Христинівка, Христинівський район, Черкаська область
Христинівка — місто районного підпорядкування, центр міської Ради і однойменного району, залізничний вузол. Розташована за 213 км на південний захід від обласного центру, на вододілі річок Уманки, Конелки, Удича, Кублича та Гірського Тікичу (басейн Південного Бугу). Має автобусне сполучення з Києвом, Одесою, Черкасами та всіма центрами сільських Рад району. Населення — 12,1 тис. чоловік.
Територія сучасного міста, як свідчать археологічні знахідки, була заселена ще з IV тисячоріччя до н. е. Поблизу міста виявлено залишки 3 поселень трипільської, 2 — білогрудівської, 2 — зарубинецької та 4 — черняхівської культур.
У другій половині XVI ст. існувало містечко Христигород. Уперше в історичних джерелах воно згадується 1574 року. 1629 року тут був 121 двір, що платив пану подимні податки. Між 1629 і 1643 роками кримські татари кілька разів руйнували його укріплення. Відроджене в середині XVII ст. поселення почало називатися Христинівкою.
Щодо виникнення назви є декілька легенд. Найбільш ймовірною є та, згідно з якою виводять назву від перехрестя двох великих шляхів, де оселилися перші жителі Христинівки: чумацького (з Київщини до Криму) та торгового (з Поділля через Гайсин, Умань до Дніпра). Населення швидко зростало. Якщо 1768 року тут налічувалося 146 дворів (846 чоловік), то через 15 років — 209 дворів (1370 чоловік).
У XVI і майже все XVIII ст. на Правобережній Україні повновладними господарями були польські магнати, які всіляко гнобили населення. Селяни разом з козаками виступали проти польських і українських поневолювачів. Так, у Христинівці 1608 року була знищена гребля ставка і спалений млин пана Свірського. Христинівці брали участь у війні українського народу 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького за визволення від польсько-шляхетського гніту. Непокірність населення і його прагнення возз’єднатися з російським народом жорстоко каралися. 1654 року військо коронного гетьмана Чарнецького штурмом захопило і майже знищило Христинівку. Але селяни не припиняли боротьби проти польської шляхти. Вони активно допомагали загонам уманського полковника І. Сербина, які 1665 року оволоділи багатьма укріпленими пунктами, в т. ч. й Христинівкою. Жителі одностайно заявили тоді про підтримку повстанців і бажання бути разом з російським народом. За Андрусівським перемир’ям 1667 року Христинівка в складі Правобережної України відійшла до Польщі.
Поряд з політичним та економічним гнітом, що його здійснювали польські та українські пани, в другій половині XVII ст. великого лиха селянам завдавали турецько-татарські напади. Населення Христинівки брало участь у великому народному антифеодальному повстанні 1768 року.
1793 року Правобережна Україна, а в її складі й Христинівка, возз’єднана з Росією. Селяни вийшли з-під залежності польської шляхти. Проте їх сподівання на повне визволення від гніту не виправдалися. Вони все більше й більше потрапляли в лабети нових гнобителів — українських і російських поміщиків та царського режиму.
У другій половині XVIII ст. починає розвиватися промисловість і у віддалених місцях Правобережної України. В Христинівці будуються гуральня та два лісні склади.
Мало змінилося становище трудящих і після реформи 1861 року. В результаті застосування грабіжницької системи викупу землі, селяни залишилися в напівкріпосницькій залежності від поміщиків. В Христинівці з 3915 десятин землі графу Г. Красницькому та поміщику М. Терещенку належало 1757 десятин, а понад 500 селянським господарствам, в основному середняцьким і бідняцьким—2062 десятини. Прибутки поміщиків і підприємців невпинно зростали. Лише в 1868 році орендар гуральні Городецький реалізував продукції тільки на Київщині й Херсонщині на суму 20 тис. крб. На гуральні в той час працювало 14 робітників.
Введення в експлуатацію залізничних колій Вапнярка—Христинівка (1889 р.), Козятин—Умань (1890 р.), Христинівка — Шпола (1891 р.) і залізничного вузла (1891 р.), а також створення оборотного паровозного депо перетворило Христинівку у важливий транспортний осередок. Христинівка стала значним хлібним ринком. Зросло її економічне значення, а це в свою чергу сприяло збільшенню населення. В 1900 році тут проживало 3475 чоловік.
Та умови життя трудящих залишалися важкими. Залізничники працювали по 12—14 годин на добу, а заробітної плати ледве вистачало для задоволення самих елементарних потреб. Не вилазили із злиднів і селяни. У Христинівці на кожне з 294 селянських господарств припадало в середньому по 2,6 десятини землі, а 27 — її зовсім не мали. У 47 родин не було тягла. Все це спричинювало в них незадоволення існуючим ладом, гноблені ставали на боротьбу за кращу долю. В роки першої російської революції виступами христинівських трудящих керувала Уманська організація РСДРП. 29 листопада 1905 року вона надрукувала відозву «До всіх робітників і службовців станції Христинівка», де йшлося про необхідність об’єднання сил пролетаріату для боротьби проти самодержавства. Важливу роботу в той час серед залізничників провадила і соціал-демократична організація Південно-Західної залізниці.
Наполеглива діяльність революційних соціал-демократів значно активізувала трудящих села й вузла. Так, наприклад, робітники станції в роки першої російської революції перешкоджали нормальному рухові поїздів із стратегічними вантажами, а ж христинівські селяни розгромили поміщицький маєток. В селі була створена селянська організація «Бойова дружина», яка об’єднала близько 200 чоловік, поділялася вона на десятки і сотні. Крім христинівських, у ній були селяни з Бабанки, Верхнячки і Шукайводи Уманського, Вікторівки Липовецького повітів та інших сіл. У липні 1907 року організацію викрила поліція, царські сатрапи жорстоко розправилися з її керівниками та учасниками. В активізації діяльності місцевих соціал-демократичних груп органи влади вбачали серйозну небезпеку. Не випадково, в 1905—1906 рр. на станції Христинівка вони змушені були тримати роту солдат для придушення революційних виступів у Христинівці, Верхнячці, Шукайводі.
Ще тяжче стало жити селянам після столипінської аграрної реформи. З року в рік збільшувалося число безземельних і малоземельних. 1912 року 120 селянських господарств Христинівки були безземельними, а в 72 — налічувалося всього 25 десятин землі. 97 господарств мали від 1 до 2, а 138 — від 2 до 3 десятин. Лише 4 господарства володіли 10 і більше десятинами. З числа безземельних 70 господарств не мали худоби.
Населення села і вузла обслуговували лікар та фельдшер. В їх розпорядженні був медичний пункт і невеличка аптека. З 1860 року в Христинівці діяли церковнопарафіяльна школа, двокласне міністерське і двокласне залізничне училища. Село мало поштово-телеграфну станцію.
В роки першої світової імперіалістичної війни через залізничний вузол посилився рух військ і військових вантажів. Лише в 1914 році із станції Христинівка відправлено 95 тис. пасажирів і майже всі вони були солдатами. Війна найбільше розорила господарства малоземельних селян, які лишилися без основної робочої сили, привела до зниження заробітної плати робітників, нестачі продовольства і предметів першої необхідності, підвищення цін на товари.
Христинівці радо зустріли звістку про повалення царизму. Вони намагалися заволодіти землями і майном поміщика М. Терещенка. Після перемоги Жовтневого повстання в Петрограді, трудящі села стали на боротьбу за нове життя. Радянську владу в Христинівці встановлено у другій половині лютого 1918 року.
Та поміщики й капіталісти не хотіли миритися з втратою панівного становища. Зблокувавшися з іноземними загарбниками, вони намагалися придушити Радянську владу. Центральна рада, захищаючи інтереси експлуататорів, покликала на допомогу німецькі війська. 5 березня 1918 року кайзерівські загарбники вдерлися до Христинівки. Трудящі брали активну участь у боротьбі проти окупантів та їх буржуазно-націоналістичних посіпак. Робітники разом з селянами підривали залізничні колії, руйнували мости тощо. Так, 9 липня 1918 року близько Христинівки розібрано колію, поїзд, що йшов на Звенигородку з німецькими солдатами, зазнав аварії. Рух на залізниці надовго припинився. 10 серпня на вузлі почав діяти революційний комітет, який очолив боротьбу залізничників проти загарбників. Каральні загони окупантів жорстоко розправлялися з учасниками заворушень.
Всенародна боротьба закінчилася вигнанням німців з України, у грудні 1918 року не стало їх і в Христинівці. Але владу на деякий час захопили петлюрівці. Революційно настроєні селяни й залізничники, керовані більшовиками, посилили боротьбу проти контрреволюції, всіляко допомагали Червоній Армії. Притиснуті частинами 2-ї Української радянської дивізії в районі Шполи’ і відрізані від Вапнярки внаслідок захоплення Христинівки робітниками місцевого депо, петлюрівці були приречені на загибель. З допомогою банди отамана Волощенка петлюрівці захопили Христинівку й намагалися утримати її як важливий стратегічний пункт. 2-а Українська радянська дивізія, оволодівши 28 лютого 1919 року Шполою, повела наступ на Звенигородку й Христинівку. 13 березня Христинівку визволено. Однак жорстокі бої на її околицях точилися до 24 березня. Здобувши станцію, війська 2-ї Української радянської дивізії відкрили собі шлях на південь.
Відразу трудящі Христинівки приступили до налагоджування мирного життя. 28 березня 1919 року тут створено волвиконком Рад (до цього діяв волосний ревком), волосну партійну організацію, а згодом — продовольчі комітети. Та мало часу тривала мирна праця — знову налетіли контрреволюційні банди Грйгор’єва, Зеленого та інші. Вони катували активістів і створювали серйозну загрозу революції. В організації розгрому антирадянських сил важлива роль належала С. В. Косіору.
Більшовики використовували всі можливості для ведення виховної роботи серед трудящих, пропаганди ленінських ідей і настанов, організовували перетворення їх у життя. 1919 року в Христинівці було створено трудову комуну. До її складу в травні входило близько 200 чоловік з місцевих селян, залізничників, учителів, Рада комуни складалася з агронома, 2 учителів і 2 залізничників. Комунари обробляли 15 десятин землі з колишнього маєтку Терещенка.
Але мирному будівництву й далі заважали контрреволюційні зграї. В червні 1919 року тут з’явилися банди отаманів Волинця й Клименка. Одного разу бандити силоміць зняли пасажирів з поїзда, що йшов з Києва на Умань, і розстріляли їх. Серед страчених був і матрос член РКП(б) О. Шишков, який за дорученням партії їхав з Москви до Уманської надзвичайної комісії. Для охорони Христинівки з Умані прибув поїзд з червоноармійцями, а з Козятина — панцерник. Робітники депо на чолі з машиністом більшовиком В. Г. Березовським допомогли екіпажу панцерника в його переобладнанні.
В кінці першої половини червня 1919 року в районі станції з’явилися загони Тютюнника, що активізувало дії місцевих банд. Бандити налетіли на Христинівку, захопили 20 чоловік червоноармійців на чолі з головою Уманської надзвичайної комісії О. П. Козорізом і всіх розстріляли. На початку серпня біля станції Севастянівка відбувся бій, у якому відзначився екіпаж панцерника ім. Ю. М. Коцюбинського. Банди були розбиті, Христинівка, Поташ і Яроватка опинилися в руках Червоної Армії. Але через кілька днів Христинівку знову захопили петлюрівці, що наступали із заходу. Червона Армія змушена була відступити в напрямку Житомира—Києва. В кінці серпня — на початку вересня, прориваючись з півдня в район Житомира, Південна група радянських військ, якою командував Й. Е. Якір, пройшла через Христинівку. Зокрема, 2—4 вересня тут пройшла з боями 58-а стрілецька дивізія І. Ф. Федька.
З Кубані й Дону на молоду Радянську республіку чорною хмарою сунули полчища денікінців. У кінці вересня 1919 року вони були вже в Христинівці, де знову відновили буржуазно-поміщицькі порядки, чинили грабежі, знущалися і вбивали трудящих. Незважаючи на кривавий терор білогвардійців, радянські люди під керівництвом комуністів вели проти денікінців непримиренну боротьбу. 14 січня 1920 року Христинівку остаточно визволено від ворогів частинами 44-ї дивізії.
В ті буремні дні партійні організації проводили інтенсивну організаторську і виховну роботу серед робітників і селян, починали відбудову народного господарства. У лютому 1920 року в Христинівці завершено організацію волосного ревкому. З 15 по 22 березня проведено Тиждень транспорту для відновлення роботи на залізниці. Адже її господарство було майже повністю зруйнованим, одних лише розбитих паровозів у депо налічувалося понад 90 процентів.
Селяни теж брали активну участь у будівництві нового життя під керівництвом створеного у травні 1920 року комнезаму. КНС проводив у життя закони Радянської влади про наділення землею і сільськогосподарським реманентом безземельних та малоземельних селян, добивався виконання продрозкладки, організовував трудящих на допомогу Червоній Армії в її боротьбі з білопольськими інтервентами, які в травні наближалися до Христинівки. Багато комуністів і комсомольців села за закликом партії пішли на фронт.
Для розгрому польських загарбників у районі Христинівки—Умані в травні 1920 року зосереджувалися дивізії легендарної Першої Кінної армії. 25 травня агітаційним поїздом ім. В. І. Леніна на зустріч з червоними кіннотниками до Христинівки прибув голова ВЦВК М. І. Калінін. На багатолюдному мітингу, що відбувся на станції, всеросійський староста виступив з великою промовою «Проти кого, за що боролася і бореться Червона Армія».
Поступово відбудовувалося народне господарство. Органи Радянської влади багато робили для залучення селян до соціалістичного будівництва. Влітку 1920 року Київський губком КП(б)У відрядив своїх представників на села, в т. ч. й до Христинівки, для роз’яснення політики партії та уряду, створення партійних осередків і комнезамів. Комуністи були душею організаторської і виховної роботи. 1921 року партійний осередок паровозного депо налічував 26 членів і кандидатів у члени РКП(б), з них 10 чоловік працювали на виробництві. Були осередки й на інших службах залізничного вузла, їх об’єднував вузловий партком.
Комуністам допомагала комсомольська організація, зокрема залізничного вузла, яка виникла на початку 1920 року. Вони вели активну лекційну і культурно-освітню роботу серед робітників та селян, боролися з контрреволюційними елементами. Вузловий комсомольський осередок станції працював не тільки серед залізничників, а й на селі. В листопаді при залізничній комсомольській організації існував клуб, де не тільки проводилися доповіді та бесіди на політичні теми, але й розгортали роботу різні гуртки, в т. ч. і музично-драматичний. Клуб відвідували не лише комсомольці, а й багато робітників, службовців та селян.
Проведена комуністами й комсомольцями робота дала позитивні наслідки. Підприємства і служби залізничного вузла успішно виконували поставлені перед ними завдання. Селяни сумлінно працювали на полях, щоб більше дати країні хліба. На 17 листопада 1920 року у волості було заготовлено 7 тис. пудів хліба, в т. ч. в самій Христинівці — 1500. Одночасно велася наполеглива боротьба з куркулями і спекулянтами. Куркулі чинили всілякі перешкоди, намагалися зірвати виконання радянських законів і заходів партії щодо соціалістичного будівництва. Вони вдавалися до саботажу, провокацій, вбивств. У серпні від ворожих рук на бойовому посту загинув христинівський комсомолець Остроухов, посланий волосним комітетом КОМУ на роботу до міліції.
Велику допомогу в організаторській і виховній роботі партійним і радянським органам подавали політпрацівники, командири й червоноармійці 2-го кавалерійського корпусу ім. Раднаркому УРСР, яким командував у 1922 році Г. І. Котовський.
Мобілізуючи трудящих на успішне здійснення важливих завдань, зокрема — на відродження зруйнованого війною господарства, комуністи та Рада дбали і про підвищення їхнього ідейно-політичного рівня. 1922 року в Христинівці працювали марксистський гурток і політшкола.
З квітня 1923 року Христинівка — районний центр. Її жителі зробили значний внесок у відбудову й розвиток народного господарства. Восени 1924 року стала до ладу невеличка електростанція, що забезпечувала енергією підприємства й установи. Паровозне депо та інші служби вузла працювали на повну потужність. У січні наступного року Христинівку та найближчі села відвідав голова ВУЦВК Г. І. Петровський. Він знайомився з роботою партійних і радянських організацій, виступав у клубі залізничників та на сільських мітингах з промовами про внутрішнє і міжнародне становище Радянського Союзу та політику Радянської влади.
У Христинівці, яка 1927 року стала селищем міського типу, поступово міцніло створене 1919 року колективне господарство. Коли 1929 року в районі розгорнувся
масовий колгоспний рух, воно стало наочним прикладом для хліборобів навколишніх сіл. Та здійснення ленінського кооперативного плану відбувалося в умовах гострої класової боротьби з куркулями, які чинили запеклий опір заходам Радянської влади, зривали хлібозаготівлі, вдавалися до терору. Проте їхні спроби зірвати соціалістичну перебудову були ліквідовані. Незважаючи на труднощі, кількість господарств, що вступала до колгоспу, зростала. Якщо в першій половині 1931 року рівень колективізації в Христинівці становив 57,4 проц., то на 15 жовтня того ж року він піднявся до 77 проц. Велику діяльність розгортав районний комітет незаможних селян, який був центром проведення колективізації, вів рішучу боротьбу проти куркулів. У ті роки в межах селища створився Дубинський відділок радгоспу Верхняцького цукрокомбінату, пізніше сюди переведено й центральну садибу радгоспу.
Розвивалася промисловість. 1931 року почали діяти маслоробний завод, нове вагонне депо, а також машинно-тракторна станція, при якій відкрилися курси трактористів. Першими слухачами курсів, а потім і трактористами були М. І. Звариченко, Ф. Р. Гнатюк і Н. Ф. Балицький. Радісним для трудівників селища був 1937 рік, коли новозбудована електростанція дала струм і лампочка Ілліча засвітилася в усіх оселях. Залізничники не тільки йшли в авангарді трудящих району щодо виконання виробничих завдань, але й подавали культурно-шефську допомогу селу. 1940 року весь район був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Істотні зміни сталися у довоєнний час і в галузі медичного обслуговування населення. Залізнична лікарня вже мала 25 ліжок, почав діяти стаціонар районної лікарні. Діяло 2 постійних дитячих ясел.