Прохорівка, Канівський район, Черкаська область
Прохорівка — село, центр сільської Ради, розташоване на лівому березі Дніпра, за 7 км на південь від Канева та за 7 км від залізничної станції Гладківщина (на лінії Золотоноша — Ліпляве). До однойменної пристані на Дніпрі — 2 км. Населення — 868 чоловік. Сільраді підпорядковані селище Гладківщина і село Сушки.
Поблизу села виявлено курганний могильник доби бронзи.
Прохорівка виникла в часи масових утеч закріпаченого селянства Правобережжя на вільні задніпровські землі. Вперше вона згадується в люстрації Київського воєводства 1622 року як містечко, що входило до Канівського староства. Є вона і на карті Боплана. Рятуючись від кріпосницького гніту й польської шляхти, багато селян тікало на Запоріжжя, ставало учасниками боротьби проти кримських татар і турків. Прохорівці брали участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. 1648 року село ввійшло до складу Бубнівської сотні новоствореного Переяславського полку. В жовтні 1653 року тут зупинялися царські посли, які їхали до Богдана Хмельницького.
Визволення Лівобережної України від тяжкого польсько-шляхетського гніту сприяло розвитку й зростанню Прохорівки. Але свавілля царських воєвод і козацької старшини значно погіршували становище рядових козаків і посполитих (селян). Тому, коли 1666 року спалахнуло повстання проти козацької старшини й царських воєвод, прохорівці приєдналися до нього.
Під час Північної війни прохорівці у складі Переяславського полку 1701 року взяли участь у бою під Єрестфером. Пізніше вони мужньо захищали Полтаву від шведських загарбників. Тут особливо відзначився козак Михайло Прохоренко (Прохорович). 1708 року він був бубнівським сотником. З 1709 по 1781 рік Прохорівка — місце знаходження Бубнівського сотенного управління.
Сотенна старшина шляхом насильства змушувала до «послушенства» посполитих і козаків, намагаючись перетворити їх на кріпаків. За даними Генерального опису Лівобережної України 1765—1769 рр. у Прохорівці налічувалося вже 238 підсусідків. З середини XVIII ст. тут з’явилися сотники компанійського полку, які теж захоплювали землі й закабалювали посполитих і рядових козаків.
У зв’язку з ліквідацією царизмом автономії Лівобережної України поділ на полки 1781 року був скасований. З того часу Прохорівка — волосний центр Золотоніського повіту Київського намісництва, з 1797 року — Малоросійської, з 1802 — Полтавської губернії.
Напередодні реформи 1861 року в Прохорівці налічувалось 212 дворів, у яких жило 1407 душ (668 чоловіків і 739 жінок).
Селянська реформа по суті не змінила економічного становища колишніх кріпаків. 246 ревізьких душ Прохорівки одержали 157 дес. землі. 38 господарствам було наділено лише 6,5 дес. присадибних ділянок. Отже, майже вся земля залишилася за поміщиками.
Безземелля і малоземелля змушували жителів ходити на далекі заробітки в Катеринославську, Херсонську, Таврійську губернії, йти в кабалу до поміщиків або орендувати землю, найматися вантажниками на пристані.
Прохорівська пристань на Дніпрі була важливим пунктом вивозу вантажів, передусім хліба з Лівобережжя. У 70-х рр. XIX ст. щороку тут відвантажувалося понад 400 тис. пудів зерна. Через 25 років після реформи з 360 селянських і козацьких господарств половина була безземельною, 112 дворів — малоземельними. 106 дворів обробляли землю найманою худобою чи супрягою. Процес диференціації селянства на початку XX ст. досяг крайніх меж. 436 господарств з населенням 2,4 тис. чоловік користувалися 2237 десятинами. 170 дворів мали лише садиби, 131 — по 1—3 десятин, 187 дворів були без худоби.
Поміщицько-куркульська експлуатація трудящих мас селянства, безземелля та малоземелля, свавілля поліції і царських чиновників загострювали класову боротьбу на селі. У 1905—1907 рр. в авангарді боротьби йшли робітники пристані, зв’язані з соціал-демократичними організаціями Києва, Катеринослава, Черкас та інших промислових міст. Член Катеринославської організації РСДРП І. Зануда створив у Прохорівці групу співчуваючих більшовицькій партії, організовував революційні виступи в селах, зокрема, у травні 1905 року неподалік Прохорівки відбувся мітинг, учасники якого виступали проти царизму, вимагали переділу поміщицької землі.
Царська охранка жорстоко розправилась з трудящими. І. Зануду було вислано на каторгу. Одинадцять місяців мучилися у в’язниці прохорівці — Г. Мерега, І. Довгань, П. Негрей, С. Панченко та інші.
Однак революційна боротьба не припинялася. 1905 року в селі було створена селянську спілку, яка організовувала мітинги на дніпровських островах Домасі, Шелестовому, в урочищі Лузі, закликала відбирати землю у поміщика, проводила антиурядову агітацію. В січні 1906 року поліція заарештувала організаторів політичних виступів. Після тримісячного ув’язнення їх було взято під нагляд поліції, У червні того ж року селяни зібралися на новий мітинг, на якому проголошували заклики до боротьби проти царя й поміщиків. У березні 1907 року селяни Прохорівки, не витримавши знущань місцевого урядника, спалили його садибу. В село був спішно викликаний військовий загін. Було заарештовано Г. Гуру, М. Мельника, Т. Іванька та інших учасників виступу. Ще двічі протягом 1907 року виступали селяни проти поміщика та властей, але кожного разу справа закінчувалася новими арештами.
Медичне обслуговування в дореволюційній Прохорівці було майже відсутнє,, бо на всю волость (7 сіл і кілька хуторів) працювали 1 лікар і 2 фельдшери. У селі лютували епідемії холери, тифу, дифтерії, багато людей хворіло туберкульозом. 1901 року тут народилося 78, померло 96 осіб (в основному — діти).
На низькому рівні була освіта. Лише 1870 року відкрито однокласне сільське училище, в якому сиділи за партами 111 учнів, з них 8 дівчат. 1885 року письменних налічувалось трохи більше 5 проц. Сільська бібліотека мала 1912 року 856 книг, проте читачами її були тільки 66 жителів з 2507 чоловік населення.
Прохорівка, відома своєю мальовничістю, привітністю, гостинністю, завищи привертала увагу науковців, письменників, художників. Високо над селом розкинувся хутір Михайлова Гора, де з 1845 року близько 30 років прожив видатний український учений-природознавець, філолог, історик, фольклорист і письменник М. О. Максимович. Професор Московського університету, перший ректор Київського університету, організатор і видавець ряду журналів, різнобічний учений і патріот вітчизняної науки — М. О. Максимович відіграв важливу роль у боротьбі за утвердження матеріалістичних ідей у природознавстві. У своїх працях «Розповіді про Коліївщину», «Вісті про гайдамаччину» та інших він уперше в науковій літературі висвітлив боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні.
З іменем М. О. Максимовича в історію Прохорівки тісно вплітається ім’я Т. Г. Шевченка. 1843 року вони вперше познайомились, 1859-го Т. Г. Шевченко намалював портрети подружжя Максимовичів. У Прохорівці поет написав поему «Марія». Коли ховали Кобзаря на Чернечій горі, М. О. Максимович перед усіма присутніми, в т. ч. й прохорівцями, прочитав свого вірша «На похорон Шевченка».
Відвідував ученого у Прохорівці і великий російський письменник М. В. Гоголь. У своїй повісті «Вій» він використав матеріали з життя старої Прохорівки, описав Успенську церкву, побудовану запорожцями 1774 року. Незрівняну красу Дніпра біля Прохорівки М. В. Гоголь відобразив у своїх поетичних рядках: «Чудовий Дніпро у тиху погоду…»
Сюди в різний час приїздили учений-грунтознавець В. В. Докучаев, композитор М. В. Лисенко із своїм хором.
З початком першої світової війни різко погіршилося й без того нужденне становище селянства. Правду про події на фронті та в країні розповідали солдати-фронтовики, що прибували до села. Учасник повстання на броненосці «Потьомкін» більшовик І. Т. Довгань, революційно настроєні прохорівці організовували виступи селян і солдатів, закликали до боротьби проти самодержавства, припинення грабіжницької війни.
Дізнавшись про повалення самодержавства в лютому 1917 року, трудящі селяни Прохорівки вимагали розподілу поміщицьких, церковних земель. Але той розподіл затримувався властями. З радістю вітали перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, декрети Радянського Уряду, підписані В. І. Леніним, трудящі села на багатолюдному мітингу, організованому більшовиками 17 листопада 1917 року.
16(29) січня 1918 року в Прохорівці, як і в усьому Золотоніському повіті, встановлено Радянську владу. Першим головою волосного ревкому обрано І. Т. Довганя, до складу комітету ввійшли більшовики, колишні фронтовики, селяни-бідняки. Але радість першої радянської весни була затьмарена вторгненням австро-німецьких військ. Прохорівці не схилили голови перед окупантами. У селі та волості активно діяла більшовицька підпільна організація, до якої входили І. Вакула з синами Андрієм та Юхимом, П. Рудь, І. Коваленко-Андрієць, І. Лук’янець, Я. Вілець та інші. Місцеві більшовики підняли селян Прохорівки на боротьбу. У селі перебував штаб повстанського центру. Повстанці завдали відчутних ударів ворожим силам у волості.
На початку 1919 року коли було вигнано австро-німецьких окупантів і петлюрівців, відновив свою роботу ревком. Велике значення для організації й зміцнення Радянської влади в Прохорівці мала надіслана в село група більшовиків на чолі з головою ВУЦВК Г. І. Петровським. До складу групи входив і прохорівець А. Є. Гречка. Боротьбою за зміцнення Радянської влади керував партійний осередок на чолі з Ф. Шамраєм, створений 20 березня 1919 року. Надійним помічником комуністів у боротьбі з бандами, в ліквідації неписьменності серед населення був комсомольський осередок, що виник 1919 року. Ним керував С. Д. Скляренко, пізніше відомий український письменник.
Багато комуністів і комсомольців зі зброєю в руках відстоювали завоювання Радянської влади у боротьбі проти денікінців. У червні 1920 року 600 жителів села й волості пішли добровольцями на польський і врангелівський фронти. Доводилося також вести боротьбу з куркульськими бандами. В серпні 1920 року банда Чорного, захопивши Прохорівку, по-звірячому розправилася з головою волосного ревкому І. Т. Довгалем та військовим комісаром І. Є. Вакулою. Прохорівці швидко розгромили банду. За успішне здійснення цієї операції голову ревкому А. Є. Гречку нагороджено орденом Червоного Прапора.