю: використовував їх працю, коли йому заманеться, зокрема, змушував на їхніх волах і конях возити панський ліс за 30 км, стягував з козаків і посполитих податки грішми й вином.
1738 року вдова Кантакузена відписала Драбів царській казні. Це принесло селянам нові здирства. Вони платили податок на утримання армії, будували й ремонтували греблі, шляхи, водяні млини, відбували три дні на тиждень панщини на казенних землях, працювали на кінному заводі, створеному тут у 1738—1739 рр. для постачання кірасирських і драгунських полків.
1775 року Катерина II віддала землі Драбова у вічне і спадкове володіння графу П. Завадовському. Відтоді кріпосницький гніт ставав дедалі нестерпнішим. Збільшувалась кількість бездвірних. За ревізією 1767 року у Драбові налічувалося 220 чоловік населення. З 75 хат 61 була бездвірною.
Кріпаки навколо Драбова посадили фруктовий сад, збудували в маєтку 2 палаци, викопали став, ткали для панського двору з льону полотно. На суконній фабриці, збудованій 1832 року, вони виготовляли килими.
1843 року Завадовські продали Драбів Барятинському. Новий власник перевів безземельних селян у дворові. Кріпаків змушував працювати від зорі до зорі. Крім того, бідняки ще й відробляли панщину за більш заможних односельців.
У той час починається розвиток промисловості у Драбові. 1860 року Барятинський побудував льонотіпальну фабрику. Працювали винокурний завод, паровий млин, цегельний завод, кінний завод, що виводив коней битюжної породи.
У 1848 році Драбову було надано статус містечка, він став волосним центром, де налічувалось 4700 жителів. Щонеділі відбувалися базари, чотири рази на рік — ярмарки. У селі діяла парафіяльна школа, відкрита 1846 року.
Реформа 1861 року не принесла селянам поліпшення їх економічного становища. Поміщик залишив за собою 13 827 десятин землі, 932 селянські двори Драбова мали викупити 6283 десятини. На ревізьку душу припало 2,42 десятини. 12 дворів не одержали землі, 52 мали тільки садибу, 35 — 1—3 десятини.
Внаслідок такого нерівномірного розподілу землі селяни змушені були на невигідних для себе умовах орендувати її, хоч і діяли суворі закони, згідно з якими за несвоєчасну виплату орендарі позбавлялися орендованих земель або ж сплачували 5 крб. штрафу за кожний прострочений день. Малоземельні та безземельні селяни змушені були найматися до економії і працювати там протягом 26 днів на місяць від сходу до заходу сонця, а в час посадки тютюну — ще годину після заходу. Наймити мусили поливати тютюн і в неділю та святкові дні. За таку працю вони одержували 6 крб. на місяць. За спізнення на роботу платили штраф від 50 коп. до 1 крб. Доводилося селянам іти до поміщика або куркуля збирати хліб і за 5—6 сніп. 1885 року у Драбові наймитувало 224 чоловіка, з них 89 жінок, на заробітки пішло 168 душ, з них 59 жінок. Чимало виїхало до Сибіру.
Безземелля селян дедалі зростало. 1900 року з 850 селянських господарств Драбова 381 на кабальних умовах орендувало землю: за кожну десятину, яку обробляли своїм реманентом, платили в рік 15 карбованців.
За рахунок розорених селян зростала кількість робітників. На підприємствах Драбова 1900 року їх налічувалось 340. Вони працювали за мізерну плату, терпіли утиски адміністрації, робочий день тривав не менш як 10—12 годин. На той час у селі були фабрика обгорткового паперу, ремонтно-слюсарна майстерня, два парові млини, винокурний і два цегельні заводи.
Частина драбівців займалася ремеслами. 1910 року в селі налічувалось: 75 кравців і шевців, 53 столяри і теслярі, 41 ткач. Кількість ремісників зростала.
Тяжкий соціальний гніт і повне безправ’я спонукали селян до революційних виступів. Значною мірою цьому сприяли соціал-демократичні листівки та праця В. І. Леніна «До селянської бідноти», що з’явилися в селі 1905 року. 1 травня 1906 року відбулася перша маївка, в якій взяло участь понад 300 робітників фабрик і економії Драбова та навколишніх сіл. На маївку прибули представники соціал-демократичних організацій Києва, Катеринослава й Золотоноші. Гостей глухими дорогами привезли в сад, що охоронявся пікетами. Присутні слухали заклики до боротьби з самодержавством, за встановлення восьмигодинного робочого дня.
9—10 червня 1906 року робітники льонотіпальної фабрики зажадали від адміністрації підвищення заробітної плати. Після відмови, 12 червня, вони вимагали збільшення щоденного заробітку. Не одержавши позитивної відповіді — застрайкували. До них приєдналися робітники інших підприємств. Страйк тривав кілька днів. Його було придушено, а керівників кинуто до лубенської в’язниці.
Та боротьба не припинялася. Готувався новий виступ. Робітники паперової фабрики в нічний час розклеювали листівки на багатолюдних місцях, пояснювали селянам, хто їх справжній ворог, закликали до боротьби за землю.
8 листопада 1906 року виступили робітники економії. Але власті силою зброї розправилися з селянами: Д. М’яла було вбито, С. Несвата, С. Лисенка, А. Солодкого кинуто до в’язниці. Незважаючи на жорстоку розправу, революційні виступи селян тривали. Золотоніський повітовий справник доносив полтавському поліцмейстеру, що «в Драбівській волості неспокійно».
У роки реакції посилився процес диференціації селянства. Якщо 1900 року один двір мав 1 десятину землі, то 1910 року таких у Драбові налічувалося 119; тих, що користувалися 2 десятинами — відповідно: 61 і 117; 15 десятинами — 32 і 71; 25 десятинами — 4 і 21.
Селяни були зовсім позбавлені медичного обслуговування. Власті мало турбувалися і про народну освіту. У Драбові були церковнопарафіяльна школа і двокласне народне училище. На 100 дітей шкільного віку навчалося тільки 18. Курс науки обмежувався азбукою, двома богословськими книгами (часослов і псалтир), арифметикою. 1903 року в Драбівській церковнопарафіяльній школі учителював відомий український письменник С. Васильченко. Згадуючи про це, він писав: «Драбівська школа — будинок непоганий, багата школа, тільки сумно мені: два вчителі поповичі, два законовчителі — попи, учителька — попівна. Між ними, я селюк, пролетар. Вечорами в учительській, де я мусив жити, не маючи квартири, кубрячать і ріжуть в стукалку вибрані драбівські типи. Уперше мені сумно стало на вчителюванні».
Постійна експлуатація, приниження, які були супутниками життя селян, стали ще відчутнішими з початком першої світової війни, коли нічим і нікому було сіяти, коли голод і злидні прийшли в кожну хату. Ось чому з повідомленням, що в Петрограді скинуто царя і перемогла Лютнева революція, бідняки Драбова разом з робітниками поміщицьких підприємств роззброїли поліцію, звільнили політичних в’язнів, ліквідували старі органи влади, стали захоплювати і ділити землю, майно та реманент поміщиці. Остання направила 13 вересня начальнику постачання армії Південно-Західного фронту телеграму, в якій повідомляла, що селяни Драбова захопили і розділили між собою понад 3 тис. десятин її землі, і просила допомоги й захисту.
Велике революційне піднесення серед селян викликала звістка про перемогу Великого Жовтня. 17 листопада на сільській площі відбувся мітинг, на якому читали повідомлення про перемогу соціалістичної революції в Петрограді, ленінські Декрети про мир, про землю. Селяни обрали земельний комітет, який узяв на облік усі поміщицькі й громадські землі. Після проголошення у січні 1918 року Радянської влади в селі драбівці розподілили землю по одній десятині на душу населення. З нетерпінням чекали вони весни, щоб обробити поля. Але у березні до Драбова вдерлися австро-німецькі окупанти. За допомогою Центральної ради, як і на всій Україні, вони відновили владу поміщиків.
Драбівці піднялися на захист здобутків революції. Боротьбу очолили односельці І. І. Горобець, С. П. Волосина, Г. Л. Задорожній, О. Цибуля, П. Бєлих та інші. І. І. Горобець та ще 17 осіб вступили до Таращанського партизанського загону, який громив окупантів і на Драбівщині.
Драбівці знищували живу силу іноземних загарбників та гайдамаків, палили забране в населення і призначене для вивозу до Німеччини добро. Окупанти, скаженіючи, страчували учасників партизанського руху, накладали штрафи на селян, що чинили опір. Та це не залякувало патріотів. Вони завдавали все нових ударів по ворогу.
В листопаді 1918 року окупанти, не витримавши ударів Червоної Армії, партизанських загонів та опору місцевого населення, залишили територію України. 25 січня 1919 року Золотоніський військово-революційний комітет проголосив про відновлення Радянської влади в повіті. В березні в Драбові обрано волосний ревком.
Молоду Країну Рад чекали нові випробування. В серпні 1919 року Драбів захопили денікінці. Знову почалися репресії, арешти, грабежі. Активістів, схоплених на території села, кидали за грати, жорстоко катували.
У першій половині грудня 1919 року червоноармійці 44-ї дивізії 12-ї армії вигнали денікінські війська. У Драбові остаточно було відновлено Радянську владу. На початку 1920 року розгорнув свою діяльність Драбівський волвиконком. Того ж року обрано сільвиконком, в середині червня 1920 року почав працювати комітет незаможних селян, головою якого тривалий час працював П. С. Мехеда. На початку жовтня 1920 року в Драбові створено партійну організацію, через рік — комсомольську, очолювану І. Безносом.
В селі розгорнулася велика робота, спрямована на зміцнення Радянської влади та організацію соціалістичного будівництва. Вже 1920 року внаслідок створення фонду посівматеріалу успішно проведено посівну кампанію. Працювала прокатна станція сільськогосподарського реманенту для обслуговування селян-бідняків, реорганізована 18 березня 1921 року в культгосп. Провадився ремонт мостів, житлових будинків, громадських будівель. Сім’ї червоноармійців одержували зерно, допомогу в обробітку землі. їм також виділялись будівельні матеріали, для ремонту зруйнованих хат.
Комітет незаможних селян разом з продовольчим загоном організував заготівлю хліба для міст і Червоної Армії. 1921 року драбівці зібрали і передали голодуючим Поволжя 11200 пудів зерна.
Партійна організація й КНС роз’яснювали трудящим перевагу кооперування одноосібних господарств на прикладі роботи споживчої кооперації, до якої було залучено 310 чоловік. Вона витісняла непмана з торгівлі, вела боротьбу з спекуляцією, зміцнювала соціалістичний сектор на селі. 1926 року споживча кооперація орендувала вальцьовий млин, мала 2 крамниці, 1 рундук.
На початку 1923 року в Драбові створено 5 ТСОЗів. Тоді ж організовано комуну ім. Петровського, яка спершу об’єднувала 7 господарств, а через три роки 40, які мали в користуванні 79 десятин орної землі, 6 сіножаток, трактор.
Поряд з економічними перетвореннями сільського господарства відбувалися зміни в житті мешканців. Вперше в історії Драбова тут з’явився медпункт, реорганізований 1923 року у лікарню на 15 ліжок.
1921 року в селі відкрито початкову і професійно-технічну школи, де навчалося понад 350 дітей. Через 5 років початкова школа була перетворена в семирічну, у якій 15 учителів навчали 546 школярів.
1923 року культурно-освітню роботу очолили сельбуд, хата-читальня (через З роки їх було 9), бібліотека (через 3 роки — 3). Діяли гуртки: політичний, антирелігійний, світознавчий, сільськогосподарський, художньої самодіяльності. В сельбуді демонструвалися кінофільми, працювали 6 гуртків лікнепу, що охоплювали 272 чоловіка.
Трудящі були вдячні рідній Радянській владі, В. І. Леніну за вільне щасливе життя. 1923 року учні Драбівської семирічки писали Володимиру Іллічу: «Ми, учні Драбівської семирічної школи, зібравшись святкувати шості роковини ^ Жовтневої революції, згадуємо тебе, великий учитель наших батьків і нас, і, згадуючи, дякуємо тобі за те, що через твою науку і боротьбу наших батьків і старших братів під твоїм керівництвом ми, бідняцькі діти, можемо вільно вчитися у трудовій школі, яку створила Жовтнева революція. Бажаємо тобі здоров’я і довгого ще життя, щоб і ми, діти, коли будемо дорослими, змогли вкупі з тобою захищати і поширювати великі здобутки Жовтневої революції. 7 листопада 1923 року».
1930 року в Драбові замість ТСОЗів створено 12 дрібних колгоспів, які об’єднували по 20—25 селянських господарств. Через рік внаслідок укрупнення їх кількість зменшилася до 7 («Перше травня», «Червоний Жовтень», «Вільне життя», «Вірний шлях», ім. Леніна, ім. Сталіна, ім. Петровського). В колгоспи влилося 90 проц. селянських господарств, що користувалися 5 тис. га землі. Першим колективним господарствам доводилося долати великі труднощі. Трударі колгоспу «Червоний Жовтень» мали тільки 2 вози, кілька плугів, 5 борін, але вже за 2 роки дружної праці та за допомогою створеної 1931 року МТС добилися успіху: по 17 цнт зернових з гектара.